Криміналістика
4.1. Концептуальні засади криміналістичної методики
4.1.1. Сутність криміналістичної методики
Одним з найважливіших розділів криміналістики є методика розслідування злочинів; цей розділ є заключним і фактично являє собою своєрідний синтезуючий рівень, :що поєднує попередні розділи криміналістики: положення криміналістичної техніки і криміналістичної тактики стосовно умов розслідування певних видів злочинів.
Успішне розслідування злочинів не може відбуватися тільки шляхом застосування засобів і прийомів криміналістичної техніки і тактики. Це можливо лише за умови використання під час розслідування злочинів спеціальних науково розроблених систем методів ведення розслідування.
Вперше наукові підходи до вивчення кримінальних яви: і методів їх розслідування були застосовані наприкінці XIX — на початку XX століть Г. Гроссом, а згодом — його послідовниками: О. Венделем, Р. Гейндлем, М. Герингом, Ф. Зеландом, Ф. Мейкснером, Р. Рейнгардом, P.-А Рейссом, А. Свенссоном, Г. Шнейкертом і В. Штибертом.
У всьому розмаїтті злочинів важко знайти однакові, тотожні дії осіб, які їх вчиняють. Кожний, без винятку, злочин є унікальним — індивідуальним і неповторним. Водночас, кожну подію (злочин) можна розглядати не тільки як прояв індивідуальних ознак: коли йдеться про злочини певного виду, то вони можуть мати й певні типові ознаки. Саме видові особливості складів злочину, найбільш характерні способи їх вчинення і сліди, які вони залишають, виступають об´єднуючим принципом методики розслідування окремих видів злочинів.
Криміналістична методика — це заключний розділ криміналістики, який синтезує положення криміналістичної техніки і тактики і являє собою систему наукових положень і розроблених на к основі типових рекомендацій щодо організації та здійснення розслідування та попередження окремих видів і груп злочинів.
Криміналістичну методику, таким чином, можна розглядати як: розділ криміналістики; методику розслідування певного виду або різновиду злочинів (вбивств, грабежів, посадових злочинів тощо); сукупність методів розслідування конкретного злочину.
У структурі криміналістичної методики розрізняють дві умовні частини: загальні положення та окремі методики розслідування.
Загальна частина криміналістичної методики охоплює проблеми предмета методики, її завдання, структуру, джерела її формування, зв’язки з іншими розділами криміналістики, а також інформацій- но-теоретичні та методологічні основи методики розслідування. До цієї ж частини належать: загальні питання організації розслідування злочинів; проблеми взаємодії слідчого із суб´єктами Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», спеціалістами; а також основи криміналістичної класифікації злочинів і характеристики злочинів. Розглядаються також такі важливі для розслідування питання, як ситуаційний підхід у розслідуванні злочинів, поняття та види слідчих ситуацій, проблеми прийняття тактичних рішень, реалізації тактичних операцій тощо.
Окрема методика розслідування — це своєрідна особлива частина криміналістичної методики, яка, по суті, охоплює її основний зміст і є підсумковим елементом криміналістики в цілому. В окремих методиках акумульовані дані всіх розділів криміналістики, трансформовані з урахуванням криміналістичної специфіки різних видів злочинів.
При розробці відповідних наукових рекомендацій щодо розслідування певних видів злочинів криміналістична методика використовує такі дані: кримінально-правові (у вигляді кримінально-правової´ характеристики злочинів, які розслідуються, в першу чергу — для виявлення особливостей обставин, що підлягають доказуванню); кримінологічні (питання попередження злочинів, перспективи появи нових різновидів злочинів, способів їх вчинення; прогноз появи або зникнення таких злочинів у майбутньому чи удосконалення дій осіб, які їх вчиняють, — з метою усунення або недопущення «відставання» науково- методичних рекомендацій від найсуттєвіших потреб практики — наявність обґрунтованого кримінологічного прогнозу про появу нових злочинів створює умови для формування відповідних криміналістичних методик, у тому числі і на основі досвіду криміналістів з інших країн, які вже «постраждали» від появи таких злочинних проявів); кримінально-процесуальні (щодо предмета доказування, послідовності проведення окремих слідчих дій тощо).
Основними джерелами криміналістичної методики є: наукові положення теорії криміналістики та дані інших наук; результати узагальнення досвіду слідчої практики та практики судового розгляду кримінальних справ; норми окремих законодавчих та інших нормативних актів.
4.1.2. Криміналістична характеристика злочинів
Визначальним питанням у розвитку криміналістики є розробка методики розслідування злочинів, особливо її фундаментальних положень. Це є закономірним, оскільки в кінцевому рахунку лише науково обґрунтована методика дозволяє вирішувати системні завдання повного і достовірного розслідування злочинів, чого не можна досягти засобами лише самої криміналістичної техніки або тактики навіть найвищого рівня.
Серед криміналістичних вчень, що розвиваються, значне місце посідає вчення про криміналістичну характеристику, без якої методика розслідування як розділ науки у певному відношенні втрачає сенс, перетворюючись нерідко на набір не завжди взаємопов´язаних і найкращих практичних рекомендацій. На основі криміналістичної характеристики, яка розвивається разом і у взаємозв´язку з кримінально-правовою та кримінологічною характеристиками, можуть бути побудовані гносеологічні концепції й моделі встановлення істини у кримінальних справах.
Для розуміння глибинної сутності криміналістичної характеристики та її практичного значення необхідно розглянути її з позицій філософської теорії відображення і масштабних даних фактологічного та статистичного аналізу окремих категорій злочинів, відображених в узагальненні слідчої, оперативно-розшукової і судової практики.
Коли трапляється яка-небудь подія, виникає яке-небудь явище як прояви об´єктивного світу, вони обов´язково і закономірно відображаються у навколишньому середовищі у вигляді різноманітних матеріальних та ідеальних слідів і детермінуючих зв´язків. Ці відображення являють собою сигнали інформації, які створюють зашифровану картину минулого сплеску енергії. Така інформація не є очевидною — вона потребує спеціального тлумачення, а творчі пошуки її зв´язків з минулою подією, що розслідується, складають процес встановлення об´єктивної істини у справі. Оперування цією інформацією являє собою пізнавальний стрижень кримінального судочинства, а професійно займаються цим спеціально підготовлені фахівці — слідчі, оперативні працівники, експерти.
Отже, наявні певні сліди у сукупності й у взаємозв´язках є відображенням події, що відбулася в минулому, причому кожні клас, тип, рід, вид, різновидність події залишають специфічний для цього класу, типу, роду, виду, різновидності набір, розташування і взаємозв´язки слідів, що дозволяє спочатку уявити, а потім достовірно встановити всі елементи даної події у процесі розслідування. Такого роду ознаки, що відобразились у матеріальному середовищі та в головах людей, які будь-якою мірою були причетні до даної події, в теорії криміналістики прийнято називати криміналістично значущими ознаками, чим підкреслюється їх роль у пізнанні події, що розслідується.
Взявши за основу наших досліджень визначення криміналістики, яка розглядається як наука про закономірності виникнення доказової інформації (інформації про розслідувану подію) і систему технічних засобів, тактичних прийомів і методик збирання, дослідження та використання цієї інформації в цілях найбільш ефективного здійснення розслідування, криміналістичну характеристику злочину можна на філософському рівні інтерпретувати як абстрактну інформаційну структуру розслідуваної події даного виду, закономірно й детерміновано відображеної в реальному світі, а звідси з правових позицій — як ідеальну модель типових зв´язків і закономірно сформованих джерел доказової інформації, яка дозволяє прогнозувати оптимальний шлях і найбільш ефективні засоби розслідування окремих категорій злочинів.
Таким чином, з криміналістичної точки зору будь-яка розслідувана подія (злочин) являє собою інформаційну модель певного класу, що піддається достатньо точній діагностиці, а отже — алгоритмізації та прогнозу розслідування. Іншими словами, знання зазначеної інформаційної структури зумовлює стратегію пошуку істини і тактику доказування.
З наведених визначень криміналістичної характеристики випливає, що вона зводиться до встановлення механізмів типових подій, які підлягають розслідуванню, закономірностей і локалізації інформаційного відображення в навколишньому середовищі на різних рівнях загальності, що дозволяє виробити науково обґрунтовані рекомендації та прийоми виявлення, здобування та використання відображеної інформації у пізнавальному процесі ретроспективного відтворення адекватної картини минулого. Цим у кінцевому рахунку забезпечується ефективність процесуального доказування.
Запропоноване визначення криміналістичної характеристики злочину дозволяє досить повно й однозначно встановити коло елементів, які необхідно розробляти теоретично в межах криміналістики і враховувати на практиці.
Можна вважати домінуючою в літературі позицію, яку ми поділяємо, що структура криміналістичної характеристики будується на підставі системи обставин, які входять до предмета доказування, і елементів складу даного злочину, передбаченого КК. Тому перелік взаємопов´язаних елементів криміналістичної характеристики злочину повинен мати такий вигляд: 1) тип (вид, рід, категорія) події; 2) способи підготовки, вчинення і приховування злочину; 3) типові джерела і види матеріально фіксованої інформації; 4) типові джерела вербальної інформації; 5) предмет злочинного посягання; 6) коло осіб, серед яких найбільш ймовірно перебуває особа, яка вчинила злочин; 7) типові мотиви і цілі вчинення даного роду злочинів.
Кожна подія, що розслідується, може бути в загальному вигляді віднесена до певних категорії, типу, які визначаються характером і якістю вихідної інформації, зокрема про місце події (жилий будинок, промислова будівля, дорога, поле, ліс тощо), наявністю очевидців, наявністю і видом матеріальних слідів, давністю події (наприклад злочини минулих років) тощо. Знаючи, з чого складається ця інформація, якими є її носії та що за її допомогою може бути встановлено, слідчий відносно легко зможе її виявити й оцінити, а тому й точніше зорієнтуватися у сутності події, що потребує розслідування.
У вивченні злочинів увагу криміналістів привертають способи їх вчинення і приховування — без знання ознак, які вказують на використання цих способів у конкретних випадках, неможливо розслідувати злочин. Вони характеризують об´єктивну сторону злочину і мають вагомий пізнавальний сенс: від способу вчинення злочину—до способу його виявлення й розслідування. Особливе значення виявлення способів вчинення і приховування злочинів має у розслідуванні повторних (серійних) злочинів. У даному разі чітко дістає вияв динамічний стереотип злочинця щодо дій цього типу, який обумовлює звичний механізм злочину і виникнення комплексу слідів, зокрема, ´їх видів, механізмів утворення та локалізації.
При вчиненні окремих категорій злочинів залишаються тією чи іншою мірою типові матеріальні сліди у вигляді змін у речовій обстановці, контактних слідів-відображень (рук, взуття, знарядь злому, транспортних засобів), субстанціональних слідів людини і тварин, окремих предметів, документів на різних носіях, зафіксованої звукової інформації, запахових слідів. Аналіз цих слідів у поєднанні із встановленим способом вчинення злочину дозволяє достатньо рельєфно уявити собі картину події, що підлягає розслідуванню.
Ідеальні сліди, які в пам´яті людей залишає розслідувана подія, за вмілого їх використання можуть дати неоціненну інформацію слідчому. Ці сліди утворюються в ході події в головах злочинця, потерпілого, свідків-очевидців, і інформація, що міститься в них, відповідає характеру й перебігу розслідуваної події.
Предмети злочинного посягання характеризують конкретні інтереси й мотиви зловмисника і дозволяють на підставі аналізу встановити взаємозв´язки від предмета посягання і способу вчинення —до особи злочинця, що сприяє предметному і цілеспрямованому розслідуванню справи.
Коло осіб, серед яких, ймовірно, перебуває злочинець, має досить чіткий зв´язок із способом вчинення злочину, що особливо відчутно дістає вияв при обробці інформації щодо однотипних злочинів і рецидивістів різних категорій. Певні зв´язки простежуються і в системі «злочинець — жертва», аналіз якої може значно звузити коло осіб, серед яких може бути злочинець, а в деяких випадках—навіть його конкретизувати.
Значення мотиву як елемента криміналістичної характеристики для викриття злочинця важко переоцінити, оскільки він має прямий ідеальний зв´язок з наслідками злочину. Варто згадати знаменитий латинський вислів cui prodest? — кому вигідно? — щоб зрозуміти, наскільки важливо хоча б приблизно дати відповідь на це запитання при розслідуванні конкретної події з ознаками злочину.
4.1.3. Криміналістична класифікація злочинів. Формування окремих криміналістичних методик.
Методики розслідування окремих видів злочинів залежать від видових ознак злочину (розслідування вбивств на замовлення; розслідування групових зґвалтувань тощо); від суб´єкта злочину (розслідування злочинів, вчинених неповнолітніми, жінками або особами під час відбуття покарання, та ін.); від ретроспективної спрямованості характеру розслідування (особливості розслідування злочинів «минулих років», наприклад); від ситуаційної обумовленості розслідування та від рівня розвитку технічних і тактико- криміналістичних засобів.
У сучасній криміналістиці розробка окремих криміналістичних методик здійснюється переважно у двох напрямах: по-перше, це удосконалення діючих та розробка нових методик (у разі виявлення злочинів, які раніше не розслідувалися, і відсутній досвід їх успішного розслідування або вчинення їх у якихось специфічних умовах), по-друге, створення комплексів окремих методичних рекомендацій більшого ступеня загальності, що охоплюють кілька видів або родів злочинів, але таких, що вчиняються у певних умовах місця, часу або особами, які характеризуються тими чи іншими спільними характерними ознаками (особливості розслідування організованої злочинної діяльності, наприклад). За своєю суттю зазначені комплекси складаються з криміналістичної характеристики, умов злочинного посягання, групи суб´єктів злочину тощо, висвітлення особливостей методики розслідування, які обумовлені даною характеристикою і в котрих вона проявляється.
Підставами криміналістичної класифікації злочинів виступають переважно узагальнені дані щодо типу злочинної діяльності та окремих елементів криміналістичної характеристики певних видів злочинів, особливо елементів, що забезпечують найбільш цілеспрямовану діяльність слідчого під час розслідування злочинів. Це, зокрема, можуть бути: спосіб і обстановка вчинення злочину; сфера злочинної поведінки; типологічні та інші особливості особи злочинця (наприклад його злочинний досвід); деякі особисті якості потерпілих тощо.
Але традиційно криміналістична класифікація злочинів пов´язується із системою кримінального закону. В основі такої класифікації — кримінально-правова класифікація злочинів, система норм Особливої частини чинного КК, належність злочинів до групи злочинів, об´єднаних відповідним розділом КК. Існують родова (за групами злочинів, передбачених однією главою КК) і видова кримінально- правова класифікації злочинів.
Зазначена криміналістична класифікація у деяких випадках досить умовна. Наприклад, розділ І Особливої частини КК України «Злочини проти життя та здоров´я особи» передбачає низку злочинів, криміналістична методика розслідування яких істотно розрізняється. Зокрема, розслідування умисного вбивства (ст. 115 КК), зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК) та незаконної лікувальної діяльності (ст. 138 КК) потребують створення окремих методик розслідування. І навпаки, деякі криміналістично подібні види злочинів, передбачені у різних розділах КК, наприклад: ст. 365 КК (Зловживання владою або службовим становищем) у розділі XVII «Злочини у сфері службової діяльності» і ст. 423 КК (Зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем) у розділі XIX «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)».
Отже, розробка окремих криміналістичних методик потребує більш диференційованого підходу до злочинів. Треба враховувати в першу чергу способи вчинення та приховування злочинів, слідчі ситуації, які складаються під час розслідування; особу злочинця, місце вчинення злочинів та деякі інші чинники. Це добре можна проілюструвати на прикладі традиційних окремих методик: розслідування вбивств, пов´язаних із інсценуванням; розслідування вбивств на замовлення; розслідування вбивств, вчинених у процесі протистояння організованих злочинних угруповань; розслідування вбивств, пов´язаних із розчленуванням трупа або із зникненням людини; розслідування вбивств, вчинених на побутовому ґрунті, тощо.
Досить поширеними є методики розслідування крадіжок, диференціація яких пов´язана з галуззю господарської діяльності або сфери народного господарства, де крадіжки вчиняються: розслідування крадіжок у кондитерській промисловості; розслідування крадіжок на м´ясопереробних підприємствах; розслідування крадіжок, вчинених при переробці молока, та багато інших.
Якщо взяти склад злочину за основу для групування криміналістичних класифікацій злочинів, то зазначена система матиме такий вигляд (за професором P. С. Бєлкіним):
• одноосібно та групою; вперше і повторно; дорослими злочинцями і неповнолітніми; чоловіками і жінками; особами, які мають особливе відношення до безпосереднього предмета посягання, і такими, що не мають такого відношення;
• класифікація злочинів за об´єктом злочину — особою потерпілого; за характером безпосереднього предмета посягання; за місцем розташування безпосереднього предмета посягання (за місцем вчинення злочину); за способами і засобами охорони безпосереднього предмета посягання;
• класифікація злочинів за об´єктивною стороною злочину: способом вчинення злочину; способом приховування злочину, якщо цей спосіб не входить як складова до способу вчинення злочину; • класифікація злочинів за суб´єктивною стороною злочинів: вчинені із заздалегідь обдуманим наміром або з наміром, який виник раптово; вчинені з необережності.
У більшості випадків основне значення має криміналістична класифікація злочину, в основі якої — спосіб вчинення злочину. Це пов´язано з тим, що ознаки, за якими злочини класифікуються стосовно інших елементів складу злочину, як правило, віддзеркалюються у способі вчинення і приховування злочину або в особливостях застосування цього способу.
4.1.4. Зміст і структура окремих криміналістичних методик
Завданням окремої криміналістичної методики є розробка типових систем дій слідчого, які (системи) сприяють обранню останнім найбільш оптимальної та ефективної лінії поведінки при розслідуванні певного виду злочину. Фактично — це комплекс типізованих порад у вигляді визначення комплексів слідчих, процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів з передбаченням послідовності їх проведення залежно від слідчих ситуацій, які склалися при розслідуванні справи.
Типовими елементами окремої методики розслідування злочинів є:
• криміналістична характеристика злочинів окремого виду;
• обставини, що підлягають доказуванню;
• типові слідчі ситуації, які виникають на різних етапах розслідування, версії та планування;
• особливості виявлення того чи іншого виду злочину (зокрема особливості порушення справи та дослідної перевірки);
• початковий етап розслідування, тактика
проведення початкових слідчих дій та оперативно-розшукових заходів;
• наступний етап розслідування, тактика проведення окремих слідчих дій на цьому етапі розслідування;
• особливості взаємодії слідчого з органами, які проводять опера- тивно- розшукові дії;
• особливості використання слідчим спеціальних знань при розслідуванні;
• особливості попередження злочинів.
Процес розслідування традиційно поділяється на три етапи: початковий, наступний та заключний. В основі такого поділу — відомий інформаційний принцип, який поширюється на всі види творчої діяльності, в силу якого стратегія наступного пошуку обумовлена інформацією, отриманою на попередньому етапі пошуку.
Крім того в окремих справах важливе місце належить ще одному етапу, який можна назвати підготовчим. Це притаманно розслідуванню певних справ, наприклад про зникнення особи з підозрою на її вбивство; справ, пов´язаних з порушеннями технічних, технологічних та інших правил, тощо. Це справи, у яких виникає необхідність у проведенні комплексу процесуальних дій з виявлення злочинної дії або події злочину. В цьому сенсі це не є етапом розслідування, і він розглядається в рамках початкового етапу розслідування.
Зазначений поділ має суттєве значення, оскільки кожному з цих етапів, залежно від виду злочину, притаманна певна специфіка в обсязі і методах криміналістичної діяльності.
На початковому етапі розслідування на підставі первинної інформації, яку отримує слідство, висуваються слідчі версії та складається план розслідування.
Значуща для слідства інформація отримується шляхом проведення слідчих дій, які відповідно зі специфічними завданнями (в першу чергу з метою виявлення ознак злочину) та з урахуванням слідчої ситуації у досить обмежений час (10—15 діб, коли є так звані гарячі сліди) проводяться на початку розслідування. Це, переважно, невідкладні слідчі дії (огляд місця події, допит потерпілих, свідків-очевидців, призначення обов´язкових судових експертиз тощо). На підставі отриманої слідчим інформації на цьому етапі визначаються основні напрями розслідування: наприклад встановлення наявності події злочину або осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів.
На наступному етапі розслідування характер типових слідчих дій в основному визначається результатами, отриманими на попередньому етапі розслідування. Це може бути комплекс слідчих дій, спрямованих на встановлення осіб, які вчинили злочин, або на розшук вже встановленого підозрюваного; збирання додаткових даних, що викривають особу, яка підозрюється у вчиненні злочину; призначення комплексу судових експертиз, підготовка та пред´явлення обвинувачення тощо.
На заключному етапі переважно мають місце слідчі ситуації, пов´язані: з якістю (повнота, достовірність) даних, покладених в основу обвинувачення; ставленням обвинуваченого до доказів, які викривають його у вчиненні злочину; перевіркою та встановленням додаткових обставин, а також з виконанням дій, пов´язаних із закінченням досудового слідства.
4.1.5. Загальні положення методики захисту
У юриспруденції поняття методики історично склалося та використовувалося перш за все у криміналістиці, у контексті криміналістичної методики розслідування злочинів як функції криміналістики — сукупності взаємопов´язаних способів і засобів певним чином упорядкованої діяльності з найбільш ефективного вирішення завдань розслідування окремих видів і груп злочинів.
Необхідно зазначити, кримінальне судочинство має системний характер. У ньому діють не тільки слідчі, які лише розслідують справи, а й інші суб´єкти процесу, в тому числі професіональні, зокрема адвокати-захисники, прокурори, судді, діяльність яких здійснюється в інших формах, підпорядкована іншим, іноді діаметрально протилежним, завданням і цілям, і здебільшого таке судочинство не обмежується досудовим розслідуванням. Адвокат-захисник, виконуючи у кримінальному процесі функцію захисту та використовуючи при цьому основану на законі власну систему тактичних способів і засобів захисту, бере участь у розслідуванні справи із самих перших його етапів. По закінченні розслідування справи «естафету» у її провадженні приймає прокурор, а потім — суд, система основаних на законі способів і прийомів роботи яких з відправлення правосуддя також має свої особливості, напрацьовані й узагальнені судовою практикою. Оскільки законодавча база, принципи, якими керуються слідчий, адвокат- захисник, прокурор-обвинувач і суд, гносеологічна (інформаційно-доказова) основа їх діяльності у своїй основі однакові, цілком слушно у зв´язку із законодавчим розподілом судових процесуальних функцій та запровадженням принципу змагальності включити до предмета криміналістики методику обвинувачення як органічне поєднання розслідування злочинів і підтримання державного обвинувачення в суді, методику захисту та методику судового розгляду, виділивши їх в окремі взаємопов´язані елементи загальної методики судочинства.
Існування методики захисту в низці методик обвинувачення та судового розгляду справи пояснюється й тим, що функція захисту в кримінальному судочинстві України, будучи породженою функцією обвинувачення, на відміну від останньої, має універсальний характер, діє на засадах диспозитивності протягом усього провадження у справі — навіть тоді, коли функція обвинувачення вичерпує себе, наприклад, якщо вирок суду повністю збігається з позицією прокурора, висловленою ним у дебатах сторін, і тому прокурор за законом позбавлений можливості оскаржити вирок в апеляційному порядку.
Джерелами методики захисту є Кримінальний, Кримінально-процесуальний кодекси, Закон України «Про адвокатуру», інші нормативні акти та визнані Україною міжнародно-правові договори, відповідні концепції наук кримінально-правового циклу, адвокатології, психології тощо, адаптовані до потреб захисту, положення методик обвинувачення і судового розгляду, слідча, судова та, більшою мірою, адвокатська практика.
Методика захисту в кримінальному судочинстві має подібні елементи в загальній методиці, а також у методиці обвинувачення. Як і методика обвинувачення, вона являє собою систему взаємопов´язаних способів і засобів, які використовуються при проведенні адвокатом- захисником цілеспрямованих дій у певній послідовності з метою найбільш ефективного вирішення поставлених перед ним завдань, але завдань захисту, відмінних від завдань обвинувачення, причому не тільки на стадії розслідування, а й на судових стадіях процесу. Однак відмінність завдань обвинувачення і захисту в нашому випадку не має принципового значення, оскільки збігаються внутрішня реформа та структура тієї й іншої діяльності.
Слід підкреслити, що методика захисту формується саме під впливом характерних завдань, які адвокат-захисник вирішує в типових ситуаціях, і з урахуванням функції, яку він виконує у кримінальному процесі. Тому до загальних положень методики захисту слід включити вимоги, яким має відповідати рівень здійснення захисту як у цілому, так і на конкретних стадіях кримінального судочинства, відповідно до яких розмежовуються й завдання захисту.
Оскільки методику захисту, поряд з елементами, суто специфічними для цього роду діяльності, складають і елементи, включені до структури методики обвинувачення, але пристосовані до потреб захисту, то її слід вважати підсистемою криміналістичної методики як комплексу типізованих порад з організації захисту, вибору і застосування у певній послідовності, з урахуванням конкретних обставин, засобів і прийомів, спрямованих на оптимальне здійснення захисту взагалі і у конкретній справі зокрема.
У методиці захисту засоби і прийоми тактики захисника акумулюються головним чином відповідно до особливостей видів злочинів, розслідуються чи розглядаються в суді. Тактика захисту розглядає прийоми опитування громадян, але не відповідає на питання, у чому полягають особливості опитування захисником громадянина-очевидця у справах, припустимо, про дорожньо-транспортні події, проти правосуддя тощо. Або — криміналістична техніка розкриває механізм виникнення слідів рук, але не дає і не може дати відповіді на питання, на яких предметах частіше за все утворюються сліди при вчиненні крадіжок, убивств. Виявлення таких особливостей якраз і є завданням методики. Тобто предметом методики є те, що відрізняє роботу з доказами в різних категоріях кримінальних справ.
Конкретну окрему криміналістичну методику не слід розуміти як механічне об´єднання, набір дій захисника, науково-технічних засобів і тактичних прийомів, необхідних для успішного вирішення поставлених завдань. В окремих методиках йдеться не лише про найбільш ефективні в даному випадку засоби й рекомендації, а й про методи їх використання, про особливості організації захисту — його планування, типові захисні версії, використання тих чи інших спеціальних знань тощо. Тобто методики захисту в своїй основі мають бути окремими, такими, що напрацьовуються у певних категоріях справ чи їх груп.
Загальні групові методики захисту формуються на основі кримінально-правової кваліфікації злочинів, за ознаками яких здійснюється провадження у справі (умисне вбивство, крадіжка, зґвалтування тощо). Вони можуть бути об´єднані у ще більші групи відповідно до класифікації, прийнятої у КК (злочини проти життя і здоров´я особи, злочини проти власності тощо).
Подальша деталізація окремих методик здійснюється здебільшого з огляду на особливості того чи іншого елемента складу злочину — способу вчинення (крадіжки у вагонах, квартирні крадіжки тощо), суб´єкта (у справах про злочини неповнолітніх, у справах про застосування примусових заходів медичного характеру тощо).
Специфікою як загальних групових, так і деталізованих методик захисту, на відміну від інших криміналістичних методик, є те, що вони можуть розроблятися як з урахуванням предмета, так і стосовно стадій кримінального судочинства — досудового розслідування, судового розгляду справи, апеляційного та касаційного провадження, стадії перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами і виключного провадження, стадії виконання судових рішень і при розгляді справ у Європейському суді з прав людини.
Напрацювання загальної методики захисту (як і будь-якої іншої криміналістичної методики), придатної для захисту особи у будь- якій кримінальній справі, є неможливим. Криміналістика виходить з індивідуальності кожного злочину й осіб, які його вчинили, що обумовлює індивідуальність шляхів діяльності суб´єктів процесу при розслідуванні та судовому розгляді кожної окремої кримінальної справи. Однак індивідуальний характер кожної окремої справи і специфіка її розслідування та судового розгляду не означають відсутності положень, загальних для захисту в усіх справах і на всіх етапах процесу. До таких загальних правил (які інколи називають принципами методики) належать: а) планомірність здійснення системи дій захисту, яка забезпечувала б максимальне врахування прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та економічність діяльності адвоката-захисника; б) обумовленість колом питань, які повинен вирішити адвокат- захисник при здійсненні захисту, не виходячи при цьому за межі предмета захисту; в) типові кримінально-правова та криміналістична характеристики виду чи групи злочинів; г) залежність від конкретних обставин справи та процесуально-криміналістичної ситуації; ґ) оптимальність системи дій адвоката-захисника і кожної дії окремо, які забезпечували б повноту, точність і об´єктивність встановлення обставин предмета захисту в межах завдань, що вирішуються захисником, чи спростування або піддання обґрунтованому сумніву обвинувачення в цілому чи в якійсь його частині; д) оптимальність послідовності дій; е) динамічність запланованих дій, можливість внесення відповідних корективів.
Наявність загальних положень (принципів) вирішення методичних проблем захисту дозволяє конструювати окремі криміналістичні методики стосовно більших чи менших за обсягом справ кримінально-правових і процесуально-правових категорій. Наприклад, на основі загальних положень можуть бути створені методики: захисту у справах стосовно всіх видів убивств; захисту у справах про умисні вбивства; захисту у справах про вбивства з корисливих мотивів; захисту у справах про умисні вбивства, що супроводжуються розчленуванням трупа, тощо.
В основу кожної окремої методики має бути закладена певна інформаційна база, яка як мінімум включає: а) фактичні дані про обставини, що підлягають доказуванню; б) криміналістичну характеристику злочину, щодо якого здійснюється провадження у справі; в) результати вивчення спеціальної літератури з урахуванням категорії та виду злочину; г) відображення закономірностей, тенденцій та ознак, характерних для даного виду злочинів; ґ) узагальнений досвід участі захисника у даній категорії справ у кримінальному судочинстві; д) рекомендації щодо вибору захисником оптимального варіанта поведінки при використанні передбачених КПК і не заборонених законом засобів і способів у процесі доказування як у кримінальному судочинстві в цілому, так і в процесі самостійного збирання доказів, участі у збиранні та перевірці доказів при проведенні окремих слідчих (судових) дій в окремих категоріях кримінальних справ з урахуванням захисної процесуальної та криміналістичної ситуації, що склалася, з метою захисту прав і законних інтересів свого підзахисного.
Специфіка змісту окремих методик захисту здебільшого залежить від виду злочину, стадії процесу і статусу особи, стосовно якої здійснюється кримінальне переслідування.
У загальному вигляді структуру окремої методики захисту мають складати:
1. встановлення обставин предмета захисту, тобто обставин, які належить довести чи спростувати адвокату- захиснику для вирішення завдань захисту на кожному з етапів провадження у справі для досягнення його кінцевих цілей;
2. аналіз криміналістичної характеристики даного виду злочину з позицій захисту;
3. вибір типової правової позиції з урахуванням конкретної процесуальної (слідчої чи судової) ситуації;
4. визначення оптимальної послідовності дій захисника і можливість її корегування на кожній стадії кримінального судочинства чи його етапах;
5. виявлення особливостей застосування дозволених і не заборонених законом способів і засобів з урахуванням специфіки захисту у справах щодо окремих видів та родів злочинів.
Обставинами предмета захисту є факти й обставини кримінальної справи, котрі належить з´ясувати чи спростувати адвокату-захиснику і з якими закон пов´язує прийняття остаточного, а з позицій захисту — найбільш сприятливого для його підзахисного рішення. Таких видів обставин є три: 1) обставини, з якими закон пов´язує реабілітацію або виправдання особи; 2) обставини, які звільняють особу від кримінальної відповідальності, покарання чи його відбування або пом´якшують відповідальність чи покарання; 3) обставини, що тягнуть закриття кримінальної справи з процесуальних підстав. Кожний з наведених видів предмета захисту має свої підвиди. Наприклад, предмет реабілітації (виправдання) складають обставини, які є основою для закриття кримінальної справи з реабілітуючих особу підстав чи її виправдання за:
а) відсутністю (невстановленням) події злочину; б) відсутністю складу злочину; в) недоведеністю участі обвинуваченого (підсудного) у вчиненні злочину.
З´ясування чи спростування захисником тієї чи іншої сукупності фактичних обставин справи є його кінцевим завданням, виконання якого, у свою чергу, слугує досягненню мети його участі у справі, якою (метою) є конкретний, найбільш сприятливий для підзахисного, результат, наприклад закриття кримінальної справи (виправдання особи) за відсутності події злочину або складу злочину чи за недоведеністю участі обвинуваченого (підсудного) у вчиненні злочину.
Правильне визначення завдань і реальних цілей захисту впливає на вибір типової правової позиції захисту, котра залежить від криміналістичної характеристики даного виду злочину, якою є науково напрацьована система відомостей про типові й взаємопов´язані значущі ознаки, характерні для злочинів даного виду, які обумовлюють ставлення підзахисного до суті пред´явленого йому обвинувачення, наявне співвідношення обвинувальних та виправдувальних доказів. Врахування даних факторів дає можливість визначити оптимальну послідовність дій захисника на кожному етапі його участі у справі в конкретній захисній ситуації, особливості застосування тих чи інших способів і засобів захисту.
При конструюванні методики захисту важливо враховувати принципи законності, етичності та наукової обґрунтованості тактичних прийомів і засобів.
Принцип законності означає, що кожний захисний засіб і прийом і вся їх система у цілому повинні бути в рамках закону або не заборонені законом. Це випливає із законодавчих приписів, згідно з якими захисник зобов´язаний використовувати передбачені в законодавчих актах засоби захисту.
Етичність, тобто відповідність принципам моралі, вимогам професійної етики адвоката, полягає в тому, що захист не повинен:
а) ґрунтуватися на фактичних даних, що принижують честь і гідність обвинуваченого, потерпілого та інших осіб, якщо такі дані не впливають на питання доведеності вини чи ступінь відповідальності підзахисного; б) ґрунтуватися на спонуканні свого підзахисного чи інших осіб до обмови ними завідомо невинуватих, а також на обвинуваченні винних осіб у більшому обсязі, ніж це відповідає їх фактичній винуватості; в) перешкоджати свідомому і вільному бажанню підзахисного визнати свою вину у вчиненні злочину; г) залишати підзахисного в необізнаності щодо всіх правових і фактичних аспектів його справи; ґ) ґрунтуватися на використанні завідомо неправдивих відомостей; д) необґрунтовано підривати авторитет слідчих, прокурорських та судових органів і окремих працівників.
Під принципом наукової обґрунтованості слід розуміти науковість методики за джерелом походження (результат наукової розробки) або засобом перевірки (перевірка рекомендацій практикою); відповідність методики сучасним науковим уявленням, сучасному стану криміналістичної техніки й тактики і стану наук, з яких запозичені окремі методичні положення; можливість наукового передбачення результатів застосування методики і визначення ступеня точності Цих результатів; можливість завчасного обґрунтованого визначення найбільш оптимальних умов застосування системи тактичних прийомів і методики захисту в цілому.