Економічна дипломатія та економічна безпека України
10.2. Національні інтереси України в системі стратегій країн СНД та НАТО
Зовнішня політика України сьогодні є багатовекторною. Україна в особі її політичного керівництва проголосила себе стратегічним партнером більше десяти держав світу. Разом з тим зовнішньополітичну орієнтацію України умовно можна поділити на два основні напрями: Східний і Західний. Можливість реалізації проголошеного курсу стає дедалі більш пробле-матичною. Адже постійне наголошення стратегічного партнерства з Росією значною мірою гальмує процес інтеграції України до євроатлантичної спільноти, негативно впливає на її імідж партнера серед країн-членів НАТО. А будь-яка ознака поглиблення співробітництва з країнами-членами Північноатлантичного альянсу змушує нашого східного сусіда встановлю-вати нові механізми впливу на політику України в галузі безпеки.
Геополітична ситуація, яка виникла після операції сил НАТО у Косово, означала за-вершення пошуків Росією та США спільних стратегічних інтересів і фактично перетворила ці країни на глобальних суперників. Аналітики сходяться у тому, що заява Росії про можливість застосувати ядерну зброю першими символізувала крах попередньої національної стратегії, в якій доктрина безпеки була прив’язана насамперед до російської економічної політики. А та, в свою чергу, полягала в інтенсифікації контактів з розвиненими країнами. У цій заяві, по суті, вперше було офіційно зафіксовано зміну ролі Росії як міжнародного актора.
Отже, виходячи з того, що стратегічне партнерство передбачає наявність спільних інтересів, слід з’ясувати, яким чином співвідносяться стратегії як Росії, так і НАТО з на-ціональними інтересами України.
В концепції національної безпеки РФ зазначається, що основні загрози в міжнародній сфері обумовлені, зокрема, зміцненням військово-політичних блоків та союзів, передусім розширенням НАТО на схід [103].
Раніше заяви стосовно поширення НАТО на схід як прямої загрози національній без-пеці Росії робили такі політичні діячі, як колишній секретар Ради національної безпеки і обо-рони генерал Лебідь та колишній прем’єр Євген Примаков. Але в результаті приєднання Польщі, Чехії та Угорщини до Вашингтонського договору стало ясно, що намагання Росії зу-пинити засобами дипломатії процес розширення НАТО на схід не принесли очікуваних резуль-татів. Зробивши висновки, російські політичні діячі вирішили убезпечити РФ від небажаного наближення кордонів НАТО до російських на основі перегляду своєї воєнної доктрини [103].
Визнання розширення НАТО на схід однією з першочергових загроз національній безпеці РФ, безперечно, є промовистим сигналом для української дипломатії. З огляду на проголошений в “Основних напрямах зовнішньої політики України” курс на “повномасштаб-ну участь у загальноєвропейській структурі безпеки” як “базовий компонент своєї національ-ної безпеки” таке формулювання означає, що будь-які спроби України розширити рамки партнерства з Північноатлантичним альянсом можуть розглядатися як загроза національній безпеці Росії. А проте відносини України з НАТО, принаймні у їхній декларативній частині, передбачають визнання головною складовою частиною майбутньої системи європейської безпеки трансформовану та адаптовану до нових реалій. З огляду на це зміцнення НАТО як головного чинника стабілізації всієї системи міжнародних відносин на континенті має бути підтримане Україною.
Розширення НАТО на схід спонукало російських стратегів зосередити свою увагу на євразійському напрямку, призвело до появи у списку основних чинників загрози національній безпеці послаблення інтеграційних процесів у СНД.
Співдружність Незалежних Держав з самого початку її існування, по суті, відігравала роль механізму цивілізованого розлучення колишніх республік Радянського Союзу. Отож усі процеси, які відбуваються в співдружності, зокрема, послаблення інтеграційних процесів, мають природний характер. Хоча для Росії ідея СНД була спробою зарезервувати можливість реінтеграції. Тепер цілком зрозуміло, що на СНД, як це з’ясувалося згодом, певними по-літичними колами РФ покладалися надії як на організаційний інструмент створення понов-леної системи залежності. Є достатньо підстав вважати, що зміцнення СНД має для Росії сьогодні виняткове геополітичне значення.
У стратегічної концепції РФ одним із чинників загрози національній безпеці Росії визначається також можливість появи в безпосередній близькості від російських кордонів іноземних військових баз і великих військових формувань.
У цьому пункті концепції йдеться про військові елементи, які належать до Організації Північноатлантичного договору. Разом з тим брак уточнення щодо приналежності військових баз і формувань залишає простір для вельми довільного тлумачення згаданого чинника. З контексту цілком зрозуміло, що Росія не сприймає військові бази і формування, що належать Україні, як іноземні. Багатозначність збережено у відповідному положенні військової докт-рини Російської Федерації (п. 1.5). Таким чином, визначена “безпосередня близькість” може стосуватися кордонів самої України. Скажімо, проведення спільних навчань на кшталт “Сі-Бриз” може розцінюватися як таке, що також загрожує національній безпеці Росії [103].
У пункті IV концепції “Забезпечення національної безпеки Російської Федерації”, зок-рема, зазначається, що “інтереси забезпечення національної безпеки РФ передбачають при певних обставинах необхідність військової присутності Росії в деяких стратегічно важливих регіонах світу. Розміщення в них на договірній та договірно-правовій основі, а також на прин-ципах партнерства обмежених військових контингентів (військових баз, сил ВМФ) повинно забезпечувати готовність Росії виконувати свої обов’язки, сприяти формуванню сталого військово-стратегічного балансу сил в регіонах і давати можливість РФ реагувати на кризову ситуацію в її початковій стадії, сприяти реалізації зовнішньополітичних цілей держави”.
Хоча це положення здебільшого відображає політику Росії стосовно Балканського регіону, згадка про розташування військово-морських сил Російської Федерації вказує на її прагнення закріпити свої позиції на військово-морських базах на території України та вико-ристати свою військову присутність в Криму для посилення Росії у регіоні. Тут слід врахувати ймовірну зацікавленість націоналістично налаштованих політичних сил РФ в дестабілізації міжетнічних відносин на півострові задля того, щоб у певний момент отримати додаткові важелі для впливу на зовнішньополітичний курс України.
Чільне місце в стратегії безпеки РФ, як випливає з концепції, посідає “ідея форму-вання єдиного економічного простору з державами-учасницями СНД”. Таке положення кон-цепції містить в собі кілька потенційних загроз національній безпеці України. У разі втягу-вання України в єдиний економічний простір може виникнути проблема щодо розвитку ви-гідних двосторонніх економічних відносин з нашими безпосередніми західними сусідами – майбутніми учасниками Шенгенської угоди [103].
Формування єдиного економічного простору може стати надійним підґрунтям для створення єдиного ринку озброєнь, що своєю чергою, надасть підстави РФ залучити Україну де-факто у військовий союз. Такий розвиток подій негативно впливатиме на розвиток відно-син Україна – НАТО й, таким чином, позбавлятиме Україну зовнішньополітичного маневру.
Також привертає до себе увагу та обставина, що автори концепції перетворюють духовні і культурні аспекти життя суспільства на функціональні частини стратегії безпеки. Стверджується, наприклад, що “духовне оновлення суспільства неможливе без збереження ролі російської мови як фактора єднання народів багатонаціональної Росії та мови між-державного спілкування народів держав-учасниць СНД”. Таке положення концепції насам-перед виглядає як прояв свідомої вузько утилітарної політизації царини культури, що не в останню чергу стосується України. Безперечно, російською мовою володіє більшість мешкан-ців держав колишнього СРСР, ця мова має широкий вжиток. Водночас, враховуючи те, що Україна, як і всі держави СНД, за конституцією має власну державну мову, вибір мови спіл-кування з представниками іноземних держав є добровільним. Адже нав’язування саме російсь-кої мови як мови “міждержавного спілкування”, регулярні кампанії “стурбованості” мовною ситуацією в Україні засвідчують прагнення російської правлячої еліти використовувати “мовну проблему” як силовий аргумент під час переговорів.
Разом з тим постає питання, чи дозволяє стан відносин України з НАТО говорити про певні гарантії підтримки України у протистоянні такій політиці Росії.
Головним завданням НАТО є захист свободи і безпеки його членів у Європі та Пів-нічній Америці відповідно до принципів Статуту ООН. Для досягнення цієї мети альянс вико-ристовує як свій політичний вплив, так і військову потужність, залежно від характеру проблем безпеки, що постають перед державами-членами. Нині альянс забезпечує стабільність в євро-атлантичній зоні і продовжує трансформуватися з метою адекватного реагування, поза ме-жами його традиційної зони відповідальності, на нові ризики і загрози, такі як тероризм і проблеми в галузі безпеки, що виникають у країнах, які зазнали кризи державної влади [141].
Організація НАТО є структурою, яка дає можливість членам альянсу забезпечити досягнення їх цілей. Це міжурядова організація, в межах якої держави-члени, повністю зберігаючи свій суверенітет та незалежність, можуть проводити спільні консультації та приймати рішення з питань, що безпосередньо стосуються їхньої безпеки. Структури НАТО забезпечують постійний процес консультацій, координації та співпраці між державами-членами щодо політичних, військових, економічних та інших аспектів безпеки, а також дають цим країнам можливість активно співпрацювати у невійськових галузях, таких як наука, інформація, екологія і реагування на катастрофи.
Після п’яти раундів розширення до дванадцяти країн – засновників НАТО – Бельгії, Канади, Данії, Франції, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Вели-кобританії та Сполучених Штатів – приєдналися Греція і Туреччина (1952), Німеччина (1955), Іспанія (1982), Чеська Республіка, Угорщина та Польща (1999), а після останнього раунду розширення – Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія (2004) [141].
В основі діяльності альянсу лежить принцип: безпека кожної держави-члена залежить від загальної безпеки всіх країн НАТО. Якщо існує загроза безпеці однієї з країн, це не може не впливати на безпеку інших. Основоположний документ НАТО – Вашингтонський договір, є документом, підписання якого означає, що кожна держава-член бере на себе зобов’язання перед іншими дотримуватись цього принципу, поділяти як ризики та відповідальність, так і переваги колективної оборони. Це, зокрема, означає, що багато завдань оборонного плану-вання і забезпечення, які раніше кожна держава вирішувала окремо, тепер є спільними завдан-нями. Витрати на підготовку та забезпечення ефективної співпраці збройних сил також розпо-діляються між державами-членами [140].
Кожна країна залишається незалежною і зберігає право приймати свої рішення, але спільне планування і розподіл ресурсів дають можливість забезпечити значно вищий рівень колективної безпеки, ніж той, якого кожна країна могла би досягти окремо. Це залишається засадничим принципом співпраці країн НАТО в галузі безпеки.
Для досягнення цієї мети спрямовані три ключові ініціативи, проголошені на Празь-кому самміті у листопаді 2002 р.: створення сил реагування НАТО; реформа військової ко-мандної структури; Празькі зобов’язання щодо посилення обороноспроможності, в межах яких держави-члени мають подолати існуючі недоліки у цій галузі, як окремо, так і в співпраці.
Стратегічна концепція альянсу, яка визначає головні цілі і завдання НАТО в галузі безпеки, містить керівні напрямки щодо використання військових та політичних засобів для досягнення зазначених цілей. Перша публікація цього документа у 1991 р. стала подією, яка чітко відокремила минуле від сьогодення. Під час холодної війни аналогічні документи стратегічного планування, зрозуміло, були секретними.
Поточна стратегічна концепція НАТО, опублікована у 1999 р., визначає ризики в галузі безпеки як “багатовекторні та важко передбачувані”. Головні завдання альянсу в галузі без-пеки передбачають, що НАТО повинна [142]:
– діяти як організація, що забезпечує стабільність у євроатлантичній зоні;
– слугувати форумом для проведення консультацій у галузі безпеки;
– забезпечувати стримування і оборону проти будь-якої агресії, спрямованої проти будь-якого члена НАТО;
– робити внесок в ефективне запобігання конфліктам і брати активну участь у вре-гулюванні кризових ситуацій;
– розвивати партнерство, співпрацю і діалог з іншими країнами євроатлантичної зони.
У стратегічній концепції 1999 р. подається оцінка передбачуваних ризиків і завдань у галузі безпеки, а також робиться висновок, що стратегічне середовище продовжує зміню-ватись переважно в позитивному напрямку і що альянс, разом з іншими організаціями, ві-діграв дуже значну роль в посиленні євроатлантичної безпеки після закінчення холодної війни.
Однак попри той факт, що загроза широкомасштабної війни практично зникла, перед членами альянсу та іншими країнами регіону постають нові ризики і фактори нестабільності: етнічні конфлікти, порушення прав людини, політична дестабілізація, слабкість економіки. Окрім цього, розповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї і засобів її доставки є серйозним приводом для занепокоєння, а поширення відповідних технологій створює загрозу отримання високотехнологічних військових ресурсів потенційними супротивниками.
Безпека альянсу має розглядатися в глобальному контексті; їй можуть загрожувати і такі фактори як, наприклад, дії терористів, саботаж, організована злочинність і завдавання шкоди каналам постачання життєво необхідних ресурсів. Після публікації стратегічної кон-цепції 1999 р. і терористичних нападів на Нью-Йорк і Вашингтон 11.09.2001 р. загроза теро-ризму і ризики, які створюють кризові держави, були докорінно переглянуті.
У 1949 р., коли було засновано альянс, Радянський Союз вважався головною загрозою свободі та незалежності Західної Європи. Комуністична ідеологія, політичні цілі та методи, військова потужність Радянського Союзу, незалежно від його реальних намірів, не давали можливості жодному уряду Заходу ігнорувати можливість конфлікту. Тому з 1949 до кінця 1980-х (у період, відомий як холодна війна) головним завданням альянсу було утримання відповідного рівня військової потужності для захисту його членів від будь-якої форми агресії з боку СРСР та країн Варшавського договору. Стабільність, яку НАТО забезпечувала впродовж цього періоду, дала можливість Західній Європі відновити своє життя після Другої світової війни, оскільки визначала впевненість та передбачуваність, які є важливими передумовами економічного зростання [142].
Політика, узгоджена членами НАТО, постійно змінювалась відповідно до поточних змін стратегічного середовища. Після закінчення холодної війни політика і структура альянсу докорінно трансформувалися відповідно до глобальних змін політичного та військового сере-довища Європи і нового характеру загроз безпеці. Окрім цього, концепцію оборони було роз-ширено і вона стала включати такі аспекти, як діалог та практична співпраця між країнами поза межами альянсу, що розглядаються як найефективніші засоби посилення євроатлантич-ної безпеки.
Сьогодні НАТО є не тільки оборонним альянсом. Держави НАТО співпрацюють з колишніми супротивниками і докладають зусиль для збереження миру та безпеки в євро-атлантичній зоні. Задля досягнення цієї мети альянс ставить перед собою дедалі більше зав-дань і розробляє гнучкі, інноваційні та прагматичні підходи до вирішення питань, складність яких неминуче зростає. У цьому процесі зростає і важливість ролі НАТО в гарантуванні без-пеки євроатлантичної зони, тому багато країн-партнерів прагнуть приєднатися до Альянсу.
Процес трансформації НАТО протягом останнього десятиріччя включав декілька далеко-глядних ініціатив, які є результатом конкретного, практичного підходу до нових можливостей, що виникли після закінчення холодної війни і до реагування на нові загрози безпеці. Йдеться про програму “Партнерство заради миру”, особливі відносини з Росією та Україною, діалог з країнами Середземномор’я, План підготовки до членства в альянсі, спрямований на допомогу країнам-кандидатам, і розвиток ефективної співпраці у галузі безпеки з Європейським Сою-зом, Організацією з безпеки і співробітництва в Європі та ООН. НАТО також активно реагує на нові завдання безпеки і керує операціями з врегулювання кризових ситуацій на Балканах та поза межами євроатлантичної зони “там і тоді, де і коли необхідно” для боротьби з теро-ризмом. Для вдосконалення своєї спроможності виконувати нові місії альянс посилює війсь-кові ресурси і адаптує їх до нових умов.
Відомо, що під час узгодження положень нової стратегічної концепції (1999), у про-цесі переговорів з НАТО українська сторона наполягала на необхідності врахування про-позиції щодо прямої підтримки непорушності кордонів, суверенітету, незалежності та тери-торіальної цілісності України.
Однак просування цієї ініціативи виявилось малоефективним у зв’язку з тим, що країни-члени НАТО не бажали висловлювати саме пряму підтримку непорушності кордонів України через побоювання, що в подальшому це може тлумачитись українською стороною як надання їй гарантій безпеки. Крім того, в НАТО побоювались, що пряма підтримка непорушності кордонів України може сприйматись російською стороною як конфронтаційне стосовно неї положення.
На сьогодні НАТО залишається найбільш міцним та послідовним у своїх діях військово-політичним блоком. І свідченням цього, безперечно, є еволюція військово-стратегічної доктрини альянсу, яка протягом останніх десяти років поступово трансформувалася відпо-відно до планів і майбутніх дій НАТО. Аналіз стратегії Північноатлантичного альянсу і того, як ця стратегія кореспондує із стратегією РФ, дасть змогу зрозуміти, якою мірою розвиток відносин з НАТО відповідає національним інтересам України.
До 1990 р. стратегія альянсу була покликана протидіяти раптовому широкомасш-табному нападу з боку СРСР та його союзників. Така стратегія потребувала міцної оборонної спроможності численних збройних сил високого рівня бойової готовності, дислокованих по-близу кордону між НАТО і країнами-членами Варшавського договору. Ця стратегія передба-чала в тому числі і використання ядерної зброї у відповідь на напад, здійснений значними звичайними збройними силами.
Масштабні зміни геополітичної ситуації в Європі змусили Північноатлантичний альянс модернізувати свою стратегічну концепцію, яка, своєю чергою, мала бути відповіддю на питання доцільності існування НАТО. І таку модернізацію було здійснено. Потенційною загрозою безпеці НАТО було визнано конфлікти, які можуть виникнути на території ко-лишнього СРСР та всередині Європи.
Планувалося, що НАТО підтримуватиме мир в Європі та за її межами, навіть у тому випадку, коли загроза не стосуватиметься членів НАТО. Крім того, НАТО сприятиме по-доланню нетерпимості, боротьби з тоталітаризмом і територіальними проблемами, розвитку економічної і політичної стабільності в країнах колишнього Варшавського договору.
Голови держав та урядів альянсу прийняли на зустрічах у верхах в Лондоні в липні 1990 р. та в Римі в листопаді 1991 р. нову стратегічну концепцію і запропонували ввести відповідну нову структуру збройних сил як один з аспектів реорганізації НАТО в світлі змін, які відбулися в Європі.
У стратегічній концепції альянсу 1991 р. вперше згадувалося про необхідність “до-сягнення в Європі не знаного раніше високого ступеня прозорості у військовій галузі, а відтак більшої передбачуваності та взаємної довіри”. Таким чином, створювалось юридичне під-ґрунтя для численних програм та документів, що були запропоновані альянсом протягом наступних років.
Найбільш ефективно з погляду досягнення цієї прозорості можна вважати програму НАТО “Партнерство заради миру” (ПЗМ), що була запропонована НАТО у січні 1994 р. на зустрічі у Брюсселі. Програма мала неабияке значення для України. Активна участь в заходах ПЗМ передбачена основним державним документом, згідно з яким сьогодні формується політика України щодо альянсу – державною програмою співробітництва України з НАТО. У пункті 2 рамкового документа ПЗМ (підписано 27 країнами-членами РПАС та НБСЄ, у тому числі Україною) зазначено, що “ця програма започатковується як вираз спільної переконаності в тому, що лише шляхом співробітництва і колективних дій можна досягнути стабільності та безпеки в Євроатлантичному регіоні”.
У стратегічній концепції альянсу 1991 р. не порушувалось питання щодо розширення географічних меж відповідальності НАТО, але все ж таки було зарезервовано можливості порушення такого питання в майбутньому. Такі можливості відбивала формула: “В разі необхідності до стратегічної концепції вноситимуться відповідні зміни”. Перебіг подій по-казав: Україна виявилась не готовою до того, що згодом підходи Росії та країн-членів НАТО до розуміння засад європейської безпеки принципово відрізнятимуться один від одного. Тим часом вже сама стратегічна концепція НАТО 1991 р. містила потенційну базу суперечностей із Росією, адже НАТО отримала мандат реагувати на ризики, “які відзначаються багато-гранністю і різнонаправленістю”.
У пункті 10 концепції було, зокрема, зазначено, що “ризики для безпеки союзників навряд чи виникатимуть внаслідок спланованої агресії проти території союзників. Вірогід-ніше, що їх спричинятимуть негативні наслідки нестабільності, породжуваної економічними, соціальними і політичними труднощами, в тому числі міжетнічною ворожнечею й терито-ріальними спорами, що вже має місце в багатьох країнах Центральної та Східної Європи. Якщо спричинена ними ймовірна напруженість залишатиметься обмеженою, вона безпосе-редньо не загрожуватиме безпеці й територіальній цілісності членів альянсу, але може при-звести до криз, несприятливих для стабільності в Європі, чи до збройних конфліктів, у які можуть бути втягнені зовнішні сили і які можуть перекинутися на країни НАТО, безпо-середньо позначаючись на безпеці альянсу”. Ці положення стратегічної концепції альянсу 1991 р., навіть ще без визначення географічних меж відповідальності альянсу, дали непогані підстави для здійснення так званої операції із запобігання гуманітарної катастрофи у Косові, наближення до зони чеченського конфлікту та зони Каспію. За цих обставин спроможність України забезпечити свої національні інтереси (наприклад, зменшити енергетичну залежність від Росії шляхом побудови нафтопроводу задля транспортування каспійської нафти через свою територію) було поставлено під сумнів. Зважаючи на зміну пріоритетів у зовнішній політиці Росії, будь-який економічний проект типу Євразійського транспортного коридору розглядатиметься нею як зазіхання на її можновладдя в Кавказькому регіоні [142].
Але все ж таки для створення досить міцного підґрунтя монополії НАТО в Євро-атлантичному регіоні необхідне юридичне обґрунтування розширення географічних меж відповідальності НАТО. Важливим елементом такого підґрунтя можна вважати концепцію створення Об’єднаних загальновійськових тактичних сил (ОЗТС) (CJTF – Combined Joint Task Force). У червні 1996 р. міністри закордонних справ та оборони держав-членів НАТО вітали до-мовленості щодо політико-військових рамок, в межах яких має реалізуватися концепція ОЗТС. Згідно з цією концепцією, об’єднані загальновійськові тактичні сили є такими, що розгор-таються багатонаціональними формуваннями декількох видів військ, створеними і призна-ченими для специфічних операцій надзвичайного характеру. Вони можуть охоплювати широ-кий спектр завдань, включаючи надання гуманітарної допомоги, проведення операцій на підтри-мання миру (peace-keeping) або примусу до миру.
Постановку питання щодо географічних меж відповідальності альянсу в рамках концепції ОЗТС можна вважати поступовим переходом від стратегічної концепції НАТО 1991 р. до нової стратегічної концепції альянсу, прийнятої 24.04.1999 р. на Вашингтонському самміті НАТО, Концепція ОЗТС залишає шанс для України брати достатньо активну участь у процесі розбудови євроатлантичної архітектури безпеки.
Чимала кількість положень стратегічної концепції 1991 р. була розрахована на склад-ний і неоднозначний перехідний період у загальній системі міжнародних відносин, що настав після закінчення “холодної війни”. Власне, ці положення були розраховані на швидкоплинну, динамічну ситуацію, отже, багато в чому відігравали роль підґрунтя для формування оста-точної стратегії безпеки альянсу. Концепція була орієнтована на увесь можливий спектр геополітичного вибору новоутворених держав, в тому числі, і насамперед, вибору, що його мали здійснити Росія і Україна. Достатньо пригадати, що Україна на той час залишалась ядерною державною. Реалії, які склалися у Європі на кінець 1998 р. (розширення НАТО на Схід, Балканська криза, політична нестабільність у Росії, відмова України та Білорусі від ядер-ної зброї, послаблення ролі ООН) зумовило необхідність істотно оновити концепцію 1991 р. Таке оновлення може мати неоднозначний вплив на вироблення політики України на фак-тично нове середовище безпеки. Скажімо, декларативне знецінення ролі ООН, серед заснов-ників якої є і Україна, не може не позначитись на зовнішньополітичній діяльності України.
По-перше, в новій стратегічній концепції НАТО не йдеться про необхідність наявності мандату РБ ООН щодо проведення операцій з підтримання миру.
Офіційна позиція України полягає у неприйнятності застосування військових методів врегулювання конфліктів без санкції РБ ООН. Разом з тим це положення не є однозначним. З одного боку, створення та нормативне закріплення нового у сучасній світовій історії преце-денту може мати непередбачувані наслідки, в тому числі й негативні. Фактично поставлено під сумнів ключове поняття сучасної системи міжнародних відносин – поняття державного суверенітету. За цих умов Україна, яка за перші роки незалежності значною мірою спиралась на формально-юридичні підстави у захисті своїх національних інтересів, у захисті сувере-нітету, змушена буде потерпати від нового співвідношення сил основних гравців світової політики. Тим більше, що в контексті постійного членства Російської Федерації в Раді Безпеки ООН таке положення означає певне послаблення впливу Росії на загальноєвропейські про-цеси, а отже, й намагання останньої відновити статус впливової світової держави. З огляду на стратегічний курс нашої держави на інтеграцію до євроатлантичних структур, з урахуванням незмінного бажання Росії впливати на ситуацію в Україні, цілком можна передбачити обме-ження спроможності змінювати перебіг ймовірних подій, що розгортатимуться поблизу її кордонів.
По-друге, в новій концепції не знайшли відображення раніше зафіксовані в докумен-тах НАТО положення щодо нерозміщення ядерної зброї на територіях країн – нових членів альянсу.
А саме можливість розташування ядерної зброї на території сусідніх держав – нових членів НАТО є одним з найбільш гострих питань захисту національної безпеки України. Така перспектива негативно впливає на розвиток системи регіональної безпеки (ЦСЄ). Вона змінює конфігурацію оцінок НАТО різними політичними силами всередині держави. Підтвердженням можливості таких змін може бути пропозиція Верховної Ради та Кабінету Міністрів України “внести на розгляд ВР України проект закону про скасування рішень і денонсацію зобов’язань України щодо статусу України як без’ядерної держави” у відповідь на розвиток подій в Югославії навесні 1999 р. Попри всю свою декларативність, ця пропозиція відбила фунда-ментальні зрушення у настроях окремих політиків у бік ізоляціонізму.
По-третє, концепцією не передбачається точне визначення меж відповідальності альянсу, йдеться про діяльність НАТО в усьому євроатлантичному регіоні.
Як визначено в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, наша дер-жава належить до Центрально-Східної Європи. Таким чином, це положення стратегічної кон-цепції можна розглядати як певну гарантію національної безпеки нашої держави. Але такий висновок є правильним лише за умов реалізації стратегічного курсу на інтеграцію до євро-атлантичних структур, яка, зважаючи на зростання переважно енергетичної залежності від Ро-сії і переважно фінансової залежності від Заходу, вже не зможе базуватись на вільному виборі.
Враховуючи сказане, можна зробити такі висновки.
Незважаючи на ратифікацію російською стороною у 1999 році договору про дружбу і добросусідство з Україною, яким вона фактично визнала Україну як незалежну державу, Росія не готова вести політичний діалог з Україною як із рівноправним стратегічним партнером.
Росія продовжує проводити стосовно України політику опосередкованого тиску, що аж ніяк не відповідає принципам стратегічного партнерства. Це, в першу чергу, засвідчує її “попереджувальна” стурбованість розвитком відносин Україна – НАТО.
Росія ще й досі не позбавилася бажання втягнути Україну де-факто у військово-політичний союз або, в крайньому разі, істотно обмежити можливості України виконувати роль актора у вибудовуванні системи європейської безпеки.
Україні необхідно налагодити відносини з НАТО таким чином, щоб були створені певні гарантії на її підтримку у протистоянні такій політиці Росії.
Україні потрібно провести переговори з Північноатлантичним союзом з приводу питання щодо нерозміщення ядерної зброї на територіях країн – нових членів альянсу, адже саме можливість розташування ядерної зброї на території сусідніх держав – нових членів НАТО є одним з найбільш гострих питань захисту національної безпеки України.
Крім того, необхідно досягти, щоб положення стратегічної концепції щодо визнання України державою, яка належить до Центрально-Східної Європи можна було розглядати як гарантію національної безпеки нашої держави.
Великої ваги матиме також реалізація стратегічного курсу на інтеграцію до євроат-лантичних структур, яка, зважаючи на зростання переважно енергетичної залежності від Росії і переважно фінансової залежності від Заходу, вже не зможе базуватись на вільному виборі.
Виведення відносин України з альянсом на траєкторію особливого партнерства було забезпечено завдяки Хартії “Україна–НАТО”, підписаної в Мадриді в липні 1997 р.
Сьогодні інтереси національної безпеки України та сучасний воєнно-політичний стан у світі диктують необхідність істотного поглиблення відносин з НАТО і ЄС. Україна вважає НАТО і Європейський Союз гарантами безпеки, стабільності і процвітання в Європі й у Євроатлантичному регіоні в цілому, та готується до набуття повноправного членства в цих організаціях. Рішення СНБО України від 23.05.2002 р. про наміри нашої держави почати процес, кінцевою метою якого є повноправне членство в НАТО і ЄС, варто вважати важли-вим політичним рішенням. Проте, воно повинно бути оформлене у вигляді офіційного звер-нення України до держав-членів альянсу, якому передує виконання ряду спеціальних заходів.
У підсумковому звіті чітко сформульовані особливості партнерства України та НАТО на майбутнє з конкретними кроками просування нашої держави до альянсу. Особливим внес-ком України в рамках партнерства НАТО вважає допомогу в урегулюванні ситуації на Бал-канах і перекидання сил і техніки з Європи до Афганістану літаками “Антонов” у ході прове-дення антитерористичної операції.
До речі, НАТО планує і надалі використовувати українські літаки для підтримки своїх операцій. Тому реформування оборонної сфери України є важливим аспектом співробітництва з НАТО. Після ратифікації Верховною Радою угоди про безпеку між НАТО й Україною дане співробітництво буде більш ефективним.
Слід зазначити також досягнуті за роки партнерства з НАТО практичні результати.
У Києві працюють центр інформації та документації НАТО (1997) і офіс зв’язків НАТО в Україні (1999). Міністерство оборони України представлено офіцерами зв’язку в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, військовому штабі НАТО в м. Монс, штабах стратегічного командування НАТО в Європі і на Атлантиці.
Україна ефективно використовує існуючі механізми програми Партнерства заради миру, зокрема процес планування й оцінки сил (ППОС), а також Індивідуальну програму парт-нерства, що у визначеній мірі сприяє реформуванню і розвитку національних Збройних Сил.
Пріоритетними областями військового співробітництва Україна – НАТО є: керування, ко-мандування і контроль, мовна підготовка, тилове забезпечення, військові навчання і пов’язані з ними заходи, стандартизація і сумісність, військове утворення і підготовка. Проведено визначену роботу щодо реалізації пілотного проекту Україна – НАТО з мовної підготовки.
Окремим напрямком нашого співробітництва з НАТО є сфера загальних інтересів в галузі озброєнь, стандартизації й оборонних досліджень і технологій, що реалізується через:
– забезпечення необхідного рівня взаємної сумісності шляхом гармонізації відпо-відних національних стандартів зі стандартами НАТО;
– механізми загальної робочої групи “Україна – НАТО” з питань співробітництва в об-ласті озброєнь і має на меті реалізацію документа “Стан і основні напрямки розвитку спів-робітництва Україна – НАТО в галузі озброєнь”.
Відносини НАТО з Україною є віддзеркаленням важливості, яку альянс надає не-залежності, стабільності та демократії України, а також проголошеним нею намірам поглиб-лення інтеграції у європейські та євроатлантичні структури. Це також знайшло відображення у підписаній в 1997 р. Хартії про Особливе партнерство між НАТО та Україною, яка заклала офіційну основу для консультацій між Україною та Альянсом з питань євроатлантичної безпеки і зафіксувала створення Комісії НАТО – Україна (КНУ) – керівного органу співпраці.
У 1997 р. з метою сприяння та розширення співпраці Україна відкрила своє пред-ставництво в альянсі, а того ж року у Києві було відкрито центр інформації та документації НАТО, завданням якого є поширення інформації про оновлений альянс та практичні переваги партнерства між НАТО та Україною. У 1999 р. у Києві було відкрито офіс зв’язку НАТО, діяльність якого спрямована на підтримку оборонної реформи, що здійснюється в Україні, та її участі у “Партнерстві заради миру”.
У листопаді 2002 р. у Празі було ухвалено план дій НАТО – Україна, який передбачає значне розширення та поглиблення відносин між альянсом та Україною.
Шляхом консультаційної та практичної допомоги НАТО окремі члени альянсу під-тримують зусилля України, спрямовані на реалізацію глибоких реформ, викладених у плані дій “Україна – НАТО” та пов’язаних з ним щорічними цільовими планами. На цьому шляху Україна досягла значного прогресу, хоча попереду залишається чимало роботи. Законодавчі ініціативи допомагають створити основу для політичних, економічних та оборонних реформ. Створено кілька урядових структур, що контролюють втілення та координацію реформ. Одним з пріоритетних завдань є оборонна реформа, в реалізації якої Україна має можливість скористатися досвідом країн НАТО. Першочергові завдання, що постають перед Україною, включають розробку нової концепції безпеки та військової доктрини, завершення комп-лексного оборонного огляду. Співробітництво Україна–НАТО зосереджується на зміцненні демократичного цивільного контролю над збройними силами, удосконаленні оперативної сумісності зі збройними силами країн НАТО та сприянні Україні в реформуванні успад-кованого війська, що має завеликий розмір, громіздку структуру командування і недостатній рівень технічного оснащення; створенні менших за розміром ефективних збройних сил, спроможних виконувати сучасні завдання і активно сприяти зміцненню європейської ста-більності та безпеки.
Спільна робоча група з оборонної реформи (СРГОР) сприяє активізації консультацій та практичної співпраці у таких галузях, як розробка та виконання військового бюджету, скорочення збройних сил та конверсія, перехід від системи призову до професійної армії, цивільно-військові відносини. Альянс також надає Україні допомогу у підготовці старших офіцерів в руслі процесів трансформації, а також сприяє організації програм перепідготовки з метою полегшення адаптації звільнених військових до цивільного життя.
Військовий комітет альянсу доповнює роботу СРГОР наданням фахової допомоги в конкретних галузях оборонної співпраці з Україною в межах військового робочого плану НАТО–Україна.
У межах цільового фонду окремі країни альянсу надають Україні допомогу у ви-конанні проектів демілітаризації, спрямованих на безпечну утилізацію надлишкових та застарілих запасів протипіхотних мін.
Співпраця у плануванні на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру та забезпечення готовності до катастроф приносить Україні пряму практичну користь. Одним із головних напрямків роботи у цій галузі є надання Україні допомоги у забезпеченні підвищеної готовності до повеней, що найбільше загрожують західним регіонам країни, та підвищення спроможності щодо ліквідації їх наслідків. Навчання, які проходили в Україні на території Закарпаття у вересні 2000 р., сприяють відпрацюванню спільних процедур ліквідації наслідків катастроф. Члени НАТО та інші країни-партнери надавали Україні допомогу після сильних повеней 1995, 1998 та 2001 рр.
Наукове співробітництво з Україною розпочалося у 1991 р. З того часу за обсягом своєї участі у наукових програмах НАТО, Україна поступається лише Росії. Розширення співпраці у цій галузі відбувається під керівництвом спільної робочої групи з наукового та екологічного співробітництва. На додаток до використання наукових досліджень для боротьби з тероризмом та новими загрозами, що відповідає новому напрямку наукової програми НАТО, пріоритети України щодо співпраці у галузі науки та технологій включають інформаційні технології, біологію клітин та біотехнологію, створення нових матеріалів та раціональне використання природних ресурсів.
План дій НАТО – Україна від 2002 р. базується на Хартії 1997 р., що залишається основоположним документом у відносинах між альянсом та Україною. Хартія забезпечує загальний стратегічний форум для поглиблених консультацій з політичних, економічних та оборонних питань і окреслює стратегічні цілі та пріоритети України на шляху до повної ін-теграції у євроатлантичні структури безпеки. Документ містить спільно узгоджені принципи та завдання у сфері політики, економіки, оборони, права, безпеки та захисту інформації.
Щорічні цільові плани, що охоплюють як конкретні заходи, які мають виконуватись Україною, так і спільні дії НАТО – Україна спрямовані на досягнення цілей, викладених у плані дій. Двічі на рік відбуваються засідання щодо оцінки стану виконання цих завдань; звіти про досягнуті результати складаються щорічно.
План підготовки до членства було ухвалено в 1999 р. Він був розроблений на основі досвіду першого раунду розширення і мав допомогти підготуватися до членства в НАТО тим країнам, які цього прагнуть. Дев’ять країн – Албанія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та колишня Югославська Республіка Македонія застосовували цей план з моменту його введення в дію. У травні 2002 року до них приєдналася Хорватія. Сім з цих країн стали членами НАТО в 2004 р.
Перш ніж стати членами НАТО, країни-кандидати мають забезпечити функціонування демократичної політичної системи і ринкової економіки; повагу до прав національних меншин відповідно до вимог ОБСЄ; вирішення всіх існуючих суперечливих питань з сусідніми краї-нами та дотримання загального принципу вирішення суперечок мирним шляхом; спромож-ність і готовність робити військовий внесок в обороноспроможність альянсу та досягти оперативної сумісності з іншими збройними силами НАТО; ефективний розвиток цивільно-військових стосунків, що відповідатимуть демократичним вимогам.
Впровадження плану підготовки до членства не гарантує вступу до НАТО. Проте цей план дає заінтересованим країнам можливість зосередити свої зусилля на досягненні цілей та пріоритетів, визначених у плані, та отримати допомогу спеціалістів НАТО. Це стосується всіх аспектів членства: питання політики, економіки, оборони, ресурсів, інформації, безпеки і правових засад.
Кожна країна-учасниця обирає ті елементи плану підготовки до членства, які від-повідають національним інтересам, і сама визначає завдання і терміни їх виконання. Участь у програмі “Партнерство заради миру” і в процесі планування та оцінки сил є невід’ємною частиною всього процесу підготовки, оскільки це дає можливість країні-кандидату готувати свої збройні сили до ефективної співпраці зі збройними силами країн альянсу. Країни НАТО проводять регулярні спільні засідання з країною-кандидатом, на яких ретельно аналізується досягнутий прогрес і вирішується, якої саме дорадчої або практичної допомоги потребує країна. Впровадження плану підготовки до членства постійно аналізується Північно-ат-лантичною радою.
Співробітництво України з країнами СНД має будуватися на принципах довіри і доброзичливості. Україна зацікавлена у подальшій лібералізації зовнішньоекономічних зв’яз-ків з країнами-учасницями СНД. Визначальним напрямом співпраці з ними є формування зони вільної торгівлі, що сприяло б інтенсифікації господарських взаємовідносин, активному обміну капіталом, товарами, послугами, робочою силою.
Особливого значення мають національні інтереси з Російською Федерацією. Еконо-мічні відносини з Росією органічно узгоджуються з євроінтеграційним курсом нашої держави. Ці стратегічні стосунки мають будуватися на принципах добросусідства, партнерства, рівності та взаємної вигоди. Росія є нашим найбільшим торговим партнером, а Україна – головний торгово-економічний партнер РФ. У свою чергу Україна залишається одним з найбільших споживачів російських енергоносіїв, контролює наземні, морські та повітряні комунікації в життєво важливому для Росії південно-західному напрямку.
Перед обома країнами постає спільне завдання – зосередитись на практичній реалізації досягнутих домовленостей, вивести свою співпрацю на рівень справді стратегічного парт-нерства, наповнити прийняті політичні документи конкретним реальним змістом.
Відповідно до національних інтересів та цілей України, її економічної безпеки пріо-ритетними напрямами стратегічного партнерства з РФ в економічній сфері в наступному десятиріччі мають стати [69]:
– співробітництво в енергетичній галузі (розвиток єдиної енергетичної системи, спільне використання нафтопереробних та інших виробництв ПЕК);
– науково-технічне та інноваційне співробітництво;
– розвиток транспортної мережі в Україні в інтересах обох держав;
– інвестиційне співробітництво, розвиток спільних виробничих структур, комерційних та технологічних зв’язків, формування спільних фермерських господарств;
– розвиток військово-технічного співробітництва;
– розвиток фондових ринків та процесів взаємного інвестування;
– взаємне розширення ринку трудових ресурсів;
– спільний розвиток регіонів, що становлять інтерес для обох країн, взаємовигідне використання спільних зон господарської діяльності та розвиток прикордонних територій;
– співробітництво в протидії тінізації економіки та нелегальній міграції.
Розглянемо національні інтереси країн СНД і України. Проблема формування націо-нальних інтересів країн СНД та України не може зводитися тільки до постійних посилань на специфіку перехідного характеру економіки, масштабності проблем і гостроти їх звучання. Механічне запозичення рецептів і досвіду інших країн, які мають етап ринкової трансфор-мації, не завжди застосовані і доречні. Задача полягає в забезпеченості гарантованого по-ступального й динамічного розвитку країни як великої держави, яка має великий політичний і моральний авторитет у світі, відповідну міжнародну відповідальність і права, що забезпечу-ються політичними, правовими, економічними, культурно-економічними зв’язками з викорис-танням усіх можливих засобів (не виключаючи, де потребується, натиску, наполегливості).
Щодо відносин всередині держави необхідно, в першу чергу, забезпечити демокра-тичний розвиток, конструктивно вирішувати виникаючі проблеми, у тому числі економічні і соціальні, в режимі суспільного діалогу; не допускати господарської деградації та деіндуст-ріалізації, незалежно від безпосередніх причин; розуміти, що реальне положення великої держави визначається не розмірами країни, не посиланням на воєнно-політичні підсумки майбутнього, не апеляцією до героїзму цілого покоління людства, а можливістю забезпечити гідне життя людям вже на теперішньому етапі.
Щодо міжнародної сфери, слід зазначити, що національні інтереси країн СНД та Ук-раїни потребують проведення активного зовнішньополітичного курсу, спрямованого на зміц-нення позицій України, як одного з впливових центрів формуючого багатополярного світу. У переліку основних складових цього курсу на першому місці необхідно поставити формування на добровільній підставі інтеграційного об’єднання держав-учасників СНД. Цілком очевидно, що економічний підйом і соціальне процвітання країн, які входять до СНД, відповідають докорінно національним інтересам (поглядам) України як факту стабілізації та всебічного прогресу держави і народів, які мають загальну історію, а також мають вагомий потенціал для майбутнього прогресу у тісній взаємодії одних з іншими.
За минуле десятиріччя Україна затвердила себе як незалежна держава. Однак процес розбудови свого дому ще не завершено. Завдання полягає в тому, щоб остаточно облаштувати споруджену будівлю за суттю нового суспільства – економічну, соціальну, політичну та гума-нітарну сфери, подолати деформації, що виникли на стартовому етапі трансформаційного процесу.
Йдеться про практичну реалізацію завдань довгострокової стратегії, яка має забез-печити міцне підґрунтя України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю, демокра-тичної правової держави, її інтегрування у світовий процес як країни з конкурентоспро-можною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку. Наступне десятиріччя має стати визначальним у розв’язку саме цих завдань, інакше Україна може переміститися на периферію світових процесів.
Конче важливо забезпечити поступовість нової стратегії, її органічний зв’язок з позитивними надбаннями попереднього періоду, з урахуванням того, що курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викрис-талізовується з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, з праг-нення нинішнього покоління бачити свою державу невід’ємною складовою єдиної Європи. Європейський вибір України – це водночас і рух до стандартів реальної демократії, інформа-ційного суспільства, соціально орієнтованого ринкового господарства, базованого на засадах верховенства права й забезпечення прав та свобод людини і громадянина.
Потрібно враховувати і глобальну проблему до багатополюсного (поліцентричного) світового господарства, де основою взаємодії держав та їх економік має стати регіональна інтеграція. У зв’язку з цим чітка і пріоритетна орієнтація України на інтеграцію в Євросоюз, набуття статусу спочатку асоційованого, а згодом повноправного членства в ньому має розглядатися як основа стратегії економічного та соціального розвитку нашої держави на наступні десять років і більш віддалену перспективу. Як засвідчує досвід практично всіх країн ЄС, ця мета може стати додатковим потужним стимулом і каталізатором відповідних со-ціально-економічних та політичних перетворень.
Водночас пріоритетність інтеграції України в ЄС не повинна вступати у протиріччя з іншими стратегічними напрямами зовнішньополітичної та економічної діяльності держави. Всі вони мають бути підпорядковані стратегічній меті – європейській інтеграції, збереженню і поглибленню взаємовигідних зв’язків з Росією та країнами СНД.