1. Загальна характеристика іспанського Відродження.

2. Життєвий шлях Мігеля Сервантеса.

3. Роман «Дон Кіхот» — проза нового типу.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІСПАНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

У різних країнах Європи ідеї та ідеали Відродження знаходили своє самобутнє вираження, пов’язане з особливостями історичного розвитку країни. В Іспанії, з одного боку, дуже різко проявилися результати географічних відкриттів та колоніальних завоювань. З іншого боку, Іспанія залишилася країною феодальною. Період довгих війн проти маврів (так звана Реконкіста), — період жорстоких міжусобних війн, завершився тут створенням централізованої держави, страшною зброєю якої стала інквізиція.

Іспанія підкорила Португалію з колоніями, вона знаходилася на вершині своєї зовнішньої політичної могутності. Разом з тим країна все більше зубожіла в матеріальному і духовному розумінні. Народ занурився в тривалий летаргічний сон. Лише безсмертні творіння Сервантеса, Лопе де Вега і Кальдерона свідчили про те, що він таїть у собі сили для кращого майбутнього. Цей період історії співпав з часом правління Філіпа 1, Філіпа III, Філіпа IV і Карла ІІ. Багато іспанців не працювали, майже третина року була заповнена святами. Із світських професій повагою користувалася лише військова справа. Серед загального зубожіння найбільше благоденствувало духовенство, якому належала майже четверта частина всієї іспанської території. Значні земельні багатства були зосереджені в руках небагатьох знаменитих осіб, хоча великі землевласники не намагалися робити жодних господарських нововведень на своїх землях. Тому земля давала невеликий прибуток, часто був голод, хліб закуповувався за кордоном. Міська промисловість і торгівля зазнавали різних утисків і знаходилися не в кращому становищі, ніж землеробство. Великі податки розорювали народ, не збільшуючи державних фінансів. З кожним правлінням джерела народного добробуту зменшувались, найбільш працьовиті і заможні переслідувалися релігією. Великі кошти витрачалися на утримання двору і дипломатію, багато розкрадалось королівськими міністрами і придворними вельможами. Занепад фінансової системи відбивався на становищі армії і флоту, на колоніальних і міжнародних відносинах Іспанії. Золото і срібло, яке добували в рудниках Нового Світу, діставалося іноземцям. Проти іспанського владарювання піднялися Каталонія і Португалія і відстояли свою незалежність. Таким чином, іспанська монархія розпалася. У 1579 разі відокремилась Нідерландська провінція. Політична слабкість Іспанії викликала апетити у союзних держав — Франції та Німеччини.

В Іспанії Відродження відбувалося в зовсім інших умовах: духовна диктатура церкви не тільки не була зломлена, а, навпаки, з року в рік посилювалася. Життєрадісне вільнолюбство збереглося в країні завдяки її зв’язкам з арабською культурою. Гуманістичні ідеї не набули в Іспанії повного філософського розвитку. Звідси й особливий характер гуманістичних тенденцій: не науковий і філософсько поглиблений, а народний та імпульсивний, хоча від цього не менш глибокий, а ще більш революційний. У зв’язку з цим гуманістичні ідеї знаходили своє відображення виключно в поетичних образах, а не в теоретичних працях. З цих причин вплив античних та італійських зразків був значно меншим, ніж в інших країнах. Іспанська література мала своєрідний специфічний характер. Чільне місце в ній займала релігійна тематика: релігійні поеми і лірика (Ліс де Леон), описи дивовижного відчуття екстазу (свята Тереза), богословські трактати й проповіді (Ліс де Гранада), релігійні драми.

Іспанська література була представлена різними жанрами: романом, драмою, лі-рикою. Проте останній жанр був найменш розвиненим. Важко назвати імена, які мали б загальноєвропейське значення. Фернандо де Еркера — найбільш талановитий поет XVI ст. Подібно до Петрарки був духовною особою і оспівував свою ідеальну любов до заміжньої жінки — онуки Колумба — Леонорі де Міла. Він назвав її у своїх віршах Геліодорою («даром сонця»). Для нього вона стала світлом, сонцем, зіркою, радістю життя. Йому ж належать і патріотичні оди, і гімни. Більш значним став жанр епічної поеми, представлений Ерсильї твором «Араукана». Значного розвитку досяг роман, особливо ренесансно-лицарський. Не менш популярними були пасторальний і шахрайський романи. Розвиток цього жанру роману підготував грунт для Сервантеса, творчість якого стала вершиною літератури «золотого віку». В ній з найбільшою силою відображені гуманістичні ідеї доби, криза, яку пережила Іспанія наприкінці XVI ст., і протиріччя в свідомості передових людей того часу. Все це зробило Сервантеса одним із найглибших реалістів європейського літературного процесу.

2. Життєвий ШЛЯХ МІГЕЛЯ СЕРВАНТЕСА

В одній із церков міста Алькала-де-Енарес 29 вересня 1547 року було хрещено сина гідальго Родріго де Сервантеса Сааведрі, якого назвали Мігелем. Батько займався то юридичною, то медичною практикою, часто переїжджав з одного міста в інше зі своєю великою родиною (мав сім дітей). Декілька років прожив у столиці королівства Вальядоліді: там Мігель навчався в школі. Він отримав гуманітарну освіту, яку продовжив у Мадриді, куди переїхала родина. У Мадриді він вступив на службу камерієм (камердинером) до посла папи Пія V Джуліо Аквавіви. З папським послом у 1568 році поїхав до Риму. Документальних свідчень про цей період життя, на жаль, не залишилося.

Після смерті Аквавіви Сервантес став солдатом. Це сталося у 1570 році під час військових подій на Середземному морі: турецька ескадра захопила Нікозію, місто на острові Кіпр, яке належало тоді Венеції. Сервантес став учасником знаменної битви під Лепанто. Тут об’єднаний іспансько-італійський флот наніс 7 жовтня 1571 року тяжку поразку туркам. Хворий на лихоманку Сервантес був тричі поранений у бою і залишився на все життя зі скаліченою лівою рукою.

Після перемоги — знову військова служба, знову битви й мандри з полком містами Італії. Він побував у різних містах, ознайомився з життям народу, високими досягненнями античної цивілізації і сучасною культурою італійського Відродження.

В Італію Сервантес прибув як поет-початківець. Можна вважати, що саме на батьківщині Данте, Петрарки і Боккаччо сформувалися його літературні погляди.

У 1575 році Сервантес залишив військову службу і разом з братом Родриго, який також служив в армії, відправився з Неаполя на батьківщину. Галера, на якій вони пливли, потрапила до рук алжирських піратів. Сервантес віз із собою рекомендаційні листи командуючого іспанськими військами до Хуана Австрійського і віце-короля Неаполя герцога де Сеса на ім’я короля Філіпа ІІ. Прочитавши ці листи, пірати прийняли його за персону знатну та багату і стали вимагати такий викуп, який родина не змогла зібрати.

Слава про мужність Однорукого встигла поширитися по всьому Алжиру. Після кожної спроби втекти він потрапляв, закутий у кайдани, в ув’язнення.

Тільки у 1580 році його нарешті викупили, і Сервантес повернувся на батьківщину.

Коли він повернувся додому, іспанську монархію ще оточував блиск могутності, величі, непереможності. В XVI ст. Іспанія захопила Мексику, Перу, інші області Центральної і Південної Америки, але монархія розхитувалася зсередини. Однією з причин занепаду, до якого прийшла країна, було заокеанське золото. Із країн Нового Світу в Іспанію пливло золото і срібло, яке добувалося в шахтах Перу і Мексики. Але заокеанські багатства не послужили ні економічному, ні соціальному прогресу країни. Перешкодою цьому була феодально-абсолютистська диктатура. Іспанія була країною соціальних контрастів. Селяни, ремісники, гідальго зубожіли, гинули на війнах, селища пустіли. Купці ж багатіли накопичуючи золото. Його ставало в країні все більше, а м’яса, хліба та оливкової олії — все менше. Все доводилося закуповувати в інших країнах. Зростали податки, посади і звання продавалися, городяни перестали займатися виробничою діяльністю, бо завойовувати нові землі, жити за рахунок чужої праці було більш привабливо і вимагало менше часу, ніж заробляти на життя в Іспанії.

Вирвавшись з полону і повернувшись на батьківщину, герой битви під Лепанто відразу ж потрапив у скрутне становище. Ні нагород, ні грошей, на які він розраховував, ні служби, якої він домагався, відправившись з цією метою у ставку герцога Альби, Сервантес не одержав. Рекомендаційні листи втратили свою силу — Хуан Австрійський помер. Герой, який пробув п’ять років у страшному полоні, нікого не цікавив в Іспанії: йому довелося доводити, що, спілкуючись в Алжирі з іновірцями, він нічого поганого не зробив і нічим себе не заплямував.

Розчарування чекало на Сервантеса і в особистому житті. Одружившись, він не мав ні сімейного вогнища, ні щастя, бо майже все життя прожив окремо від дружини. У пошуках заробітку Сервантес звертався до різних занять, а у вільний від погоні за шматком хліба час — писав. В результаті зв’язку Сервантеса з Анною Франка де Рохас у 1583 році з’явилася на світ Ізабелла де Сааведра. Можливо, Анна Франка, чи Вільяфранка де Рохас, була маловідомою актрисою однієї з тих труп, для яких Сервантес писав комедії. В ті дні його часто бачили за театральними кулісами. Однак після народження дитини вона відразу одружилася з актором і антрепренером Алонсо Родригесом, а доньку залишила Мігелю. 12 грудня 1584 року драматург взяв шлюб з 19-річною Каталіною де Саасар-і-Паласьос, дівчиною з небагатої дворянської родини. Вона принесла з собою посаг у вигляді різного рухомого і нерухомого майна, але цього було недостатньо, щоб забезпечити більш-менш нормальне існування молодої сім’ї.

Сервантес написав пасторальний роман «Галатея», який сподобався публіці. Із двох десятків написаних ним п’єс у театрі йшли лише дві — «Алжирські звичаї» і «Руйнування Нумансії». В Іспанії того часу література не давала великих доходів, якщо у письменника не було впливових друзів, багатого покровителя. Після смерті батьків і загибелі брата Родриго Мігель став головою родини, яка складалася з двох сестер і небоги. Позашлюбну доньку виховувала його дружина. Сестри жили в Мадриді, дружина — в Есківіасі. Сервантес нарешті одержав посаду комісара із закупівлі провіанту і відправився в Севілью аж на 15 років. Це було багате портове місто. Там він зблизився з гуртком, у якому процвітала поезія сатиричного плану і написав сонет з нагоди пограбування Кадіса англійськими військами через негідну поведінку генерала Андалусійського узбережжя — герцога Медіна-Сидонії.

Посада комісара завдавала багато клопоту, селянські комори були порожні, а прові-антські комісари, які діяли від імені короля повинні були забирали останнє у населення міст і селищ. Доводилося змушувати церковну владу продавати свої запаси, а це було небезпечно. У місті Есіхе вибухнула сварка. Комісар Сервантес вимагав від церковного управління міста продати залишки за встановленими державними цінами. Але церковники не бажали нічого віддати. Сервантес силою забрав зерно, але опинився під загрозою відлучення від церкви, а згодом — тортур у застінках інквізиції.

Державній владі вдалося припинити цю справу, хоча церква була грізною силою в іспанській державі.

У 1588 році Англія розбила вщент іспанську армаду, а Мігель Сервантес продовжував закуповувати продовольчі товари для армії та флоту. У 1594 році його призначили збирачем податків. У 1602 році він опинився у в’язниці в справі, пов’язаній з розоренням банкіра, через якого він переказував у Мадрид зібрані ним гроші. Близько трьох місяців пробув він у севільській королівській в’язниці серед розбійників, жебраків та злодіїв. Там, за його власним свідченням, він і почав писати роман «Дон Кіхот». У цей час йому було 56 років. У 1603 році його випустили із в’язниці, але ще не виправдали: процес за тягнувся, і місце роботи він остаточно втратив. Тієї ж зими Сервантес і всі його рідні переїхали до Вальядоліду, який за два роки до того став столицею.

Взимку 1605 року в Мадриді вийшов друком І том «Дон Кіхота». Успіх був надзвичайний: за рік роман витримав шість видань. Його перекладали на інші мови, однак це не покращило матеріального становища письменника. Були дні, коли він змушений був їсти суп, який роздавали жебракам у монастирях. У Мадриді, куди він переїхав у 1608 році (у 1606 році це місто знову стало столицею), незважаючи на славу, Сервантес жив у злиднях. Через відсутність грошей і в надії на безкоштовні похорони обидві сестри Сервантеса, а пізніше і його дружина, яка продовжувала жити в Есківіасі, постриглись у черниці. Сам він вступив у релігійне товариство попів мирського типу — «Братство рабів святійшого причастія», сподіваючись знайти собі покровителя: воно складалося з високопоставлених осіб. У 1613 році випустив збірку «Назідательні новели». Писалися вони в різний час. У 1615 році вийшла збірка «Вісім комедій і вісім інтермедій, нових і ніколи не представлених». У цьому ж році вийшов і II том «Дон Кі- хота». Сервантес поспішав дописати роман, оскільки з’явилася підробка на нього, яка вийшла в світ під псевдонімом Алонсо Фернандес Авельянеди. Авельяведа не просто запозичив сюжет, а й написав памфлет на роман: Дон Кіхот — божевільний, а Санчо Панса — ненажера. Причому книга була насичена випадами проти Сервантеса: автору були добре відомі обставини його життя, навіть передмова була сповнена низьких насмішок над Сервантесом. Хто приховувався під цим іменем, до цього часу невідомо. Великого письменника в кінці життя принизили, подібно тому, як свині затоптали Дон Кіхота незадовго до його смерті.

Помер 23 квітня 1616 року. Похований за рахунок благодійних сум братства в монастирі, який перед смертю вказав сам Сервантес, прийнявши за два тижні сан ченця.

3. РОМАН «ДОН КІХОТ» — ПРОЗА НОВОГО ТИПУ

«Дон Кіхот» — книга, що залишилася на віки. Це суперечливий роман, як і суперечлива епоха, в якій жив письменник. Він являв собою сміливий сплав комізму і трагедійності, реалізму і гротеску, опису побуту і фантазії. Ламанч — область у самому серці Іспанії — Кастілії. Це випалена сонцем рівнина з червоними пагорбами.

І, нарешті, поєднання титулу «дон» зі словом «гідальго», що означало людину хоча й благородного, але зовсім не високого походження. Однак у XVI ст. гідальго іноді називали донами. Заголовком книги Сервантес хотів спантеличити читача. Роман був задуманий як пародія на лицарський роман. Дон Кіхот, бідний гідальго, зведений з розуму читанням лицарських романів, вирішив відновити давній інститут мандрівного лицарства. Подібно до героїв лицарських романів, він виїхав на подвиги в честь своєї уявної дами, для захисту всіх ображених і пригнічених у світі. Його обладунки — побиті іржею уламки зброї пращурів, його кінь — жалюгідна кляча, що спотикалася на кожному кроці, його зброяр — хитрий і брутальний селянин, який спокусився можливістю швидкого збагачення. Дама його серця — проста селянка із сусіднього села Альдонса Лоренсо, яку він перейменував у Дульсінею Тобоську. Також пародіювали у романі усі лицарські обряди. Нездорова уява Дон Кіхота змусила його в усьому бачити авантюру чи чаклунство, сприймати вітряки за велетів, постоялий двір — за розкішний замок, таз цирюльника — за дивовижний шолом, даму, яка їхала у кареті, — за викрадену принцесу. Всі подвиги здійснювалися героєм заради встановлення справедливості на землі. Але вони призводили до зовсім протилежних результатів: пастушок Андрес, за якого заступився Дон Кіхот, зазнав ще більш жорстокого покарання; напад на похоронну процесію закінчився переломом ноги ні в чому не винного ліценціата; прагнення допомогти іспанському лицарю, оточеному маврами, призвело до розгрому лялькового театру.

Всі ті, кого він намагався захистити, молили небо «покарати, знищити його милість з усіма лицарями, народженими коли-небудь у світі». Дон Кіхота ображали, били, проклинали, над ним сміялися, а в кінці свині затоптали його. Нарешті, змучений фізично, він повернувся до себе додому і там, важко захворівши, перед смертю знову став доном Алонсо Кіхана, названим за свої вчинки Добрим. Герой відрікся від лицарських марень і залишив заповіт на користь небоги з приміткою, що вона буде позбавлена спадщини, якщо одружиться з людиною, яка захоплюватиметься читанням лицарських романів.

Сервантес наділив героя не лише негативними, а й позитивними рисами. Автор дав Дон Кіхоту супутника, який був його контрастом і доповненням. Сервантес висміяв не лише сутність лицарських романів як жанру літератури, але й саму ідею лицарства. Він боровся зі старою феодальною свідомістю, протестував проти світогляду пануючої верхівки Іспанії, яка намагалася відродити «лицарські ідеї», проти феодально-католицької реакції, яка підтримувала ці ідеї.

Звичайний лицарський роман починався з детальної розповіді про дитинство і юність героя, життя батьків. У Сервантеса — зовсім інакше. Ми не знаємо, хто були батьки Дон Кіхота, як він прожив майже 50 років до того, як став героєм описаної в книзі історії. На відміну від героїв лицарських романів, у житті майбутнього героя не було нічого незвичайного. Він належав до старої, але зубожілої гідальгії, його майно становили спис, старий щит, худа кляча і борзий собака. Він мав родинну зброю, бо як справжній дворянин багато часу проводив на полюванні. Третину прибутків віддавав на їжу, решту грошей витрачав на одяг. Прізвище Кіхана було досить розповсюдженим у Ламанчі. З таким ось нічим не примітним гідальго, починали відбуватися незвичайні речі. Якщо образ героя у лицарському романі ста-тичний і незмінний, то у Сервантеса створений образ людини, в житті якої головну роль відігравали перетворення внутрішні.

Письменник стверджував, що його героєм заволоділо божевілля: він уявив себе мандрівним лицарем. Він був здоровий, освічений, енергійний. Робити йому було нічого. З господарством добре справлявся слуга для домашніх і польових робіт, за будинком слідкувала ключниця. Так що всі його заняття зводилися до читання й полювання. З книжок перевагу надавав лицарським романам, які він придбав для своєї бібліотеки. Щоб мати гроші на такі книги, герой продав навіть частину землі.

Гідальго жадав не просто діяльності, а й подвигу, а йому була доступна одна-єдина радість — радість спостереження: він міг співпереживати подвиги лицарів, читаючи про них у книгах. У лицарських романах здавалося все захоплюючим, не схожим на одноманітне життя Кіхани. Мабуть, спочатку герой шукав у романах лише розваги, потім захотів написати сам роман і хоча б в уявленні пережити дивовижні пригоди, ним же і вигадані. Але не тільки гідальго один читав романи, їх читали священик того селища, де він жив; господар постоялого двору, який посвятив його у лицарі, слуги, багата поселянка Доротея. Кожен читач знаходив у лицарських романах щось особливе і цікаве для себе. Алонсо Кіхану захопили не лише пригоди, а й висока мета: захист ображених і тих, хто страждав.

Мандри Дон Кіхота — ланцюг безперервних зіткнень з оточуючим світом. Дійсність не відповідала його уявленню про неї, але це його не засмучувало. Він бачив не реальний, а уявний світ. Йому потрібна незначна асоціація, щоб прийняти те, що він бачив, за бажане, особливо на початку мандрів, коли герой прагнув пригод. Дон Кіхот завжди був готовий до бою. Здавалося б, численні невдачі і побої, що випали на його долю, повинні були привести його до тями, переконати в безглуздості фантазій. Але ні! Він не дозволяв собі, незважаючи ні на що, мати сумніви в реальності своїх фантазій, хоча результати його вчинків і подвигів жодним чином не відповідали намірам героя. Реальна дійсність чинила жорстокий опір ілюзіям Дон Кіхота. Розрив між його уявленнями і природою життя склали головний мотив роману. Поведінка гідальго безглузда, але й у ній був свій високий внутрішній зміст: Дон Кіхот не знав іншого способу докласти до чогось свої сили, як стати мандрівним лицарем. Він хотів стати ним, щоб служити людям!

Упродовж своїх мандрів, які зайняли понад три місяці, гідальго зустрів людей різної соціальної приналежності, різних професій, різного віку і становища.

Якщо для Дон Кіхота на першому місці були думки про даму, то для зброяра Санчо Панси — турбота про свій живіт. На відміну від свого господаря, він думав про можливість збагачення. Тому погодився бути зброєносцем. Він хотів мати острів, бути губернатором, мріяв про повсякденний добробут, не забував зробити запас вина, провізії. Санчо не можна назвати божевільним, іноді він вражав своїм здоровим глуздом. Але, як і Дон Кіхот, знаходився під владою деяких привабливих ідей і бажань. Дуже швидко він зрозумів, що Дон Кіхот не в собі, але продовжував вірити його розповідям і поступово став учасником безглуздих вигадок і фантазій свого господаря. Санчо було властиве почуття власної гідності. Пам’ятаючи, що йому треба заробити і для себе і для родини, він завжди готовий просити що-небудь у Дон Кіхота: то платні, то віслюків, то гроші в обмін на удари палиці, котрі ніби знімали чари з Дульсінеї. Разом з тим він здатний був зрозуміти доброту і хоробрість Дон Кіхота.

«Дон Кіхот» і образ головного героя породили багатозначне поняття «донкіхотство», яке тлумачать по-різному. Це поняття часто вживають, коли хочуть підкреслити відсутність почуття реальності, і називають Дон Кіхотом людину, позбавлену відчуття дійсності, а тому безглузду, смішну і жалюгідну.

Проте під «донкіхотством» розуміють і інше: небажання пристосовуватися до життя, прагнення змінити його, наполегливе і навіть героїчне слідування мрії, вірність меті.

«Дон Кіхот» — дуже смішна книга, найсмішніша в світовій літературі, та водночас дуже сумна, зворушлива і патетична.

На запитання «що втілює собою Дон Кіхот?» Тургенєв дав таку відповідь: «Веру прежде всего, веру в нечто вечное, незыблемое, в истину, одним словом: в истину, находящуюся вне отдельного человека, нелегко ему дающуюся, требующую служения и жертвы. Дон Кихот проникнут преданностью к идеалу, для которого он готов подвергаться всевозможным лишениям, жертвовать жизнью.. Нам скажут, что идеал этот почерпнут расстроенным его воображением из фантастического мира рыцарских романов: согласны и в этом-то состоит комическая сторона Дон Кихота; но самый идеал остаётся во всей своей нетронутой чистоте. Жить для себя, заботиться о себе Дон Кихот счёл бы постыдным. Он весь живёт, если можно так выразиться, вне себя, для других, для братьев, для истребления зла, для противодействия враждебным человечеству силам — волшебникам, великанам, то есть притеснителям».

Тургенєв бачив і слабкість цього героя: схильність до самоомани. Але ця схильність дозволяла зберегти його ентузіазм.

Великий фізик Альберт Енштейн все життя, а особливо наприкінці його, перечитував роман Сервантеса, тому що кожна людина повинна «давать пример чистоты и иметь мужество серьёзно сохранять этические убеждения в обществе циников» (Ейнштейн в листі до Макса Борна). Сучасних читачів приваблює в романі моральна чистота і стійкість героя, його мужня готовність до самопожертви, його непохитна вірність своїм переконанням та ідеалам.