Культурологія: українська та зарубіжна культура
Мислителі Київської Русі. Книжна справа
Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа.
Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги: "зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов´янське письмо, і списали книги много". З часом кількість таких фахових переписувачів значно збільшилася. Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купить за 50 гривень.
Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти.
Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 роком. Організація бібліотеки при Софійському соборі — велика культурно-історична подія, яка свідчить про нагромадження в той час великої кількості книг. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань — художньої, юридичної, історичної.
Окрім книгозбірні при Софійському соборі, дещо пізніше виникла велика бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої увійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею — одним з ченців монастиря, колишнім чернігівським князем. Незабаром з´явилися (порівняно великі — від кількох сот до кількох тисяч книжок) бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших давньоукраїнських містах. Усе це дає нам підстави говорити про те, що книжна справа Київської Русі була добре розвинутою індустрією.
У ній чітко виділяється два напрями: передовсім — це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також — оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному грунті. Якщо подивитись на співвідношення перекладної й оригінальної літератури, то протягом усього періоду тут переважала перекладна література. Захоплення книжною справою не було для великого князя Ярослава Мудрого самоціллю; воно виступало складовою частиною його зусиль, спрямованих на визволення з-під візантійського духовного опікування. Цим, зокрема, пояснюється та, на перший погляд, парадоксальна обставина, що книжки з великокнязівської бібліотеки були перекладом не візантійських джерел, а переважно авторів IV—VIII ст., тобто грецької церковної класики. Це церковні піснеспіви-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Софронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, прославляли християнські свята.
Найпопулярнішим видом християнської гімнографії, який полюбився українцям у перекладах давньоукраїнською мовою, був канон, що прославляв святих, розповідав про євангельські події. Інший вид популярної перекладної гімнографії — кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди. Втричі більшими від кондаків були ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками утворювали складне ціле — акафісти. Вміщували переклади церковної лірики у збірках "Міней" та "Тріодей".
Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).
Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблювали тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир став підручниковою книгою, багато хто знав його напам´ять. Він використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту, особливо "Четвероєвангелія" та "Апостола". Найдавніші з відомих нам перекладів Євангелія належать до XI—XII ст. (Архангельське, Галицьке, Мстиславове). Найдавніші ж "Апостоли" датуються 1195 і 1220 pp.
Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою.
Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) — так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", про діяльність його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.
Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) — це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів — святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. Переклади творів цієї літератури на Русі з´явилися відразу після її охрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.
Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater — отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це — оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.
Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.
Природничо-наукова література (пов´язана з вивченням природи, природознавча література). Серед інших перекладних літературних пам´яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний "Фізіолог", "Шестоднев" Іоанна Екзарха та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова.
Переклади природничо-наукової літератури на Русі, окрім науково-просвітницького та пізнавального значення, мали також естетичне призначення. Художній вплив на читачів справляли багаті фантастико-поетичні ілюстрації, а також словесні додатки перекладачів, які не скупилися на найщедріші характеристики героїв, країн, тварин, місцевостей та ін. Переклади цієї літератури з´явилися на Русі в кінці XII — початку XIII ст.
Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали ("малао" — по-сирійському "проповідник"), Георгія Амартоли ("амартос" — по-грецькому "грішник") та Георгія Синкела ("синкел" — по-грецькому "секретар"). Твори цих авторів становили собою компілятивні збірники, були не стільки науковими трактатами, скільки читанками, хрестоматіями повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.
Повісті. Цей жанр перекладної літератури на Русі користувався чи не найбільшою популярністю, був найпоширенішим і найулюбленішим серед читачів. Порівняно з іншими перекладними творами писемності, він представлений найповніше, найбільшою кількістю книжок. Особливо це стосується повісті "Александрія", що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Александра Македонського. Неабияку популярність на Русі мали переклади повісті про Варлаама і Йосафа, поступаючись у цьому хіба що Біблії. Перекладено цю повість з оригіналу, тобто з грецької, десь в XI ст.
У середині XI ст., мабуть ще за часів Ярослава Мудрого, було перекладено з грецької й повість про Іудейську війну (або "О полонении" чи "О разорении Иерусалима") Йосифа Флавія. До нас твір дійшов у списку XV ст. "Іудейська війна" — це великий твір, у якому опис численних подій зроблено так образно і майстерно, що він справедливо вважається видатним літературним явищем стародавнього світу. Повість про "Девгенієве діяння" перекладена на Русі в XII—XIII ст. Відомо на сьогодні три списки перекладів цього твору. Найхарактернішою рисою його є билинно-богатирський дух, що виявляється і в образах повісті, і в зображенні битв, і в стилістично-художній структурі.
У стародавній Україні любили переклади творів афористичного характеру, що були ніби енциклопедією тогочасної житейської мудрості. До таких творів належить повість про Акира Премудрого — одна з найдавніших літературних пам´яток Сходу, засвоєних Руссю.
У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни (XII ст. до н. е.), але не за "Іліадою" Гомера, а за повістю "О троянских временах" ("Троянські діяння") із хроніки Іоанна Малали. Це — малохудожній твір, що характеризувався описовістю. Художнього змалювання воєнних дій тут дуже мало. Великої популярності цей переклад на Русі не мав.
Оригінальна література. Окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і розвивалась далі на місцевому, національному грунті. В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами (переважно кочівниками), так і з внутрішньою роздробленістю та відцентровими силами.
Серед мислителів цієї пори виділяється передусім Лука Жидята. Головне місце в його "Повчанні до братії" посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів´я.
Прикметною рисою "Повчання" Луки Жидяти є також його домінуюча орієнтація на стародавні регламенти. Київська Русь засвоювала християнство початково не в євангельському, а в біблійному варіанті — тому що релігійно-світоглядні принципи старозаповітної системи за змістом були близькі русичам.
Справді, ці біблійні тексти не містять вчення про потойбічне життя, не заперечують культури пращурів, не сіють зневаги до реального, земного життя. Пекло у Старому Заповіті — це звичайне місце поховання людей. Без огляду на визнання єдиного Бога, повністю зберігається віра у буття інших (чужих) богів, і сам старозаповітний Бог все ще мислиться у зв´язку з матеріальним: він виказує себе лише завдяки "чуду", природному знаменню.
Все це в основних моментах збігалося з тим, у що вірив і чим жив руський язичник.
Богословський напрям, представлений Лукою Жидятою, істотно вплинув на розвиток давньоруського проповідництва. Однак йому не вистачало виднокола, широти розуміння тих завдань, які ставила перед собою великокняжа влада.
Безпосередня розробка нової соціологічної теорії державного централізму і самобутності Київської держави належить Іларіону, видатному мислителю і публіцисту вітчизняного середньовіччя, авторові "Слова о Законі і Благодаті". Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської.
Іларіон виходить з переконання, що "закон" і "благодать", Старий Заповіт і Новий Заповіт, — протилежні, виключають одне одного. Однак мислитель переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв´язує проблеми не богословські, а мирські, державні.
"Закон", на його погляд, роз´єднує народ, підносячи одних і принижуючи інших, він засвідчує рабський стан людства. Інша справа — істина. Вона — універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна "благодаті".
За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповітів Іларіон реабілітує поганство, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Іларіон ішов від євангельської доктрини, але підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізованої влади.
Позиція Іларіона, спрямована проти "візантизації" київської церкви, мала принциповий характер. Аргументом для неї слугувала теза про те, що благодать, заперечуючи закон, прокламує свободу.
Клим Смолятич — другий після Іларіона український митрополит Київської держави, обраний на цю високу посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим — продовжувач лінії Іларіона, його наступник у боротьбі за незалежність Української Церкви від Візантії. Він є автором "Посланія пресвитеру Фоме" і кількох (за приписом) "слів".
Кирило Туровський — автор притч, повістей, казань, "слів", послань, молитов. Його перу дослідники приписують такі пам´ятки, як: "Притча о человечестій души и о телеси" (про сліпця і хромця), "К Василию игумену Печерському" (про безтурботного царя і його мудрого радника), "Сказание о черноризьчьстім чину" (тобто про чернечий стан), вісім похвальних "слів" тощо. Він видатний майстер урочистого красномовства. Усі його твори писалися з пропагандистською метою.
Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як "повчання" ("Повчання" Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича) та житійна література також відстоювали ідею самобутності Київської церкви.
Житійна література — це література XI—XIII ст., яка поділяється на дві тематичні групи. Перша з них — твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, "рівноапостольних" княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Всі оповідання про Ольгу грунтуються на детальній (досі ще не знайденій) церковній повісті про хрещення і смерть першої української княгині-християнки. Їх зміст складається зі стислої біографії Ольги і короткої похвали святій.
Про хрестителя Русі Володимира Великого, очевидно, також існувала якась повість (знову ж таки, нам невідома), що вплинула на подальшу творчість агіографів. Вона входила до складу найдавнішого літописного зведення. Хрестителя Русі визнали святим ще в XI ст., тобто тоді, коли було складено "Пам´ять і похвалу" йому. Авторство твору приписується "мніху Іакову". Твір складається з біографічної, власне житійної і панегіричної, риторичної частини. Невдовзі після "Пам´яті" виникає коротке проложне житіє Володимира, як наслідок його офіційної канонізації. Опісля виникло ще кілька проложних житій Володимира, в основі яких лежало коротке проложне житіє.
Найпопулярнішими і найулюбленішими святими на Русі були сини Володимира — Борис і Гліб. Відразу ж після трагедії (їх насильницької загибелі) виникає кілька оповідань про них. Окрім літописної повісті 1015 p., з´являється анонімне, приписуване монахові Іакову "Сказаніє и страсть и похвала святую мученику Бориса и Гліба" (відоме вже в списку XII ст.) та "Чтеніє о житіи и о погубленіи блаженную страстотерпцу Бориса и Гліба" Нестора Печерського, створені на межі XI—XII ст. Перу Нестора належить також і житіє Феодосія Печерського (1108 p.). Це перший оригінальний зразок староукраїнської агіографії і, підкреслимо це особливо, у ньому зображено подвиги аскета, ченця, засновника українського чернецтва. Автор подає повну біографію Феодосія — "от юны версты" до його смерті в 1074 р.
Говорячи про жанр житійної літератури доби Київської Русі слід зазначити, що тогочасні агіографи створили, окрім зазначеного, ряд канонів і молитов місцевим святим, наслідуючи при цьому візантійську гімнографію. Такими є канон Борису і Глібу митрополита Іоанна І, канони і молитви інока Григорія, Кирила Туровського та ін.
На особливу увагу заслуговує розгляд оригінальної, на думку дослідників, української збірки легенд і житій початку XIII ст. — "Києво-Печерського патерика". В її основі лежать порівняно невеличкі за обсягом легенди та усні перекази раніших часів. До нас дійшли вони у вигляді послань київського ченця Симона та оповідань ченця Києво-Печерської лаври Полікарпа. Обидва автори прагнули довести особливу святість Києво-Печерського монастиря. Обгрунтуванню святості місця заснування монастиря присвячено цілий цикл легенд, особливо — про спорудження головної печерської церкви, Успенського собору. Святість монастиря виявляється й у подвижництві його чорноризців. Описові їх подвигів присвячено переважну більшість легенд "Патерика". За цими легендами, печерські святі люди — особливого складу, вони будь-що прагнули досягнути аскетичного ідеалу життя.
Паломницька література. Паломництво як суспільне явище на Русі виникло відразу після запровадження та зміцнення християнства. Це — ходіння до "святої землі", до Палестини, "Гробу Господнього". Матеріали про мандри українців бачимо і в творах усної народної творчості (билина про Василя Буслаєва), і в літописах (за 1163 p.), і в книжних легендах ("Києво-Печерський патерик") та ін. Пілігрими (мандрівники) розносили по світах відомості про Русь і знайомили українців з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих країнах. Ті ж паломники, що не вдовольнялися усними розповідями, бралися за перо. Так виникла паломницька література або літературний жанр так званих "хожденій". Найвидатнішою пам´яткою цього жанру є "Житіє и хоженье Данила, руськыя земли игумена". "Книга-паломник" і "Странник" — паломницькі записки, що вийшли з під пера Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200—1204 pp. і описав усе бачене.
"Слово о полку Ігоревім". Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є "Слово о полку Игореве, Игоря, сына Святослава, внука Ольгова". Знайшов цей знаменитий твір під кінець XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі на Московщині й у 1800 році видав. Про автора "Слова" на сьогодні нічого певного нам невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій і людина світська.
Велич "Слова" полягає в тому, що за невдалим походом Ігоря автор зумів роздивитись суть суспільних процесів свого часу, піднестися до високих регістрів історичного мислення, висловити найпрогресивніші на той час думки, що зводилися до ідеї: тільки під знаменом єдності може розквітати українська земля.
"Слово про погибель Руської землі" — це лірична ламентація (скарга, нарікання), плач по втраченій могутності й величі Русі, твір, за жанром дуже близький до "Слова о полку Ігоревім". Найімовірнішим є припущення, що "Слово" створене між 1225 і 1238 роками. Автор його невідомий, лише є гадка, що він міг бути вихідцем з південноукраїнських земель. Фрагмент "Слова", який дійшов до нас у чотирьох списках XV—XVI ст., композиційно розпадається на три частини. У творі оспівано красу, велич і багатство Київської Русі; колишню її могутність; після цього починається плач про лихоліття, пов´язане з татаро-монгольською навалою. У "Слові" поєднано елементи книжкового стилю з уснопоетичними формами пісенної мови.
"Моленіє" Данила Заточника. Це також один із цікавих творів доби Київської Русі. "Моленіє" ("Слово", "Посланіє") творилося на межі XII—XIII ст. Автор його невідомий. В основі твору лежить ідея сильної князівської влади. В авторському баченні князь — опора і надія всіх своїх підданих. Тільки у нього варто шукати порятунку і захисту від усіляких бід та напастей. Князь — джерело багатства й слави для всіх, хто йому служить.
Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Коли і як саме виник цей феномен у духовному житті нашого народу, сьогодні відповісти з повною достовірністю просто неможливо. Спершу це — записи подій, ведені ченцями в монастирях, поволі вони перетворювалися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції (вислови повчального характеру). Порічні записи поступово перетворювалися на "енциклопедії, збірки найрізноманітнішого літературного матеріалу" (Д. Чижевський). Автори літописів висловлювали в них свої погляди, власну ідеологію, редагували в них праці попередників і цими прикметами дали підстави дослідникам, наприклад, О. Шахматову, виділяти з літописів окремі фрагменти і встановлювати за ними хронологію редакцій. Виходячи з цього, вчений визначив, що перший вітчизняний літопис був написаний у 1037—1039 роках при Софійському соборі в Києві і названий ним найдавнішим Київським зводом.
Другим за часом творення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини XI ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут 1073 року високовчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Він включив до нього розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. У 1093—1095 роках ігумен Іоанн написав другий Печерський звід, названий О. Шахматовим Початковим. У ньому знайшли своє відображення зростання міжкнязівських усобиць та боротьба Русі з половцями. Всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу.
Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається "Повість врем´яних літ", яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. За змістом — це складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор — з´ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює "норманську" теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої держави українців.
"Повість врем´яних літ" — літературно-енциклопедичний твір, у якому читач знаходив відповіді на всі питання історії, що його цікавили. Тут ми бачимо першу спробу серед вітчизняних дослідників описати історію східних слов´ян, визначити місце Русі в загально-історичному процесі, пов´язати свою історію зі світовою.
У XII ст., в період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання значно змінюється. З´являється так зване обласницьке літописання. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі-на-Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З´являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо. Київське літописання XII ст. продовжувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Ростиславича ігумен Моїсей склав власний, своєрідний Київський літописний звід, гідний продовження "Повісті" Нестора. Завершується цей звід на останніх роках того ж століття.
У середині ХIII ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 року. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з крамолою (бунтом) бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича упродовж сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.