Культурологія: українська та зарубіжна культура

Джерела вивчення культури стародавніх слов´ян

Дати характеристику культури східнослов´янських племен надзвичайно важко. Відомостей про культуру стародавніх слов´ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх історичних творах є вірогідними, а які є пізніми вставками різних переписувачів. Деякі автори робили довільні вставки, не турбуючись про достовірність висвітлення історичних фактів. Необхідно зважати й на те, що духовна культура стародавніх слов´ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.

Стародавні історики та філософи, особливо християнської орієнтації, ставились до так званої поганської культури зневажливо і тенденційно. Християнство, наприклад, знищило дохристиянську релігійну культуру. Ситуація ускладнилась і тим, що християнські письменники розглядали дохристиянську культуру як поганську, і про неї "неетично" було писати. Джерела про культуру стародавніх слов´ян нерідко ігнорувались.

Походження слов´ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов´яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Ці події, як відомо, більш-менш повно висвітлені в літературних джерелах. Однак в історіографії, як відомо, існує чимало припущень відносно прабатьківщини слов´ян та походження їх культури. Власне, можна умовно виділити чотири концепції.

Перша і найдавніша концепція пов´язана з ім´ям літописця Нестора. У "Повісті врем´яних літ" він писав, що "по довгих же часах сіли слов´яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов´ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці". Ця концепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія.

Друга концепція пов´язана з іменами польських вчених Ю. Костишевського та М. Рудницького, які пов´язують походження слов´ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської теорії.

Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов´ян між Дніпром і Віслою. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність ряду культур цього регіону до слов´янського типу. Але ця подібність не виходить за межі першого тисячоліття н. е.

Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов´янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра. Ця праслов´янська спільнота, на думку багатьох вчених, представлена тщинецько-комарівською культурою. Б.О. Рибаков пов´язує подальшу диференціацію праслов´ян у першому тисячолітті до н. е. з лужицькою і поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськими землеробськими культурами лісостепового регіону України.

Матеріали археологічних розкопок засвідчують, що стародавні слов´яни, починаючи з часу їх виділення з індоєвропейської групи і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місця свого проживання. Тому стосовно того чи іншого періоду розселення слов´ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Проте стародавні слов´яни, як підкреслюють етнографи, до раннього середньовіччя ніколи не займали одночасно усієї території між Дніпром і Одрою.

Важко окреслити й межі регіону, на якому проживали стародавні слов´яни на тому чи іншому етапі свого розвитку. Тому визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, практично не можливо.

За такого становища є лише один шлях вивчення старослов´янської культури: реконструкція культури слов´янських племен на основі вивчення літописів, стародавніх історичних хронік, спогадів купців і мандрівників, фольклору, мови, археологічних даних, стародавньої історичної літератури тощо. Наприклад, в літописах розповідається про укладання київськими князями договорів з греками в 907 і 971 роках.

Крім опису історичних подій, у них є згадка релігійного характеру, що проливає світло на деякі аспекти культури стародавніх слов´ян. Коли князь Олег, а потім Святослав підписували договори, то вони клялися своєю зброєю, іменем бога Перуна і богом "Волосом, богом скотьїм". Царі візантійські на вірність договору цілували хрест. В обох клятвах київських князів присутнє ім´я бога Волоса (Велеса) із додатком "бог скотій".

Відомий дослідник української культури Дмитро Антонович вважає, що цей додаток "бог скотій" треба розуміти як вказівку на те, що скотина в ті самі часи була "монетною одиницею". Грошей не вистачало, і замість них розплачувались худобою. У стародавніх слов´ян бог Волос був богом торгівлі, покровителем купців і в тих випадках, коли договори мали комерційний характер, вони мали бути скріплені, крім військового елементу, ще й комерційним елементом, тобто посиланням на авторитет бога торгівлі. Отже, стародавні літописи проливають світло не лише на релігійну, але й на політичну культуру стародавніх слов´ян.

Різні літературні джерела відтворюють давні історичні події з запізненням у часі. Щодо історії української культури, то вона висвітлювалась не завжди достовірно, в ряді випадків тенденційно і фальсифіковано. Першими, хто залишив відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, Птоломей, грецькі й арабські філософи, пізніше німецькі, польські, шведські купці та мандрівники. Достовірнішими, на думку дослідників історії культури, є археологічні, лінгвістичні, етнографічні джерела, аналіз яких дає підставу вважати, що формування східнослов´янських племен та їх культури почалося ще в кам´яному віці, тобто в другому тисячолітті до н. е.

Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов´ян досить виразно і прив´язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.). Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Феофалій Сімокатта, Маврикій Стратег) пишуть про слов´ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов´ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.

Йордан у VI ст. написав працю "Готика", яку присвятив германським племенам-готам. У ній він розповідає про слов´янські племена антів, венедів і склавінів, з якими спілкувалися готи. Про венедів у своїх працях згадують Пліній Старший (23—79 pp.), Тацит (55—120 pp.), Птоломей (100—178 pp.) і визначають їх територію на схід від Вісли. Прокопій Кесарійський розповідає про культуру антів, які проживали між Дніпром і Дністром. Він вважав склавінів і антів єдиним народом. Зазначимо, що у візантійських авторів не було достатньо відомостей про землі східних слов´ян, тому вони, характеризуючи їх спосіб життя, вживали надто загальну термінологію щодо оцінки культури.

Про географію розселення слов´ян-венедів і поширення їхньої культури свідчить таке раннє джерело, як Певтінгерова карта (кінець III — початок IV ст.). На цій карті ареал культури венедів-сарматів визначений у Дакії й Межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю. У вісімдесяті роки двадцятого століття українські і молдавські археологи виявили в цьому регіоні археологічні пам´ятки III—V століття, що за стилем житлового будівництва, формою поховального обряду та характером кераміки дуже близькі до слов´янських пам´яток Верхнього і Середнього Подніпров´я. Це було історичним підтвердженням археологічного припущення про заселення слов´янами-венедами в III—IV ст. ландшафту між Нижнім Дністром і Дунаєм.

У дослідженні культури слов´янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов´язане з історією народу. Мовознавство зробило значний вклад у вивчення загальнослов´янської мови як лінгвістичної одиниці в мовній культурі народів. Доведено, що загальнослов´янська мова має давню історію, успішно з´ясовано питання про її своєрідність і відношення до інших індоєвропейських мов. На цій основі слов´янство виділено і охарактеризовано як окрему етнічну спільність в сім´ї народів земної цивілізації.

Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних слов´янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов´ян. В.М. Топоров і О.М. Трубачов, застосувавши цей метод, виявили, що слов´янські назви найбільш виразно локалізовані на півдні від Прип´яті до Десни. Узагальнюючи дані картографування слов´янських архаїзмів, І. Удольп зробив висновок, що стародавні слов´янські гідроніми компактно розсіяні у верхів´ї Пруту та Середньому й Верхньому Подністров´ї і досягають аж верхів´я Вісли.

Отже, територія формування слов´янської етнокультурної спільноти була досить обширною. На шляху розв´язання проблем походження і розвитку слов´янської культури ще зустрічаються чималі труднощі, оскільки порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Так, поняття "історія мови" та "історія культури" народу не тотожні. Останнє поняття значно ширше і багатше, оскільки воно включає в себе ряд інших явищ, що недоступні лінгвістиці як об´єкт дослідження. Крім того, мовні явища, як правило, практично неможливо датувати історично, а це значно звужує їх історико-пізнавальні можливості.

Останніми роками вивчення культури стародавніх слов´ян здійснюється шляхом ретроспекції від відомого до невідомого. Такий підхід, виявився досить плідним, особливо після відкриття поселень дзєдзіцької, колочинської, пеньківської і празької культур V—VII ст., що дозволило заповнити хронологічну прогалину між культурою першої і другої половини першого тисячоліття. Поселення стародавніх слов´ян густо покривали величезну територію. Їх географія охоплювала землі від верхів´я Дніпра і Прип´яті на півночі до Балканського півострова на півдні; потім від верхів´я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби і Заале на заході. Виявилося, що пам´ятки колочинської, пеньківської та празької культур перехрещуються у Подніпров´ї на Київщині.

Далі відбувається розсіювання пам´яток культури: колочинська культура поширюється на північний схід по притоках Дніпра (Десні, Сейму, Сожу, Березині) — на південь по лівих і правих притоках Дніпра та по Південному Бугу до Дністра; празька культура розповсюджується по Прип´яті на південний захід, по Верхньому Дністру і Пруту до Дунаю, а звідти аж до верхів´я Ельби; пам´ятки дзєдзіцької культури заполонили територію Центральної і Північної Польщі. Отже, культура стародавніх слов´янських етносів позначена багатьма спільними рисами, що свідчать про єдність етнокультурних процесів.

Вивчення культури слов´ян V—VII ст., особливо характеру житлового будівництва, поховальних обрядів, керамічних виробів, засвідчує, що вона тісно пов´язана з більш ранніми слов´янськими культурами. Виявляється, що колочинська і пеньківська культури мають типологічну спорідненість з київською культурою III — початку V ст. Крім того в колочинській культурі чітко виражений балтський, а в пеньківській — тюркський компоненти.

Основу празької культури складають черняхівська культура, зокрема її пам´ятки типу Бовшев-Теренці III — поч. V ст., і деякі елементи київської культури. Черняхівська культура генетично пов´язана з волинсько-подільською і пізньозарубинецькою культурами І—II ст., а останні мають коріння в зарубинецькій культурі кінця III ст. до н. е. Таким чином, культури слов´янських етносів генетично взаємозв´язані і розвивались на основі спадкоємності, їх носії належали до споріднених груп населення, яке мешкало на величезній території (в межиріччі Дніпра і Вісли) і започаткувало формування східнослов´янської етнічної спільноти та її культури.

Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням слов´янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов´янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів).

Наприклад, помітний вплив на слов´янську культуру здійснили готи, які були носіями вельбарської культури. Їх прихід на слов´янські землі в кінці II — на початку III ст. н. е. привів до зміни політичної ситуації в Південно-Східній Європі та істотного впливу на черняхівську культуру. Вони очолили племінні союзи, куди входили слов´яни, скіфи, сармати, фракійці, і вели війни з прикордонними римськими гарнізонами. Виділення в складі черняхівської культури різноетнічних груп населення, відокремлення або поступова асиміляція місцевим народом усіх здобутих культурних цінностей — одна з важливих закономірностей історичного розвитку культури стародавніх слов´ян.

Проте ретроспективно-типологічний метод досліджень не слід абсолютизувати, оскільки він дає позитивні наслідки лише при наявності матеріалів усіх ланок хронологічного ланцюга, що знаходяться в полі вивчення. Будь-яка прогалина звужує можливості типологічних порівнянь і врешті приводить до помилкових висновків. Наприклад, вразливим місцем у дослідженні слов´янської культури донедавна були пам´ятки V—VII ст., всебічне вивчення яких розпочалося лише в 50-х роках XX століття. Поява нових матеріалів докорінно змінила погляди вчених на слов´янську культуру третьої чверті І тисячоліття.

Виявилось, що стародавнім слов´янам довільно приписувались археологічні культури, що були знайдені на окремих територіях, заселених слов´янськими народами від пізнього середньовіччя й донині. Пізніші культури розглядалися як чергові ланки в ланцюгу історичного розвитку слов´янства. Подібні теоретичні побудови довелось відхилити, оскільки вони у світлі нових відкриттів виявились неспроможними.

Відкриття поселень празької, колочинської, пеньківської й дзєдзіцької культур V—VII ст. вдалося пов´язати з письмовими відомостями про слов´ян. Густа мережа слов´янських поселень мала величезну географію, що подекуди виходила за межі Східної Європи. Знайдені пам´ятки слов´янської культури V—VII ст. грунтовно вивчаються, що дає можливість заповнити хронологічну нішу в ланцюгу пам´яток слов´янської культури першої та другої половини І тисячоліття.

Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.).

Безумовно, впродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам´яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.