Економічна дипломатія та економічна безпека України
8.4. Регіональна інтеграція України в системі функціонування ЄС
Україна переживає складний період комплексних структурних перетворень, фінан-сово-економічного оздоровлення всієї національної економіки, вибору власних шляхів стабі-лізації та формування сприятливого ґрунту для функціонування та співпраці міжнародних бізнес-структур, інституцій, установ.
На сьогодні основним є не лише простий пошук джерел капіталу чи фінансових ресурсів, а розробка широкомасштабної взаємопов’язаної системної моделі, яка сприяє економічній ефективній віддачі залучених коштів від моменту вибору пріоритетних напрямків прикладання капіталу, до механізмів забезпечення їх ефективності, через прибутковість, фон-довіддачу, підвищення продуктивності праці, значущості кожного господарюючого суб’єкта, а в подальшому оздоровлення фінансової системи в цілому, не забуваючи при цьому соціальні питання, які зараз є чи не найболючішими.
При широкомасштабній структурній перебудові економіки важливим є і реструктури-зація функціональної діяльності регіонів, як дієвого субстрату народногосподарського комп-лексу в цілому. Для України це є особливо важливим при класифікації регіонів як за рівнями економічної розвиненості, так і за напрямами спеціалізації, фондо- та трудонасиченості. Така природна диференціація, відповідно, спричиняє їх дискусійне ранжування економістами щодо інвестиційної привабливості. Так одні групують усі регіони України у 4 основних групи [121]:
– пріоритетні (Київ і Київська область, Дніпропетровська, Донецька, Харківська, За-порізька області, Республіка Крим);
– досить високої інвестиційної привабливості (Луганська, Львівська, Одеська, Пол-тавська області);
– середньої привабливості (Вінницька, Житомирська, Закарпатська, Сумська, Мико-лаївська, Черкаська, Чернігівська області);
– низької привабливості (Волинська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Рівенська, Тернопільська, Херсонська, Чернівецька області).
Інші ж усі регіони поєднують у три групи:
– регіони суцільної промислової агломерації з високою концентрацією виробництва і населення (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька і Луганська області);
– промислово розвинені регіони з концентрацією виробництва в обласних центрах і великих містах (Київська область і м. Київ, Харківська, Одеська, Львівська, Полтавська області).
– регіони, в яких переважає промисловість локального значення (останні 15 областей, Автономна Республіка Крим).
Ранжування регіонів має велике теоретичне і практичне значення як з точки зору організації інвестиційного бізнесу, так і з точки зору розробки регіональної політики, метою якої є забезпечення розвитку окремих регіонів з урахуванням таких факторів, як раціональне використання різноманітних можливостей кожного з них, ефект оптимальної інтеграції, тери-торіальний поділ праці та взаємна економічна кооперація. Завдання, відповідно, полягають у реконструкції старих промислових регіонів, стимулюванні розвитку експорто- та імпорто-замінних виробництв регіонів, організація вільних (чи спеціалізованих) економічних зон, прискореному розвитку необхідної регіональної інфраструктури.
Оцінка інвестиційної привабливості здійснюється при розробці інвестиційної стратегії регіону. Так званий бізнес-план регіону або регіональний бізнес-план як форма регулювання інвестиційної діяльності, будується виходячи з припущення, що всі інвестори (держава, під-приємства всіх форм власності, іноземні інвестори, громадяни) виступають як підприємці в тій чи іншій сфері. З допомогою бізнес-плану регіону можна було б проаналізувати фактори роз-витку підприємства як державного так і приватного чи акціонерного; оцінити сприйнятність регіоном розвитку підприємництва в різних галузях з метою визначення перспективності ін-вестування; обґрунтування стратегії розвитку інвестування на основі узгодження інтересів підприємницьких структур, населення та території, розробити просторово-площинну страте-гію, зокрема: підготовку концепції та вибір методики регулювання реалізації стратегії, за-лучення інвесторів до реалізації загальнонаціональних і регіональних програм з урахуванням рівня попиту населення на той чи інший вид продукції, діяльність тієї чи іншої сфери [181].
Багатокритеріальні селективні підходи формують середовище, де іноземні інвестиції реалізуються в умовах пільгового, обмежувального або національного режимів. Для забез-печення пільгового режиму іноземної інвестиційної діяльності застосовуються такі форми стимулювання: фінансово-кредитне та податкове стимулювання, стимулювання інфраструк-турного забезпечення та стимулювання конкретних проектів, протекціоністські заходи. Для успішного проведення державної регіональної політики, спрямованої на підвищення ефек-тивності структурної перебудови народногосподарського комплексу України та подальшої його інтеграції у світогосподарські процеси, окрім ранжування щодо інвестиційної приваб-ливості, необхідно також враховувати і специфіку інтегрування.
Сучасний сектор високорозвинених країн вирізняється розвитком обробного напрям-ку, і зокрема, машинобудуванням та хімічною промисловістю, що є основою для подальшого прискорення науково-технічного прогресу, а у так званому традиційному секторі існує сіль-ське і кустарне господарство. Таке світове ранжування направленості має вплив на так звану технологічну й структурну зайнятість не з причин неефективного попиту на продукцію ос-танніх, скільки з причин дефіциту ресурсів, технологій, а звідси і випливає прямий шлях до “вживленого” недозавантаження цих секторів у національній економіці чи цілих національних економік, що є аграрними. Таку диференціацію, що призводить до нерівномірного розвитку кожного регіону і всього національного комплексу країни, покликана вирішувати внутрі-державна структурована інтеграція дворівневої, а згодом і трирівневої схеми, що в подаль-шому призведе до полегшеного зовнішнього інтегрування не лише в рамках країн СНД, але і з країнами-членами ЄС. Адже інтеграція є тією раціональною підбудовою, що прямує до узгодження спрямованого не через диктат, а шляхом вироблення дієвої політики. [181]
Щодо України, то це питання є досить актуальним у період структурної перебудови, оскільки отримані кредити, інвестиції повинні давати певний ефект, а без чіткої не лише стратегії, а концепції організації національної економіки сподіватися на віддачу залучених коштів не приходиться. Тому, на наш погляд, необхідно на першому етапі провести розподіл щодо інтеграційних схем регіонів, на другому – здійснити аналіз інвестиційної напруженості регіону; на третьому – розробити чітку схему залучення та використання коштів, а в по-дальшому пошуку вітчизняних джерел прикладання капіталу; на четвертому – стратегія внутрішнього збуту та виходу на зовнішні ринки, а в подальшому долучення до світового ринку та світового господарства. Така схема є доцільною з огляду вирівнювання розвитку та в перспективному функціонуванні економіки України без поділу її на промисловий Центр та Схід і аграрний Захід і Південь.
У рамках такої інтеграції картельний субстат визначає чіткі правила поведінки, оскільки підтримання конкурентної собівартості на певному часовому проміжку є набагато легшим завданням ніж вирівнювання розбалансованої системи, що вимагатиме встановлення нової так званої рівноважної ціни за першим наближенням на певному інтервальному про-міжку, а вже пізніше досягнення стійкості рівноваги за Вальрасом, коли не лише одна система провідного конгломеративного субстату перебуватиме у рівновазі, а у поєднанні із малими фірмами весь – цілісний картельний субстат працюватиме відлагоджено та планово. Для до-сягнення цього малі фірми отримують допомогу, а потужні фірми вимушені чітко дотри-муватись визначених принципів співпраці та квоти випуску продукції. Коли ж прибутки ростуть і ринок є підконтрольним об’єднанню, то дрібніші фірми є більше зацікавленими у підвищенні продуктивності праці, застосуванні новітніх технологій з метою закріплення та розширення своїх фінансових можливостей у рамках вертикальної інтеграції з урахуванням горизонтальності характеру відносин.
При відносній самостійності, яку дає вертикальна інтеграція, варто пам’ятати і про так звані зовнішні фактори та учасників за межами інтеграційного об’єднання, щоб чисто цінові показники не послабили принципів функціонування об’єднання, а саме треба пам’ятати, що крім цінових переваг контрагента часто-густо цікавить і можливість контролювати ринок.
Щоправда при вертикальній інтеграції виникає можливість таємної згоди, що ви-ключає потенційних конкурентів.
Тенденції, що призводять до концентрації, ставлять питання майбутнього порядку, спеціально у випадку конкуренції. При умові скасування тарифів, квот та інших складових, поряд з гармонізацією економічної політики, питання конкурентності як основа всякого віль-ного ринку стає важливим інтеграційним засобом.
Поряд із функціонуванням інтеграційних схем і розвитку в їх рамках промислового, сільськогосподарського сектора, сфери послуг є необхідність розвивати нові для нас на-прямки, умови для яких є: туризм, інфраструктура, розширення сфери послуг, що дасть можливість отримувати кошти, використовуючи власні рекреаційні ресурси: ліси, мінеральні води, річки, озера, морське узбережжя. Найкраще забезпечені регіони Півдня – Запорізька, Донецька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, Республіка Крим; район Карпат – За-карпатська, Івано-Франківська, Львівська області; Подільський – Волинська область; лісо-степова зона – Полтавська область. Ці регіони є найбільш привабливими для інвесторів, які мають бажання вкладати кошти в туризм, відпочинок, санаторно-курортне лікування [170].
Враховуючи зазначене, необхідно розробити регіональну стратегію інвестиційної політики у поєднанні із створенням регіонального або міжрегіонального виробничого конгло-мерату з метою ефективнішого та інтенсивнішого розвитку економічно споріднених регіонів за принципами горизонтальної інтеграції; більш доцільно для регіонів суцільної промислової агломерації з високою концентрацією виробництва та для регіонів другої та третьої групи застосувати принцип вертикальної інтеграції поряд із проведенням конкретних заходів таких як: визначення пріоритетів розвитку експортного сектора економіки, подолання сировинної спрямованості українського експорту, введення конкурентного порядку укладання контрактів, посилення вимог до ефективності використання державних інвестицій та контроль за своєчасним введенням в дію потужностей і об’єктів, достовірністю визначення вартості будів-ництва і договірних цін; посилення цільової спрямованості залучених іноземних кредитів, що надаються під гарантії (уряду), на придбання новітніх технологій, нарощування експорту ук-раїнських товарів та послуг, імпортозаміщення, створення нових робочих місць, підвищення продуктивності праці. Доцільно провести тарифікацію ранжування заробітної платні та ви-плати пенсій; перейти від безповоротного бюджетного фінансування інвестицій у виробничій сфері до їх кредитування (відповідно цьому розробити і запровадити разом з НБУ механізм посилення зацікавленості комерційних банків у збільшенні обсягів інвестицій, перш за все шляхом дострокового їх кредитування) з метою збільшення обсягів власних інвестиційних ресурсів суб’єктів господарювання запровадити зміни у податковому законодавстві, спря-мовані на скорочення податкового навантаження, лібералізацію системи формування аморти-заційних фондів, що у своїй сукупності призведе до інтенсифікації виробництва у регіоні, а відтак і розвитку самого регіону та народногосподарського комплексу в цілому як з допо-могою внутрішніх чинників інтеграції, так і з боку зовнішніх, що полегшить входження економіки України до Європейського Союзу як з боку України, так і з боку ЄС.
Формування виваженої й ефективної регіональної політики в умовах перехідної економіки потребує в Україні пильної уваги до механізмів організації господарювання у Єв-ропейській співдружності й, насамперед, до створення шляхів узгодження систем нормування і управління якістю довкілля.
Нагальна необхідність підвищити рівень ефективності управління якістю довкілля обумовлена законодавчими актами України, серед яких доцільно виділити ЗУ “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991), ЗУ “Про екологічну експертизу” (1995) тощо. Правова база потребує нормативних механізмів реалізації її основних принципів, зокрема системи організації природоохоронної діяльності та дотримання міжнародно-узгоджених про-цедур охорони довкілля при функціонуванні підприємства. Такі механізми забезпечують ряд нормативних документів, прийнятих Кабінетом Міністрів України і Держстандартом. Перехід України до міжнародних стандартів сприяє регламентації управління якістю довкілля на усіх стадіях залучення інвестиційних коштів міжнародної спільноти – від розробки проекту до його впровадження й післяпроектного моніторінгу.
У світовій практиці великого значення для оцінки ефективності управління якістю довкілля надають застосуванню системи Environmental Assessment (EA), оцінці стану навко-лишньго середовища та двом її видам – локальній і стратегічній – Environmental Impact Assessment (EIA) і Strategic Environmental Assessment (SEA), які у даний час є добре від-працьованим механізмом виявлення екологічних наслідків антропогенної діяльності і запо-бігання ним [123].
Environmental Impact Assessment (EIA), або оцінка впливу на навколишнє середовище, визначається як процес, покликаний забезпечити своєчасну оцінку і прийняття до уваги потенційно суттєвого впливу на оточуюче середовище при плануванні, проектуванні, дозволі і впровадженні всіх відповідних типів людської діяльності. ЕІА є інструментом управління для практичного втілення так званого принципу “попередження” екологічної політики Євро-пейського Союзу. Цей принцип вимагає запобігання забрудненню навколишнього середовища на якомога ранніх стадіях планування та проектування [164].
ЕІА як формальну процедуру було вперше визначено в 1969 р. у США Актом про охорону навколишнього середовища (NEPA). Надалі процедура ЕІА дістала широке роз-повсюдження в західно-європейських країнах, що призвело до прийняття в липні 1985 р. Ди-рективи Ради Європейського Союзу про обов’язковість процедури ЕІА для країн-учасниць ЕЄС. ЕІА стала основною формою оцінки впливу на довкілля в Західній Європі, США, Канаді і Австралії, а останнім часом – у більшості країн Центральної і Східної Європи. Україна – єдина з країн колишнього СРСР, де ЕІА ще досі не передбачене національним природо-охоронним законодавством.
Система стратегічної оцінки навколишнього середовища для вироблення планів і програм економічного розвитку та розробки економічної політики – Strategic Environmental Assessment (SEA) – виникла порівняно недавно і в загальному являє собою розширення процедур ЕІА до рівня стратегічної оцінки регіонального розвитку. Цей інструмент дозволяє впровадити екологічний імператив розвитку на ранніх етапах розробки регіональної еко-номічної політики [123].
Актуальність вивчення оцінок впливу на навколишнє середовище, прийнятих у За-хідній Європі, а також розповсюджених більше, ніж в 100 країнах світу, зумовлена міжна-родними угодами про узгодження підходів до екологічної політики, прийнятих у Євро-пейській Співдружності, а також відповідно до інструктивних документів міжнародних інвес-тиційних інститутів – Європейського банку реконструкції і розвитку та Світового банку. Концепція оцінки стану навколишнього середовища на локальному і стратегічному рівнях використовується багатьма міжнародними фінансуючими організаціями, тому для створення сприятливого інвестиційного клімату необхідне впровадження цих процедур у практику ре-гіонального управління.
Таким чином, регіональна політика в галузі управління якістю довкілля повинна спи-ратися на міжнародні вимоги щодо оцінки впливу на навколишнє середовище й формувати механізми оперативного реагування на зміни в структурі виробництва, забезпечувати належ-ний екологічний контроль у приватизації виробництва та узгоджувати з вимогами міжнарод-ної спільноти інвестування у розвиток екологічно небезпечних видів господарської діяльності.
Європейський вибір України передбачає суспільно-політичні й інтеграційні перетво-рення – зокрема широкого розвитку набуває транскордонне співробітництво, що посилює роль регіонів. Як показує досвід зарубіжних країн, основною організаційною формою транскор-донного співробітництва стали міжтериторіальні утворення – єврорегіони.
Ще у 50-х роках минулого століття для подолання наслідків Другої світової війни на німецько-французькому кордоні почало активно розгортатися транскордонне співробітництво. З культурних обмінів, створення інформаційних центрів і правничих консультацій співпраця поширилася на економічну сферу, розбудову комунікаційної інфраструктури. Прийняття у 1980 р. рамкової конвенції загальних принципів транскордонного співробітництва започатку-вало законодавче та нормативно-методичне забезпечення транскордонної співпраці для євро-пейських країн. Водночас удосконалювалися механізми фінансової допомоги ЄС щодо ре-гіонів взагалі та транскордонної співпраці зокрема. Підтримку мали проекти, які, реалізо-вували стратегічні напрямки розвитку не просто прикордонного, а транскордонного регіону. Це зумовило необхідність мати спільну концепцію розвитку суміжних територій – транскор-донних регіонів, яка мала базуватися на відповідних регіональних стратегіях розвитку, враховувала б загальноєвропейські та національні пріоритети.
В Україні першим із них став “Карпатський єврорегіон”, створений у 1993 р. на кордоні з Польщею. Нині на кордонах України функціонує ще 5 єврорегіонів: “Буг”, “Нижній Дунай”, “Верхній Прут”, “Дніпро” та “Слобожанщина”. Розгортається діяльність навколо ство-рення двох нових [130].
Єврорегіони – це одна з форм транскордонних відносин, за якої місцеві органи влади прикордонних областей у межах своєї компетенції та за згодою центральних державних органів – на базі спеціальних розширених повноважень на міжнародне співробітництво – мають можливість розробляти спеціальні комплексні програми економічної, культурної та гуманітарної взаємодії, реалізовувати конкретні транскордонні проекти, вирішувати проблеми зайнятості, інфраструктури, екології.
Теоретичним підґрунтям формування єврорегіонів є теорія регіонального розвитку – основа формування національних регіональних політик країн-членів ЄС та регіональної політики Європейського Союзу. Причому сучасну західну модель регіональної економічної політики створено не відразу. У своєму розвитку вона пройшла три економічні парадигми. Суть першої з них зводилася до невідкладної допомоги кризовим регіонам, а другої – до вирівнювання диспропорцій розвитку регіонів шляхом перерозподілу доходів. На третьому етапі посилилася реструктуризація регіонів, спрямована на стимулювання розвитку ендо-генного потенціалу у проблемних районах.
Сучасна парадигма регіонального саморозвитку, яка діє з початку 90-х років, орієн-тована на повніше врахування інтересів територіальних співтовариств, перенесення відпові-дальності за розвиток регіонів на місцеві органи влади, взаємну координацію діяльності цент-ральних і місцевих влад, а також координацію місцевих влад суміжних територій. “Філософія” транскордонного співробітництва полягає в обов’язковому попередньому виявленні спільних проблем та узгодженні інтересів, на основі чого й розробляються заходи, необхідні для їхнього вирішення.
Єврорегіональна співпраця, насамперед, покликана створити якісні умови проживання населення з обох боків кордону, ліквідувати ознаки периферійності і, власне, кордони. Вона утверджує теорію постіндустріального суспільства, де панує пріоритет людини, її творчий та інтелектуальний потенціал, умови життєдіяльності.
Регіональні дослідження фахівців свідчать, що ефективна діяльність єврорегіонів спостерігається лише при наявності спільних проблем та спільної зацікавленості в їхньому вирішенні.
Для більшості країн Центрально-Східної Європи співпраця між територіальними органами влади – новий вид міжнародних відносин. Відбувся етап становлення, сформовано й відпрацьовано організаційно-фінансові та інформаційні механізми транскордонної співпраці, інтеграційних процесів. Досвід зарубіжних країн переконує, що внаслідок діяльності євро-регіонів серед транскордонних територій немає депресивних, чого, на жаль, не скажеш про стан наших сучасних прикордонних областей.
У процесі досліджень виявлено й специфічні особливості розвитку за трьома групами єврорегіонів: розташованих всередині ЄС, між країнами (членами ЄС) та їхніми сусідами (не членами). До третьої групи віднесено єврорегіони, створені на кордонах із постсоціаліс-тичними державами.
Сучасні тенденції в управлінні спрямовані на децентралізацію багатьох функцій. Стосовно держави це передбачає передачу завдань і повноважень нижчим органам влади, які представляють населення і безпосередньо зобов’язані забезпечувати йому кращі умови життя. Регіони і місцеві органи самоуправління стають більш самостійними суб’єктами, що діють на власний розсуд. Регіон перестав бути лише сукупністю різних організацій, які діють на його просторі, і як самостійний суб’єкт щораз активніше вступає у суперництво в економічній і політичній сферах (внутрішній і міжнародній).
Між регіонами існують помітні відмінності в рівні економічного розвитку, терито-ріальному освоєнні, екологічній ситуації тощо. Географічні, історичні і соціально-економічні умови спричинили різний рівень розвиненості регіонів (більш чи менш динамічний), обумо-вили кращий чи гірший стан середовища і спосіб життя людей.
Конкурентоспроможність, тобто здатність до досягнення успіху в економічному суперництві, в аспекті регіонального розвитку, можна розуміти як готовність до використання внутрішніх і зовнішніх обставин, що змінюються, для покращання становища регіону у міжрегіональному суперництві. Отже, конкурентоспроможність регіону означає переважне створення таких структурних комбінацій, які уможливлюють оптимальне використання ре-сурсів та їх комерціалізацію [22].
Менш розвинені регіони повинні прагнути зміни цього становища. Активне втручання органів влади, які спонукають і підтримують ініціативи щодо покращання ситуації, є скла-довою регіональної політики – однієї з найважливіших сфер економічної політики держави. Європейська Комісія наголошує, що однією з головних причин нерівномірності регіонального розвитку є відмінності в продуктивності і конкурентоспроможності економік регіонів, і зау-важує, що конкуренція в добу інформатизації та глобалізації змінює свій характер. Кон-курентна спроможність господарських суб’єктів все більше залежить не лише від підпри-ємливості власника і продуктивності працівників, але також від ефективності функціонування територіальних суспільно-господарських систем і їх здатності до формування сучасних дієвих структур, які результативно використовують наявну в регіоні сукупність факторів вироб-ництва [137].
Регіони, прагнучи постійного поліпшення рівня життя мешканців, конкурують між собою на різних ринках (інвестиційних, капітальних, фінансових та ін.), намагаючись залу-чити на свою територію інвесторів і капітали, здобути підтримку з бюджету держави і між-народних інституцій та організацій. Для забезпечення сталого розвитку регіону господарські суб’єкти, що діють у ньому, повинні мати високий рівень конкурентоспроможності. Це мож-ливо за умови здатності до створення і поглинання інновацій. Такі можливості можуть мати лише деякі регіони. За типологією, це – центральні регіони. Периферійні вимушені конкуру-вати шляхом коливання цін на продукцію. Ці регіони також зазнають тиску, обумовленого скороченням часу життєздатності продукції. Отже, конкурентоспроможний підприємець задо-вольняє потребу клієнта, його мінливі уподобання, які, у свою чергу, зумовлюють мінливість ринку. Мінливість – це непевність господарювання і тому фірми прагнуть стабілізації в інших сферах – юридичній, політичній, соціальній та інфраструктурній. Таку стабільність можуть забезпечити держава та регіональні і місцеві органи влади.
Різний рівень розвитку регіонів країн тягне за собою багато негативних соціальних і економічних наслідків, тому уряди намагаються зменшувати диспропорції шляхом вдоско-налення регіональної політики.
Питання регіональних відмінностей і потреба здійснення регіональної політики впер-ше в Західній Європі постали у тридцятих роках нашого століття, в період великої кризи. У повоєнний час регіональна політика стала важливою сферою діяльності держави. Спочатку вона обмежувалася простим перерозподілом фінансових засобів на користь бідних і відсталих регіонів, передусім підтримкою інфраструктурних інвестицій в цих регіонах. Однак, з часом цих заходів стало замало. Тоді звернулися до інструментів планування та поступової ре-гіоналізації держави.
У 1975 р. Європейське економічне співробітництво (тепер ЄС), створюючи Євро-пейський фонд регіонального розвитку, надало пріоритет формуванню регіональної політики. Потреба у здійсненні регіональної політики є наслідком значних відмінностей у рівні со-ціального і економічного розвитку окремих країн-членів ЄС та існування ще більших диспро-порцій між їх регіонами. Ці диспропорції часто мають структурний характер, обумовлений периферійним розташуванням регіону, складними кліматичними і географічними умовами, недостатньо розвиненою інфраструктурою, недосконалою структурою економіки (з перева-жанням сільського господарства), низьким рівнем професійної кваліфікації населення тощо. Кількість територій, які потребують допомоги, зросла з часом за рахунок раніше багатих промислових регіонів, в яких домінує так звана занепадаюча промисловість (вуглевидобуток, сталева металургія, текстильна і суднобудівна промисловості). Подолання структурної відста-лості є важкою і дорогою справою, яка вимагає багато часу, а запобігання наслідкам спаду традиційних галузей промисловості передбачає значні інвестиційні вкладення і необхідність перекваліфікації робочої сили. Буває так, що держави-члени ЄС (особливо найбідніші) не можуть послідовно й ефективно реалізувати такі завдання. Отже, незважаючи на те, що регіональна політика у своїй основі є національною, існує потреба спільної діяльності на рівні Союзу. Регіональна і структурна політика Європейського Союзу є виявом солідарності ба-гатших країн-членів (та їх регіонів) з біднішими країнами (регіонами). У міру розширення ЄС за рахунок держав, що перебувають на нижчому рівні економічного розвитку, ніж засновники (такі як Ірландія, Греція, Іспанія і Португалія), ця солідарність набула зараз більшого зна-чення. Потреба вдосконалення і поширення регіональної політики була також обумовлена утворенням однорідного європейського ринку, в межах якого регіони, структурно слабші або із занепадаючою промисловістю, опинилися у невигідній ситуації і не могли вільно конку-рувати з багатшими регіонами.
Перший перелом у регіональній політиці стався в 1968 p., коли було об’єднано ви-конавчі органи ЄС вугілля і сталі, Європейського економічного співтовариства і Євроатому та утворено в межах Європейської комісії Генеральну дирекцією регіональної політики. Через чотири роки на конференції в Парижі вирішено виділити для цілей регіональної політики відповідні фінансові засоби. Було надано тоді регіональний статус двом бюджетним фондам – Європейському соціальному фонду (European Social Fund – EFS) і Європейському фонду сільськогосподарської орієнтації і гарантії (European Agriculture Guidance and Guarantee Fund – EAGGF) та встановлено принципи утворення спеціального регіонального фонду. Сформувався він остаточно як Європейський фонд регіонального розвитку (European Regional Develpment Fund – ERDF) в 1975 p. Всі засоби фонду були розподілені між державами-членами від-повідно до системи квот регіонів. [181]
Лише з 1980 р. було зарезервовано 5 % наявних засобів на фінансування комісією так званих специфічних дій, що мали дійсно об’єднуючий характер. Ще серйозніших змін прин-ципи функціонування ERDF зазнали в 1985 р. Обов’язкові національні квоти у фонді замінили тоді так звані вилки втручання, які гарантували окремим державам впродовж трьох років лише мінімальну участь. Одночасно було впроваджено принципи програмування регіонального роз-витку, які означали відхід від фінансування поодиноких проектів на користь програм, іні-ційованих союзом, або національних програм, що мали значення для нього. Одночасно з підписанням Одностайного європейського акта в 1986 р. було закладено основи для нової структурної політики Європейського економічного союзу, а передусім його регіональної політики. Згідно з цією домовленістю до угоди про ЄС введено розділ V “Економічна і соціальна пов’язаність”, в якому йдеться про необхідність ліквідації диспропорцій і від-сталості в розвитку деяких регіонів союзу. У подальшому, в 1988 p., проведено реформу трьох структурних фондів (ERDF, ESF і EAGGF), які відтоді мали функціонувати скоординовано. Ці зміни супроводжувало рішення про збільшення сукупного бюджету фондів з 7,2 млрд євро в 1987 р. до 14,5 млрд євро в 1993 р. Основними принципами структурної політики союзу (в тому числі регіональної) визначено:
– концентрацію засобів з географічної і функціональної точки зору (п’ять основних цілей);
– надання пріоритету багаторічним програмам і структурним діям;
– орієнтація у виборі регіонів, яким має надаватися допомога, на союзні критерії (вибір здійснюється в розрізі трьох рівнів територіального поділу країн, позначених символом NUTS);
– остаточний відхід від квотної системи на користь принципу співфінансування (союзні засоби можуть доповнювати, а не замінювати засоби країни, частка союзних засобів в загальних коштах даного проекту може становити, залежно від мети, від 25 до 75 %, а у випадку регіонів так званих когезійних країн – навіть 80–85 %);
– партнерство: тісне співробітництво між Комісією та відповідними органами влади на державному, регіональному або місцевому рівнях у процесі підготовки і реалізації програм [216].
Крім того, Європейська комісія була уповноважена на подання, в межах визначеного бюджету, союзних ініціатив. На цій підставі в 1989–1993 pp. було здійснено 15 програм і майже таку ж їх кількість заплановано на 1994–1999 pp. Обов’язкові принципи регіональної політики були додатково обґрунтовані і опрацьовані в 1993 р. разом з підписанням угоди про Європейський Союз. Прагнення до забезпечення сталого економічного і соціального прогресу визнано одним із головних завдань союзу. На підставі угоди утворено Фонд пов’язаності (Cohesion Fund), сфера діяльності якого не регіональна, як у випадку існуючих структурних фондів, а державна. Допомога фонду пов’язаності передбачає фінансування проектів у сфері захисту середовища та інвестиції в транспортну інфраструктуру держав, в яких рівень ВВП на одного мешканця є нижчим, ніж 90 % середнього у ЄС. Таким умовам відповідали тоді чотири держави-члени: Греція, Португалія, Ірландія та Іспанія. На підставі Маастрихтської угоди утворено новий орган ЄС – Комітет регіонів (Committee of the Regions). Комітет є дорадчим органом для Ради ЄС і Європейської Комісії і одночасно виконує представницьку функцію щодо різних інституцій, які представляє. До його складу входять 222 регіональні пред-ставники і місцеві юридичні особи. Союз прагне також покращання управління структурними фондами і спрощення їх дії та методів управління. Вирішено, що сукупна величина засобів, отримуваних впродовж року окремими країнами-членами з структурних фондів (разом з Фондом пов’язаності) не може перевищувати 4% національного ВВП [216].
Прийняття принципів концентрації засобів у межах реформи структурних фондів зумовило обмеження структурної та регіональної допомоги наступними цілями:
1. Підтримка розвитку і структурних перетворень у регіонах, відсталих у розвитку (тобто таких, де ВВП на одного мешканця – нижче 75 % загального показника у союзі).
2. Реструктуризація регіонів, в яких переважає занепадаюча промисловість (там, де ступінь безробіття і ступінь зайнятості в промисловості вищі від середнього рівня у союзі і зайнятість в промисловості має спадну тенденцію).
3. Подолання тривалого безробіття та забезпечення можливості активної професійної діяльності для молоді.
4. Полегшення адаптації працівників до перетворень, які відбуваються в промисловості та до змін в системі виробництва.
5. Адаптація структури виробництва, переробки і збуту в сільськогосподарському секторі.
6. Допомога в розвитку і структурних змінах сільським регіонам (для так званих “вразливих” сільських регіонів характерні низький рівень показника ВВП на одного мешканця та двох згаданих показників: високої частки зайнятих в сільському господарстві, низьких сільськогосподарських доходів, низької щільності заселення і (або) посиленої тенденції відпливу населення).
7. Розвиток малозаселених північних регіонів Скандинавських країн зі складними кліматичними умовами (показник заселення – менше 8 осіб/км2).
За рішенням самміту Європейського Союзу в Берліні, кількість цих цілей зменшено на 2000–2006 pp. до трьох:
Ціль 1. Допомога розвитку і структурному перетворенню відсталих регіонів (з ВВП на одного мешканця нижче 75 % середнього показника у союзі).
Ціль 2. Підтримка економічної і соціальної конверсії регіонів, що зазнають струк-турних труднощів.
Ціль 3. Допомога з метою адаптації і модернізації політики щодо систем освіти, про-фесійного навчання та зайнятості. Поділ засобів здійснюватиметься на основі частки окремих держав у населенні ЄС.
Обмежено, одночасно до трьох, кількість програм, реалізованих у межах союзних ініціатив. Це: ШТЕРРЕГ (прикордонне, міжнародне і міжрегіональне співробітництво), EQUAL (міжнародне співробітництво у сфері протидії будь-яким формам дискримінації на ринку праці) та LEADER (розвиток сільських регіонів). Вже в Римській угоді, передбачено утворення Європейського соціального фонду, який має сприяти зростанню зайнятості і покра-щанню умов життя держав-членів. Цей фонд було використано як інструмент регіональної політики, що мала на меті вирівнювання відмінностей розвитку регіонів ЄС. Досягнення ЄС у сфері соціальної політики найбільш відображені у чинному законодавстві ЄС. Стосуються вони проблеми оплати праці і рівноправ’я жінок і чоловіків, захисту здоров’я, безпеки та гігієни праці тощо. Зростання рівня безробіття в країнах ЄС призвело до того, що в період обговорення Амстердамської угоди підтримка росту зайнятості була визнана одним з пріо-ритетних напрямів. Це було відображено у відповідних пунктах угоди. Від того часу держави-члени спільно аналізують причини безробіття, намагаються розробити методи його подолання та підтримати процес створення нових робочих місць.
Отже доведено, що сталий соціально-економічний розвиток України в умовах гло-балізації та постіндустріальних трансформацій можливий лише за умови стабільного і зба-лансованого розвитку територіально-господарських систем і регіональних угрупувань.