Економічна дипломатія та економічна безпека України
9.2. Основні стратегічні завдання України на макро- та мікроекономічному рівнях міжнародних відносин
Основним стратегічним завданням України є реалізація політики економічного зрос-тання, на етапі якого максимальна увага законодавчої та виконавчої влад, органів місцевого самоврядування має приділятись утвердженню в економіці найбільш сприятливого інно-ваційно-інвестиційного середовища.
Це, в свою чергу, потребує зростання на цьому етапі ролі держави, дійового ре-гулювання і стимулювання науково-технологічного та інноваційного розвитків. Держава по-винна виступати суб’єктом, що посилює ринкові механізми в умовах, коли наявні та по-тенційні переваги української економіки поки що не можуть бути реалізовані на підґрунті ринкових саморегуляторів та ефективної конкуренції.
З метою підтримки національного виробника, в межах відкритої економіки потрібне дієве стимулювання з боку держави внутрішнього ринку, сприяння освоєнню механізмів енерго-збереження та структурної політики, захист високотехнологічного потенціалу та інвести-ційного комплексу. Необхідна активна взаємодія держави з приватним сектором економіки з метою прискорення формування і утвердження національного капіталу. Його концентрація повинна бути зосереджена на вирішальних пріоритетах соціально-економічної політики.
Подальше економічне зростання здійснюватиметься на власній відтворювальній (ін-вестиційний) базі та, переважним чином, на достатній ринковій основі.
Специфіка трансформаційних процесів в Україні в цей період полягає в стратегії європейської інтеграції України, в залученні до надбань сучасного цивілізаційного процесу і в наближенні до еталону моделі європейського розвитку.
Для вирішення основних завдань інноваційного розвитку слід використати наступні переваги економіки України:
– значний науково-технологічний потенціал, висококваліфіковані наукові та інженерно-технічні кадри, велику кількість об’єктів інтелектуальної (промислової) власності;
– високий рівень системи вищої освіти;
– потужний технологічний потенціал перспективних галузей, особливо машинобу-дування і приладобудування;
– резерв виробничих потужностей з випуску масової, відносно дешевої продукції, яка здатна знайти збут на внутрішньому ринку, а також на ринках окремих країн, що розвиваються;
– природні ресурси, розвинута мінерально-сировинна база і транспортна інфраструк-тура [106].
Орієнтирами інноваційного розвитку економіки можуть стати:
– зміна політики, передусім промислової та зовнішньоекономічної, з суто сировинної на збільшення виробництва та експорту наукомісткої, конкурентоспроможної промислової продукції;
– розширення внутрішнього ринку, збільшення частки внутрішнього споживання у структурі ВВП до 70–75 %;
– випереджаюче зростання ролі машинобудування, насамперед пріоритетних його галузей за рахунок освоєння і випуску систем машин нового покоління, заснованих на нетрадиційних принципах, у тому числі для переробки відходів;
– частка продукції машинобудування в загальній структурі промисловості повинна бути збільшена і доведена до рівня 25–30 %;
– обсяги продукції на одного зайнятого у машинобудуванні повинні зрости у 3,5–4 рази за рахунок докорінного технічного і технологічного переозброєння виробництва з використанням новітніх досягнень вітчизняної та світової науки і техніки;
– зростання наукомісткості ВВП до 1,7–2,5 %, як це передбачено законодавчими актами;
– збільшення в десятки разів проти нинішнього рівня обсягів прямих іноземних інвес-тицій, які на сучасному етапі в розрахунку на одного мешканця в Україні не можна навіть близько порівнювати зі значенням цього показника в країнах західного світу [107].
Інвестиційна політика держави повинна бути спрямована на розвиток наявного по-тенціалу перспективних високотехнологічних виробників. Одним з головних завдань України є затвердження на світовому космічному, авіаційному та інших ринках перспективних технологій.
Основним завданням першого етапу впровадження інноваційної моделі має бути підвищення рівня інформатизації суспільства, за яким сьогодні Україна значно поступається провідним країнам світу. У процесі досягнення згаданих орієнтирів необхідно враховувати наступні обмеження, характерні для сучасного етапу розвитку економіки України:
– технологічна відсталість, що обумовлює низьку конкурентоспроможність продукції окремих галузей;
– нерозвиненість сфери малих інноваційних підприємств та інфраструктури в ін-новаційній сфері;
– дефіцит фінансових ресурсів, який позначається на інноваційній активності ви-робництв реального сектора економіки [13].
Вирішального значення у впровадженні інноваційної моделі розвитку, утвердженні України як високорозвиненої, соціально орієнтованої держави ринкового типу з конку-рентоспроможною економікою набуває її структурна перебудова. Головним змістом струк-турного маневру, виходячи з оцінки сучасних тенденцій і реальних можливостей економіки, буде прискорений розвиток національних галузей і виробництв, що в змозі забезпечити кон-курентні переваги на світовому ринку, і поступове прискорення темпів зростання в суміжних галузях економіки.
Державна структурна політика економічної дипломатії на цьому етапі перебудови має зосереджуватися на розв’язанні таких основних завдань:
– проведенні ефективної промислової і аграрної політики та сприянні підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і світовому ринках;
– забезпеченні структурного маневру у бік підвищення частки галузей і виробництв з високим ступенем промислово-технологічної переробки, значною питомою вагою доданої вартості і швидким оборотом капіталу;
– стимулюванні інноваційного процесу з метою технологічного оновлення, зниження енерго- та матеріалоємності, підвищенні ефективності вітчизняного виробництва;
– завершенні трансформації структури державної власності і управління, податкової системи, товарних і фінансових ринків, інноваційних механізмів та інших в інститути рин-кової економіки та сприяння підприємницькій діяльності:
– скороченні та оптимізації державного сектора економіки, підвищення ефективності управління державним майном і корпоративними правами;
– розвиток внутрішнього ринку з підвищенням конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, що сприятиме зменшенню зовнішньої залежності національної економіки та підвищить економічну безпеку держави;
– підвищенні інноваційної активності на мікрорівні, випереджаючий розвиток високо-технологічних виробництв, сприянні процесам інтеграції та створенні великих ефективних і конкурентоспроможних компаній, всебічної підтримки малого і середнього бізнесу;
– забезпеченні більшої прозорості функціонування природних монополій, організа-ційного їх поділу на природно монопольні і немонопольні сегменти, посилення контролю за витратами та підтриманням необхідного рівня інвестицій;
– формуванні та реалізації державних і галузевих цільових програм розвитку промис-ловості, аграрного сектора, транспорту, сучасних систем зв’язку і телекомунікацій;
– прискоренні розвитку та ринкової адаптації економічної системи на засадах все-світньої економічної трансформації, що відбувається на базі новітніх інформаційних тех-нологій, посиленні глобальних та регіональних інтеграційних процесів;
– забезпеченні прискореного розвитку та інтеграції у міжнародний інформаційний простір ринкової інфраструктури – товарних бірж, транспортних терміналів, банківських і не-банківських фінансово-кредитних установ, ринку інформаційної продукції та послуг;
– підвищенні рівня накопичень в економіці, особливо частки інвестицій в основний капітал, шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату та умов переходу від спо-живацької ідеології у використанні ВВП до забезпечення інвестиційного розвитку [35].
Структурна перебудова економіки України на підґрунті інноваційної моделі розвитку повинна забезпечити необхідні відтворювальні пропорції ВВП та їх позитивну динаміку.
Інноваційна політика повинна бути спрямована на забезпечення прогресивних змін у тенденціях формування і використання ВВП як основи економічного зростання. Пріоритет-ними напрямами оптимізації відтворювальних пропорцій мають стати:
– постійне зменшення затратомісткості у тенденції співвідношення між витратами (проміжним споживанням) і новоствореною вартістю (валовою доданою вартістю), яке ха-рактеризує ефективність виробництва;
– підвищення питомої ваги валового капіталоутворення в структурі ВВП, в першу чергу, за рахунок накопичення основного капіталу, темпи якого повинні перевищувати темпи зростання ВВП. Така тенденція формуватиме інвестиційний тип розвитку економіки, створю-ючи ресурсне підґрунтя для структурної її перебудови;
– відновлення стимулюючого впливу заробітної плати на інноваційний розвиток і технологічне оновлення виробництва, її відтворювальної функції, підвищення платоспро-можного попиту населення та перерозподіл первинних доходів на користь товаровиробників. З цією метою необхідно поступово підвищувати рівень середньої заробітної плати і частку оплати праці в структурі ВВП, за рахунок чого зменшаться нарахування на фонд оплати праці;
– активізація виробництва і структурної перебудови економіки шляхом збільшення в структурі ВВП частки валового прибутку і змішаного доходу за рахунок зменшення по-даткового навантаження на товаровиробників [83].
Інноваційна модель розвитку економіки на середньострокову перспективу передбачає збереження основних пропорцій її загальногалузевої структури. У формуванні економічного розвитку країни провідну роль буде відігравати промисловість, її частку в загальному обсязі валової доданої вартості слід збільшувати.
На сучасному етапі, Україна, усвідомивши значимість інноваційної діяльності для її економічного прогресу та дослідивши світові тенденції в цьому напрямку, робить спроби адаптування своєї законодавчої та практичної роботи до вимог сьогодення.
Разом з тим цілий ряд проблем, що стоять на заваді інтенсифікації інноваційних процесів, ще не знайшли свого нормативно-правового вирішення в нашій країні. А головне – чинне законодавство України, яким регулюються правовідносини у цій сфері, не має необ-хідної структурної повноти і системної завершеності. Виходячи з цього, необхідно, спираю-чись на світовий досвід, розробити кілька взаємоузгоджених законопроектів, які в сукупності з вже прийнятими законами та необхідним комплектом нормативних актів могли б сформувати правове поле для впровадження інноваційної моделі розвитку української економіки.
Зокрема, для активізації інноваційної діяльності в ринкових умовах необхідно законо-давче врегулювати питання функціонування інноваційних ринків, місця і ролі в них таких рин-кових структур, як інноваційні біржі, консорціуми, акціонерні товариства, асоціації, промис-лово-фінансові групи з метою коопераційної інтеграції наукових організацій, вузів, промис-лових підприємств та банків створення і комерціалізації нових технологій.
З метою вдосконалення організаційного забезпечення процесу створення і функціо-нування технопаркових структур функції координації та загального методичного керівництва цими роботами, а також роботами створення і функціонування спеціальних (вільних) еко-номічних зон доцільно покласти на єдиний міжвідомчий орган.
В умовах ринкових відносин соціально-економічний і політичний статус країни ви-значається її глобальною конкурентоздатністю, яка тісно корелює із обраною стратегією по-ведінки на міжнародному ринку інновацій і успішністю її реалізації. Вибір стратегічної поведінки на міжнародному ринку інновацій є найважливішим завданням міжнародного ін-новаційного менеджменту.
У загальному вигляді стратегія – це пошук найбільш результативних варіантів приве-дення в дію ресурсів (капіталу, інтелектуальних знань, робочої сили) згідно головних цілей розвитку і з врахуванням ситуації на ринку як на даний момент, так і в найближчому май-бутньому. Таким чином, фактично, стратегія – це деталізований всебічний комплексний план досягнення заздалегідь поставлених цілей.
З вибором стратегії пов’язана розробка планів проведення досліджень і розробок, а також інших форм інноваційної діяльності. Стратегічне управління інноваціями все-таки більш широке поняття, ніж перспективне планування великомасштабних проектів, оскільки воно включає ситуаційний аналіз і прогноз впливу широкого діапазону виробничих та підприєм-ницьких факторів успіху: зовнішніх (продукти, ринки, патенти, ліцензії) і внутрішніх (нові технології, фінансування, потужності, виконавці, технічний рівень); потенціал сфери НДДКР; систему управління, її організаційні форми; етику і культуру міжнародного підприємництва.
У ході стратегічного управління інноваціями здійснюється поєднання цілей технічної політики і політики капіталовкладень з метою впровадження нових технологій і видів про-дукції. Вибір варіанта стратегічної поведінки підприємств і організацій в міжнародному ін-новаційному підприємництві визначається, перш за все, пріоритетами державної політики.
Стратегії інноваційного розвитку держав, які конкретизуються їх пріоритетами НДДКР, формуються із врахуванням наступного [116]:
– державних політичних цілей в інноваційній сфері. Наприклад, ціллю для Японії є перетворення країни в могутню науково-технічну державу, для США – зростання добробуту населення, для України – перетворення країни в технологічну державу;
– наявності природних ресурсів;
– природно-демографічних чинників країни (географічного положення, природних умов, чисельності населення);
– науково-технічного та інноваційного потенціалу країни;
– спрямованості економічного розвитку у векторі завоювання світового ринку.
Після вибору пріоритетів в галузі НДДКР вирішують конкретні задачі:
– необхідності придбання ліцензії за кордоном чи її розробка власними силами;
– проведення підготовки кадрів всередині країни чи направлення студентів, аспірантів і фахівців за кордон;
– стимулювання державних і приватних фірм до наукових досліджень;
– залучення іноземних організацій до розвитку наукових досліджень і виробництва в країні;
– залучення іноземних інвестицій на розвиток науки, техніки, виробництва;
– забезпечення взаємодії науки і виробництва;
– визначення напрямків фундаментальних досліджень, що фінансуються державою;
– організації системи захисту досягнень науки і техніки;
– визначення митних бар’єрів чи стимулів ввозу для іноземних товарів.
Виділяють три головних типи моделей науково-інноваційного розвитку держав на світовому ринку [116]:
1) країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію великомасштабних цільових проектів, що охоплюють всі стадії науково-виробничого циклу, як правило, із значною част-кою науково-інноваційного потенціалу в оборонному комплексі (США, Великобританія, Франція);
2) орієнтовані на поширення нововведень, створення сприятливого інноваційного середовища, раціоналізацію всієї структури економіки (Німеччина, Швеція, Швейцарія);
3) що стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної інфраструктури, за-безпечення сприйняття досягнень світового науково-технічного прогресу, координації дій різних секторів в області науки і технологій (Японія, Південна Корея).
Російські вчені В. Фрідлянов, Р. Некрасов, С. Остапюк виділяють три стратегічні мо-делі інноваційної політики.
1. Модель перенесення полягає у використанні наявного зарубіжного науково-тех-нічного потенціалу в економіці власної країни через закупівлю ліцензій на високо-ефективні технології для освоєння виробництва продукції нових поколінь, яка користується попитом за кордоном.
2. Модель запозичення передбачає, що, опираючись на дешеву робочу силу та вико-ристовуючи частину науково-технічного потенціалу власної країни, освоюють випуск науко-місткої продукції, яку виробляли раніше в індустріально-розвинутих країнах.
3. Модель нарощування полягає в тому, що з використанням власного науково-тех-нічного потенціалу, залученням іноземних учених, об’єднанням результатів фундаментальної і прикладної науки постійно створюють нові продукти і технології, які реалізують у вироб-ництві та соціальній сфері.
Вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку обумовлює постійне по-силення уваги до пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, адекватних су-часному стану розвитку світової економіки. Відтак запровадження в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання з політичної мети перетворюється на об’єктивну необхідність, альтернативою якій є занепад національної економіки, втрата економічного, а, можливо, й національного суверенітету.
Отже, зайвим є переконування громадськості та фахівців у необхідності радикальної активізації інноваційної діяльності в Україні, яке має надати суспільно-економічному роз-витку інноваційного характеру. Між тим, так само зайве й констатувати, що попередні роки економічних реформ не створили необхідних умов для примноження та зміцнення інтелек-туального потенціалу українського суспільства, інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій, подолання структурних деформацій, успадкованих від адмініст-ративно-командної системи. Економічна динаміка досі не лише не набула сучасної пост-індустріальної спрямованості, а навіть не створила достатньо міцного підґрунтя для запро-вадження основ інноваційного розвитку. Зволікання в цьому напрямі ставить під загрозу здо-бутки економічного розвитку. На жаль, поки що основна маса фахових дискусій зосереджена навколо нагальних, проте тактичних проблем бюджетного розподілу, реформування подат-кової системи, монетарної політики тощо. Власне інноваційна складова розвитку залишається переважно поза увагою фахового наукового аналізу.
Підсумки економічного розвитку дають підстави стверджувати, що економіка України входить до стадії стагнації. У той час як традиційні чинники економічного зростання, які спи-ралися переважно на мобілізацію ресурсів, нагромаджених за тривалий період економічного спаду, практично вичерпано, належних зрушень в структурі економічної системи, які перевели б національну економіку в режим зростання, яке ґрунтується на інвестиційно-інноваційному творенні нових ресурсів, поки що не відбулося. Враховуючи це, нагальною постає проблема модернізації української економіки з метою підвищення технологічного рівня експорту та якісних характеристик вітчизняної продукції. Саме на виконання цього стратегічного завдання має бути спрямована інноваційна політика України. Тому питання подальшого інноваційного розвитку, прискорення науково-технічного прогресу розглядалося в Україні як надзвичайно актуальне протягом практично всього періоду економічних реформ. Вже у 1991 р. було ство-рено Комітет з питань науково-технічного прогресу. В інноваційній сфері діяли Державний комітет з питань науки та техніки (1992–1995 рр.), Державний комітет з питань науки та техніки і промислової політики (1995–1996 рр.), Міністерство у справах науки і технологій (1996–1998 рр.), Державний комітет з питань науки та інтелектуальної власності (1998–2000 рр.), Міністерство науки та освіти (з 2000 р.). Нинішні повноваження суб’єктів державного ре-гулювання, які покликані відігравати провідну роль у формуванні та реалізації державної науково-технологічної політики, визначені в ЗУ “Про наукову і науково-технічну діяльність”. За ці роки спеціалізованими органами державного управління було зроблено чимало для пом’якшення руйнівного впливу, завданого трансформаційною кризою інноваційній сфері.
Основними пільгами у сфері інноваційної діяльності, згідно з чинним законодавством, є:
1. Пільги за податком на прибуток:
– оподаткування у розмірі 50 % від діючої ставки прибутку, від продажу іннова-ційного продукту, заявленого при реєстрації в інноваційних центрах, що створені відповідно до закону “Про інноваційну діяльність”;
– 50 % податку на прибуток, одержаний від виконання інноваційних проектів, за-лишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз;
– суми податку з прибутку, одержаного від виконання технологічними парками про-ектів за пріоритетними напрямами, які зареєстровані належним чином, зараховують на спе-ціальні рахунки суб’єктів та використовують виключно на наукову та науково-технічну діяльність, розвиток власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз.
2. Звільнення від земельного податку вітчизняних закладів культури, науки, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, фізичної культури і спорту. Інноваційні під-приємства сплачують земельний податок у розмірі 50 % ставки оподаткування.
3. Пільги за податком на додану вартість:
– від оподаткування звільняються операції з оплати вартості фундаментальних до-сліджень, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, які здійснюються за рахунок державного бюджету України;
– від оподаткування звільняється вартість виконання проектно-конструкторських ро-біт, які виконуються вітчизняними розробниками за контрактами з підприємствами судно-будівної промисловості;
– 50 % ПДВ по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов’я-заних з виконанням інноваційних проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансу-вання інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-техно-логічних і дослідно-експериментальних баз;
– від оподаткування звільняється вартість ввезених в Україну певних товарів для ви-конання інноваційних проектів.
4. Митні пільги при ввезенні в Україну протягом строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати ввізного мита, це: сиро-вина, матеріали, устаткування, обладнання, комплектуючі для використання технологічними парками, їхніми учасниками, дочірніми та спільними підприємствами.
5. Інноваційним підприємствам дозволяється прискорена амортизація основних фондів і встановлюється щорічна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації [4–6].
У контексті фінансування інноваційної діяльності в Україні окремої уваги заслуговує питання розвитку венчурного капіталу. Відомо, що, зокрема, в країнах Європи та США вен-чурний капітал є одним з важливих інструментів фінансування науково-дослідних робіт та розвитку високих технологій, підтримки малого та середнього бізнесу. На жаль, роль вен-чурного капіталу у зазначених галузях в Україні залишається незначною.
Слово “венчур” (від англ. venture) означає ризик, що лежить в основі поняття “венчурний капітал”. Якщо підприємець має унікальну ідею, яка вже втілена у вигляді продукту або послуги й має значний ринковий потенціал, венчурний інвестор може вкласти необхідну суму в проект у розрахунку отримати великий прибуток. Звичайно, у цьому ви-падку інвестор поділяє з підприємцем ризик, пов’язаний з відсутністю досвіду активної реалі-зації продукту або послуги. Як правило, венчурний капітал інвестується в проекти, в яких немає шансу на одержання фінансування від кредитних установ. Венчурний інвестор вкладає кошти в досить велику кількість не пов’язаних між собою проектів у різноманітних сферах діяльності, тим самим диверсифікуючи свої внески з метою зниження загального ризику. Порядок створення та діяльності венчурних фондів в Україні встановлено ЗУ “Про інститути спільного інвестування”, який набув чинності 15.03.2001 р. За оцінками Мінекономіки, обсяг ринку венчурного капіталу в Україні становить приблизно 400 млн дол. США.
Як зазначалося, останнім часом в Україні невпинно зростає питома вага фінансування наукових та науково-технічних робіт за рахунок коштів іноземних замовників. У 1995 р. вона становила 15,6 %, у 2000 р. – 23,3 %, а у 2001 р. цей показник зріс до 25 %. В 2001 р. вперше за обсягами та часткою в загальному фінансуванні іноземне фінансування було більшим, ніж фінансування із державного бюджету за розділом “Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу”. За часткою іноземного фінансування в сумарних витратах на науку, Україна випередила Росію (17,1 %), Великобританію – лідера з частки іноземного фінансування серед розвинених країн Заходу (16,8 %) і всі східноєвропейські країни, де частка іноземного фінансування варіює в межах від 1,5 до 5 %. За даними опитувань російських вчених, в успішно працюючих інститутах не менше 25 % бюджету складають іноземні кошти. Але фактично об’єм іноземного фінансування вітчизняної науки ще вищий, оскільки в силу особливостей статистичного обліку цей показник занижений приблизно на 20–30 %.
Незважаючи на збільшення кількості інноваційних продуктів, у вартісному вимірі у 2001 р. порівняно з 2000 р. питома вага інноваційної продукції в загальному обсязі про-мислової продукції зменшилась на 2,6 % і склала 6,8 % (10,4 млрд грн). При цьому понад 30 % цієї продукції реалізовано на експорт. У структурі експортної інноваційної продукції 47 % становила продукція металургії та обробки металу, 25 % – машинобудування і 12,3 % – хімічної та нафтохімічної промисловості.
Стан інноваційної діяльності в Україні більшістю експертів-науковців визначається як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово-розвинених країнах та потребам інноваційного розвитку; вузькість ринків, дефіцит фінансових ресурсів, фінанси підприємств, які можуть бути використані для забезпечення інноваційних процесів, державних фінансів, нерозвиненістю інституційних інвесторів – банків, страхових фірм, інвестиційних компаній тощо, а також ринку цінних паперів. В умовах розриву ви-робничого та фінансового капіталів і недостатності останнього, механізм ринкового стиму-лювання інновацій не спрацьовує.
Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації головних завдань:
– розвитку конкурентоспроможного підприємницького сектора та його ядра – великих корпорацій, його здатності до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні напрями, слідування державним пріоритетам розвитку освіти, науки і технологій;
– повноцінної інтеграції в глобальну інноваційну сферу, світову торгівлю наукоєм-ними товарами та інтелектуальною власністю.
Це вимагає виваженої комплексної державної стратегії, головним принципом якої є максимально повна реалізація потенціалу інноваційного розвитку для докорінної модернізації економіки, підвищення її соціально-економічної ефективності та конкурентоспроможності.
Значне відставання України у соціально-економічному та науково-технічному розвит-ку не лише від розвинених країн світу, але й від колишніх держав “соціалістичного табору” робить перехід до інноваційного типу розвитку неодмінною умовою збереження економічного та політичного суверенітету. Основою нового стратегічного курсу має стати опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на створення необхідних економічних, інститу-ційних, науково-технічних та соціальних передумов утвердження України як високотех-нологічної держави, її входження до кола високотехнологічних країн світу. Ця мета може стати фундаментом не лише економічної стратегії, а й політичної консолідації нації.
Державна стратегія, орієнтована на забезпечення інноваційного розвитку України, і повинна бути спрямована на виконання триєдиного завдання:
– безпосереднє здійснення заходів національного та регіонального рівня, які сприя-тимуть підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвиткові людського капіталу;
– заохочення здійснення суб’єктами економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування з метою збільшення пропозиції інноваційних продуктів, техно-логій та знань;
– заохочення попиту суб’єктів національної економіки на інноваційні продукти, тех-нології, знання, створення сприятливих умов для впровадження інновацій у виробничу діяль-ність та побут населення.
Згідно із концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку України, прий-нятої Верховною Радою 13.07.1999 р., головними цілями інноваційного розвитку України є:
– підвищення ролі наукових та технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України;
– збереження, ефективне використання та розвиток національного науково-техноло-гічного потенціалу;
– технологічне переобладнання і структурна перебудова виробництва;
– збільшення експортного потенціалу;
– збереження довкілля та ефективне використання природних ресурсів;
– створення достатньої кількості робочих місць;
– відродження творчої діяльності в науково-технологічній сфері;
– розвиток людини, захист її здоров’я та середовища проживання, створення умов для високопродуктивної творчої праці.
Визначальним орієнтиром інноваційної стратегії має стати забезпечення готовності національної економічної системи та суб’єктів господарювання до широкомасштабного здійс-нення інноваційної діяльності та функціонування в умовах інноваційного розвитку. Відтак інноваційний розвиток України повинен базуватися на:
– здійсненні цілеспрямованої державної промислової та інвестиційної політики, спря-мованої на активізацію нововведень як пріоритетної складової загальної стратегії соціально-економічного розвитку держави, забезпеченні єдності структурної та інноваційної політики;
– створенні сприятливих умов для інноваційної діяльності в країні: правового забезпе-чення інноваційної діяльності підприємств; запровадження дієвого пільгового режиму здійснен-ня інноваційної діяльності; удосконалення механізмів фінансування інноваційної діяльності;
– застосуванні засобів захисту національного ринку, виробництва та капіталу, заохо-ченні їхнього розвитку, стимулюванні інноваційної спрямованості останнього;
– послідовному збільшенні сукупного попиту, вдосконаленні інфраструктури ринків з метою підвищення питомої ваги складних, наукоємних продуктів в особистому та вироб-ничому споживанні;
– створенні умов для реалізації вітчизняними підприємствами наступальної стратегії на зовнішніх ринках, підтримки конструктивної конкуренції на внутрішньому ринку, яка за-охочуватиме підприємства до інноваційної діяльності;
– диверсифікації організаційних форм функціонування національної економіки, забез-печенні співпраці малих, середніх та великих підприємств, підтримки провідних великих під-приємств та об’єднань, які мають змогу реалізувати загальнодержавні інноваційні пріоритети, розвитку науково-виробничої кооперації, венчурного бізнесу, промислово-фінансової інтегра-ції, в тому числі – на міжнародному рівні;
– забезпеченні тісної інтеграції виробництва, фінансів, науки, освіти з метою сприяння випереджаючому розвиткові науково-технологічної сфери;
– конверсії “тіньових” капіталів та залученні “тіньового” сектора до сфери легального обігу фінансових ресурсів, інвестування і розширення на цій основі власних ресурсів під-приємств для інноваційної діяльності;
– пріоритетному розвиткові людського капіталу як основи майбутнього постіндуст-ріального суспільства [144].
Реалізація комплексу заходів стимулювання інноваційної діяльності, передбаченого чинним законодавством, зокрема, законом “Про інноваційну діяльність” в умовах несприят-ливого інвестиційного клімату містить серйозну загрозу нецільового використання передба-чених коштів і пільг, поширення “фіктивних” інновацій, відкачування оборотних коштів під-приємств до псевдоінноваційних підприємств та їхнього використання для прискорення ви-току за кордон інтелектуального продукту, який не доходить до стадії впровадження в Україні.
Провідним напрямом в процесі переходу України до інноваційного розвитку має стати поліпшення інвестиційного клімату в Україні та всебічне стимулювання національного ка-піталотворення та інвестиційних процесів. Ключовим засобом на цьому шляху є виведення витрат підприємства на інвестиції в основні фонди з-під оподаткування податком на прибуток. Лише цей крок може надати суттєве прискорення розвитку інвестицій в Україні.
З цією метою мають здійснюватися:
– узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики із завданнями інвестиційної стратегії;
– стимулювання капіталовкладень в реконструкцію, оновлення і створення інфра-структури виробництва;
– заохочення надання комерційними банками кредитів під інвестиційні проекти, які передбачають інноваційну діяльність;
– забезпечення прозорості процесів надання податкових стимулів інноваційної діяль-ності, надання допомоги в одержанні належних пільг та відстрочок, податкові канікули на час повернення підприємством інвестиційного кредиту;
– надання правового та методичного сприяння утворенню малих підприємств, насам-перед, інноваційного спрямування, іншим формам самостійного інвестування заощаджень та самозайнятості населення, спрямованим на активізацію інноваційної діяльності та розвиток людського капіталу нації;
– широка роз’яснювальна робота щодо формування ідеології інноваційного інвестування як інвестування в майбутнє держави, престижності та економічної вигідності інноваційної діяльності, пропаганда досвіду найбільших та найуспішніших інвесторів.
Попри визнання провідної ролі інвестицій, які здійснюються з внутрішніх джерел фінансування, в політиці забезпечення інноваційного розвитку значна увага має приділятися створенню сприятливих умов для залучення в українську економіку іноземних інвестицій. Потреба залучення іноземних інвестицій під конкретні програми і проекти, які мають ін-новаційне спрямування, потребує подальшого формування організаційного механізму залу-чення іноземних інвестицій. З метою забезпечення інноваційної спрямованості іноземних інвестицій слід здійснювати такі заходи:
– зниження рівня оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями у галузях економіки, які належать до пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, при перевищенні інвестиціями певного розміру або виконанні завдань здійснення інноваційної діяльності;
– заохочення спільного фінансування інвестиційних проектів вітчизняними та зару-біжними інвесторами, з метою залучення сучасних виробничих, маркетингових, управлін-ських та організаційних інновацій;
– удосконалення організаційно-правових механізмів міжнародного трансферу технологій;
– всебічна підтримка створення промислово-фінансових груп з спрямуванням їх ре-сурсів на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів та проектів, що вимагають знач-них обсягів інвестицій, за рахунок корпоративного фінансування цих проектів вітчизняними та зарубіжними суб’єктами;
– формування загальнонаціональної інформаційної мережі спеціальних інституцій, аудиторських, консалтингових фірм, які виступатимуть джерелом достовірної інформації про інвестиційні можливості підприємств, галузей та регіонів, інвестиційні перспективи, умови діяльності іноземних капіталів на території України, виробничий, науково-технологічний, кад-ровий потенціал, макроекономічне становище, правове середовище тощо;
– будівництво бізнес-центрів, в тому числі, у невеликих містах – центрах регіонів, розвиток яких визначено як структурний пріоритет, за рахунок як державних, так і приватних інвестицій [23].
Реалізація конкретних завдань інноваційної стратегії вимагає насамперед визначитися з типом її побудови, від якого залежить логіка та послідовність застосування безпосередніх інструментів. Таких типів може бути декілька.
1. Підтримка впровадження дифузії інновацій, тобто їхнього копіювання шляхом купівлі патентів та технологій за кордоном з метою подальшого самостійного удосконалення. Такий шлях має як переваги, так і породжує серйозні макроекономічні проблеми. Головною з них може стати перехід розвитку економіки країни на рейки так званого “наздоганяючого розвитку”, який поставить країну перед необхідністю постійних витрат на закупівлю все но-вих і нових технологій. Такі витрати можуть надто зрости, що спричиниться до відволікання значних коштів за рахунок соціальних та інших важливих витрат.
2. Підтримка іноземної високотехнологічної експансії з метою інтеграції в передові транснаціональні корпорації та отримання таким чином ефекту копіювання передових техно-логій, підвищення кваліфікації трудових ресурсів. Такий шлях ставить в залежність економіку України від іноземного інвестування, призводить до значного відтоку прибутків з країни. На нашу думку, експансія іноземного капіталу в цілому приносить національній економіці в стратегічній перспективі більше переваг, ніж втрат, лише в разі збалансованого іноземного інвестування, тобто в разі присутності українського капіталу в економіках країн походження іноземних інвестицій.
3. Підтримка “точок зростання”, тобто тих галузей чи підприємств, які досягли певних успіхів в науково-технічних розробках, мають людський та інфраструктурний потенціал для ефективного інноваційного розвитку та здатні через свої масштаби стати “локомотивами” зростання, тобто можуть спонукати до розвитку суміжних галузей, споріднені виробництва та наукові дослідження і, зрештою, визначити спеціалізацію України на міжнародних ринках.
Спеціального дослідження потребує можливість змішаних стратегій та усунення суперечностей в результаті їхньої реалізації. Не вдаючись до моделювання наслідків реалізації кожної з стратегій, ми попередньо робимо висновок про можливість використання елементів кожної стратегії з постійним моніторингом наслідків. У процесі набуття досвіду регулювання інноваційної діяльності окремі інструменти покажуть себе як найбільш ефективні та отримають ширше застосування за рахунок інших.
Сучасна “нова економіка”, яка здобуває поширення в світі і розвиток якої є одним із завдань інноваційного розвитку України, діє на міждисциплінарному, інтергалузевому рівні, спираючись на залучення в сферу своєї дії великої кількості різноманітних галузей. Це спонукає до переходу від галузевих пріоритетів інноваційної стратегії до функціональних, що полягатиме в мобілізації та розширенні національних конкурентних переваг. З огляду на це, на першому етапі інноваційна стратегія має бути спрямована на сприяння реалізації вже існуючих конкурентних переваг України:
– значного науково-технологічного потенціалу, висококваліфікованих кадрів, об’єктів інтелектуальної власності;
– високого рівня вищої освіти;
– технологічного потенціалу оборонно-промислової та авіакосмічної сфер і суміжних з ними галузей;
– резервів виробничих потужностей з випуску масової дешевої, але якісної продукції, яка здатна знайти збут на внутрішньому ринку, а також на ринках зарубіжних країн;
– природних ресурсів, розвиненої мінерально-сировинної бази;
– транспортної інфраструктури;
– забезпечення спрямування інноваційної політики на реалізацію проектів, які за-безпечували б зниження загального рівня витрат в економіці та розвиток інфраструктури і, таким чином, поліпшували б фінансовий стан підприємств, сприяли підвищенню плато-спроможного попиту на інновації та подальшій активізації інноваційної діяльності, зокрема, в галузях енергетики й транспорту [198, 199].
Недостатні обсяги ресурсів державного бюджету не дозволяють очікувати належного централізованого фінансування потреб науково-технологічного розвитку у повному обсязі та обумовлюють потребу забезпечення якомога більш цільового та ефективного використання всього комплексу наявних коштів. Тому інноваційний розвиток України має передбачати ціле-спрямоване сприяння здійсненню всього комплексу нововведень: у розвитку продуктів у сфері матеріального та інтелектуального виробництва; у впровадженні засобів виробництва; у вико-ристанні сировини, матеріалів та комплектуючих у виробництві; в освоєнні ринків збуту про-дукції національного виробництва; впровадженні організаційних та інституційних форм функ-ціонування національної, економічної, наукової, соціально-культурної, інформаційної та ін-ших сфер; поширенні виробничої, фінансової, споживчої, соціальної, інформаційної інфраструктури.
Інструментами інноваційної політики держави є податкова, бюджетна, грошово-кре-дитна (запровадження монетарних інструментів стимулювання інноваційного розвитку), інс-титуційна сфери (створенні великих конкурентоспроможних фінансово-промислових корпо-рацій – національних економічних лідерів, здатних виконати функцію локомотивів розвитку), розвиток людського капіталу.
У сфері заохочення децентралізованого фінансування інноваційної діяльності доцільно:
– запровадити гнучкі форми поєднання капіталів комерційних банків та підприємств через створення пайових інвестиційних фондів з метою акумуляції капіталу для реалізації інноваційних проектів;
– запровадити порядок створення інноваційних асоціацій як об’єднань юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у виробництві інтелектуального продукту, здійсненні інно-ваційного проекту та випуску нової продукції;
– розробити державну систему страхування ризиків інноваційної діяльності, зокрема – спеціально створеною державною чи державно-приватною страховою компанією [199].
Таким чином, модернізація української економіки на засадах інноваційного розвитку має забезпечуватися комплексним застосуванням усіх доступних важелів економічної полі-тики та запобіганням конфлікту між їхніми впливами та між вирішенням стратегічних та поточних завдань. За цих умов інноваційна стратегія як така, що за визначенням веде до підвищення рівня прибутковості національних підприємств, може стати реальним полем для багатогранної співпраці держави і бізнесу.
Стратегія розвитку підприємства одночасно визначає і орієнтує управління іннова-ціями, тобто задає основи її формування і сутність. У свою чергу, інноваційна стратегія уточнює і сприяє забезпеченню загальної стратегії розвитку підприємства, складаючи із нею інтегроване ціле. Стратегії інноваційного розвитку підприємств формуються із врахуванням: позиції керівництва щодо НДДКР; системи управління НДДКР; сфери фундаментальних і прикладних досліджень; оцінки результатів; відкриттів, патентів; інвестицій; інноваційного потенціалу підприємства.
Розробка інноваційних стратегій входить в прерогативу вищих ешелонів управління і передбачає вирішення цілого комплексу задач:
– розробки стратегічних цілей, оцінки можливостей і ресурсів для їх реалізації;
– аналізу тенденцій в маркетинговій діяльності і науково-технічній сфері;
– визначення інноваційних стратегій з вибором альтернатив;
– підготовки детальних оперативних планів, програм, проектів і бюджетів;
– оцінки діяльності на основі визначених критеріїв з врахуванням встановлених цілей і планів [170].
Важливим є усвідомлення того, що інноваційні стратегії відносяться до класу функціональних і поділяються на агресивні (наступальні) та оборонні, в рамках яких до-датково виділяються також: імітаційна, слідування за лідером, традиційна, залежна, стратегія за нагодою та інші.
Відомою є класифікація типів інноваційних стратегій фірм відносно фактору НТП X. Фрімана, який розрізняє: наступальну, захисну, імітаційну, залежну, традиційну.
Наступальна, чи агресивна, інноваційна стратегія пов’язана з прагненням до техніч-ного та ринкового лідерства через створення та впровадження нових продуктів. Стратегія передбачає тісний зв’язок фірм зі світовими досягненнями науки й технології, пряму залеж-ність від наукових розробок, що фінансуються та здійснюються самою фірмою, можливість останньої швидко реагувати та пристосовуватися до нових технологічних можливостей. Відповідно, підприємству необхідно бути постійно включеною в інформаційний простір краї-ни та світу, співпрацювати з провідними консультантами та вченими, налагоджувати контакти з інституціями світу, які мають відношення до галузі, де реалізує свою місію підприємство.
Захисна стратегія. Через великий ризик при дотриманні наступальної стратегії біль-шість фірм, надає перевагу захисному типу стратегії, яка визначається позицією, що знахо-диться поруч і трохи позаду піонерних агресивних технологічних змін. Стратегія передбачає використання новітніх технологій, завдяки яким здійснюється вихід на нові ринки, вперше утворені іншими піонерами. Звичайно, що така стратегія неможлива як звичайна імітація, а тому потребує істотних поліпшуючих інновацій, які формують нову продукцію, з новими споживчими властивостями відносно базової інновації. Захисні інновації є найпоширенішими в провідних індустріальних країнах. Дотримання такого типу стратегії потребує високої мобільності і здатності до опанування авангардними розробками, а необхідність процесів їх удосконалення вимагає високої науково-технічної розвиненості, як і в наступальної фірми. Важливими факторами для здійснення захисної стратегії є: придбання патентів, навчання персоналу, реклама, сервіс і технічне обслуговування.
У світовій практиці характерним явищем є застосування змішаних стратегій: для од-нієї продукції – наступальної, для іншої – захисної. Фірми невеликих індустріальних країн частіше застосовують захисну стратегію, в той час як фірми країн, що є світовими лідерами дотримуються наступальних стратегій.
Імітаційна стратегія пов’язана з копіюванням технологій виробництва продукції фірм-піонерів. При цьому, у випадку, не дуже віддаленому від першого застосування базової інно-вації, здійснюється купівля ліцензії на виробництво такого продукту. У разі проходження пев-ного часу у фірми з’являється досить технологічних знань для імітації інновації. Імітаційна стра-тегія є вдалою за умови додавання певних технічних, економічних та споживчих якостей до оригіналу, що обумовлює необхідність висококваліфікованого науково-технічного персоналу, знання кон’юнктури відповідних ринків, можливість виходу у світовий інформаційний простір.
Імітаційна стратегія, як свідчить міжнародний досвід, є вдалою при значній державній підтримці та захисті своїх фірм-новаторів.
Залежна стратегія визначається тим, що характер технологічних змін у даному випадку залежить від політики інших фірм. “Залежні” фірми не роблять самостійних спроб змінити свою продукцію, оскільки вони тісно пов’язані з вимогами до неї від головної фірми. Звичайно в випадку мова йде про субпідрядні роботи. Вимоги щодо науково-технічного рівня у таких фірмах мінімальні. Значна питома вага таких фірм зайнята в сервісному бізнесі та в просуванні продукції на нові ринки.
Традиційна стратегія. Цей тип стратегії означає відсутність технологічних змін вна-слідок закріплення певних інноваційних форм в таких фірмах та тривалого періоду “життєвого циклу” продукції. Традиційна стратегія може вважатись інноваційною як свідома відмова від оновлення продукції на підставі ретельного аналізу ринкової ситуації та становища конкурентів.
Традиційна стратегія може включати інноваційний аспект, пов’язаний із удосконален-ням форм і сервісу щодо традиційної продукції. Приклад – ресторанний та готельний сервіс.
Характерно, що співвідношення наведених типів інноваційних стратегій для країн зале-жить від їх ступеня розвитку, а для фірм – від застосовуваних ними науково-технічної політики.
До методів та моделей, які дозволяють визначити оптимальну інноваційну стратегію відносять [199]:
1. Експертні (евристичні) методи. Вони засновані на непрямій та неповній інформації, досвіді фахівців-експертів, інтуїції. Конкретними формами їх використання є: масова оцінка та організація систематичної роботи експертів.
2. Методи соціально-економічного аналізу. Являють собою вивчення соціально-еко-номічної дійсності, пізнання внутрішніх зв’язків, залежностей та явищ з метою визначення прогресивних тенденцій розвитку і можливостей удосконалення виробництв. До них нале-жать: метод порівняння, групування, ланцюгові підстановки, розрахунок балансових різниць, розрахунок індексів, розрахунок коефіцієнта регресії та кореляції.
3. Методи прямих інженерно-економічних розрахунків. Слугують для обґрунтування росту виробництва на підприємстві через детальні інженерно-економічні розрахунки потреб ринку в даному виді продукції та можливостей її виробництва. Це методи економічної ефек-тивності виробництва, інвестицій, доходності цінних паперів тощо.
4. Балансовий метод – важливий інструмент аналізу і прогнозування розвитку націо-нальної економіки, який являє сукупність прийомів, що використовуються для забезпечення узгодженості взаємопов’язаних показників.
5. Економіко-математичні методи і моделі – це специфічні прийоми аналізу соціально-економічних систем, рівноваги економіки, прогнозування економічного росту. До них нале-жать: лінійне та нелінійне програмування, динамічне, стохастичне, сіткові та матричні моделі.
6. Метод системного аналізу та синтезу. Специфіка аналізу та синтезу як методу планування інноваційної діяльності полягає в розкладанні економічних систем і процесів, що в них відбуваються, на складові і на цій основі – визначення ключових проблем перспектив-ного розвитку.
Спрощена модель вибору розроблена Бостонською консультативною групою і призначена для вибору інноваційної стратегії тільки в залежності від частки ринку і темпів розвитку галузі.
У відповідності з цією моделлю фірми, що завоювали значні частки ринку в галузях, що швидко розвиваються – “зірки” – повинні визначати стратегію розвитку. Фірми, що мають високий розвиток в стабільних галузях – “дійні корови” – повинні вибирати стратегію обме-женого розвитку. Так як їх головна ціль – утримувати позиції та отримувати прибутки. Фірми, що мають малу частку ринку в галузях, що повільно розвиваються, – “собаки” – повинні ви-бирати стратегію відсікання зайвого. Для фірм, які слабко закріпилися в галузях швидкого розвитку, необхідний додатковий аналіз.
Отже, вибір стратегії є запорукою успіху інноваційної діяльності. Фірма може виявитися в кризі, якщо не зуміє передбачати обставини, що змінюються, і відреагувати на них вчасно.
Вибір стратегії є найважливішою складовою циклу інноваційного менеджменту. В умовах ринкової економіки керівнику недостатньо мати гарний продукт, він повинен уважно стежити за появою нових технологій і планувати їхнє впровадження у своїй фірмі, щоб не від-стати від конкурентів. Чітко сформульована стратегія важлива для просування нововведень.