Історія зарубіжної літератури середніх віків та доби Відродження
Заняття 3. В. Шекспір. Сонети. їх філософська основа та ідейно-художня своєрідність
1. Сонет як жанр літератури. Його ознаки та особливості.
2. Англійський сонет. Цикл сонетів Шекспіра, їх загальна характеристика.
3. Заглиблення в людську психологію, поетизація людини та її почуттів у сонетах 66, 116.
4. Розкриття особливостей ренесансного сприйняття кохання у сонетах 103, 141.
5. Місце Шекспіра у світовій літературі.
Завдання для підготовчого періоду
1. Вивчити напам’ять сонет В.Шекспіра.
2. Написати твір-мініатюру на тему: «Які думки навіяла мені зустріч з сонетами Шекспіра».
Література
1. Бершадська Н. Сонети В. Шекспіра та їх переклади. // Зарубіжна література. — 2001. — № 39 (247) — С. 2 — 7.
2. Куцевол О.М. «Ключ, котрим Шекспір відкрив своє серце..», або Таємниці англійського класика. Урок-дослідження з вивчення сонетів // Зарубіжна література. — 1995. — № 5. — С. 26—33.
3. Морозов М. Шекспір. — М., 1956.
4. Тригубенко Е. Любовь как высшая данность в сонетах Шекспира (Анализ 116 сонета) // Зарубіжна література. — 2004. — № 41. — С. 22—23.
5. Урнов М.В., Урнов Д.М. Шекспир: его герой. — М., 1964.
Інструктивно-методичні матеріали
Вільям Шекспір став одним із видатних поетів доби Відродження. Йому належить 154 сонети, які були надруковані у 1609 році. Тематика їх різноманітна: це вірші про кохання, дружбу, роздуми про життя, творчість, мистецтво. У сонетах немає прямого відображення біографії поета, але його життєвий досвід, хвилювання, безперечно, надали шекспірівській поезії особливого ліризму. Сонети присвячені другу і смаглявій дамі.
Другом і покровителем поета, героєм його сонетів став граф Саутгемптон (хоча іноді називають ім’я графа Пемброка). Стосовно смаглявої леді немає достеменних припущень. Історія зберегла імена друзів поета, але не зберегла імені жінки, в яку він був закоханий у лондонський період свого життя. Один із біографів Шекспіра, видатний датський літературознавець Георг Брандер (1842—1927), вважав, що це була Мері Фіттон, придворна дама Єлизавети. Цю версію напівжартома, напівсерйозно сприйняв Бернард Шоу в своїй п’єсі «Смаглява леді сонетів» (1910). Багато інших біографів схильні бачити в цьому образі лише художнє втілення почуттів, які були притаманні закоханим. Сьогодні існує ще одне припущення стосовно смаглявої дами. Нею вважають дочку придворного музики Емілію Ланьє. Шести вона залишилася сиротою. Дівчиною опікувався лорд Генрі Фенсдон, камергер королеви. Коли вона стала дорослою, він зробив її своєю коханкою, а потім видав заміж за Ланьє, заплативши йому кругленьку суму. Оскільки Емілія дуже любила театр, лорд у 1594 році заснував театральну трупу придворного театру, в якій, можливо, і зустрівся з нею Шекспір. На час їх зустрічі Емілія була вже одружена:, їй виповнилося 26 років, а поету — 30.
Сонети, на відміну від Данте і Петрарки, присвячені не жінці, а переважно чоловіку. Шекспір дивився на світ очима гуманіста, а в центрі філософії доби Відродження була людина, здатна на високі почуття: честь, добро, вірність, милосердя і взаємодопомогу. Саме в дружбі найповніше втілювалися ці якості. Отже, чоловіча дружба для нього — найбільша цінність у житті. Вона вища за кохання до жінки, оскільки позбавлена хтивості й чуттєвих насолод. В основу сонетів також покладено філософію Платона, який стверджував, що чоловіча дружба вища за любов до жінки, оскільки позбавлена будь-якої корисливості, в ній гармонійно поєднувалися розум і душа. На думку філософа, існував Чорний Ерос — любов до жінки, і Ерос Афродіти Небесної, притаманний чоловікам. Чуттєва любов не могла піднятися до божественних висот. Лише Афродіта Небесна (Уранія) здатна була вселити чоловікам піднесене кохання. Відчути таку любов могли тільки чоловіки один до одного, бо Уранія причетна до чоловічого начала. Платон не міг собі уявити, що жінка здатна на піднесені почуття, тому робив висновок, що глибокі духовні зв’язки могли виникти лише між чоловіками. У зв’язку з такою концепцією в життя увійшло таке поняття, як «платонічне кохання», тобто кохання на відстані, без фізичної близькості.
Сонети Шекспіра драматичні, позбавлені традиційного словесного вбрання. Вони вражали психологічною правдою і поетичною досконалістю. У них були роздуми про кругообіг часу, мінливість світу. Перші сонети збірки присвячені оспівуванню фізичної краси і духовної досконалості юного друга. Ліричний герой — людина тонка, яку багато що хвилювало і ранило. Глибоко розроблена в сонетах і традиційна для жанру тема кохання (23, 56, 88, 116). Внутрішній світ закоханого різноманітний і складний. Перші 17 сонетів — звернення до безіменного молодого чоловіка, переконання його одружитися і народити нащадків. Згідно з однією із версій ним був граф Пембрук, майбутній лорд-канцлер Англії. Рідні юного аристократа, який рано втратив батьків, піклувалися про його одруження. Можливо, вони і звернулися до поета з проханням допомогти їм втілити власні плани. Для переконання ліричного героя Шекспір обрав тему недовговічності вроди і необхідності її збереження у дітях. Почавши з агітації за шлюб, автор перейшов до того, що хвилювало його: до тлінності життя і неможливості врятувати навіть кращих. Він переконував, що лише поезія здатна зберегти красу й оспівати її. Поет сам поступово закохався у молодого красеня і претендував на його кохання. їхні стосунки тривали три роки, про що повідомлялося в останніх сонетах цього циклу. Любов надихнула поета на творчість, наповнила його сонети життєдайною силою. Із 40—42 сонетів стало відомо, що друг зрадив поету, спокусив його коханку, або був спокушений нею. Хоча Шекспіру боляче, він, як і раніше, продовжував любити і пробачив йому, про що свідчать у 43—46 сонетах чуттєві й красиві освідчення в коханні. Однак поет вже не мав такої довіри, як раніше. Залишився страх втратити кохання, ревнощі, образи і пробачення. У Шекспіра з’явився суперник — теж поет, що стало для нього великим потрясінням. Згідно з дослідженнями, це був відомий на той час поет Джордж Чапмен, який перекладав античних авторів. Це змусило Шекспіра страждати. Тому він намагався то принизити чужу творчість, то шляхетно прощався з коханим (87 сонет), дозволяв наговорити на себе, щоб вину за розрив між ними покласти не на товариша, а на себе, то погоджувався на роль ошуканого чоловіка (сонет 93). Через пережиту драму стосунки між ними не відновилися. Історія любові поета до друга завершилася взаємними докорами і образами.
Сонети 127—152 присвячені жінці. Вони теж про кохання, причому не платонічне, а земне. На відміну від товариша, жінка не ідеалізована, а навпаки, показана з усіма її фізичними і моральними вадами. У сонеті 130 поет відзначав: у дами очі не схожі на сонце, уста — на корали, а щоки — на троянди, шкіра її жовта, дихання несвіже, а хода важка, проте вона все рівно прекрасна. На його думку любові не існувало, а була лише залежність від пристрасті, боротьба. Як і друг, жінка теж зрадила поетові з його товаришем. Він прокляв її (сонети 133—134), насміхався над нею, звертаючись до каламбуру (сонети 135—136). Як бачимо, поет ошуканий у своєму небесному й земному коханні. Незважаючи ні на що, він все-таки продовжував вірити у любов, у те найкраще, що доступно людині в її швидкоплинному житті. Поет дійшов висновку: лише любов — головне і реальне почуття, а решта — маячня (сонет 116).
У коханні поет бачив єдину живу і добру силу. Любов — всепоглинаюча пристрасть, для якої «океаном буде час розлуки» (56). Любов у Шекспіра пов’язана незмінно зі шляхетністю душі. З коханою поет розмовляв інакше, ніж з другом. Він оспівував не лише любов земну, а й повідомляв про суперечливі стосунки, подекуди хворобливі, — раптом кохана стала холодною, мов лід, навіть зрадила ліричного героя. Проте його почуття щире й глибоке. Він був захоплений своєю дамою, хоча й не ідеалізував її, описавши як звичайну земну жінку. Поет не хотів слідувати багатовіковим традиціям куртуазної лірики, бо не прагнув до нещирих почуттів і риторичного прикрашання. У сонетах Шекспір розповідав про те, що кохання не лише дарувало радісні хвилини, які окриляли людину, а й приносило горе, розчарування, страждання і біль. За змістом його твори — це роздуми, яким герой віддавався на самоті. Тут відсутні зовнішні події, розгорнуті описи, портретні характеристики. За своїм поетичним характером його сонет близький до придворної пісні — мадригалу: ті ж самі узагальнені образи пристрасті, та сама глибока туга чи жага. Автор висловлював свої почуття на самоті чи звертався до близької людини — свідка переживань.
Сонети Шекспіра — шедеври не лише ліричної, а й філософської поезії. Вони сповнені глибоких роздумів поета про творчість, право людини на безсмертя, про несправедливість, яка панувала у світі. Поет замислювався над засобами протидії руйнівній силі часу, стверджував перевагу духовного багатства над матеріальними цінностями, підносив значущість і невмирущість поезії, заглиблювався в естетичні й філософські питання, засуджував вади і несправедливість сучасної йому дійсності (66). Вів літературну полеміку, виступав проти евристичної поезії, захищав правду і простоту в мистецтві, виходячи з розуміння прекрасного як правдивого відтворення земної краси (21). В образній системі сонетів джерелом була реальність, пов’язана зі світом природи і з життям суспільства. Звернувшись до суворої форми сонета, Шекспір вийшов за межі традиційних тем і поетичних норм. Він наповнив сонет багатим змістом, глибокою думкою, хвилюючим людським почуттям, надав різноманітного звучання та високої поетичної довершеності.
Сонети Шекспіра привертали увагу митців: на них написали музику Шостакович. Кабалевський, Нікітін та ін. Кращими перекладачами сонетів стали Маршак, Пастернак, Паламарчук та Павличко.