Економічна дипломатія та економічна безпека України

9.3. Роль та еволюція розвитку національних інтересів у сприянні розвитку інноваційної діяльності

Сутність і форми економічної дипломатії не можуть існувати без категорій “націо-нальний інтерес”, “національна економічна безпека”. На сьогодні глобалізація господарської діяльності ставить завдання перед економічною дипломатією країни забезпечувати національ-ний інтерес і гарантувати її економічну безпеку. Цей факт пояснюється тим, що під впливом інтернаціоналізації господарського життя проходить зміна традиційних економічних засад; іноземні фактори активніше працюють на національних територіях вітчизняних виробників; умови роботи учасників світового ринку стали визначатися ліберальними економічними ідея-ми з переділом сфер впливу, екології та інших загальнолюдських інтересів. Звідси й підви-щена зацікавленість до “національних економічних інтересів”, “національної економічної без-пеки”, як до мірил безпечної участі національних господарств у світовій економіці.

Інтернаціоналізація передбачає те, що внутрішні ринки міжнародних фірм можуть впливати на характер трактування національного інтересу, параметри економічної безпеки, галузеву стабільність і життєдіяльність національного виробника, рівень людського потен-ціалу, еволюцію національних, політичних і правових інститутів.

Національний економічний інтерес передбачає поєднання національного, політичного і соціального компонентів. Поряд з національною економічною безпекою (НЕБ) може існу-вати енергетична, продовольча, фінансова, екологічна, техногенна тощо.

За різних часів по-різному трактується поняття “національний інтерес” залежно від того, на якій основі воно ґрунтується (етнічна, політико-правова, ідеологічна, класова скла-дова). Тобто, одні ґрунтуються на праві землі, інші на праві крові, треті – на елементі інтернаціональної єдності робітників.

Але найбільш вдалим є трактування, що “національний інтерес” – це можливість забезпечити реальне поєднання інтересів особистості, суспільства і держави. Розповсюдженим є трактування про те, що “національний інтерес” – це інтерес національної общини (або групи), яка об’єднана специфічними зв’язками та взаємовідносинами генетичними і культур-ними, тобто є спільність культури, мови, сімейних, релігійних, моральних традицій і звичаїв.

На сучасному етапі розвитку національні інтереси слід розглядати як характерну рису цивілізованого, громадянського суспільства. А це передбачає структуризацію суспільства, всі суб’єкти його діють за єдиними нормами. Національний економічний інтерес включає влас-тивість кожного суспільства вирішувати наступні завдання: розвивати і модернізувати націо-нальну економіку, підсилювати життєздатність національного виробництва; використовувати участь кооперативних виробництв для підвищення ефективності національної економіки; пе-редбачати можливість відмови від неефективних виробництв; забезпечувати ріст благополуч-чя свого населення; розширювати інвестиційні та споживчі ринки; розвивати життєздатні ринки національних традицій, культури, мистецтва; придавати національному господарсь-кому середовищу відповідної соціальної орієнтації; розвивати суспільну відповідальність та бізнес; приймати участь у міжнародних політичних структурах в національних інтересах.

Для сучасного розвитку України забезпечення національних інтересів та національної економічної безпеки стоїть у числі пріоритетних завдань підйому і відродженню нації.

Визначаючи ринок як загальнолюдську цінність, необхідно забезпечити пріоритети національного розвитку і держави в цілому. Політичною основою національних інтересів має бути громадянська покора і загальнонаціональний діалог. Економічною основою має стати багатоукладна економіка; забезпечення ефективної взаємодії державної політики і ринкових зусиль для вирішення проблем соціальної забезпеченості, удосконалення людського капіталу.

Наявність чітко і ясно сформульованого трактування національних інтересів та націо-нальної економічної безпеки є орієнтацією на офіційно схвалені цілі і державну стратегію.

По-різному політичні групи сприймають державну стратегію економічної безпеки України. Одні оголошують її як підрив національних інтересів, інші – як джерело загрози галузевим або корпоративним привілеями, як ріст злочинності і нездатності властей адекватно реагувати на зрощення кримінальних шарів з державним апаратом. Даний плюралізм думок породжує пошук простих рішень, однак соціальні проблеми не повинні бути завадою на шляху до посилення економічної безпеки України. Ключові позиції закріплені в Конституції України, що є першою спробою з боку держави регулювати питання економічної безпеки.

Утвердження в Україні інноваційної моделі економічного зростання потребує держав-ної підтримки створення нових та приведення до умов ринкової економіки існуючих меха-нізмів і структур, які сприяють інноваційній активності.

Сучасна інноваційна політика повинна спрямовуватись на чітко визначений кінцевий позитивний результат. Тому серед механізмів державного впливу на розвиток соціально-еко-номічної, науково-технологічної та інноваційної сфери першочергового значення набуває програмно-цільовий метод управління та кластерний підхід до реалізації промислово-інно-ваційної політики.

З метою реалізації потенційних можливостей програмно-цільового методу при забез-печенні інноваційного розвитку вітчизняного виробництва необхідно бюджетні кошти, що виділяються на фінансування науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт та інно-вацій, сконцентрувати в рамках державної програми науково-технологічного та інновацій-ного розвитку України. До складу цієї рамкової програми необхідно на конкурсних засадах, після державної експертизи, включити державні науково-технічні програми (ДНТП), державні інноваційні програми та окремі великомасштабні інноваційні проекти [170].

При формуванні державних цільових програм в соціально-економічній та оборонних сферах необхідно, як правило, передбачати комплекс заходів щодо науково-технологічного та інноваційного розвитку відповідних галузей та регіонів.

Для забезпечення державної підтримки реалізації інноваційних програм і проектів слід розробити механізм їх бюджетного фінансування, стимулювання залучення комерційних бан-ків і коштів приватних та іноземних інвесторів.

Однією з визначальних умов досягнення ефективності інноваційного процесу в рамках цільових програм в ринкових умовах є створення дійового організаційно-економічного ме-ханізму управління, здатного забезпечити взаємозв’язок державних інтересів з інтересами окремих виконавців, застосування принципів внутрішньо-програмного госпрозрахунку, само-фінансування, договірних відносин. У зв’язку з цим організаційними структурами управління програмами державного рівня, особливо на стадії широкого впровадження та комерціалізації інновацій, повинні виступати державні (змішані) асоціації, акціонерні товариства, консорціу-ми, фінансово-промислові групи, холдинги тощо. У найбільш пріоритетних інноваційних га-лузях, зокрема, ракетно-космічній, літако- та суднобудуванні, виробництві окремих видів озброєння і військової техніки, інформатизації та біотехнології, необхідним є максимальне дер-жавне сприяння становленню промислово-технологічних та інноваційних лідерів.

Для удосконалення державного регулювання однією із важливих сфер інноваційної діяльності – трансфером технологій – слід створити загальнонаціональну мережу передачі технологій на чолі зі спеціально створеним уповноваженим органом виконавчої влади чи змішаною організацією (агенцією), який у своїй діяльності повинен опиратися на регіональні центри інновацій і передачі технологій.

Для активізації міжнародного трансферу технологій необхідно активізувати роботу щодо інтернаціоналізації вітчизняних підприємств, створення інвестиційних і інноваційних умов для участі національних виробників у міжнародних стратегічних альянсах із залученням іноземного капіталу як ефективних структурах організації науково-технологічної кооперації між промисловими компаніями різних країн.

Досвід промислово розвинутих країн Південно-Східної Азії, Східної Європи, Балтики і Росії свідчить, що широке і ефективне впровадження нових технологій, комерційна реалі-зація результатів досліджень і розробок, можливі лише за умов функціонування розгалуженої інноваційної інфраструктури, зокрема таких утворень як технопарки і технополіси, іннова-ційні та технологічні центри, бізнес-інкубатори, а також консалтингові, лізингові, інфор-маційні, сервісні, страхові фірми, центри колективного користування унікальним науковим устаткуванням та приладами, сертифікаційні, інжинірингові, маркетингові центри тощо.

Створення інфраструктури наукової та інноваційної діяльності, комерціалізації резуль-татів НДДКР, збереження розвиненої мережі малого інноваційного підприємництва є одним з небагатьох шляхів відновлення економіки, розвитку науки і освіти.

Стратегія розвитку в Україні інноваційної інфраструктури повинна бути спрямована на:

– посилення регіонального аспекту у створенні територіальних інноваційних структур;

– розробку і здійснення економічного механізму державної фінансової підтримки інноваційної інфраструктури на стартових періодах її створення, економічних стимулів її по-дальшого ефективного функціонування, залучення позабюджетних джерел фінансування, зокре-ма венчурних фондів, надання безоплатних послуг та таких, що надаються на пільгових засадах для підприємств і організацій, які входять до складу технопарків і технополісів;

– організаційну підтримку інноваційної інфраструктури шляхом удосконалення орга-нів управління цими структурами, діяльності спеціальних міжвідомчих органів, розробки і реалізації державних програм, затвердження пріоритетних напрямів діяльності технопаркових структур;

– законодавче і нормативно-правове забезпечення створення і ефективного функціо-нування інноваційної інфраструктури [170].

Інноваційні та інвестиційні проекти, які виконуються у пріоритетних напрямах діяль-ності технопаркових структур, повинні першочергово отримувати кошти з кредитів, що на-даються під державні гарантії іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями, іншими фінансово-кредитними установами, зокрема, державною інноваційною компанією. Для фінансової підтримки малих інноваційних підприємств, що проходять період становлення в бізнес-інкубаторах, необхідно створити мережу венчурних (ризикових) фондів.

Розвиток інноваційної інфраструктури в Україні слід здійснювати поетапно. З цією метою доцільно розробити та реалізувати спеціальну державну програму до 2010 р.

Необхідно створити і надати державну підтримку діяльності Всеукраїнської біржі інновацій та відповідних регіональних бірж. Слід запровадити практику щорічного прове-дення Всеукраїнської та регіональних ярмарок (виставок) інноваційних технологій і про-дукції, Всеукраїнського конкурсу інноваційних проектів.

З метою вдосконалення організаційного забезпечення процесу створення і функціо-нування технопаркових структур функції координації і загального методичного керівництва цими роботами, а також роботами створення і функціонування спеціальних (вільних) еко-номічних зон доцільно покласти на єдиний міжвідомчий орган.

Для удосконалення управління технопарками необхідно створити для цього асоціації, консорціуми, акціонерні товариства з наданням їм права юридичної особи.

У сфері виробництва для стимулювання інноваційної активності підприємств необхідно:

– застосування пільг в оподаткуванні прибутку інноваційних підприємств згідно дію-чого законодавства;

– надання права прискореної амортизації активної частини основних фондів базових галузей виробництва;

– звільнення від оподаткування частини прибутку, що спрямовується на техноло-гічний розвиток та модернізацію обладнання (за умов повного використання на ці цілі аморти-заційних коштів);

звільнення від оподаткування частини прибутку інноваційних підприємств, що спрямовується на їх розвиток [170].

У сфері банківсько-фінансової діяльності необхідно:

– стимулювати запровадження довгострокового кредитування інноваційних програм та пільгового кредитування інноваційних підприємств шляхом звільнення від оподаткування або зниження ставки оподаткування прибутку комерційних банків від таких операцій;

– запровадити механізми державного страхування інноваційних кредитів та надавати державні гарантії з стратегічних напрямів інноваційної діяльності, особливо за відношеннями до малих інноваційних підприємств, що розробляють та впроваджують високотехнологічну продукцію, діяльність яких пов’язана із значним інвестиційним ризиком;

– звільняти від оподаткування внески стратегічних інвесторів при приватизації під-приємств високотехнологічної сфери за умов збереження профілю їх діяльності;

– звільняти від оподаткування прибутки страхових компаній, отримані від страхування ризикових інноваційних проектів, та здійснювати пільгове оподаткування прибутків від стра-хування інноваційних підприємств; з урахуванням джерел утворення коштів державної ін-новаційної компанії, надати їй функції організатора впровадження інновацій та встановлення зв’язків із спеціалізованим інноваційним комерційним банком, що має надавати кредити на здійснення інноваційних програм під ставку річного відсотка, який не перевищує 15 % [171].

Інноваційна політика включає систему заходів щодо стимулювання, управління, пла-нування і контролю інноваційної діяльності в сферах науки, техніки і виробництва. Мета їх полягає у формуванні соціально-економічної, науково-технічної і організаційно-господарської передумов для продуктивного розвитку прогресивних сил суспільства. Разом з тим потрібні зміни в техніці, технології і організації виробництва, які сприяють ресурсозбереженню, фор-муванню сучасної технологічної бази суспільного виробництва в цілому, включаючи випуск товарів народного споживання.

Державна інноваційна політика в промислово розвинутих країнах спрямована на ство-рення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів.

З метою розробки і забезпечення державної політики у сфері інноваційного розвитку економіки, стимулювання інноваційної діяльності підприємств різних форм власності КМ України був створений Державний інноваційний фонд (Держіннофонд) та затверджена кон-цепція державної промислової політики, основною ідеєю якої є реформування економіки країни на основі розвитку високотехнологічних і конкурентоспроможних виробництв. У липні 1999 р. Верховною Радою прийнята концепція науково-технічного інноваційного розвитку України, метою якої є технічне переоснащення виробництва, збільшення експорту за рахунок наукоємних галузей, відродження творчої діяльності винахідників тощо. Важливою підставою в нормуванні і регулюванні інноваційної діяльності став ЗУ “Про інноваційну діяльність”, прийнятий 5.07.2001 р. Верховною Радою України.

Створення інфраструктури наукової та інноваційної діяльності, комерціалізації ре-зультатів НДПКР, збереження розвиненої мережі малого інноваційного підприємництва є одним з небагатьох шляхів відновлення економіки, розвитку науки і освіти України.

Технополіси, технопарки, інноваційні центри, як правило, необхідно, в першу чергу, створювати з метою забезпечення прориву в принципово нових галузях інноваційної діяль-ності в регіонах з розвинутим потенціалом академічної, вузівської та галузевої науки, а також ВПК, де функціонують наукові центри НАНУ і Міністерства освіти і науки України.

Основним стратегічним завданням України є реалізація політики економічного зрос-тання, на перехідному етапі якого максимальна увага законодавчої та виконавчої влад, органів місцевого самоврядування має приділятись утвердженню в економіці найбільш сприятливого інноваційно-інвестиційного середовища.

Це, в свою чергу, потребує зростання на цьому етапі ролі держави, дійового регулю-вання і стимулювання науково-технологічного та інноваційного розвитку. Держава повинна виступати суб’єктом, що посилює ринкові механізми в умовах, коли наявні та потенційні переваги української економіки поки що не можуть бути реалізовані на підґрунті ринкових саморегуляторів та ефективної конкуренції.

Існує безліч форм управління інноваціями на різних рівнях: від підрозділу підприєм-ства до держави, яка покликана в сучасних умовах здійснювати спеціальну інноваційну політику. Місце і роль інноваційної політики в структурі державного регулювання економіки визначаються особливостями інноваційного процесу як об’єкта управління.

Держава сприяє розвитку науки, в тому числі прикладної, підготовці наукових кадрів; створює програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності у сфері виробництва; формує державні замовлення на НДДКР, забезпечує початковий попит на інновації, які потім, отримують поширення в економіці; використовує амортизаційні, податкові та кредитні інст-рументи регулювання, які підвищують ефективність інноваційних рішень; виконує посеред-ницьку роль при взаємодії академічної, вузівської і прикладної науки, які стимулюють коо-перацію в області НДПКР. Державне регулювання повинно виконувати завдання збереження і примноження нагромадженого науково-технічного потенціалу і його мобілізації для здійс-нення структурної перебудови народного господарства.

Державна інноваційна політика в промислових розвинутих країнах спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів. В основ-ному роль держави щодо підтримки інновацій можна звести до наступних моментів:

– держава сприяє розвитку науки, в тому числі прикладної, підготовці наукових та інженерних кадрів – основного джерела інноваційних ідей;

– у рамках урядових відомств існують різноманітні програми, спрямовані на підви-щення інноваційної активності бізнесу;

– державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення НДПКР забезпе-чують початковий попит на багато новинок, які потім знаходять поширення в економіці країни;

– індикативні інструменти державного регулювання формують стимулюючий вплив зовнішнього середовища, які обумовлюють ефективність і необхідність інноваційних рішень окремих фірм;

– держава виступає в ролі посередника при організації ефективної взаємодії акаде-мічної і прикладної науки, стимулює кооперацію в області НДДКР промислових корпорацій та університетів [181].

Можна виділити прямі й непрямі заходи впливу держави в області інновацій, спів-відношення яких визначається економічною і обраною в зв’язку з цим концепцією державного регулювання. Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчій і програмно-цільовій.

Адміністративно-відомча форма проявляється у вигляді прямого дотаційного фінансування, яке здійснюється відповідно до спеціальних законів, які приймають з метою безпосе-реднього сприяння інноваціям. В Україні Кабінет Міністрів прийняв постанову “Про дер-жавну підтримку міжнародного співробітництва в сфері високих і критичних технологій”, орієнтовану на цільову підтримку найважливіших державних інноваційних проектів.

Програмно-цільова форма державного регулювання передбачає конкретне фінансування інновацій через державні цільові програми підтримки нововведень, в тому числі в малих наукомістких фірмах; створюють систему державних контрактів на закупівлю тих чи інших товарів і послуг; фірмам надають кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д. Контрактне фінансування – це один із елементів поширеної нині системи контрактних відносин – договорів між замовниками і підрядниками (в даному випадку держава виступає в ролі замовника, споживача НДПКР, а фірма-виконавець є підрядником). У договорі чітко перед-бачено терміни завершення робіт, конкретний розподіл праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Також обумовлено взаємні зобов’язання й економічні санкції.

Особливе місце в системі “прямих” заходів впливу держави на інноваційний бізнес займають заходи, які стимулюють кооперацію промислових корпорацій в галузі НДПКР і коо-перацію університетів з промисловістю. Друга з цих форм кооперації викликана, з одного боку, усвідомленням об’єктивної необхідності доведення передових наукових ідей до стадії їх комерційної реалізації, а з іншого – створенням умов для зацікавлення промисловості у фі-нансуванні академічних досліджень. У цьому напрямку державної інноваційної політики чітко проявляється її перспективна спрямованість, зацікавленість у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів промислових компаній, які вирі-шують, в першу чергу, виробничі та комерційні завдання. Створення консорціумів, інже-нерних центрів, наукових і технологічних парків та інших перспективних формувань, які успішно реалізують складні інноваційні ідеї, – наочний приклад ефективності державної під-тримки таких ідей, завдяки якій різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спіль-ної реалізації інноваційного циклу, а й реально відчувають переваги спільної робота.