Економічна дипломатія та економічна безпека України
10.1. Протиріччя національних інтересів у процесах інтеграції та регіоналізації
У контексті нової стратегії інтеграції є нагальною потреба України в ширшому впровадженні міжнародних механізмів захисту внутрішнього ринку та регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Це насамперед забезпечення зовнішньоторгового режиму, спрямованого на створення рівноправних умов господарювання для вітчизняних та іноземних товаро-виробників і ефективний їх захист від недобросовісної конкуренції. Потрібно забезпечити ефективну імпортну політику із застосуванням процедур, прийнятих у рамках СОТ. Відповідно до правил та зобов’язань, взятих на себе Україною під час вступу до цієї організації, мають установлюватися ставки ввізного мита та розміри акцизів, застосовуватися стандарти та технічні регламенти, запроваджуватися механізми квотування та ліцензування імпорту тощо.
Врахування можливостей світового ринку та потенціалу міжнародної конкуренції в комплексі національних інтересів – складне завдання. Пропонується розглянути це завдання на всіх рівнях – національному, регіональному та об’єктному, в яких мають постійно й по-слідовно вирішуватися найгостріші поточні питання.
На рівні національного інтересу підхід “сприяння експорту товарів і імпорту капіталу” неможливо вважати сучасним та достатнім в умовах зростаючої ролі безпосереднього між-народного виробництва, інтернаціоналізації майна і управління, появи у всіх розвинутих ринкових державах, поряд з внутрішньою, зовнішньої (зарубіжної) економіки, у зв’язку з чим остання розвивається особливо динамічно. При цьому необхідно реально бачити наявність серйозних розбіжностей в позиціях різних країн в таких ключових питаннях, як суверенітет, юрисдикція, співвідношення міжнародного права і міжнародних зобов’язань. В основі цих відмінностей історичні корені і різниця у формах і методах інтернаціоналізації своїх гос-подарств, способах захисту своїх національних інтересів.
Відповідно повинні бути чітко визначені сфери застосування режиму (тобто створення для зарубіжних громадян, товарів або інвестицій не менш сприятливих умов у порівнянні з існуючими для місцевих громадян, товарів, інвестицій). Важливо також, виходячи з націо-нальних інтересів, встановити захисні механізми. Застереження ніяк не повинні мати збитко-вого характеру, застосування національного режиму в конкретній країні лише свідчить про наяв-ність проблеми, її структури, роблять ще більш передбаченою можливу поведінку партнерів.
Потребується також готовність виключити дискримінацію і забезпечити ринкову кон-куренцію у таких сферах, як урядова допомога і різного роду субсидії, податкові обов’язки, державні закупки, режим інвестиції, які контролюються зарубіжними власниками, доступ до місцевого банківського кредиту і на ринок капіталу, проблеми національної приналежності господарюючих суб’єктів. І нарешті, важливого значення набуває поєднання загально-рин-кових економічних стандартів з національними інтересами, особливо у соціальній сфері.
Інтегрування України в європейські структури потребує вироблення та реалізації такої стратегії взаємовідносин з регіонами та управління ними, яка б відповідала принципам регіональної політики ЄС, сприяла становленню нових форм співпраці у форматі “центр – регіони”, загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва.
Метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалан-сованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій.
Державна регіональна соціальна політика у 2004–2011 рр. має забезпечити соціальну безпеку в Україні, а саме [8]:
– формування оптимальної структури господарства регіонів, яка б забезпечувала їх комплексний розвиток на основі природно-ресурсного, виробничо-економічного, науково-технічного та людського потенціалу, наявної інфраструктури, історико-культурних надбань і традицій з використанням переваг та можливостей становища регіонів;
– запровадження системи стратегічного бюджетного планування та фінансового вирів-нювання з застосуванням об’єктивних критеріїв, гарантованих державою соціальних стан-дартів, нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості, законодавчо визначеного переліку завдань місцевого значення;
– застосування договірних засад при визначенні спільних дій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в стимулюванні регіонального розвитку, зокрема депресивних територій;
– вирішення спільних регіональних та міжрегіональних проблем розвитку шляхом об’єд-нання фінансових ресурсів місцевих органів виконавчої влади та органів самоврядування;
– комплексний розвиток територій із спеціальним економічним статусом (пріоритет-ного розвитку та спеціальних (вільних) економічних зон) за допомогою залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для збереження наявних і створення нових робочих місць, подолання наслідків екологічних та техногенних катастроф, запровадження нових технологій, активізації зовнішньоекономічних зв’язків, збільшення виробництва високоякісних товарів та послуг, створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури;
– підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві. Активне вхо-дження регіонів до міжнародних організацій та формувань, активізація міжрегіонального та транскордонного співробітництва;
– удосконалення системи державного стратегічного програмування регіонального роз-витку, обґрунтування стратегії розвитку окремих регіонів;
– децентралізацію влади, розмежування функцій та повноважень центральних і міс-цевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з розширенням пов-новажень місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;
– формування інфраструктури підтримки регіонального розвитку через створення спеціальних інститутів, зокрема агентств регіонального розвитку, які б стали провідниками ефективної державної регіональної політики та власної політики розвитку окремих регіонів;
– підвищення ролі регіонів у реалізації екологічної політики держави;
– адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до норм і стандартів Євросоюзу.
Створення на попередньому етапі базових засад незалежності і державності України, утвердження її як повноправного суб’єкта світового співтовариства, врегулювання відносин із сусідніми державами зміщує можливості загрози нашій державі в площину економічної безпеки.
Ключовими завданнями у цій сфері мають стати [8]:
– остаточне подолання наслідків економічної кризи, забезпечення сталого зростання з підпорядкуванням його цілям інноваційного та соціального розвитку держави;
– істотне посилення фінансової безпеки, першочергове зміцнення фінансового потен-ціалу реального сектора економіки, суб’єктів господарювання, домашніх господарств, забез-печення збалансованого розвитку бюджетної сфери, внутрішньої та зовнішньої захищеності національної валюти, інтересів вкладників, фінансового ринку, здійснення виваженої політики внутрішніх та зовнішніх запозичень держави, максимальне поліпшення інвестиційного клімату;
– створення надійних гарантій технологічної та техногенної безпеки, оновлення вироб-ничого обладнання, рівень зношеності якого наближається до критичного, забезпечення без-аварійної роботи на об’єктах підвищеної небезпеки, вирішення проблем утилізації відходів, впровадження ефективних технологій їх переробки;
– посилення енергетичної безпеки, здійснення активної політики енергозбереження та розвитку власного енергопотенціалу, диверсифікація ринків і створення умов для реальної конкуренції у сфері енергопостачання;
– вирішення комплексу проблем, від яких залежить продовольча безпека діяльності держави, недопущення експансії неякісних імпортних товарів та продовольчих продуктів, які може випускати в необхідних обсягах і належної якості національний агропромисловий комплекс.
На всіх рівнях – національному, регіональному та об’єктному – мають постійно вирі-шуватися поточні та перспективні питання екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища. Необхідно і вдосконалювати згідно зі стандартами ЄС законодавчу базу, застосовувати дієві економічні інструменти (поетапне запровадження платного природо-користування) для відтворення та раціонального використання природних ресурсів.
До пріоритетних напрямів належить:
– гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, мінімізація впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
– поліпшення екологічного стану річок, зокрема басейну Дніпра, та якості питної води;
– стабілізація і поліпшення екологічної ситуації в містах та промислових центрах До-нецько-Придніпровського регіону;
– будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних ка-налізаційних споруд;
– запобігання забрудненню Чорного і Азовського морів, поліпшення їх екологічного стану;
– формування збалансованої системи природокористування та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві та транспорті;
– підвищення безпеки проживання населення в сейсмонебезпечних районах;
– збереження біологічної та ландшафтної різноманітності, розвиток природно-заповід-ної справи [8].
Сутність концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку Ук-раїни на 2004–2011 рр. полягає у визначенні чітко окреслених завдань прискореного виве-дення економіки на траєкторію сталого зростання через посилення дієздатності держави та дальше поглиблення ринкових реформ, затвердження соціально орієнтованої структурно-інно-ваційної моделі розвитку. Реалізація цих завдань має створити реальні основи набуття Украї-ною спочатку асоційованого, а потім повного членства в Євросоюзі [8].