Юридична деонтологія
4.4. Норми юридичної деонтології, правничої етики та професійної культури
Професійна культура юриста грунтується на морально-етичних та правових нормах, де існує єдність, відмінність, взаємодія, протидія. Звичайно, ці позиції актуальні у тому випадку, коли за основу норм права беруться норми природного права. Між нормами природного права і нормами моралі суттєвих відмінностей немає. Тут похибка виражає суб´єктивне розуміння природних норм і вироблення на цій основі власної норми, яка поступово сприймається суспільством. Є різниця між чинними природними законами людського суспільства і законами штучними — юридичними та моральними, що мають конвенційний характер, хоча і неоднаковий у праві і моралі.
У співвідношенні з позитивним правом відображається неконтрольована творчість законодавця. Найнеобхіднішим є використання саме морально-етичних норм. Вони підносять рівень професійної культури юриста, створюючи тим самим нормативну етику, предметом якої є закономірності нормативної регуляції поведінки, проблеми кодифікації й систематизації норм та правил моралі і яка вивчає зміст понять добра і зла, обов´язку, совісті, відповідальності, честі й гідності тощо, визначає межу вчинків, мотиви поведінки людей. Ужитковою галуззю нормативної етики є нормативна правнича етика, яка досліджує закономірні дії правової моралі.
Професійну етику часто визначають як галузь етичної науки, що вивчає систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємовідносин людей у сфері певної професії; як специфічну дію загальноетичних і особливих норм професійної моралі, що мають аналітично-рекомендаційний характер, виникають і функціонують у певній професійній групі. Дія моральних норм у юридичній галузі - це один із предметів дослідження правничої етики. Безумовно, морально-етичні норми мають рекомендаційний зміст, але уміле їх використання формує рівень професійної культури юриста.
Найбільшу цінність мають морально-етичні норми у юридичному процесі. Юридично-процесуальні норми створює держава у вигляді правил поведінки учасників процесу, згідно з якими встановлюються їхні права, обов´язки, відповідальність, а також умови виникнення та реалізації правовідносин при провадженні юридичних справ. А правнича етика трансформує морально-етичні норми стосовно внутрішнього світогляду юриста. Йдеться про сприймання, рівень усвідомлення, творче використання державних морально-етичних норм правового характеру у юридичній діяльності. Якісне втілення таких у практику визначає їхню цінність.
Здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було обґрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук раціональних підстав, які б доводили їхню перевагу, вмотивованість і надійність. Протягом століть подібне обґрунтування вибудувалося, втім, усередині власне релігійних уявлень про людину та її обов´язки. Сучасна етика висуває аксіологічні, онтологічні та трансцедентальні обгрунтування моралі. Зокрема, в країнах, що постали на теренах колишнього Радянського Союзу, до суперечок навколо методологічних проблем сучасної філософії й людинознавства додається гостра криза основних життєвих орієнтацій, пов´язана із затяжним і болісним процесом зламу традиційних форм існування за відсутності ясної перспективи попереду. Люди нерідко впадають у відчай, даючи вихід лихим пристрастям, або байдужіють. На противагу такій дезорієнтованості й зневірі постає гостра потреба в оновленій надійній системі моральних та духовних орієнтирів, що відповідала б запитам часу й повноті нинішнього досвіду. Зробити свій внесок у задоволення цієї потреби сучасна етика може лише на основі теоретичного осягнення моралі як такої, її глибинних підвалин [96, с. 30].
Сучасний період державотворення в Україні характеризується моральним діалогом між існуючими моральними .нормами і національним правом, що формується. Але вчорашні норми, народжені на іншому грунті, в нових умовах, виявилися неспроможними. Також вони не можуть регулювати суспільні відносини, впливати на створення правових норм. У цьому випадку поява суверенної держави України -це юридичний факт. Деякі факти набувають нормативного значення або скасовують норми, тим самим відповідаючи на історико-психологічне запитання про те, в силу чого змінюється зміст даних норм; описують психологічні переживання і мотиви поведінки. Тобто сьогоднішній зв´язок демократії з правом демонструє фактичність моральної норми щодо здатності можливої ідеальної дії здійснити морально-нормативний підхід до аналізу юридичної діяльності. Якщо держава - це закон моральний і юридичний, а суддя держави - історія, можлива норма її оцінки, то дії юриста повинні ґрунтуватися на нормах загальнолюдської закономірності, не допускаючи запрограмованості раціональних дій. Справа в тому, що саме теорія нормативних фактів дає змогу значно розширити вчення про види позитивного права порівняно із загальноприйнятими поглядами.
З´явилась можливість реалізувати природне право, природні закономірності, які гарантують міцні моральні норми.
Утворені таким чином моральні норми одержать оцінку значно пізніше, але вони позитивно впливають на цивілізованість українського суспільства і, зокрема, юриста вже нині. Юрист має змогу творчо використовувати духовно-моральні державні стандарти, пристосовуватися до будь-якого правового явища чи суспільного середовища. Головне - це вивірена духовно-моральна політика держави, яка визначає основні напрями формування норм, надає суспільним фактам цивілізованої нормативності, спонукає юриста до нормативної самоорганізації.
Дійсно, правнича етика виробляє основу для моральної нормотворчості юриста, його нормативного мислення у сфері моралі, стандартизує її, знімаючи з людини тягар індивідуального вибору, а значить, і відповідальність за цей вибір. Навіть у позитивному праві це недопустимо, оскільки юрист чинитиме шаблонно, однотипне, без внутрішнього на те переконання. Людині властиво бачити у праві настанову, яка залежить від особистої волі та думки, складової частини моральної субстанції. Звідси її прагнення вплинути на право у розумінні наближення до моральних ідеалів. Тобто юрист не підвладний правовим нормам, у нього повинна бути альтернатива, власне бачення суті справи. Звичайно, це ризиковане і відповідально. Проте індивідуальний вибір у межах, які встановлюють позитивні норми, завжди більше цінується суспільством. Свобода ставить найвищі вимоги до людського сумління і відповідальності. Саме у свободі вибору правових норм, у “тягарі індивідуального вибору” полягає, якщо доцільно, соціальна сутність юриста, його служіння суспільству.
Галузь права не вичерпується позитивним законодавством, яким визначаються ті юридичні норми, які діють у певний час і в певному місці. Але юридичні закони не залишаються вічними та незмінними, як закони природи, які потрібно тільки вивчати і завжди зважати на них. Позитивні закони - це творіння людської волі, яка потребує оцінки. Крім цього, вони змінюються відповідно до змін потреб і поглядів. Тобто для оцінки і зміни позитивного права потрібні вищі міркування, загальне мірило, керівні засади, які може дати тільки філософія. Неможливо встановити права і обов´язки осіб, не знаючи, що таке право, де його джерела і які постають з нього вимоги. Ці засади тісно пов´язані з власне людською особистістю, а тому потрібно досліджувати природу людини, її властивості та призначення. Моральноетичні норми правничої етики допомагають юристові у його пошукові правомірної поведінки. Стандартне, шаблонне, наперед визначене мислення юриста тут недопустиме.
Отже, у дослідженні морально-етичних норм важливу роль відіграє філософія права. Природно-правові системи визначають основне питання філософії права: дослідження вищих основ юридичних настанов, які випливають із природи людини та суспільства. Іншими словами, правнича етика, керуючись здобутками філософії права, виробляє такі морально-етичні норми, які б удосконалювали, наближали позитивне право до природних норм службової поведінки юриста. Такий підхід застерігає юридичний позитивізм від консерватизму, авторитаризму, розвиває людську особистість, націлює на благородні почуття, що формують так звану філософію серця юриста.
Звичайно, філософія права, досліджуючи морально-етичні норми професійної культури юриста, дає відповідь на запитання про призначення норм позитивного права у регулюванні суспільних відносин. Існують підходи до правових норм з позицій сили, інтересу, “порядку миру” та моралі, які доводять, що жодна з цих позицій не дає вичерпного обґрунтування правових норм. Зазначається, що коли право зводиться до сили, то не може бути жодних обов´язкових правил поведінки, які б пов´язували свавілля сильнішого. Тоді люди зобов´язані підкорятися нормам права лише до того часу, поки вони не мають достатньої сили, щоб чинити їм опір. Фактично правова норма виступає як примус, нехтуючи природними задатками людини, утверджуючи силу будь-якої влади. Виникнення норм права завжди супроводжується повним інтересом, який слугує могутнім фактором правотворення. Але це не означає, що кожна норма права тотожна інтересові, який її викликав, важливо, щоб інтерес становив зміст права. Часто такі інтереси завдають значної шкоди суспільству, гальмують його розвиток. Правовий порядок визначається метою встановлення миру між людьми. Але це далеко не єдина мета права: є багато правових норм, які визначаються завданнями, що не мають нічого спільного з “метою миру”.
Право не завжди є частиною моралі, її нижчим ступенем.
Право — зовнішній закон, порядок, який повинен панувати у людському суспільстві.
Жаль, співчуття - це внутрішній закон людського серця. Як зовнішній закон права, так і внутрішній закон жалю чи співчуття до ближнього - це два окремих прояви однієї і тієї ж моральної засади. Існує багато правових норм, які не тільки не становлять мінімуму моралі, а, навпаки, значною мірою аморальні. Також існує чимало юридичних норм, які не містять ні морального, ні аморального змісту і байдужі щодо моралі. Тому право лише слугує моральній меті, хоча це вимога ідеалу, якому дійсність далеко не завжди відповідає, а часто і прямо суперечить. Звідси мораль і право у їхніх взаємних відносинах можна порівняти з двома колами, які перетинаються. У них є, з одного боку, спільна сфера перетину, в якій зміст приписів збігається, і разом з тим дві окремі ділянки, в яких вимоги часто не сходяться між собою, часто навіть прямо суперечать одна одній.
Об´єктивна властивість об´єктивних зовнішніх подій залежить від психіки тих, хто з ними має справу, і від їхньої схильності до тих чи інших психічних реакцій на відповідні уявлення.
Морально-етичні норми професійної культури юриста мають реальне існування, як і спільна частина моральних та правових норм (перетин двох кіл). Але саме неперетин двох кіл символізує правові і моральні норми. Ситуацію швидше можна інтерпретувати концентрованими трьома колами зі спільним центром - духовними, моральними, правовими нормами. Духовні та моральні норми як норми природного права є орієнтиром для норм позитивного права. Тому позитивне право не завжди збігається з природним, часто йому суперечить.
Завдання правничої етики полягає у тому, щоб наблизити юридичну діяльність до дій за природними законами.
Однак такі дії часто супроводжуються певними упущеннями, а іноді помилками й порушеннями.
Як відомо, порушення права - це крайній вияв свободи, який переступає власну межу і утверджується у протиріччі із законом. Це порушення може бути двояким: суб´єктивним і об´єктивним, що відповідає двоякому значенню права. Перше - це свобода, визначена законом, а друге -закон, що визначає свободу. Все залежить від особи юриста як носія свобідної волі. Адже його гуманність свободи волевиявлення обернено пропорційна до виявів примусу.
Саме у примусах виникає найбільше порушень правових норм. Психічна реакція юриста у застосуванні правових норм буває різною, але якщо вона контролюється морально-етичними вимогами, то виникають обгрунтована підстава для покарання і право здійснювати його.
Хоча юридичною основою покарання є захист суспільства, допускається поява такої категорії, як залякування. Це - узагальнення змісту теорії залякування, яка існує у правознавстві, і обґрунтування методів катування і страти. Звідси постають запитання: яке місце посідають морально-етичні норми професійної культури юриста у теорії залякування; чи смертна кара “вписується” у морально-етичні норми; якою повинна бути поведінка юриста у вимушеному застосуванні найвищої міри покарання?
Ці питання набули особливої актуальності саме тепер, коли Україна вступила до Ради Європи, де перевага надається європейському праву. Нинішня ситуація характеризується бурхливим обговоренням такої правової норми, як смертна кара.
Зрозуміло, існує багато альтернативних думок і пропозицій, які узагальнюють переважно три-чотири позиції:
Відмінити смертну кару; зберегти смертну кару; зберегти, але застосовувати дуже рідко; застосовувати умовні вироки. Україна ще не готова до розв´язання даної проблеми. Головний зміст цих позицій полягає у щонайменше двох аспектах: знищення людини, яка є дуже суспільне небезпечною, за її звірячі діяння; залякування як профілактичний засіб до можливих злочинних діянь іншими особами.
Проте наявність смертної кари і доволі часте її застосування не сприяє формуванню цивілізованого правопорядку. Рівень злочинності не зменшується, навпаки, посилюється агресивність, цинізм окремих злісних порушників правових норм. А каральні репресії через позбавлення життя, які застосовуються при цьому,— це наслідок антикультурного управління суспільством.
Багато злочинців йдуть на смерть цілком байдуже. Чи матимуть вони змогу покаятися під час багатолітнього позбавлення волі? Це єдина точка зору, з якою можна захищати скасування смертної кари. Вона стосується вже не права, а морального ставлення до людської душі. Тут перед людським законом відкривається внутрішній закон, який непідвладний першому. Людський закон не управляє совістю, і йому невідома хвилина, коли під впливом внутрішньої вищої сили у людини можуть прокинутися кращі почуття. Це може статися і перед обличчям смерті, і під час багатолітнього позбавлення волі. Тому з цього погляду питання залишається і ще залишиться відкритим. Є думка, що поява у кримінальному кодексі вищої міри покарання - це одна з ознак правового безсилля держави. Це найлегший вихід зі становища, який не потребує особливих зусиль у регулюванні суспільних відносин.
Правнича етика підкреслює духовно-правову перевагу людини над твариною. У людському суспільстві панує дієвість людської душі, розуму, розсудливості. Адже норми позитивного права повинні узгоджуватися з нормами духовного (природного) права. Чи узгоджується з ними смертна кара - людині невідомо. Тому сумніви повинні бути на користь правопорушника. Крім цього, залякування не властиве людині. Цей прийом скерований більше на інстинкт, а не на інтелектуальні почуття. Для подальшої духовно-правової соціалізації потрібно створити таку систему профілактично-виховних заходів, яка б ефективно виявляла осіб, схильних до тяжких злочинів.
Звичайно, питання застосування смертної кари пов´язане з особою юриста (суддею), його професійними діями. Перехід від зовнішнього резонансу тяжкого злочину до внутрішнього самовизначення судді, внутрішньої переконаності, що прийняте рішення відповідає законам Всесвіту, взяття відповідальності на себе визначають природну правомірність його поведінки.
Отже, морально-етичні норми професійної культури юриста пов´язані з людською психологією, яка сформувалася внаслідок правової соціалізації. Ці норми характеризуються значною індивідуальністю залежно від ступеня соціалізації. Для професійної культури соціально-етичні норми цінні тим, що вони або позбавлені альтернативності взагалі, або вибір юристом альтернативної норми однаково спричиниться до позитивної оцінки його дій. Зауважимо, що поява морально-етичних норм не є стихійною, випадковою, це результат рівня професійної культури юриста, логічний наслідок узгодженості внутрішніх і зовнішніх процесів, які виникають внаслідок розуміння законів природи. Природність морально-етичних норм професійної культури вимагає від юриста глибокого осмислення ентології та ексимології людини, пристосування до світу, а також активної перетворюючої духовної діяльності. Думка про необхідність боротися за право справедлива, найбільш значуща і в чомусь дуже гостра та тривожна саме тоді, коли у праві бачиться об´єктивне буття народу, коли воно утверджується як право людини, покликане бути регулятором суспільних відносин.
Загалом правнича етика — це зовнішній вияв професійної культури, засіб розв´язання етичних проблем юриспруденції, наслідок реалізації внутрішнього імперативу службового обов´язку.
Саме завдяки нормам та обов´язкам можна виявити природну силу правничої етики, піднести рівень людської цивілізації, яка утвердилася завдяки формуванню римського приватного права і появі духовних засад до християнської культури та моралі. Тим самим правнича етика створює міцний фундамент для юридичної діяльності, необхідну духовну основу для критичного осмислення догм позитивного права, утвердження його нормативно-ціннісних критеріїв. Але це стане можливим за умови перегляду усталених поглядів на позитивне право (юридичний позитивізм). Такий підхід визначає ключову ланку розвитку правової науки і в сучасних умовах, і в перспективі. Нині стає дедалі очевидніше, що наукова правова думка за “основними запитами епохи” не зможе певним чином істотно просунутися вперед, якщо залишатимуться на далекій дистанції одне від одного, з одного боку, практична юриспруденція (юридичний позитивізм) — галузь знань, як традиційно вважається, незначного наукового рівня, а з іншого - філософія права, яка оперує категоріями вищого смислового порядку.