Історія зарубіжної літератури середніх віків та доби Відродження
Заняття 5. М. Сервантес "Дон Кіхот" — пародія на середньовічний лицарський роман
ПЛАН
1. Історія написання роману.
2. Про що свідчать імена головних героїв.
3. Дон Кіхот. Звичаї і спосіб життя. Мрії, подвиги. Комізм і трагізм.
4. Санчо Панса.
5. В. Бєлінський про Сервантеса. І. Франко про Сервантеса та його роман.
Завдання для підготовчого періоду
1. Занотуйте статтю В. Бєлінського «Тарантас»: Путевые впечатления. Сочинения графа В.А.Сомчуба. Санкт-Петербург, 1848. — Собр. соч. в 9-ти т. — М., 1981, Т. 7. — С. 301—310 «Дон Кихот» Сервантеса.
2. Дайте тлумачення слову «донкіхотство».
Література
1. Гончарук Т. Поняття про «вічний образ». Зображення подвигів Дон Кіхота. // Зарубіжна література. — 2005. — № 40. — С. 13.
2. Мойсеїв І. Код двійка у перекладі «Дон Кіхота» Миколою Лукашем. // Зарубіжна література. — 2001. — №41 (249). — С.4—5.
3. Ратушняк О. Мандри Дон Кіхота. // Зарубіжна література. — 2005. — № 40. — С.3-5.
4. Скобелька О.І. Шляхами мандрів Рицаря Сумного Образу. (Літературна екскурсія за романом Мігеля де Сервантеса «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі») // Всесвітня література. — 2004. — № 12. — С. 17—18.
5. Снеткова Н.П. «Дон Кихот» Сервантеса. — Л., 1965.
Інструктивно-методичні матеріали
Важко повірити, але серед іспанців є щиро переконані в тому, що Сервантес знеславив свою вітчизну і свій народ. Більше того, співвітчизники звинувачують його у тому що він завдав Іспанії нищівного удару. Злочином проти нації проголошують вершинний твір світової літератури, назва якого виникає у свідомості щоразу під час згадки про Іспанію-батьківщину Дон Кіхота». Ще у ХІІІ ст. епіграфіст Хуан Марухана назвав Сервантеса катом, який всадив ніж у честь Іспанії, а успіх роману в світі пояснив тим, що цей твір на радість ворогам принижував гідність іспанця, його національну гордість. Навіть славетний Байрон був переконаний, що Сервантес своїм творінням убив лицарський дух, без якого Іспанія неминуче мусила втратити історичну життєздатність. Як зауважив вже сучасний іспанський літературознавець і поет Діас-Плаха, неприйняття сервантівського героя вилилося врешті у войовниче гасло: «Смерть Дон Кіхоту!»
Лицарські романи пережили у добу Іспанського розквіту на три століття пізніше, ніж у Франції. Це було пов’язано з тим, що лише наприкінці XV ст. закінчилася Реконкіста, яка супроводжувалася повним вигнанням маврів з території іспанських земель. Будь-які, навіть найдивовижніші подвиги лицарів сприймалися крізь призму героїчної боротьби з маврами. Ситуація ускладнювалася тим, що, Іспанія пережила глибоку економічну кризу.
Роман створювався протягом багатьох років. Перша частина була надрукована 1605 року, а друга — 1615 року. Це пародія — сатира на лицарський роман. Автор утверджував своє прагнення «скинути владу лицарських романів, зменшити їх розповсюдження, зруйнувати хитку споруду; хоча у багатьох вони викликали огиду, але скільки ще підносять їх».
Для пародії Сервантес використав імена, які розкривали сутність понять: Дон Кіхот (з іспанської) 1) круп коня; 2) попона.
Кіхадо-щелепа
Кісадо (невіглас) — пиріг з сиром.
Росінант (ісп.) — шкапа, ломовий кінь, робочий віл.
Дульсінея Тобоська (Дульсе — солодка, ніжна). Тобоко — місце для виробництва бамбукових горщиків.
Санчо Панса — ім’я із прислів’я «Там Санчо їде на своєму віслюку» — черево живота.
Дон Кіхот — центральний герой роману, старий бідний кастильський гідальго Алонсо Кіхана, який, начитавшись лицарських романів, залишив дім в пошуках пригод. Ім’я героя викликало посмішку. Гідальго — представник бідного прошарку іспанського дворянства, що не мав права на частку «дон». Він намагався наслідувати уславлених героїв минулого і уявляв себе мандруючим лицарем, який здійснював подвиги заради своєї коханої (теж вигаданої) Дульсінеї Тобоської. У знайденому серед старого мотлоху іржавому лицарському обладунку, на жалюгідній шкапі на прізвисько Росінант герой вирушив на захист справедливості. Його супроводжував хитруватий тюхтій, селянин Санчо Панса.
Дон Кіхот уявляв лицаря мислителем, філософом. За його словами, він мав бути суддею, богословом, ботаніком, лікарем, сміливим захисником слабких, математиком, володіти словом, вміти сісти на коня і шукати у світі пригод, захищати ображених і карати злих, відновлювати справедливість.
Заради справедливості, на яку він мав певний погляд, Дон Кіхот готовий на будь-які випробування. У своїх безглуздих вчинках виявляв своєрідну велич духу, присвячуючи власне життя знищенню зла, яке намагався викорінити там, де воно є насправді, і там, де воно йому лише привиджувалися. Його непохитна віра у справедливість — результат надзвичайної довірливості, наївності та впевненості у здатності подолати кривду, знищити несправедливість, насильство, захистити знедолених. Проте результати самовідданих вчинків героя завжди були негативні. Своїм втручанням він часто ускладнював становище тих, кого захищав. Тим самим змушував і себе страждати. Трагізм образу обумовили недоладні вчинки, помилкові рішення, комічні ситуації і трагічне усвідомлення нездійненності бажання. Дон Кіхот став посміховиськом, — йому дали титул «Лицар Сумного Образу».
Поради Дон Кіхота Санчо Панса, коли той збирався стати губернатором, повністю відповідають гуманістичній програмі ідеального правителя.
Іван Франко вважав, що Дон Кіхот став справді визначною особистістю. Перед смертю герой був розчарований. Він засудив себе і світ: гідальго не розумів світ, а світ, відповідно, не зрозумів його щирих намірів. Дон Кіхот відмовився від своїх фантазій, попросив пробачення у Санчо Панса, побажав небозі нареченого, який би нічого не знав про лицарські романи.
В інтерпретації Франка його слова звучали так:
Проминув вже час лицарства,
І дурний був весь мій почин
Відновить його; на інший
Шлях тепер весь світ пішов.
Та не жалую я того,
Що робив, хоч не одному
З нас дурними видаються
Щирі змагання мої.
І не жалую я й крихітки
Відходити з сього світу,
Що дурними міг вважати
Щирі змагання мої.
Франко дав вичерпну характеристику герою: «Дон Кіхот» Сервантеса — це перша повість у новітньому значенні того слова і один із найпопулярніших творів людського духу. Сатира на романтичні та далекі від дійсного життя лицарські повісті, якими кілька сот літ зачитувалася вся Європа, поглиблюється і розширяється тут ступенево у величний малюнок боротьби між благородними поривами чуття та твердою дійсністю, між поезією і прозою життя. Тому «Дон Кіхот» має безсмертну значимість в історії ду-ховного розвою всієї людськості і за заслугою зробився улюбленою книжкою для всіх освічених людей» (І.Франко Зібр.тв. у 5-ти т. — Т. 4. 9. — К., 1976. — С. 169).
Завдяки прийомам пародії й сатирі автор показав, як лицарські ідеали не витримували зіткнення з дійсністю. Образ Дон Кіхота був застереженням від надмірного захоплення колишніми ідеалами, оскільки це був шлях в нікуди.
Пряма протилежність Дон Кіхоту — його зброєносець Санчо Панса. Це практичний, розумний і хитруватий селянин, який мріяв покласти кінець злидням та змінити життя на краще. Герой прагнув позбутися важкої праці і мати можливість зайвий раз носити черево. Згодившись супроводжувати Дон Кіхота у його мандрах, він сподівався дістати з того зиск — стати губернатором. Хоча ці герої й різні, проте між ними багато спільного: незадоволеність дійсністю, бажання боротися з несправедливістю, впевненість у можливості успіху. Санчо Панса — єдиний, хто розумів Дон Кіхота. Ось як він характеризував його у розмові зі слугою Лицаря Лісу: «Шахрайства у нього і приплідку нема, душу має, як чистий кришталь, зла зроду нікому не вдіє, а добро всім робив би; такий безхитрісний, що й дитя його круг пальця обведе. За ту щиру простоту люблю пана, як свою душу, і ніяк не зважусь покинути його. Дарма що витівки усякі витворює» (ч. 2, розд. ХІІІ).
Особистість Санчо яскраво проявилась у вигаданій аристократами грі в губернаторство селянина. Всі визнали, що він розумно вирішував конфліктні ситуації, але основна складність для нього в цій ролі полягала не у веденні справ, а у дотриманні жорстоких знущань, які влаштувались задля розваги аристократів. Герой відмовився від високої місії: «Дайте дорогу, панове-добродійство, нехай верну я на колишню волю, нехай однайду давнішнє життя і воскресну з теперішньої смерті. Не на те я вродився, щоб урядувати, щоб острови чи там городи од ворогів обороняти, коли нападуть. Лише розуміюсь я на тому, як землю орати чи копати, як лозу виноградну підрізати, аніж як закони видавати.. Зоставайтеся ж, ваші милості, з Богом і перекажіть панові моєму дукові, що голим я вродився, голим і зостався, ні зиску, ні втрати, тобто хочу сказати: без шеляга заступив на уряд, без шеляга звідси їду, не так, як воно ведеться в інших остров’яних губернаторів» (ч. 2, розд. LIII)
У сучасному житті існує поняття «донкіхотство». Ставлення до нього не є однозначним. Для одних це означення безплідної, деякою мірою шкідливої та безглуздої діяльності, для інших — свідчення високих намірів, шляхетної мети, яка не може бути досягнута за тих умов, у яких діє людина.
Донкіхотство — фантазерство наївних мрійників, котрі марно б’ються заради нездійсненних ідеалів.
Дон Кіхот — «вічний образ» світової літератури. Це символ нескоренності людського духу, здатності на самопожертву заради істини, добра й справедливості.
Образ Дон Кіхота знайшов втілення в картині Дом’є (1851), в ілюстраціях Доре (1813), у графіці Пікассо; опери на цей сюжет написали Рісторі, Паізіелло, Пуччіні, Сальєрі. У 1910 році була поставлена опера «Дон Кіхот» Ж.Масне, в якій головну роль виконував Федір Шаляпін.
Сервантес був переконаний у необхідності подвигу в ім’я справедливості. Однак на великий шлях його лицар виїхав необачно, оскільки світ у ті часи ще не був романтичним. Золото з далеких колоній руйнувало економіку країни, яка звикла споживати, нічого не виробляючи. Бідні бідніли, а багаті ставали багатшими. Той, хто прагнув «викорінювати всіляку неправду», викликав не подив, а глузування і роздратування.