Психологічна служба
2.3.2. Розвиток педології
Сам термін «педологія» був запропонований у 1893 році американським психологом О. Хрізманом, учнем С. Холла (1846—1924). Останній створив першу педологічну лабораторію в Кларкському університеті (США) яка згодом була перетворена у перший інститут дитячої психології. Зауважимо, що С. Холл був засновником і першим президентом Американської психологічної асоціації, яка зараз є найвпливовішою професійною організацією психологів у світі.
Смисл нової науки полягав у тому, щоб об’єднати у єдину систему знань надбання психології, фізіології, педагогіки, соціології та інших наук для складання цілісного уявлення про дитину, її соціальне оточення та рушійні сили розвитку. Такий інтегративний підхід був обумовлений запитами практики, тобто практичної діяльності науковців у тодішніх закладах освіти.
Педологічний рух на початку ХХ ст. у Російській імперії представлений роботами А. П. Нечаєва, Г. І. Россолімо, О. Ф. Лазурського, Н. Е. Румянцева, І. А. Сікорського, К. І. Поварніна, В. П. Кащенко і ін. У центрі їх уваги була дитина в її індивідуальній своєрідності. Звідси випливала вимога глибокого вивчення дитини, виявлення її схильностей і інтересів як відправних моментів розвитку, застосування гуманістичних принципів турботи про дитину та індивідуального підходу до неї у застосуванні методик, засобів і методів (А. А. Нікольська, В. В. Большакова, В. В. Аншакова і ін.).
Після Жовтневої революції педологія знаходить сприятливий ґрунт для розвитку: нове суспільство поставило завдання — сформувати нову людину. Про це неодноразово заявляли Л. Д. Троцький, Н. К. Крупська, А. В. Луначарський і інші ідеологи держави. Так, Л. Д. Троцький вказував, що, формування нового «покращеного видання людини» складає найважливіше завдання соціалістичного суспільства.
Серед авторитетних учених, що відгукнулися на заклик держави, були: М. Я. Басов, П. П. Блонський, Л. С. Виготський, А. С. Залужний, А. Б. Залкінд, Г. С. Костюк, С. С. Моложавий та ін. Виникає мережа педологічних центрів і установ; у педологічний рух включаються фахівці різних профілів, що займаються вивченням дитини. Таким чином, педологія набуває характеру комплексного знання про людину.
У теоретичному смислі педологічний рух не був однорідним, в нім було представлено декілька напрямів:
— послідовники психоаналітичного учення (І. Д. Єрмаков);
— рефлексологічно орієнтовані педологи (І. А. Арямов, К. І. По- варнін, А. А. Дернова-Ярмоленко);
— прихильники біогенетичного підходу (П. П. Блонський);
— прихильники соціогенетичного підходу (А. Б. Залкінд, С. С. Моложавий, А. С. Залужний та ін.).
Про розмах педологічного руху свідчив 1-й з’їзд з педології, що відбувся в кінці 1927 — початку 1928 р. в Москві. У роботі з’їзду взяли участь близько трьох тисяч осіб з різних регіонів країни; було представлено близько 350 доповідей, працювало 7 секцій. З’їзд ухвалив рішення про створення Педологічного Товариства і спеціального журналу «Педологія». На увагу до проблем педології з боку держави указувала присутність на з’їзді відомих політичних і громадських діячів М. І. Бу- харіна, А. В. Луначарського, Н. А. Семашка, Н. К. Крупської. У їх виступах було чітко сформульовано соціальне замовлення до педології: «...процес виробництва нової людини на рівні з виробництвом нового устаткування...» [22, с.9].
У історії розвитку педології у нашій країні логічно виокремити три основні періоди: підготовчий, організаційний і розвитку у власних межах.
Перший період, підготовчий, характеризується накопиченням у світовій і вітчизняній науці окремих досліджень та ідей, що пов’язані з системним, інтегральним підходом до вивчення дитини, її розвитку та його факторів. Початок цього періоду відноситься до 17—18 століття, коли під впливом епохи просвітництва формуються людиноцентрист- ські гуманістичні засади суспільних наук та антропоцентричні підходи у філософії і педагогіці (Я. А. Коменський, Дж. Локк, І. Г. Песталоцці, Ж-Ж. Руссо та ін.).
У Російській Імперії та на території України ідеї цілісного вивчення особистості, її виховання і розвитку знайшли втілення у роботах П. Ф. Лесгафта, К. Д. Ушинського, М. І. Пирогова, Г. І. Росолімо, І. А. Сікорського.
Зокрема ідея цілісного підходу до вивчення дитини була висловлена іще К. Д. Ушинським. Його фундаментальна праця «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» (1868 — 1869) є першим дійсно науковим маніфестом науки, яку з часом назвуть педологією. Саме у згаданій роботі вперше викладена програма синтетичного, комплексного вивчення дитини, відома з усіх підручників фраза: «Якщо педагогіка хоче виховати людину у всіх відношеннях, то вона має спочатку пізнати її теж у всіх відношеннях» [18, с.118].
У роботах зарубіжних і вітчизняних дослідників цього періоду виразно простежується тенденція до цілісного розуміння природи людини, до поєднання природних і метафізичних засад її життя та розвитку. На кінець ХІХ — початок ХХ століття накопичено значний фактичний матеріал щодо закономірностей вікового розвитку особистості, що дозволило сформулювати ряд принципово важливих висновків: про нерівномірність процесу дитячого розвитку, про своєрідність психофізичної організації дитини, про якісні, а не тільки кількісні відмінності дитини від дорослого, про тісну взаємодію психічного і фізичного розвитку, про своєрідність різних періодів індивідуального розвитку і т.п.
Другий період, організаційний, починається з початком ХХ століття і триває до кінця 20-х років. Основною відмінністю цього періоду є процес інституціоналізації педології, тобто створення різного роду педологічних інституцій, таких як товариства, науково-дослідні інститути, дослідні станції, лабораторії, кафедри. Разом з цим створюються наукові часописи, підручники, відкриваються педологічні факультети та ін.
Педологічний рух, охопивши Західну Європу і Америку, поширився і в Росії, Чехії, Болгарії, а пізніше в Японії та інших країнах. В 1900 році в Антверпені було створено перше міжнародне Педологічне товариство, а в 1903 році С. Холл організував Всесвітній педологічний союз, центром якого стала його лабораторія в Кларкському університеті.
Ідея цілісного, системного дослідження процесів розвитку особистості була з ентузіазмом сприйнята вченими багатьох країн. Так, наприклад, у США ці ідеї розвивали Дж. Болдуін, Дж. Дьюі, А. Чемберлен та ін. Щоправда, у Сполучених Штатах педологія розвивалась більше як прикладна галузь вікової психології [14, 16, 22, 23]. В Європі, педологічні ідеї розвивали К. Гросс, Е. Мейман, В. Прейєр, В. Штерн, у Франції — А. Біне, Г. Компейре, Б. Пере, у Великобританії — Дж. Селлі, у Швейцарії — Е. Клапаред, у Бельгії — Ж. Демор і О. Декролі.
Третій період — період розвитку педології у власних межах, він продовжувався від 20-х до 1936 року. Його основна особливість — існування власної теорії і методології та розгалуженої мережі практичних закладів і служб. Саме цей період розвитку педології у нашій країні найбільш повно описаний у працях істориків науки [15, 16, 22, 23]. У перші роки радянської влади з’явились і нові імена, і нові проблеми, основною із яких було завдання побудови нової, марксистської дитячої психології, або нової науки про нову людину — будівника комунізму. Саме в цьому бачили свою мету А. Б. Залкінд, П. П. Блонський, К. Н. Корнілов та ін. Початок 20-х років пов’язаний із зародженням нової школи, формуванням нових методів навчання. В цих обставинах і відбувається інтенсивний розвиток педології, яка ставила тепер своїм завданням допомогти владі у вихованні нової людини нового суспільства. Розгортається широка мережа педологічних закладів — центральних, обласних, районних і низових, які очолювалися головним чином трьома наркоматами: Наркомпросу, Наркомздраву і Наркомшляху.
Аналіз теоретичних і практичних засад педології
Для розуміння того внеску, який був зроблений педологією у сучасну прикладну психологію, необхідно сформулювати критерії або напрямки теоретичного аналізу. У першу чергу нас цікавлять принципи і підходи до предмету педологічних досліджень та специфічні експериментальні методи які були розроблені для дослідження феноменів індивідуального розвитку. Важливо також проаналізувати практику педологічної діяльності у закладах освіти як основної сфери реалізації педологічних ідей.
Тут принципово важливим є розрізнення педології на наукову і практичну. Без цього розрізнення дослідники, як це бувало раніше, ризикують приписати помилки і недоліки однієї — іншій. Якщо звернутися до відомої постанови ЦК ВКП(б) «Про педологічні перекручення в системі наркомпросів», то легко побачити, що критиці була піддана педологічна практика, її недоліки і прорахунки, а постраждали огульно і практика і наука.
Суть педологічної теорії, на наш погляд, цілком наочно показує дискусія про її предмет.
Думку про вивчення зв’язків між окремими явищами як специфічне завдання педології у 1931 році сформулював Л. С. Виготський. У статті «До питання про педологію і суміжні з нею науки» він поставив питання про правомірність виокремлення педології як самостійної науки: «В основі педології проглядається синтез (підкреслено нами — В.П.) процесів об’єктивної дійсності. Де відбувається цей синтез, який є основним об’єктом дослідження в педології (підкреслено нами — В.П.) — в голові дослідника чи в реальному житті?» [5, с. 57].
Відповідаючи на це запитання, Л. С. Виготський наводить думку П. П. Блонського про те, що реальністю, яка синтезує окремі знання про дитину, є сама реальність розвитку. Анатомія, фізіологія і психологія дитячого віку існували лише як додатки до загальної анатомії, фізіології і психології, які не змогли навіть сформулювати основні проблеми стосовно дитячого віку. Це покликана була зробити педологія.
Педологія як наука про розвиток дитини може методологічно і практично оформитись лише на основі нового розуміння свого предмету, вказує Л. С. Виготський. «Цілісність (нові якості і закономірності, представлені синтезом (підкреслено нами В.П.) окремих сторін і процесів розвитку, спеціальна установка на розкриття і вивчення взаємо- залежностей, зв’язків і відношень, які лежать в основі цього синтезу), розвиток, котрий розуміється не як збільшення — зменшення, але як саморух, і боротьба протилежностей є двома основними моментами, що визначають методологічну установку педології в цілому і в кожному окремому її дослідженні. Основа для побудови педології як самостійної науки міститься в об’єктивній реальності того єдиного процесу розвитку, котрий є предметом її вивчення», — констатує Л. С. Виготський [5, с.56-57].
Трохи пізніше цю думку Л. С. Виготського підтримав П. П. Блон- ський у своїй праці «Педологія» (1935): «Поки вивчаються окремі властивості дитини як такі, в цьому вивченні немає нічого педологічного, оскільки їх можуть вивчати вчені найрізноманітніших спеціальностей — фізіологи, психологи і т.д. Педологічним вивченням дитини стає з того моменту, коли воно зосереджується не на окремих властивостях дитини як таких, але на зв’язку цих властивостей між собою. Так, наприклад, явище росту дитини вивчає фізіолог, поведінку — психолог, педолог же вивчає зв’язок росту і поведінки» [4, с.18].
На нашу думку забезпечення цілісності та розвитку можливе тільки на основі синтезу. З однієї сторони — синтезу окремих структурних елементів особистості, суб’єкта, з іншої — синтезу різнорідних наукових знань про нього.
В основі процесів синтезу лежать процеси інтеграції, взаємопроникнення, а не тільки взаємодії і об’єднання. І ми мали б з повним правом назвати педологію, а разом із нею і практичну психологію, синтетичною, інтегративною психологією. Але не треба забувати, що синтез — це не тільки інтеграція, а й виникнення нових якостей як результат інтеграції. Очевидно саме це мав на увазі Л. С. Виготський говорячи про розвиток особистості.
Таким чином, нам вдалося віднайти один із найвагоміших здобутків педології, що може бути застосований у сучасній практичній психології — принцип синтетичності або синтетичного підходу до предмету. Він полягає у тому, що окремі риси, якості і процеси інтегруючись у цілісну структуру особистості обумовлюють виникнення нових її якостей та властивостей, що не є простою сумою попередніх, а є дійсно якісно новими. З іншої сторони — напрацювання теоретичної бази практичної психології також має передбачати синтез наукових знань та професійного досвіду практичних психологів.
Проблема особистості була чи не центральною в теорії педології. Фактично з перших же досліджень педологи аналізували цей феномен, намагаючись осягнути його зі своїх методологічних позицій. Так, наприклад, О.Ф. Лазурський зазначав: «... дані експериментальної психології вказують, що особистість не можна дробити на шматки, що вона представляє дещо складне, але цільне, і що окремі її сторони злиті закономірно (підкреслено нами — В.П.)» [10, с.105]. Індивідуальність особистості залежить, за О. Ф. Лазурським, не тільки від природних її особливостей, а й від виховання і соціального середовища. Навіть обдарована людина при відсутності сприятливих соціальних умов (у широкому розумінні цього слова) не досягне й того, що середня людина може досягти за сприятливих умов. Особливого значення в розвитку особистості О. Ф. Лазурський надавав вихованню. Він вважав, що мета виховання полягає в тому, щоб забезпечити «повний, якомога інтенсивний розвиток особистості відповідно до її індивідуальних задатків, здібностей, але цей розвиток може здійснитись лише в суспільстві і через суспільство; правильно поставлене соціальне виховання неминуче приведе до повного розвитку особистості» [10, с.182-183]. Більш детально свої думки з цього приводу він виклав у своїй останній праці «Особистість і виховання» (1916).
Отже саме у педології уперше було поставлено питання про унікальність кожної особистості, про її індивідуальність у тому значенні в якому про це говорив Б.Г. Ананьєв. Згідно до його поглядів «на рівні розвитку людини як індивідуальності відбувається інтеграція індивіда, особистості і суб’єкта діяльності» [1, с.31]. Як бачимо, принцип синтетичного підходу виявляється тут у вигляді індивідуальнісного бачення людини. Прямо або опосередковано педологи констатують — особис- тісний підхід не у повній мірі відповідає принципам і закономірностям розвитку індивіда, найбільш повно можна осмислити закономірності розвитку, соціальну ситуацію тільки за умови розгляду людини як окремої індивідуальності з позицій біологічної і соціальної унікальності тобто на основі індивідуальнісного підходу.
У ряді історико-психологічних досліджень настійливо проводиться думка про те, що педологія так і не піднялася до рівня синтезу наукових знань про дитину, що педологи у своїх експериментальних дослідженнях виявились хто фізіологом, хто — психологом, хто — педагогом і т. ін. Ми не можемо погодитись із такою думкою. На захист цієї позиції наведемо два аргументи.
По-перше, синтез наукових знань про дитину та її розвиток відбувається не як підсумок результатів конкретних експериментальних досліджень, а як результат теоретичного осмислення цих результатів. До речі найбільш яскраво показав це Л. С. Виготський у своїх роботах. Ми переконані, що без теоретичного узагальнення не можливо було б обґрунтувати такі поняття як «зона найближчого розвитку», «соціальна ситуація розвитку», «знакове опосередкування мислительних процесів», «психічні новоутворення» та ін. У свою чергу, для того, щоб було підґрунтя для таких теоретичних узагальнень існує потреба у конкретних психологічних дослідженнях.
По-друге, в історії педології були досить вдалі спроби створення специфічних дослідницьких методів. Найбільш помітним є створення у 20-х роках та впровадження у практику «тестів-колізій», розроблених С. М. Ривесом. Ось що писав про тести-колізії Л. С. Виготський: «Особливо вдалим виявляється нам застосований автором в його дослідженнях метод тестів (або задачок, як сам автор називає його), за допомогою якого вивчаються і аналізуються реакції дітей на конкретну складну ситуацію. Цей метод поєднує в собі досягнення експериментально- тестового дослідження з конкретністю, життєвістю, практичністю простого опитування. Цьому методу, на нашу думку, належить велике застосування в наших педолого-педагогічних дослідженнях...» [7, с. 47].
Таким чином, педологічна теорія має доволі глибокі і, поки що не до кінця досліджені здобутки. Причиною напрацювання багатьох оригінальних ідей і концепцій був чітко сформульований соціальний запит та запити практичної педології. Глибоке і детальне вивчення теорії педології може суттєво збагатити сучасну психологічну теорію.
У практичній педології не застосовувалась концепція індивідуальності, результати конкретних експериментальних досліджень практично не розглядались з цих методологічних позицій. Разом з цим, саме педологам належить ідея психологічної унікальності кожної особистості, що пізніше була реалізована в роботах Б. Г. Ананьєва, В. С. Мерліна, Л. М. Собчик та ін. І сьогодні це можна назвати індивіду альнісним підходом або принципом індивідуальності у практичній психології.
Педологічна теорія, за умови неупередженого аналізу, і сьогодні дає багатий матеріал для теоретичних розвідок та знахідок. У першу чергу це стосується практичної психології оскільки вона об’єктивно поставлена перед необхідністю систематизації своїх теоретичних позицій.