Історія зарубіжної літератури середніх віків та доби Відродження
Заняття 4. В. Шекспір. Трагедія "Гамлет". Моральні уроки життєвої долі
ПЛАН
1. Джерело сюжету трагедії. «Хроніка датського літописця XII ст. Саксона Граматика». Франсуа де Бельфоре «Трагічні історії». Томас Кід «Гамлет».
2. Характеристика життя принца Датського. Відмінність у світоглядах Гораціо і Гамлета.
3. Озрик. Визначальна риса його характеру. Глобальне призначення таких персонажів.
4. Образи правителів Данії та їх наближених.
5. Лаерт і Офелія.
6. Світове значення трагедії «Гамлет».
Завдання для підготовчого періоду
1. Познайомтесь з хронікою літописця Саксона Граматика: Пуришев Б. И. Зарубежная литература средних веков. — М., 1974. — С. 60-72. Саксон Грамматик. Деяния датчан. Сага о Гамлете.
2. Занотуйте статтю О. Пушкіна Table-talk. — Полн. собр. соч.: в 10-ти томах. — М., 1958, т. 8. — С. 89—92.
3. Занотуйте статтю В. Бєлінського «Гамлет» — драма Шекспіра. Мочалов в роли Гамлета» — Собр. соч.: В 9-ти томах. — М., 1977, т. 2. — С. 6—92.
4. Прочитайте Виготського Л. С. Психология искусства. — М., 1968 (розділ «Трагедия о Гамлете, принце Датском»).
Література
1. Аникст А. Трагедия Шекспира «Гамлет». — М., 1963.
2. Анікст О. Діалектика Гамлета // Зарубіжна література. — 2006. — № 6 (454) — С.12—22.
3. Верцман И. «Гамлет» В. Шекспира. — М., 1964.
4. Казак Я. «Бути чи не бути?» Трагедія зіткнення Гамлета зі злом реального світу. Проблема морального вибору у творі. // Зарубіжна література. — 2004. — № 41. — С. 14—16.
5. Морозов М. В.Шекспир. — М., 1956.
6. Рогозинсъкий В.В. Шекспір «Гамлет, принц Датський». Сонети. Система уроків. // Зарубіжна література. — 2001. — № 11. — С. 31—32.
7. Торкут Н. Месник або жертва? // Зарубіжна література. — 2006. — № 6 (454) — С. 1—2.
8. Урнов М.В., Урнов Д.М. В. Шекспир: его герой. — М., 1964.
Інструктивно-методичні матеріали
Джерелами трагедії «Г амлет» стали «Хроніка датського літописця ХІІ ст. Саксона Граматика», «Трагічні історії» (1576) французького письменника Франсуа де Бельфоре та п’єса Томаса Кіда «Гамлет» (1594). Між повістю про Амлета, принца Датського, і шекспірівським «Гамлетом» існувала суттєва відмінність. Герой легенди переміг і став королем, Гамлет Шекспіра загинув. Амлет був хитрим, кмітливим месником, справжньою людиною Середньовіччя, Гамлет — надзвичайно складною натурою, людиною Нового часу. Герой Саксона Граматика і Гамлет Бельфоре — яскраві представники раннього феодалізму, вчинками яких керував мотив кровної помсти і бажання особистого звеличення. У трагедії англійського драматурга Гамлет — справді особистість, воїн, вчений, поет, людина великої сили думки і тонкої душевної чуттєвості.
Гамлет навчався у Віттенбергському університеті (Німеччина), одному із прогресивних навчальних закладів тієї епохи. Він вивчав філософію. Розумний, чесний, правдивий, благородний. Цінував мистецтво, любив театр, захоплювався фехтуванням. Мав хороший смак і поетичний дар. Герой здатний був аналізувати життєві явища і робити філософські узагальнення та висновки. Гамлет — гуманіст, вважав людину вищим творінням природи. Цитував античних філософів і поетів.
Герой відрізнявся від яскраво одягнених мешканців Ельсінора. Він завжди був у чорному, бо сумував за померлим батьком. Погляд його похмурий, брови зсунуті. Принц не розумів, чому всі люди, які любили короля, так швидко забули про нього. Оскільки Гамлет не такий, як інші, йому загрожувала небезпека бути відторгнутим суспільством. «Як могла розумна людина так довго сумувати за тим, кого вже не повернеш,» — думала мати героя. Король Клавдій був тієї ж думки. Не личило чоловікові так поводитися, слід було приймати все так, як є.
Вищим мірилом цінності людини для принца була людяність, яку, на його думку, втілював батько, якого він ідеалізував.
Про наглу смерть короля Гамлет дізнався від примари: заздрісний і підступний Клавдій влив у вухо свого брата отруту, коли той спав, щоб відняти у нього трон і королеву. Примара закликала до помсти.
Гамлет втратив всі попередні уявлення про життя (хотів здобути грунтовну освіту, стати спадкоємцем батька і мудро керувати країною, пізнати людину і світ). Він прагнув покарати Клавдія: викрити його, вибрати слушний момент і вбити. Тягар, що впав на плечі принца, важчий від родової помсти. Він мав стати до бою зі злочинною сутністю всього свого часу. Одягаючи маску божевільного (лише у такий спосіб він може відкрито звинуватити у злочині Клавдія), герой перейшов до розв’язання головного завдання, яке поставив перед собою: не лише помститися, а й утвердити високу мораль, сутністю якої було встановлення втраченого ходу світового порядку. Гамлет прагнув діяти. Він хотів знищити і викорінити зло, спрямувати в звичне русло «звихнутий» час («бути»). І в той же час герой ставив собі запитання, як? Принц не бажав коритися долі і терпіти біль від її гострих стріл, ухилятися від боротьби і закривати очі на безлад у суспільстві («не бути»). Проте у монолозі він поставив між словами «чи», можливо розуміючи, що виходив на боротьбу зі злом один, а індивідуальний протест ніколи не призводив до позитивних зрушень. Однак незважаючи ні на що, Гамлет вирішив боротися до кінця. Він був переконаний, що справжня людина завжди діє в ім’я великої мети.
Гамлет був філософом, нічого не приймав на віру, він не довіряв навіть собі, тому попросив свого товариша Гораціо допомогти йому переконатися у правоті слів примари. Принц домовився з мандрівною трупою акторів і поставив сцену загибелі свого батька, — і сумніви відпали. Перед героєм постало питання: «Бути чи не бути?» «Бути» — означало піднятися на боротьбу зі злом, помститися за смерть батька і, можливо, загинути. «Не бути» — значило змиритися, зробити вигляд, що нічого не сталося . Гамлет вийшов зі своєї духовної кризи і обрав шлях боротьби. Спочатку це божевілля, таємна війна, де він прагнув хоча б у такий спосіб протиставити себе придворному світу. Потім ця своєрідна війна продовжилася постановкою п’єси при дворі. Королю Клавдію і матері кинуто виклик. При цьому герой виявив мужність, винахідливість і водночас шляхетність.
Трагедія Гамлета полягала у тому, що він надто високо підняв планку: не тільки хотів помститися за смерть батька, а й змінити життя у Данії. Смерть батька навела його на роздуми про людські вади, несправедливість, яку чинили в палаці і в усій країні. У душі знялася буря. Гамлета дивувала поведінка матері, яка зрадила чоловіка, брехня і лицемірство стосунків мжі людьми. Все це дало йому підставу зробити висновок про те, що світ — в’язниця, а Данія — найгірша. І він взяв на себе сміливість знову утвердити високі моральні принципи, хоча розумів, що цей тягар для нього заважкий, тому вагався і докоряв собі за це. Його вже не влаштовувала елементарна помста, про яку він мріяв, коли вперше зустрівся з примарою. Він розмірковував про те, як «вправити суглоби» століття, як досягти того, щоб рідна країна перестала бути в’язницею. Гамлету було важко, — він не мав однодумців. Його друзі Гільденстерн і Розенкранц виявилися шпигунами, приставленими до нього королем Клавдієм. Чужою стала для нього й Офелія, любов до якої була єдиною втіхою принца. Герой бачив, як ті, хто ще недавно зневажали Клавдія, тепер догоджали йому. Гамлет довіряв лише Гораціо.
Гораціо — бідний студент, однокурсник принца. Між ним і Гамлетом — велика дистанція. Він людина твердого розуму, прихильник античності, шанувальник філософії стоїцизму. Спокійний, урівноважений, по-філософськи дивився на життя, стримував свою допитливість у рамках вченості, здатний був піти на компроміс.
Гораціо щиро любив Гамлета. Коли той помирав, хотів розділити з ним його долю: готовий був випити отруту з кубка. Отже, усвідомлюючи необхідність боротьби, і духовно вже готовий до неї, Гамлет залишався самотнім і не знав, як втілити своє призначення борця, за справедливість. Думка про народ, на жаль, у нього не виникала, хоча він знав, що прості люди люблять його так само, як і його батька. Для Гамлета єдність з народом, який здатний усунути всі перешкоди, здавалася зовсім нерозумною.
Принц став жертвою обставин, які створив сам.
Конфлікт вирішився фізичною загибеллю обох сторін, проте поразка була на боці Клавдія, а перемога — на боці Гамлета. Після знищення Клавдія з’явилася надія, що країною керуватиме розумний і гуманний король, а відтак люди, за яких так вболівав герой, житимуть краще. Гамлет — втілення високої людяності, борця, що не примирився зі злом. Хоч повністю не здолав його, проте не упав перед ним на коліна.
Озрик — образ негідника, амбіційного нахаби, який завжди поряд з тими, кому належала влада. «Водяний комар, мошка» — так називав його Гамлет. Він, як ті комахи, кружляв, швидко переносився з одного місця на інше. Отже, якщо він мешкав при дворі, значить там було смердюче болото. Озрик був третьою особою, яку посвятили в таємницю отруєної зброї. Йому байдуже, до кого із суперників потрапить отруйна рапіра, хто зазнає поразки. Він дбав лише про себе. Не було сумніву, що коли прийде новий Фортінбрас, місце Озрику знайдеться і при його дворі, бо зло завжди одягало нові шати.
Дядько Гамлета Клавдій спокусив королеву, вбив брата, здійснив підступні задуми проти законного спадкоємця. Поки домагався влади, діяв самостійно. Коли став королем, боротьбу проти Гамлета здійснював через придворних. Спочатку утримував Гамлета біля себе, щоб легше було стежити за ним, а потім вирішив відправити до Англії і вбити його. Клавдій — обережний, хитрий, спостережливий і розумний. Він зупинив похід Фортінбраса на Данію, швидко погасив гнів Лаерта, перетворюючи його в своєрідну зброю розправи над Гамлетом, зробив вигляд колегіальності управління державою, а найголовніше — не вірив чуткам про божевілля Гамлета.
Гертруда палко і ніжно кохала свого чоловіка. їхні стосунки здавалися Гамлету ідеальними. Разом з тим вона усвідомлювала свою моральну провину. Палко любила сина і виступала на його боці. Проте була слабохарактерна і не могла протистояти злу.
Полоній — царедворець, інтриган, лицемір. Він вірив лише самому собі. Турбувався про те, щоб син Лаерт і дочка Офелія дотримувалися зовнішньо честі і гідності. У нього все було підпорядковане розрахунку. Тому він повчав сина: «Тримай подалі думку від язика... Збирай усі думки, а свої бережи... Ший сукню по можливості дорожчу...» Він шпигував навіть за своїми дітьми: слугу посилав стежити за сином, а Офелію зробив співучасницею у шпигунстві за Гамлетом. Полоній помер від руки Гамлета тому, що підслуховував розмову королеви з сином.
Лаерт — прямолінійний, енергійний, сміливий, любив сестру і бажав їй щастя. Намагався бути самостійним і уникав опіки батька. Почувши про смерть Полонія, готовий був стратити винного, навіть якщо ним був сам король, якому він присягався. Для нього головним була помста, а не обставини, за яких загинув батько. Під час поєдинку з Гамлетом поводив себе не як лицар, а підступний вбивця, бо вийшов з отруєною рапірою. Тільки коли зрозумів, що помирає, що сам став жертвою підступності Клавдія, відкрив Гамлету правду. І той пробачив йому, тому що він — брат Офелії.
Офелія не належила до королівської крові й не була рівною Гамлету. Цю думку весь час підтримували її брат і батько. Офелія, слухняна сестра і дочка, завжди підкорялася їм. У неї не було волі і самостійності. Дівчина, збита з пантелику порадами вірнопідданих короля Клавдія, батька і брата, зневірилася у своїх почуттях до Гамлета.
Вона пережила два потрясіння: втрату коханого, його божевілля, і смерть батька, вбитого її коханим. Божевільна дівчина з вінком у руках упала у воду і, наче велика біла лілія, довго пливла, наспівуючи, поки не бурхливому потоці.
Образ Офелії супроводжували фіалки, як образ Марії з Немовлям.
Фіалка — християнський символ смиренності, і, відповідно, вона асоціюється з Христом на Землі, зазвичай немовлям. Як правило, зустрічається у сценах поклоніння і на картинах, із зображеням Діви Марії, яка тримає немовля, рідше — у підніжжя хреста. Білі фіалки виростають зі смертного одра Фіни (Словник сюжетів і символів у мистецтві. Джеймс Холл. — М., 1999. — С. 584.)
«Спершу Офелія здається невиразною, позбавленою індивідуальності, вона - слухняна маріонетка в руках свого батька-інтригана, у ній є якась штучність, яка дещо нагадує механічних дівчат-ляльок Гофмана. Високою поетичністю цей образ наповнюється в сценах божевілля, коли Офелія з’являється у вінку з польових квітів та з народними піснями на устах; тут її образ «оживає», набуває природності і зворушливості» (Коментар Д. Наливайко до «Гамлета», надрукований у шеститомнику видавництва «Дніпро» (т. 5. — К., 1986. — С. 648).