Криміналістика
3.8.4. Оцінка висновків експерта
Висновок експерта є одним із джерел доказів, передбачених процесуальним законодавством і, не маючи наперед встановленої сили, підлягає обов´язковій оцінці суб´єктами доказування. Метою оцінки є встановлення можливості використання даного висновку як джерела фактів, на яких ґрунтується вирішення справи по суті, і, водночас, самих цих фактів як доказів.
Законодавство, перш за все — кримінально- процесуальне, передбачає правила оцінки доказів, згідно з якими оцінці підлягають усі наявні докази з точки зору їх допустимості, належності, достовірності і в сукупності — достатності для вирішення справи.
Тактика оцінки висновку експерта має три взаємопов´язаних етапи: попередній, дослідницький і заключний. На попередньому етапі з´ясовуються: повноважність органу, який призначив судову експертизу; дотримання процесуальних гарантій при призначенні та проведенні експертизи; наявність підстав для відводу експерта; факт попередження експерта про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов´язків; відповідність висновку встановленій законом формі.
Адвокат-захисник на попередньому етапі оцінки висновку експерта повинен також перевірити забезпечення прав підзахисного при призначенні та проведенні експертизи і дотримання встановленого порядку роботи з об´єктами, представленими на експертизу. Останнє є важливим тому, що у переважній більшості випадків експерт досліджує об´єкти, у виявленні та вилученні яких він участі не брав. Тому з´ясування дотримання процесуальних правил і криміналістичних рекомендацій щодо збирання, вилучення, фіксації, упаковки тощо досліджуваних об´єктів (речових доказів, документів, зразків тощо) є важливим як з точки зору допустимості висновку експерта як джерела доказів у справі, так і з точки зору належності даних об´єктів, а отже, і належності висновку експерта до справи.
Особлива увага має бути звернена на перевірку компетентності експерта. Для цього вивчаються не лише його анкетні дані, а й відомості, які характеризують експерта як спеціаліста у певній галузі знань: чи відповідають його спеціальні знання питанням, поставленим перед ним; чи потребує вирішення поставлених питань спеціальних знань його профілю; чи відповідають компетенції і спеціалізації експерта засоби та методи, використані ним при проведенні експертизи, а отже — чи не вийшов експерт за межі своєї компетенції. Підтвердження хоча б однієї з названих обставин дає підстави для постановки питання про визнання висновку експерта недопустимим доказом.
Належність висновку експерта визначається наявністю зв´язків і детермінацій встановлених ним фактів стосовно предмета доказування або окремих його елементів. Відомо, що факти, встановлені в результаті проведення експертизи, найчастіше належать до об´єктивної сторони злочину: у який спосіб, за допомогою яких засобів, яким чином, у який час тощо було вчинено злочин. Однак ці факти можуть сприяти і встановленню обставин, які характеризують інші ознаки складу злочину, допомагати його кримінально-правовій оцінці, правильній кваліфікації, встановленню особи злочинця, визначенню вини, мотивів і цілей злочину. Інакше кажучи, оцінюючи висновок експерта з точки зору його належності, треба мати на увазі, що факти, встановлені експертним шляхом, можуть стосуватися будь-якого з елементів складу злочину та інших обставин, що підлягають доказуванню.
Другий, дослідницький, етап оцінки висновку експерта включає його формальну й змістову оцінку.
Формальна оцінка достовірності висновку експерта включає щонайменше перевірку відповідності кількості поставлених перед експертом питань; відповідності питань, перелічених експертом у висновку, питанням, поставленим слідчим; достатності наданих для дослідження матеріалів — об´єктів дослідження; змісту матеріалів кримінальної справи, використаних експертом.
Особливої уваги з точки зору захисту потребує саме використання експертом матеріалів справи. Річ у тому, що експерт вправі обґрунтовувати висновок лише перевіреними даними своєї науки, а матеріали кримінальної справи, з якими він вправі знайомитися, мають Для нього підсобний характер. Оцінювати факти з матеріалів справи, а тим більше — обґрунтовувати ними свій висновок експерт не має права.
Змістова оцінка достовірності висновку експерта включає оцінку: наукової обґрунтованості застосованих експертом методів, засобів і методик дослідження; правильності та правомірності к застосування; повноти й обґрунтованості дослідження об´єктів; обґрунтованості висновків; правильності, логічної несуперечливості та достовірності перебігу й результатів дослідження.
При оцінці методичної сторони висновку з´ясовується: 1) чи правильно були застосовані власне методи дослідження; 2) чи правильно була обрана і чи повно описана у висновку застосована методика дослідження та чи відповідає висновок і його складові методологічним принципам судової експертизи взагалі; 3) чи забезпечило проведене дослідження вирішення поставлених перед експертом питань; 4) чи описані застосовані при дослідженні прийоми та науково-технічні засоби; 5) якими є результати здійсненого дослідження та рівень їх вмотивованості; 6) які положення спеціальних знань використані експертом для обґрунтування результатів дослідження; 7) чи відповідають здійснені дослідження рівню можливостей даного виду експертиз.
Під правильністю висновків експерта розуміється правильна оцінка ним виявлених ознак, їх відповідність сформульованим окремим висновкам і на цій основі формулювання фактично та логічно обґрунтованого загального висновку.
Логічна несуперечливість оцінюється шляхом вивчення всього перебігу дослідження, логічної обґрунтованості заключних висновків проміжними результатами на основі законів формальної логіки та її методів і прийомів.
Достовірність (істинність) висновків означає повну їх відповідність об´єкту пізнання і підтвердження такої відповідності перебігом усього дослідження та достовірністю всіх проміжних висновків.
Формальна та змістова оцінка висновку експерта здійснюється одночасно та в сукупності.
На заключному етапі оцінка висновку експерта полягає у зіставленні його з іншими доказами у справі та оцінці їх у сукупності з огляду на достовірність і достатність для правильного вирішення тих чи інших питань кримінальної справи і обґрунтованого та правильного її вирішення по суті.
Хоча однозначність і категоричність висновків судової експертизи є її методологічним принципом, оцінці мають підлягати будь-які висновки, незалежно від того, чи є вони категоричними, чи ймовірними, чи в результаті к проведення експерт констатував неможливість з тих чи інших причин дати відповіді на поставлені питання.
Оцінюючи різні за характером висновки експерта, слід пам´ятати, що найбільшу (конкретну) доказову цінність мають однозначно позитивні або однозначно негативні висновки з ідентифікаційних і діагностичних досліджень, на основі яких встановлюється наявність (існування в минулому) або відсутність певних фактів.
Висновок експерта про однакову групову належність порівнюваних об´єктів (класифікаційне дослідження) не можна розцінювати як висновок про к тотожність. Водночас, висновок про різну групову належність об´єктів, що ґрунтується на відмінностях їх загальних ознак, свідчить, що досліджуваний об´єкт ні в якому разі у даному об´ємі не міг відноситись до розслідуваної події.
Непридатність об´єкта для ідентифікації не слід розцінювати як заперечення тотожності. Можливість її наявності не заперечується, але вона не може бути встановлена експертом з незалежних від нього причин.
Результати повторної експертизи оцінюються за такими самими правилами.
Слід звернути увагу на поширене в літературі твердження, що доказове значення у кримінальній справі має лише категоричний висновок експерта, а ймовірні висновки не можуть бути покладені в основу вироку суду, є вірним лише стосовно обвинувальних вироків. Водночас, не зовсім доцільним і правильним є орієнтування практики кримінального судочинства на установку, що всі немотивовані, недостатньо описані, слабо підтверджені результатами проведених досліджень висновки експерта не мають доказового значення. Такі висновки дійсно в жодному разі не мають і не можуть мати доказового обвинувального значення. Але виправдувальне значення вони можуть і повинні мати — аж до постановления виправдувального вироку з опорою на положення принципу презумпції невинуватості, зокрема правила, що всі не усунуті сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.