• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Порівняльне літературознавство

9.3. Типи міжтекстової взаємодії

Сьогодні інтертекстуальність розглядають як один із видів міжтекстової взаємодії, або ж транстекстуальності. Під інтертекстуальністю переважно мають на увазі перегук твору з літературною традицією, мистецькими формами, жанровими умовностями, стильовими кодами, дискурсами, коли відбувається демонстративне відтворення, наслідування, оголення, перетворення чи руйнування усталених поетичних норм. Інтертекстуальність є аспектом структурної самоорганізації твору й означає залучення контексту літературної традиції до тексту через стилізацію, пародію, травестію, парафразу, цитату, колаж, алюзійні згадки чи натяки тощо.

Згідно з польським «Словником літературознавчих термінів» інтертекст окреслює сферу міжтекстових зв´язків і відсилань, у яких бере участь певний твір Кожен словесний текст розміщується в полі інших текстів, наслідуючи їх, продовжуючи, перетворюючи, перебуваючи з ними у співвідношенні «запитання - відповідь» і навіть відкидаючи їх чи оголошуючи недійсними. Він зрозумілий для нас тою мірою, якою зуміємо осягнути його розташування в цьому полі. Літературний твір є елементом широкого інтертекстуального простору, який охоплює не лише літературні твори, а й позалітературні форми висловлювання. Будь- який текст перебуває у різноманітних «діалогічних» відношеннях з іншими текстами, які заповнюють цей простір, і з різними кодами мови, які репрезентовані (представлені) у цьому просторі.

Відповідно можна виділити такі типи міжтекстуальних відношень:

- відношення між різними текстовими частинами чи рівнями всередині твору, наприклад, зближення і віддалення між авторською нарацією і мовленням персонажів у повісті (зокрема, невласне пряма мова як інтертекстуальне творіння), між ідіолектами (індивідуалізованими мовними партіями) окремих осіб у драматичному творі, між текстом і метатекстом (тобто текстом, темою якого є інший текст);

- звертання в обсязі певного твору до інших конкретних висловлювань (у тому числі також інших творів): цитати, алюзійні натяки, континуаційні (продовження сюжету) чи пародійні відношення, різноманітні парафрази, полеміки, зречення (палінодія - твір, що заперечує попередній твір того ж автора); крайня форма - колаж, який є комбінацією елементів інших текстів (наприклад, центон);

- наслідування у творі чи його фрагментах форм або стилів, які мають виразно розпізнавальний характер, як-от певних соціолектів, діалектів, функціональних стилів, історичних мистецько-літературних стилів, індивідуальних манер відомих письменників (стилізація, пастиш тощо);

- відношення твору до певного класу творів, які реалізують той самий морфологічний взірець, зокрема належність його до певного жанру;

- співвідношення між даним твором і всіма текстами, які постали внаслідок його появи: художніми творами, критично-літературними комента-

´ "Гирями, історико-літературними розвідками тощо;

- інтерсеміотичне відношення між словесними текстами і текстами, які репрезентують інші знакові системи: взаємодія різних семіотичних систем у межах театральної вистави; поетичний текст у контексті музичного твору (наприклад, пісня); взаємодоповнення піктуральних і вербальних чинників у пластичних творах (емблема, плакат); літературне відтворення малярських і музичних тем, і навпаки - кінематографічна адаптація наративно-літературних творів тощо.

Французький учений Жерар Женетт у своїй книжці «Палімпсести: Література другого ступеня» (1982) запропонував п´ятичленну класифікацію типів транстекстуальності (взаємодії текстів):

- інтертекстуальність - співприсутність в одному тексті двох чи більше текстів у формі цитати, алюзії тощо;

- паратекстуальність - відношення тексту до свого заголовка, епіграфа, передмови, вставної новели, післямови та інших білятекстових елементів, які коментують самий текст;

- метатекстуальність - текст, який інтерпретує інший текст;

- гіпертекстуальність - відношення між гіпотекстом (попереднім текстом) і гіпертекстом (пізнішим текстом), як-от у пародії чи пастишу. У цьому сенсі гіпертекстом «Одіссеї» Гомера є «Енеїда» Верґілія та її бурлескно-травестійні переробки П. Скаррона, А. Блюмавера, І. Котляревського, роман «Улісс» Дж. Джойса тощо;

- архітекстуальність - відношення тексту до жанрового коду.

До транстекстуальності, як бачимо, належить і поняття металітератури, яке описує парадоксальну властивість інтертексту - автореференційність (відсилання до самого себе). Більш-менш усталена семантика терміна «металітература» стосується широкого діапазону різнотипних і різножанрових висловлювань про красне письменство: від літературної критики й теорії і до тих мистецьких творів, що ґрунтуються на автореференційних властивостях мистецтва слова, скажімо, повісті, які містять у собі трактати про повістеву техніку, поеми, що викладають правила поезії, чи драматичні твори, в яких точаться дискусії про мистецтво драми тощо

Серед металітературних явищ можна виокремити різні види мета-тексту - фрагментів поетичного тексту, що певним чином означують інші, попередні чи наступні, фрагменти. Важливою структурною ознакою метатексту є те, що розташований він на вищому мовленнєвому рівні, аніж ті тексти, про які йдеться, й підкреслює присутність ліричного суб´єкта, увиразнює процес мовлення. У широкому розумінні мета-текст можна трактувати як своєрідну «критику поетичним словом», коли темою поетичного висловлювання стають інтертекстуально представлені розмаїті літературні явища (відомі твори, жанри, стилі тощо). Такими метатекстовими висловлюваннями є поетичні відгуки на творчість попередників та сучасників («Шекспір» Дж. Мільтона), поетичні маніфести («Поетичне мистецтво» П. Верлена) та полеміки (вступ до поеми «Лісова ідилія» І. Франка - «Іванові Франкові» М. Вороного).

Інший аспект металітератури становить метамарація - розповідь другого ступеня, яка заснована на іншій розповіді. Метанарація прагне описати одну розповідь іншою або відрефлексувати себе, використовуючи відповідні метанаративні знаки, як у М. Хвильового: «Яка загальна композиція моєї новели? Важко торувати... твердий ґрунт, реп´яхи... Коли я вийду з літератури минулого?». Метанарація супроводжує новочасну повість від «Дон Кіхота» (1605-1615) Сервантеса, де спародійовано засоби і мотиви лицарського роману, й до постмодерної літератури. Наприклад, у романі «Парфумер» (1985) Патріка Зюскінда творення шедевру парфумерного мистецтва асоціюється з модерністичними концепціями «мистецтва для мистецтва» і відчайдушними спробами естетів сягнути небачених вершин оригінальності.

З металітературою пов´язані автотематичні твори - метатексти, спрямовані на самих себе: вони викладають творче кредо митця, тлумачать власні творчі засади, розкривають процес свого виникнення, розгортають рефлексії щодо цілей і способів писання, мистецьких засобів і методів власної композиції. В ліриці та ліро-епосі автотематизм часто проявляється в ліричних автокоментарях («Автопортрет», «Вірші про вірші» Б.-І. Антонича), риторичних фігурах (наприклад, апострофа до музи, як у поезії «Муза» Т. Шевченка), паратекстових елементах і ліричних відступах, у яких автор розмірковує про власний твір чи розкриває творчий задум («Присвята» до «Фауста» Ґете); в епосі - в авторефлексійній техніці викладу, коли автор змальовує перебіг творчого процесу (роман «Фальшивомонетники» А. Жіда, в якому автотематичні елементи проявилися в розкритті секретів письменницької майстерні, або ж «Золоті плоди» Наталі Саррот та інші зразки «нового роману», які часто конструювалися як висловлення на тему теоретичних засад, що керують текстом). Якщо у метатексті, що функціонує як «критика поетичним словом», контекстом (тобто референтом чи предметом мовлення та інтерпретації) є інші тексти, то в автотематичному тексті таким контекстом стає він сам. Зрештою, будь-який метатекст є автотематичним тією чи іншою мірою, бо в ньому предмет мовлення та інтерпретації завжди співвідноситься зі способом мовлення та інтерпретації.

Інтертекстовий аспект привертає увагу до форм текстової репрезентації літератури та її функціонування як складника образної структури, то в метатексті (принаймні в широкому трактуванні цього поняття) література сприймається як предмет референції, що функціонує на тематичному рівні. Таким чином, металітературні аспекти стосуються зовнішніх відношень літературного твору (метатекстовість), його внутрішньої структурованості (міжтекстуальність) і здатності до самовіддзеркалення, рефлексії, естетичного самоусвідомлення (автотематизм).