1. Загальна характеристика англійського Відродження.

2. Основні віхи життєвого шляху В. Шекспіра.

3. Етапи творчості, їх характеристика

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АНГЛІЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

В Англії Відродження розпочалося пізніше, ніж в інших країнах Західної Європи і було нетривалим, але більш інтенсивним. Це пов’язано з тим, що до Х!У ст. Англія залишалася відсталою країною, країною пасовиськ і землеробства, яка не накопичила матеріальних благ і культурних традицій; країною без промисловості і ремесел. Сторічна війна між Алою і Білою Трояндами об’єднала націю і загартувала її. Це був період різкого зіткнення королівської влади і національного парламенту. В Англії виникла абсолютна монархія, яку підтримували буржуа, люди без роду і племені, які нажили своє багатство завдяки лихварству, торгівлі, морським пограбуванням. Разом з тим існувала солідарність усіх прошарків суспільства у відстоюванні своїх прав проти деспотизму королівської влади.

Багато людей були позбавлені даху над головою і засобів до існування, що було обумовлено певними обставинами: Генріх VII розпустив феодальні дружини і воїни залишилися без роботи. Розпуск монастирів також призвів до жебрацтва десятків тисяч ченців. Унаслідок розвитку торгівлі шерстю багаті землевласники стали перетворювати свої землі на пасовиська, отже, люди втрачали заробіток, йшли до міста шукати роботи. Селяни піднімали повстання, лилася кров, відбувалися поодинокі страти поряд із вбивствами явними і таємними.

Англійські гуманісти вчилися у гуманістів континентальних. Вони знаходилися під впливом італійського гуманізму. Багато англійців їздили до Італії, щоб особисто познайомитися з життям передової країни тогочасної Європи. На розвиток англійського гуманізму вплинула і творчість Еразма Роттердамського, який довго жив і працював в Англії. Пізніше в Англію став проникати французький гуманізм. Особливо велику роль відіграла творчість М.Монтеня, філософія якого знайшла відображення у творчості Шекспіра.

У добу Відродження розвивається англійська наука: Уїльям Харві відкрив кровообіг людини, Френсіс Бекон став основоположником матеріалістичної філософії.

В Англії найбільше був розвинутий жанр драматургії. Драма була представлена двома жанрами: комедією і трагедією. На зміну акторам-любителям прийшли актори-професіонали. Вони кинули мандрувати і йшли на службу до короля або вельмож, працювали і жили в їхніх палацах. Збільшилася кількість домашніх акторських труп у високопоставлених осіб. Професійні актори у більшості своїй походили з ремісників. За часів царювання Єлизавети, яка дуже любила різні видовища, життя акторів значно покращилося, хоча саме вона ввела цензуру на п’єси (1574), тому що збільшувався попит на вистави, які стали вагомим фактом культурного життя. В 1576 році колишній тесля, актор трупи Лейстера Джемса Бербедж власноручно побудував публічний театр за міською стіною. Він назвав його «Глобус». У тому ж році з’явився ще один театр — приватний театр Блекфрайєрс. Вони представляли два різні типи театрів у Лондоні. У столиці існував також придворний театр.

Публічний театр «Глобус» Джемса Бербеджа проіснував майже двадцять років. Потім сини старого теслі зламали його і з того ж таки матеріалу побудували новий театр на південному березі Темзи. У ньому не було складних декорацій, сцена нічим не прикрашалася. У приватних і придворних театрах використовувалися можливості для механізації ефектів; там грали або бродячі групи, або любителі. За часів правління Єлизавети противники театрів відкрито не виступали проти них, хоча вважали, що театр відволікає від праці, підриває матеріальний добробут міщан, розбещує робочий люд, підвищує свідомість і змушує забувати про обов’язки по відношенню до господаря. Пі-сля смерті королеви боротьба проти театрів набула політичного спрямування. Хоча Яков, син Єлизавети, дуже любив театр, але не зміг захистити його від пуританських нападів: всі театри в Лондоні поступово припинили своє існування.

Англійська література була представлена жанрами ліричної поезії, психологічної прози і драматургії, особливо трагедії. їй був властивий демократизм, оптимізм, реалістичні тенденції.

Джеффрі Чосер (1340—1400) — батько англійської поезії останній поет середніх віків і перший поет Нового часу. Першим заговорив англійською мовою аристократичних кіл. Він не лише збагатив, а й розробив багато нових поетичних форм і метрів. Першим став писати англійські вірші п’ятистопним ямбом.

Народився близько 1340 року в родині заможного лондонського виноторговця. Навчався, очевидно, в університеті, в якому саме — невідомо. Був дуже начитаною людиною, бо не лише знав святе Писання, популярних богословів і відомих у ті часи класиків, але й читав в оригіналі Данте, Петрарку. Батько влаштував його до двору на посаду пажа, а згодом він став зброєносцем. Двічі брав участь у походах на Францію. Під час першого походу у 1359 році потрапив до полону, але був викуплений королем. Після повернення до двору на нього був покладений обов’язок розважати оповіданнями дружину Едуарда ІІ, а потім і першу дружину Річарда ІІ Анну Богемську. Спочатку використовував чужі твори, а потім став писати сам. Близько 1369 року написав поему «На смерть герцогині Бланк», дружини свого покровителя Джона Гонта, герцога Ланкастерського, потім «Парламент птахів» (бл. 1382) про сватання Річарда ІІ до Анни Богемської. Зачитувався творами Вергілія, Стація, Лукіана, Овідія, Данте, Боккаччо.

Неодноразово виконував таємні дипломатичні доручення короля у Франції та Італії. Опанував тосканську мову, що дало йому можливість прочитати твори великих флорентійських поетів в оригіналі. З 1374 по 1386 рік працював на посаді митного контролера при Лондонському порту.

Служба дозволила розширити зв’язки з особами лондонської ради олдерменів — особами, що обіймали посаду лондонського мера. У 1386 році Чосер був обраний депутатом у нижню палату парламенту до Кента, де він перед цим був суддею. Однак справи йшли погано. Змінилася влада у королівстві, — це торкнулося і Чосера: він втратив посаду на митниці. Згодом влаштувався наглядачем казенних будівель. Лише коли принц Генріх IV сів на престол, справи письменника налагодилися. Для нього знову настали щасливі часи, але тривали вони продовжувалися недовго. Помер 25 жовтня 1400 року. Похований у Вестмінстерському абатстві, де його могила стала першою у «куточку поетів».

Дефрі Чосер був поетом. Для своїх віршів він знайшов форму героїчних двовіршів і семирядкову строфу. Серед поетичних творів можна виділити поеми «Будинки слави», «Парламент птахів», «Тролі і Хрізенда», «Легенда про уславлених жінок». Написав багато балад, послань, скарг, од — «Золоте століття», «Скарга Венери», «Проти жіночої непостійності». У нього були вірші, які мали автобіографічний інтерес — «Послання до Скогану», «Послання до Бактону». Це були робочі етюди перш за все до «Кентерберійських оповідань».

«Кентерберійські оповідання» (1386—1389). Було написано 24 оповідання із 120 задуманих. Поет зобразив суспільство нової Англії. Багато сюжетів запозичено із книг: оповідання лицаря, правника, «Мелібей», розповіді ченців, лікаря, студента, другої черниці, настоятельниці, економа. Інші оповідання відомі усними мандруючими сюжетами: розповіді мірошника, управителя, корабельника, капелана, продавця індульгенцій, жінки із Бата, екзекутора, купця, зброєносця. Розповідь священика — це сповідь. Отже, Чосеру залишалося написати одну оповідку «Топаз», і то — пародію. Поет хотів зробити кожне оповідання переконливим, тому звернувся до прийому обрамлення — стер межу між реальними й вигаданими персонажами.

Фабула твору проста. 29 прочан зібралося у трактирі на околиці Лондона, щоб відправитися на прощу у Кентербері до монастиря. Господар трактиру Гаррі Бейлі запропонував їм дорогою по черзі розповідати цікаві і повчальні історії, яких мало бути дві — на шляху туди і назад. Паломники — представники усіх прошарків суспільства: студент, правник, абатиса, чернець, купець, селянин тощо. Теми їх оповідей глибше розкривали внутрішній світ оповідачів, іноді були засобом боротьби чи суперечки між ними. Вони доповнювали загальну картину англійського життя.

Твір наповнений комічними ситуаціями. Разом з тим гумор Чосера, м’який, незлий, рідко переходив у сарказм. У його жартах було розуміння людських слабкостей, готовність зрозуміти їх і пробачити.

Чосер був популярним серед сучасників. У нього вчилися Шекспір і його ровесники, які розробляли сюжети поета. Чосера любили Байрон і Кітс, ним захоплювався Морріс.

Томас Мор (1478—1535). Народився в родині королівського судді, отримав гарну освіту — спочатку в граматичній школі св. Антонія в Лондоні, а потім в Оксфордському університеті, де вивчав грецьку і римську давнину. Батька не влаштовувало захоплення сина, а тому він у 1494 році перевів його із університету до лондонської юридичної школи. Вивчаючи юриспруденцію, Томас не забував латинських, а особливо грецьких класиків.

У 22 роки став членом палати общин, проте парламентська кар’єра тривала недовго, оскільки королю Генріху VII не сподобалися виступи Мора.

Томас розірвав зв’язок зі світським життям і став послушником у монастирі. Однак розбещеність, невігластво і лицемірство духовників відштовхнуло його від них. І він знову повертається до світського життя. До активного громадського життя повернувся лише після того, як на престол став Генріх VIІІ, який був прихильний до нього і хотів наблизити до себе. Томас служив помічником лондонського шерифа, виконував дипломатичні доручення, був управляючим королівської канцелярії з прийому петицій і скарг, державним скарбником, канцлером герцогства Ланкастерського, спікером палати общин. У 1529 році став першим міністром короля (на цю посаду призначали лише представників вищих кіл або вищого духовенства). Томас Мор — перша людина із буржуазного середовища, яка одержала це високе призначення. Він став значною фігурою у політичному світі. У своїй громадській діяльності відзначався чесністю. Коли Генріх VIH готував реформацію церкви, Мор, не погодившись з ним, пішов у відставку. У 1534 році король став вимагати від нього принесення присяги, яка підтримувала б його реформаційну політику. Томас Мор відмовився підтримати короля і був ув’язнений в Тауері. Суд визнав його винним у державній зраді і виніс вирок: «Повернути поета за сприяння шерифа Вільяма Кінгстона в Тауер, звідти тягти по землі через лондонське Сіті в Тібурн, там повісити так, щоб він замучився до півсмерті, вийняти із зашморгу ще живого, відрізати йому статеві органи, розрізати живіт, вирвати і спалити нутрощі. Потім четвертувати і прибити по одній чверті його тіла над усіма чотирма брамами Сіті, а голову виставити на Лондонському мосту». Генріх VIH проявив милість і замінив цю жахливу страту тільки четвертуванням голови. Письменник був страчений 6 липня 1535 року.

Літературна спадщина Томаса Мора з’явилася у 1557 році. Вона містила латинські епіграми, різні твори, які він написав у ранньому віці, переклади з латині: «Життя Пікоделла Мірандола», «Життя Едуарда У», памфлети з питань церковної реформи. Найбільший твір — «Золота книга», така ж корисна, як і приємна, про найкраще улаштування держави і про новий острів Утопії» (1516).

«Утопія». Твір складався з двох частин. Спочатку автор описував фантастичну країну Утопію, а потім приєднав до викладу опис про економічне і політичне становище сучасних європейських держав.

Книга відкривалася розповіддю про те, як автор на посаді посла відправився у Фландрію і в Антверпен, де й зустрів надзвичайно освічену людину — моряка Рафаїла Гітлодея. Той розповів про те, як, мандруючи, потрапив до країни, що називалася Утопією. Це фантастична країна з ідеальним устроєм. До її складу входило 54 міста, утопійці в ній жили родинами. Кожна сім’я складалася не менше ніж з 40 чоловік. На чолі її — старший із членів, а на чолі кожних 30 родин — обраний ними правитель. Щорічно 20 чоловік з кожної родини переходили з міста на ферми, і така ж кількість поверталася з села у місто. Таким чином важка сільська праця розподілялася між усіма утопійцями рівномірно і справедливо. Працювали всі: не було такого, що одні купалися в розкоші, а інші важко працювали і жили бідно. Робочий день тривав 6 годин, решту часу відводили для прогулянок, розваг, музики тощо. В Утопії не було власності, торгівлі. У магазинах загального користування кожен брав стільки, скільки бажав. Ніхто окремо не готував їжу, всі ходили у загальну їдальню. Від роботи були звільнені лише правителі та люди, які присвятили себе науці. Якщо ж останні не виправдовували надій, то поверталися у ряди тих, хто працював. Усі носили однаково простий одяг.

У країні вирішувалися релігійні проблеми. Існувала державна релігія, але мала місце свобода віросповідання і релігійна терпимість. Тим самим виключалася можливість міжусобиць з релігійних проблем.

Разом з тим в Утопії існували раби — ними були злочинці. З ними утопійці поводилися дуже суворо. Автор висунув ідею виправно-трудових робіт як спосіб покарання для правопорушників. У цілому, утопійське суспільство було ідеальною, глибоко продуманою організацією.

Томас Мор не вірив у можливість знищення соціального зла шляхом зміни однієї політичної надбудови суспільства іншою. На його думку, необхідні були докорінні соціально-економічні зміни. Причину громадських негараздів він вбачав у приватній власності, де все вимірювалося грошима. Якщо попередники письменника вірили в освічену монархію, він був переконаний у зворотному — у перебудові суспільного життя, оголошенні майнової рівності.

Заслуга Томаса Мора полягала у тому, що поет втілив прагнення народу свого часу, правильно визначив ідеальний устрій суспільства, але не передбачив, яким чином здійснити перехід від сучасного до майбутнього. Це й обумовило літературний жанр — утопічний роман, або фантастичний. Цей твір сприяв появі багатьох наслідувань, із яких найбільш відомими стали «Місто Сонця» Томазо Кампанелли, «Нова Атлантида» Бекона, «Оцеана» Гаррінгстона тощо.

Еразм Роттердамський був другом Томаса Мора. Після страти поета з сумом зазначив: «У мене таке відчуття, немовби я сам страчений разом з ним».

Крістофер Марло (1564—1593) — один із великих поетів Англії, драматург. Народився в родині кентерберійського чоботаря. Завдяки підтримці друзів зумів вступити до Кембріджського університету. Після отримання диплома магістра у 1587 році поїхав до Лондона, щоб запропонувати свої послуги театрам. Став членом гуртка сера Вальтера Ролея — вченого, філософа, історика, поета.

В гуртку обговорювали релігійну філософію, висловлювали думки з матеріалістичним та атеїстичним ухилом, критикували релігійну систему. Поліція не чіпала Ролея, оскільки він був близький до двору, але інші члени гуртка не були захищені. Найбільш небезпечним для таємної поліції вважався Марло. Для нього підготували своєрідну пастку: запросили до трактиру, а ввечері інсценували суперечку, — і вбили його, встромивши в око. Це було поліцейське провокаторське вбивство. Суд виправдав убивцю: хтось із впливових людей добився у Єлизавети повного помилування для нього.

Марло написав дві частини «Тамерлана Великого» (1587—1588), «Трагічну історію доктора Фауста» (1588—1589), «Едуард ІІ» (1592—1593). Поет удосконалив білий вірш своїх попередників, зробив його гнучким і пристрасним. Він установив жанр ренесансної драми, яка не боялася вирішувати великі проблеми, вести людей до великої мети. Шекспір успадкував від Марло гуманістичну проблему драми, Гете — ідею драматичної обробки народної легенди про доктора Фауста.

2. ОСНОВНІ ВІХИ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ ВІЛЬЯМА ШЕКСПІРА

Вільям Шекспір народився 23 квітня 1564 року в оточеному лісами місті Стратфорді на річці Ейвоне. Пращури письменника були вільними землеробами, які не зазнали на собі кріпацького гніту. Серед них, мабуть, були хоробрі воїни, учасники Сторічної війни, про що свідчить прізвище «Шекспір», що в перекладі означало «той, хто трясе списом».

Батько, Джон Шекспір, був ремісником і торговцем, торгував шкірами, тобто був скорняком. У період розквіту навіть обирався мером міста. Наробивши боргів і рятуючись від кредиторів, певний час не виходив з будинку. За законами того часу його не могли заарештувати. Вільям палко любив батька, прагнув бути його помічником, намагався вивести сім’ю зі страшної скрути, а тому підробляв у м’ясній лавці, займався мисливством.

Навчався Шекспір у «граматичній школі», де, крім англійської, вчили латині і грецькій мові. Він був здібним учнем, тому його призначили помічником учителя.

У 18 років раптово одружився на доньці фермера Анні Хесуей, якій було 26. Через два роки 20-річний Уільям став батьком досить великої сім’ї: за донькою Сьюзен народилися близнюки — донька Юдиф і син Гамнет (Гамлет). Довелося працювати вдвічі більше, бо треба було утримувати дві родини — свою і батькову.

Несподівано Вільям сховався у Лондоні. За однією з версій — втік від покарання за те, що вбив оленя, тобто здійснив браконьєрство. За полювання у королівському лісі били плітками, клеймили, навіть страчували.

1585—1590 роки — це роки, які залишилися білими плямами в його біографії. Як він провів їх — невідомо. І лише через 5 років Шекспір з’явився як актор і драматург у лондонському театрі, що був побудований його земляком столяром Бербеджемом.

Почав з того, що доглядав за кіньми багатих людей — глядачів театру, потім став актором, пізніше переробляв старі п’єси для театру, тобто став «штопальником п’єс». Залишився всього один крок до самостійної творчості.

У 1588 році англійський флот одержав перемогу над королем Іспанії Філіпом II. Шекспір взяв участь у загальних святах. Радість перемоги відбилася на першому періоді творчості Шекспіра.

На початку 90-х років він написав дві поеми: «Венера й Адоніс» (1593) та «Лукреція» (1592). На той час майстерність поета цінувалася більше, ніж майстерність драматурга. П’єси писалися для сцени, а не для читання. Друкувалися тільки деякі з нових (вони не вважалися літературою), а поетичні твори видавалися часто, їх розповсюджували серед тих, хто любив поезію. Так було, наприклад, з багатьма сонетами Шекспіра. Збірка сонетів вийшла в 1609 р.

Сім’я Шекспіра залишалася в Стратфорді. Він часто приїздив додому, турбуючись про її добробут: купив найкращий будинок у місті й землю у передмісті, оточив свого батька комфортом, виклопотав для нього дворянське звання. У нього з’явився власний герб, який розшифровував його прізвище: це був сокіл, що держав спис і сидів на щиті, на якому по діагоналі було зображено другий спис. Гордо звучало гасло: «Не без права».

Дружині і дітям зручніше було залишатися у великому будинку, де Анна була справжньою господинею. Родина з радістю зустрічали батька — молодого, красивого, енергійного — і з подарунками.

Театр доби Шекспіра мало чим був схожий на сучасний. Це майдан, відкритий з трьох сторін, без завіси й декорацій, актори виходили на неї через задні двері, глядачі розміщувалися навколо. Найбільш знатні могли навіть сидіти на сцені. Серед глядачів не було жінок: вихованій жінці не можна було бувати в театрі. Зрідка глядачами були особи легкої поведінки або аристократки, які ставили себе вище натовпу і його забобонів, проте й вони з’являлися в театрі у масках. Жінок не було також серед виконавців п’єс. Ролі Дездемони і Офелії грали красиві хлопчаки- підлітки. Мало відомо про рівень акторського таланту Шекспіра. В його першій біографії, складеній Томасом Роу, сказано, що його найкращою роллю була роль примари батька Гамлета, небагатомовна, але психологічно насичена. Також залишилися відомості про те, що в своїх п’єсах він грав роль королів. Театру Шекспір був необхідний попри все як драматург, який вмів писати надзвичайні п’єси. Коли був відкритий найкращий лондонський театр «Глобус» (вміщував 2000 глядачів), Шекспір став одним із його директорів і господарів.

Письменник часто бував у гуртках акторів і драматургів, які збиралися в корчмі «Морська діва». У нього було багато друзів, але й немало ворогів, і один з них — драматург Р. Грін, який написав 1592 році злісні памфлети на поета.

Був також інший гурток, де Шекспіра приймали як свого, — гурток освіченої знатної молоді. Мабуть, туди його ввів освічений граф Саутгемптон, який дружив з Шекспіром, хоча й приховував w. дружбу. Велику роль у гуртку відігравав Роберт Ессекс — молодий вельможа, дуже обдарований, але з трагічною долею. Він був фаворитом королеви Єлизавети, а коли між ними стався розрив, вирішив організувати повстання (1601 р.). Сигналом для нього мала стати п’єса «Річард II» Шекспіра. П’єса-хроніка за своїм змістом перегукувалася із сучасністю. У ній виправдовувалося повстання проти короля-деспота, який не рахувався з інтересами свого народу.

Проте повстання не вдалося. Ессекс був страчений. Акторів «Глобуса» запідозрили у причетності до заколоту, їм довелося давати пояснення. Єлизавета повірила акторам і навіть була присутня на наступній виставі в той самий день, коли стратили Ессекса. Шекспір, мабуть, не мав нічого спільного із заколотом, бо не врятувала б його від загибелі навіть слава. Але трагедія Ессекса дуже вразила його друга Саутгемптона.

Останні роки життя драматурга були складними. Померли батько, син Гамлет — молодший брат, теж актор; померла королева Єлизавета, яка була покровителькою «Глобуса». На престол вступив король Іаков Стюарт, син страченої Марії Стюарт. Трупу «Глобусу» почали називати «слугами короля». Театр став придворним, загальнодоступні театри закривалися. Таким був театр «Блекфрайєрс», для якого довелось писати і Шекспіру. Молоді драматурги того часу і цього театру Бомонт і Флетчер намагалися відтіснити Шекспіра, і це деякою мірою їм вдалося.

У цей період Шекспір, титан і чаклун сцени, вирішив її залишити. У 1612 році він назавжди виїхав з Лондона і повернувся до Стратфорда. Тут драматург прожив ще чотири роки. Поряд були дружина, доньки, зяті, онуки, але не було незвичайного світу творчості і сцени, а без нього він не міг творити і жити.

Шекспір помер 23 квітня 1616 року в день свого народження. Йому виповнилося лише 52 роки. Тіло поета було поховано у стратфордській церкві, під вівтарем. Перед смертю він залишив детальний заповіт і епітафію:

Добрый друг, ради Иисуса берегись Тревожить прах, погребённый здесь:

Благословен будь тот, кто пощадит эти камни,

И проклят будь тот, кто потревожит мои кости.

За життя Шекспіра і після його смерті ніхто не мав сумніву в тому, що він був творцем прославлених трагедій, комедій і хронік. Але в XIX, а потім і в XX ст. стало виникати сумніви щодо авторства письменника, так зване «шекспірівське питання».

Виникла версія, що під ім’ям Шекспіра прихована ціла група письменників і вчених, які запропонували скромному автору за винагороду назватися автором їхніх п’єс. П’єси Шекспіра приписували філософу Френсису Бекону, графам Ретленду, Дарбі, Оксфорду. Однією з перших прихильниць «беконівської теорії» була американка Делія Бекон, яка мала одне прізвище з філософом. Вона надрукувала 1857 року книгу «Пояснення філософії Шекспіра», де довела близькість поглядів Шекспіра і Бекона. Спостереження було правильним, але вона зробила помилковий висновок, що п’єси Шекпіра писав якщо не сам Бекон, то члени очолюваного ним гуртка. Насправді схожість філософських поглядів пояснювалася тим, що Шекспір і Бекон були видатними людьми своєї доби — доби Відродження. Далі вона задумалася над словами епітафії. їй здалося, що під надгроб’ям зберігалися «таємниця авторства», якісь нотатки про те, хто був автором «шекспірівських п’єс». Делія переїхала до Стратфорда, щодня ходила до церкви, дивлячись на надгроб’я поета. Це привернуло увагу охорони, і коли, найнявши людей, вона намагалася проникнути в гробницю драматурга, її затримали. Делія виявила всі ознаки божевілля і швидко померла в лікарні. Ця подія посилила забобонне ставлення до надгроб’я і його закляття: «Будь проклят тот, кто потревожит мой прах!». З поваги до останньої волі Шекспіра, до його бажання покоїтися в Стратфорді його прах так і не перенесли до Вестмінстерського абатства, пантеону великих людей Англії. У ньому створено «куточок Шекспіра», поставлена статуя.

Невіра в талант людини з народу знову проявилася в XX ст. в Америці. її прихильники приписували твори Шекспіра іншому талановитому драматургу, його ровеснику, Крістоферу Марло, який трагічно загинув у 1593 році. Згідно з теорією, Марло сховався від убивць, і пересилав у театр свої нові п’єси через Шекспіра, прикриваючись його ім’ям.

У цій версії не було логіки. По-перше, смерть Марло зафіксована точно. Подруге, Марло і Шекспір писали одночасно, їх твори неможливо сплутати. Найбільш серйозні англійські і радянські дослідники ніколи не захоплювалися цими теоріями і не мали сумніву відносно авторства Шекспіра.

3. ЕТАПИ ТВОРЧОСТІ ШЕКСПІРА, ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

Творчість Шекспіра умовно поділили на три періоди:

1) 1590—1601 рр.;

2) 1601—1608 рр.;

3) 1608—1612 рр.

Такий розподіл виправданий і відповідав внутрішньому змісту творів кожного з цих періодів. Творчий доробок письменника складав 37 п’єс, 154 сонети і дві поеми.

У першій половині 90-х років XVI ст. Шекспір створив найжиттєрадісніші комедії, історичні хроніки, а також трагедію «Ромео і Джульєтта».

Він написав ряд хронік, п’єс на сюжети минулого Англії: «Річард III», «Генріх IV», розкрив трагічну сутність дійсності. Звернення до історичних сюжетів не було випадковим, бо розпочався процес формування нації, а значить, з’явився інтерес до історії батьківщини, прагнення усвідомити її в художніх образах. Події, що відображалися у хроніках, в основному відносилися до Х^—XV ст.; головна їх ідея — утвердження єдиної королівської влади і викриття феодалів, які розоряли країну чварами, заважали розвитку нації. Автор викривав королів-тиранів, які прагнули не народного добробуту, а лише особистого благополуччя, створював образи ідеального монарха (Генріх IV), виступав прихильником абсолютної монархії. Сюжети запозичував із стародавніх хронік, використував усні легенди.

«Король Річард III» (1590—1592 рр.). Річард III — король-лиходій, потвора від народження. Всю свою волю і талант він спрямовував на досягнення влади і захоплення трону, зокрема спланував убивство всіх, хто стояв на його шляху — брата, принца Уельського Едуарда, за те, що звався Георгом. Ця буква, згідно з пророцтвом, повинна була вбити дітей Едуарда IV, короля Англії (маленьких небожів), — а потім він розірвав стосунки зі своїми спільниками. Маючи талант перевтілення і гострої спостережливості, Річард ІІІ домігся кохання леді Анни, дружини свого брата — Едуарда, яка знала йому справжню ціну і вважала вбивцею чоловіка і свекра. Коли ж вона стала непотрібною для нього, Річард вбив і її. Наприкінці твору стало відомо, що граф Річмонд убив Річарда III. Шекспір показав, що такі риси людей нового часу, як розум, ініціатива, активна боротьба за своє щастя, перетворювалися на зло і були спрямовані на ошукання і пригнічення оточуючих.

«Ромео і Джульетта» (1595 р.) — одна із перших великих трагедій драматурга. Шекспір мужньо боровся за право людини, вірив у її гідність, віддав усі сили, щоб піднести її красу. Автор розповів про долю закоханих, сильне і чисте почуття яких зіткнулося з міцними феодальними забобонами. Трагедія проголосила кохання і гідність людини головними цінностями життя.

Вперше вона була надрукована під заголовком «Прекрасно написана трагедія про Ромео і Джульєтту» і в тому вигляді, в якому часто під гучні оплески виконувалася перед публікою. Сюжет драми автор запозичив з поеми англійського поета Артура Брука, написаної свого часу на основі італійської новели Матео Банделло. Якщо письменник головним чином відображав події, а не звертався до почуттів та переживань героїв, то Шекспір, навпаки, акцентував увагу на тому, як кохання сприяло духовному збагаченню героїв, ставало могутньою творчою силою. У Банделло фінал твору щасливий: Джульєтта одружилася з Парісом і народила дітей, а Ромео закохався в іншу красуню.

У XIV ст. у Вероні жили і ворогували дві родини — Монтеккі і Капулетті. Їх ворожнеча знищила Ромео і Джульєтту, Меркуціо і Паріса, Тібальта. Однак любов перемогла, хоча і дорогою ціною — ціною смерті. Тільки після втрати дітей їхні батьки з примиренням подали руку один одному, але вже занадто пізно.

Любов Ромео і Джульєтти спалахнула миттєво, з першого погляду під час зустрічі на костюмованому балу в Капулетті, куди Ромео проник з друзями. Ніщо ніби не провіщало цієї любові, все їй було вороже: сімейні чвари, захоплення Ромео красунею Розаліною, сватання до Джульєтти Паріса, воля її батьків, вік дівчини — всього 14 років.

Проте любов швидко розвивалася в юних серцях, народжуючи сміливі і тверді рішення, поетичні слова, змінюючи характери героїв. Кохання Ромео до Розаліни було надумане, оскільки молодому дворянину треба було любити когось, присвячувати комусь вірші. Подібне захоплення — це лише передчуття справжньої любові. Джульєтта перетворилася в жінку, здатну боротися за своє кохання. У молодих людей з’явилися спільники: годувальниця Джульєтти і чернець Лоренцо. Дівчина відкрилася годувальниці і чекала від неї допомоги, проте та заради грошей і подарунків, які вона приймала від Паріса і Ромео, зрадила її. Коли Ромео вислали за вбивство брата Джульєтти Тібальта, вона хвилювалася тільки за себе, а тому порадила дівчині вийти заміж за Паріса, хоча достеменно знала, що та дружина Ромео, оскільки їх таємно повінчав брат Лоренцо. Самотність Джульєтти у рідному домі стала повною, вона могла розраховувати лише на допомогу ченця. Коли обставини стали трагічними — Лоренцо дізнався, що Ромео вигнаний за вбивство, а Джульєтті загрожував шлюб з нелюбим, — він дав дівчині випити сік, щоб вона впала у глибокий сон на той час, поки він відшукає Ромео, щоб сповістити про все, що трапилося.

Збіг рокових обставин не дозволив здійснитися задуманому плану. Епідемія чуми, яка спалахнула в сусідніх з Вероною містах, відповідно, карантин не дав можливості Лоренцо дістатися до Ромео. Той, отримавши хибну звістку про смерть коханої, таємно повернувся до Верони, купив отруту і прийшов у склеп. Там він зустрів Паріса, який приніс квіти для своєї нареченої. Між ними виникла суперечка. Ромео вбив Паріса, попрощався з Джульєттою, випив отруту і впав поряд з труною коханої. Коли Джульєтта прокинулася, то побачила біля себе мертвого Ромео і склянку з отрутою. Вона поцілувала коханого з надією, що отрута залишилась на його вустах, а потім у розпачі заколола себе його кинджалом і впала на його бездиханне тіло.

Ромео — запальний, схильний до крайнощів, імпульсивний, однак не легковажний. Він умів кохати, закривав очі на головні перепони до свого щастя. Йому й на думку не спадало примирити своїх батьків з батьками Джульєтти. Він умів обманювати, а тому звернувся до ченця Лоренцо, щоб таємно повінчатися з коханою.

Джульєтта, незважаючи на свій юний вік, була надто практична, розсудлива і душевно зріла. Вона не лише глибоко відчувала, але й усвідомлювала все, що відбувалося навколо неї. її шляхетність і рішучість особливо яскраво проявилися тоді, коли годувальниця порадила їй зректися Ромео. Спостерігаючи зраду цієї відданої їй жінки, Джульєтта залишилася стійкою, непокірною у своїй самотності і вирішила діяти самостійно. Вона не побоялася випити напій, провести ніч серед покійників на цвинтарі і віддатися у владу невідомого майбутнього. Коли ж бажання молодих людей не здійснилося, Джульєтта, як і Ромео, знайшла достатньо мужності, щоб померти біля свого чоловіка.

У трагедії зіткнулися не просто сімейні родини, а дух феодальної жорстокості, помсти і ренесансної любові та дружби. Конфлікт виник не на ґрунті любові (герої віддані одне одному впродовж усієї трагедії), він базувався на зіткненні прекрасних почуттів зі світом зла і ворожнечі. Хоча Ромео і Джульєтта загинули, за ними залишилася моральна перемога. їхні батьки тільки після смерті дітей усвідомили, що ворожнечею знищили власне майбутнє. Трагедія оптимістична, оскільки висловлювала впевненість у перемозі феодального укладу життя. Вона стала справжнім шедевром. Німецький драматург Г. Лессінг у своїй праці «Гамбургська драматургія» зазначав: «Я знаю лише одну трагедію, яка втілювала любов: це «Ромео і Джульєтта».

У перший період Шекспіром було написано дві поеми і сонети, видані трохи пізніше (1609 р.).

Справжнім шедевром світової лірики стали сонети, відкриті читачу С. Маршаком і Б. Пастернаком.

Сонет — одна із найскладніших поетичних форм, яка мала певну структуру. Він складався із 14 рядків із визначеною системою рим. Англійський сонет, на відміну від італійського, набув простішої форми. Мав 4 чотиривірші і заключний двовірш (4, 4, 4, 2). Збереглося 154 сонети поета. Перші 126 присвячені другу, прекрасному і знатному юнакові, а 127 — 152-й — коханій, смаглявій чорноволосій Дамі; радості і красі кохання присвячено 153 — 154-й сонети. Сонети містили глибокий філософський і соціальний зміст. Вперше англійці познайомилися з цим жанром у Х^ ст. Це був переклад Джеффрі Чосера 12 сонетів Ф. Петрарки, однак при перекладі не вдалося зберегти сонетну форму.

У XVI ст. сонет став повноцінним жанром англійської літератури. У 1530 році англійські поети Томас Уайєт і Генрі Говард, граф Серрей створили свої сонети, проте вони набули популярності лише після смерті авторів, коли їх було надруковано в «Тоттеській збірці» (1557).

До початку 1530 року англійські поети зрідка зверталися до жанру сонета. Кінець XVI — початок XVII ст. — період «сонетного буму». Його розпочав Сідней, який у 1581 — 1583 рр. створив цикл сонетів «Астрофіл і Стелла». Це 108 сонетів і 11 пісень про кохання двох молодих людей. Поет остаточно затвердив сонетну форму в англійській поезії, закріпив за нею розмір п’ятистопного ямба, замість вільного вірша, прийнятого раніше.

Отже, Англія була підготовлена до появи 154 сонетів Шекспіра. Проте саме його творам судилося стати вершиною цього жанру. Мабуть, свій цикл сонетів Шекспір створив у 1590 роках. Перше повідомлення про нього, з’явилося у 1598-му. Надруковані вони були лише у 1608 році.

У перший період творчості написано і комедії «Угамування непокірливої» (1593), «Сон літньої ночі» (1595), «Багато галасу з нічого» (1598), «Дванадцята ніч» (1600) та ін.

Комедії Шекспіра різнобарвні, їх можна назвати драмами: настільки серйозні в них конфлікти, складні характери героїв, поставлені важливі соціальні, історичні і психологічні проблеми. Однак у добу Шекспіра твори з благополучним кінцем називалися комедіями. Головна тема майже усіх комедій — тема кохання, опір та інтриги оточуючих і, нарешті, перемога світлого почуття. Географічне місце дії завжди умовне. Молоді і прекрасні герої носили вишукані, мелодійні італійські й грецькі імена, простолюдини ж наділялися іменами англійськими. Світ високих почуттів стикався зі світом жартів і веселощів.

«У гамування непокірливої» (1593). Шекспір докорінно переусвідомив стару середньовічну тему про «злих дружин». Багатий дворянин із Падуї мав двох дочок: старшу непокірливу Катерину і слухняну покірну Б’янку. Він пообіцяв видати молодшу доньку заміж, за умови одруження старшої, яку ніхто не хотів брати за її гострий язик та непокірливість. До Падуї приїхав молодий дворянин Петруччо із Верони, який хотів одружитися з багатою жінкою, незважаючи на її вік, характер і вроду. Його товариш Гортензіо запропонував йому посвататися до Катерини, оскільки Петруччо й сам теж був гострий на язик. Ось що про нього говорив слуга: «Пусть только она ему одно словечко наперекор скажет, — он ей такую фигуру отмочит, что от её фигуры ничего не останется, и будет она на свет глядеть вроде слепого котёнка».

Коли Петруччо дізнався, що за Катерину дають півволодінь у розмірі 20 тис. крон, попросив її руки і призначив весілля через тиждень. Перед зустріччю з нареченою вирішив робити все наперекір, оспівувати її благодійність і настирливість.

У день весілля з’явився у старому брудному одязі, дав стусана попу, самовіддано і гучно молився, цілував наречену так, що луна йшла по церкві, не дозволяв залишатися на бенкеті у батька ні на хвилину. Катерина намагалася наполягти на своєму, але боялася чоловіка. Коли подружжя поїхало до замку Петруччо, вона впала у багно, бо було підрізано стремено. У замку він не давав їй їсти, наполягаючи на тому, що їжа погано приготовлена; не давав спати, а коли вона починала дрімати, то сварився. Катерина була готова на все, лише б чоловік заспокоївся. Коли той почав говорити на місяць, що це сонце, — вона погодилася з ним; коли ж на чоловіка сказав, що це жінка, — теж не заперечувала.

Тоді Петруччо вирішив поїхати з нею на весілля до її молодшої сестри. Б’янка виходила заміж за молодого і заможного дворянина Люченціо. Він опередив інших претендентів, проникши у її дім як учитель. Батько Б’янки погодився віддати доньку за умови, якщо згоду на шлюб дасть і батько нареченого теж. Оскільки Люченціо приїхав навчатися в університет, а батько був далеко, то замість нього одягли в багатий одяг слугу і назвали Вінченція. Справжній батько, довго не отримуючи вістей від сина, вирішив перевірити, чим той займався. Він направився до Падуї, де по дорозі і зустрівся з Петруччо й Катериною. Від них дізнався про весілля та адресу свого сина. Коли ж побачив свого слугу, що назвався його сином, був здивований і збентежений, бо вирішив, що той вбив Люченціо. Здивування було ще більшим, коли слуга не впізнав чи не захотів упізнати у ньому свого хазяїна. Раптом в костюмі простолюдина з’явився Люченціо. Пояснив батькові свій вчинок і попросив його благословення на шлюб. Петруччо, Люченціо і Гортензіо уклали парі, чия дружина покірніша. Вирішили, що переможе та жінка, яка перша прийде за покликом чоловіка. Люченціо наказав Б’янці прийти до нього, але вона відмовила. Гор- тензіо наказав своїй вдові з’явитися до нього, вона відповіла, що чекає, коли він сам прийде. Коли ж Петруччо покликав Катерину, та миттєво з’явилася, чим здивувала всіх. Коли ж прийшли Б’янка і вдова, — Катерина дала їм настанову, як треба догоджати чоловікові. Непокірлива змирилася.

Героїня непокірлива тому, що вона всіма силами своєї пристрасної натури піднімалася проти середньовічних звичаїв, згідно з якими жінка у всьому повинна коритися чоловіку.

Головна думка: чоловік мусить стояти вище за жінку, але й жінка повинна поважати і кохати чоловіка лише тоді, коли він дійсно стоїть вище за неї.

«Сон літньої ночі (1595 р.).» У комедії вирішувалася проблема любові й щастя людини. Герцог Афінський Тезей вирішив одружитися з Іпполітою, царицею амазонок. Напередодні весілля до нього звернувся його підданий Егей і поскаржився на те, що його донька Гермія не хотіла одружуватися з тим, кому він її пообіцяв, з Деметрієм, бо вона обрала Лізандра. Тезей нагадав дівчині, що коли вона не підкориться батьку, на неї очікуватиме смерть або довічне життя у монастирі. Лізандр не міг погодитися з рішенням батька коханої, бо за походженням і багатством він був навіть вищий за Деметрія, а головне, що його кохала Гермія. Врешті він запропонував дівчині втекти з дому літньої ночі до його тітки, заможної вдови, яка мешкала за 7 миль від Афін, яка його любила як рідного сина. Там їх не могли знайти жорстокі афінські закони. Гермія погодилася на таку пропозицію. Вона повідомила свою подругу Єлену, що не хоче стояти у неї на шляху до її щастя (та кохала Деметрія), що одружується таємно з Лізандро. Щоб заслужити повагу і любов Деметрія, бути з ним завжди, Єлена вирішила розповісти йому про вчинок Гермії.

Гермія і Лізандр заблукали в лісі, стомлені разом вони заснули. їх пішли шукати Деметрій і Єлена. Юнак відверто сказав Єлені, що вона не подобається йому. Він навіть хотів залишити її одну. їхню розмову підслухав Оберон, цар фей і ельфів. Йому стало шкода дівчини. І він послав свого слугу, щоб той приніс квітку під назвою «Любов у праздності». Соком цієї квітки цар наказав намастити очі своєї дружини Тітанії, щоб та закохалася у першого, кого зустріне, а потім за порятунок погодилася віддати йому свого хлопчика пажа. Другу половину соку велів віднести Деметрію та Єлені, щоб юнак закохався в неї до нестями. Проте сталася помилка: соком випадково було помазано вії Лізандра. Коли той прокинувся, миттєво закохався у Єлену, забув Г ермію, почав принижувати її, спрямовуючи свою увагу на іншу. Бідолашна дівчина нічого не зрозуміла, вона думала, що він насміхався над нею. Не могла зрозуміти перемін і Гермія, вона страждала. Коли Оберон зрозумів, що слуга припустився помилки, наказав соком помазати вії Деметрія. Коли юнак прокинувся, він побачив Єлену і закохався в неї теж. Між чоловіками виникла сутичка, бо кожен з них хотів мати за дружину саме її. Щоб нічого страшного не сталося , молоді люди тільки чули одне одного, але не бачили, бо в лісі сутеніло. Тоді Лізандро знову приспали, змазали вії іншими травами. Коли він прокинувся і побачив Гермію, любов повернулася до неї. Герой не усвідомлював, що з ним сталося.

Оберон врятував свою дружину від кохання до віслюка, за що вона вступила йому пажа. Твір завершився трьома весіллями.

Шекспір оспівав любов як одне із найпрекрасніших і піднесених проявів людської природи. На його думку, любов здатна підняти людину до висот, і разом з тим могла змусити здійснювати чудні вчинки. Проте автор був впевнений, що справжнє кохання завжди переможе і подолає усі перешкоди.

Другий період творчості Шекспіра прийнято датувати 1601—1608 рр. У цей час драматургом написані найкращі трагедії «Гамлет» (1601 р.), «Отелло» (1604 р.), «Король Лір» (1605 р.) та інші твори. Шекспіра відродив жанр трагедії, який занепав ще за часів Давньої Греції.

«Отелло» (1604). Перше видання трагедії з’явилося після смерті драматурга у 1622 році. Джерелом для фабули стала новела Джиральдо Чинтіо «Гекатоміті» (1565). Як Шекспір ознайомився з нею, невідомо. Можливо, хтось докладно переказав йому зміст, бо у передачі фабули драматург точно йшов за новелою. Він вніс зміни лише під кінець твору. Шекспір зробив до новели доповнення і відступив від неї набагато більше, ніж відступав зазвичай від своїх джерел. Якщо в новелі акцент зроблено на кримінальній справі, то в п’єсі — на глибині характерів героїв, трагедії їхніх стосунків. На перший погляд здавалося, що основною проблемою були ревнощі, хоча це далеко не так. Отелло — людина розумна, вільна від забобонів, з твердим характером і шляхетною душею. Він не мав такої людської слабкості, як ревнощі.

За походженням африканець, темношкірий, що ще раз підкреслювало думку, що біле і чорне зійтися не могло. Однак, незважаючи на расу, досяг могутності і високого становища. Він розумів, що через колір шкіри ним всі нехтують. Родриго називав його «товстомордим», Яго — «чорним дияволом». Він постійно чув, як оточуючі його люди висловлювалися на його адресу.

Дездемона, дочка венеціанського патриція, по-справжньому покохала героя за мужність, хоробрість, чесне і гаряче серце. Вона не хотіла виходити заміж за інших, відхиляла пропозиції вишуканих шляхетних венеціанців, бо її захопила чиста і піднесена душа Отелло. їй подобалося його співчуття до страждань інших і небезпека, з якою йому доводилося боротися. Між Отелло і Дездемоною існувала глибока внутрішня близькість — найвища форма кохання. Проте це світле почуття було кинуте у вир егоїзму й зла, втіленням якого став Яго. Дездемона — сама покірність і самопожертва, доброта і ніжність. Вона щиро переймалася справою Кассіо, тому що не могла бачити його сумним. Але героїня могла лише попросити чоловіка, а не вимагати чи протестувати проти його розпоряджень. Він — господар, вона — рабиня.

Отелло не мав жодного сумніву щодо кохання Дездемони, тому не відразу повірив Яго. Його серце боролося проти наклепів на дружину. Для нього зрада Дездемони — не лише зрада коханої жінки, а й втрата самого сенсу життя. Джерелом його ревнощів стала не низька недовіра, а зайва довірливість та ідеалізм. Він вірив Яго, тому що вірив усім людям. Ревнощі героя близькі до розчарування, йому важко тому, що та Дездемона, яку він вважав благородною, виявилась низькою істотою, яка зруйнувала його віру в жінку і її гідність. Отелло — не стільки месник, скільки справедливий суддя, який карав жорстоко і сліпо, суддя, який помилився у своєму вироку, але був чистим у своїх прагненнях.

Яго — протилежність Отелло. Він впевнений у низості всіх людей, тому помстився за своє власне приниження, яке існувало лише в його уяві. Він не здатний зрозуміти шляхетності Отелло і чистоти Дездемони. Яго песиміст і скептик. Він любив зло заради зла. Герой був ображений долею, через це і ненавидів увесь світ.

Твір Шекспіра — це трагедія ревнощів, обуреного довір’я. Скориставшись безмежною довірою шляхетного мавра, інтриган і кар’єрист Яго розпалив в його душі ревнощі.

«Отелло» найстрашніша із трагедій драматурга, тому що вбивцею і руйнівником свого особистого щастя став шляхетний, чистий серцем Отелло.

Герой був збентежений, коли Яго переконав його у зраді дружини. Доказом стала хусточка, яку він подарував коханій на весілля. Заздрісний і злісний, Яго посіяв у душі Отелло підозру в невірності Дездемони шляхом хибних, але зовнішньо правдоподібних доказів. А зробив він це в корисливих цілях, щоб усунути зі свого шляху до кар’єри Кассіо. Він був поручиком, а хотів стати лейтенантом. Проте посада дісталася не йому, а Кассіо. Знаючи, що Кассіо не можна вживати спиртного, бо той втрачав контроль над собою, напоїв його, за що лейтенант був відсторонений від посади. Яго порадив Кассіо звернутися за підтримкою до Дездемони з проханням вплинути на чоловіка. Мавр страждав, це руйнувало властиву його душі гармонію. Він принижував Дездемону, називав її шльондрою, навіть підняв на неї руку. А коли ревнощі повністю засліпили йому очі, прийшов у спальню і задушив її. Лише після скоєного він дізнався правду: дружина Яго переконала Отелло у невинності Дездемони, розповівши, що хусточку саме вона підняла і віддала Яго, що Кассіо ніколи не був коханцем Дездемони так само, як і ніхто інший. Вона у всьому звинуватила свого чоловіка, за що той убив її. Отелло у розпачі. Він розумів, що його обдурили, але не розумів для чого.

Яго організував напад Родриго на Кассіо, але той убив його. Після смерті у Родриго було знайдено листи, в яких він в усьому звинувачував Яго.

Комендантом Кіпру замість Отелло призначено лейтенанта Кассіо. Він попрощався з товаришем і розповів, що не причетний до любовного зв’язку з Дездемоною. Отелло в розпачі вбиває себе, а Яго вирішили покарати найжорстокішими тортурами.

Так, Отелло судив сам себе — самим нещадним судом. Проте помер з прозрінням, з вірою в Дездемону і водночас — вірою в людину.

«Король Лір» (1605). В основу трагедії покладено давню п’єсу «Історія короля Ліра і його трьох дочок». Шекспір значно збагатив легенду про Ліра, надавши їй своєрідний, піднесено-трагічний характер, разом з тим ввівши другий сюжет — історію старого Глостера і його синів. Трагедія Глостера співзвучна з трагедією Ліра. Це два нещасних батьки, які відштовхнули від себе найкращих своїх дітей. Історії не повторюються, а лише доповнюють одна одну.

У трагедії змальовано образ людини, яка осліплена феодальними традиціями і звичкою до свавілля.

Король Лір вирішив відмовитися від влади, «піти на відпочинок». Осліплений лестощами двох своїх старших дочок — Гонерільї і Регани, він розділив своє багатство між ними, впевнений, що завжди буде бажаним гостем у них. Лише молодшу дочку Корделію позбавив всього і навіть батьківської опіки, обурений стриманим висловлюванням її почуттів. Однак дуже швидко переконався у своїй помилці: доньки стали жорстокими до нього, придворні і слуги більше не улещували і не виявляли покори. З гнівом Лір запитав:

Скажіть, хто я? Мабуть, я не Лір?

Не той у Ліра погляд, не та хода.

Він, мабуть, занурений в глибокий сон?

Він марить? Наяву так не буває.

Скажіть, хто я? Хто мені пояснить?

І блазень дав йому страшну у своїй правді відповідь: «Тінь Ліра». Король вирішив жити по місяцю у кожної дочки, і почав з Гонерільї. Та зменшила його свиту зі 100 чоловік до 50, чим дуже образила батька. Вона ж наказала слугам не виконувати прохань короля і не звертати на нього уваги. Лір вирішив поїхати до другої дочки. Проте Регана виявилася ще гіршою від старшої сестри: вона відмовила йому в притулку, посилаючись на те, що місця в замку замало, його свиту наказали зменшити до 25 чоловік. Король не вірив своїм вухам. Під час страшної бурі, він пішов у поле і збожеволів від горя, бо відчував себе жебраком, не маючи даху над головою. Поряд з ним ті, хто по-справжньому любили його. Вони залишилися вірні йому навіть тоді, коли він все втратив. Це Кент, якого король прогнав за те, що той вирішив стати на захист Корделії (переконував не позбавляти дочку частки спадку). Це Глостер, який не хотів покинути Ліра у його біді, але й не міг допомогти йому, бо боявся гніву дочок і зятів короля.

У дні страждань Лір став іншою людиною. Перед ним відкрилися такі сторони життя, про які він і не підозрював раніше. Король відчув несправедливість того суспільного ладу, де бідні люди скиталися без притулку під час бурі в той час, коли багаті веселилися у своїх палацах.

О, як мало

Про це я думав! Лікуйсь, велич:

Перевір ти на собі усі почуття бідноти,

Щоб їм потім віддати усі свої збитки

І довести, що небо справедливе.

Король Лір до дна випив гірку чашу горя й страждань, на собі відчув жорстокість інших людей, зрозумівши свої помилки, свою жорстокість, несправедливість існуючого ладу. Божевільний Лір розумів життя набагато краще, ніж той Лір, що усвідомлював себе королем, судив про нього незрівнянно глибше і справедливіше.

Корделія належала до найчарівніших персонажів. Вона поєднала в собі красу жіночності і чоловічу твердість характеру у тих випадках, коли йшлося про людську гідність. Говорила мало і просто, на відміну від своїх сестер, однак кожне її слово було дорожче усіх заяв Гонорельї і Регани. Вона не обіцяла більше того, що могла зробити.

Коли Корделія дізналася з листа Кента про те, яке горе спіткало її батька, її чоловік принц Французький оголосив війну Британії. Через події у Франції він змушений був повернутися у країну, а Корделія залишилася сама з військом. Вона була переможена. Разом з королем Ліром її кинули до в’язниці, де за наказом позашлюбного сина Глостера Едмунда її було повішено. Батько пробачив свою дочку і сам помер від горя.

Корделія — справжня дочка Ліра, в її душі жила та ж уперта наполегливість і та ж велич, що і в душі батька. Принцеса заплатила за те, що не підкорилася спочатку своєму батькові, його прокляття тяжіло над нею. Вона, як і Глостер, загинула тому, що в світі гинуло усе шляхетне і торжествувало все підле.

Загинув чоловік Регани — герцог Корнуол. Вона захотіла одружитися з Едмундом, але у нього закохалася і її сестра Гонерілья, яка більше не любила свого чоловіка герцога Олені, хотіла його смерті через те, що він виступив на захист короля Ліра і звинуватив її у жорстокості. Вона не бажала поступатися своїй сестрі, а тому отруїла її і вбила. Едмунда вбив рідний син Глостера за те, що той підставив батька, звинувативши його у зраді, за що йому було вирвано очі. Крім того, Едмунд звів наклеп на нього, Едгара, ніби він хотів смерті батька, за що той відрікся від нього і прогнав. Юнак довго скитався, сповна пізнав увесь тягар життя. Коли ж зустрівся з осліпленим батьком і став його поводирем, то згодом розповів усю правду. Серце старого не витримало і розірвалося від горя.

Отже, трагедія побудована на зіткненні Добра і Зла. Боротьба кипіла навколо двох нещасних старих — короля Ліра і герцога Глостера, які нещодавно були деспотичними, самовпевненими, повними сил, а згодом стали приниженими вигнанцями, приреченими на загибель. Проте Добро перемогло, хоча й загинули головні герої трагедії. Шекспір знав життя і не втрачав віри в людей.

«Макбет» (1606) — це остання із великих трагедій Шекспіра. Історичним джерелом її стала хроніка Голіншеда.

У трагедії поставлено питання про згубний вплив одноосібної влади і особливо боротьби за владу, яка перетворила хороброго і сміливого Макбета в лиходія. Тут, як і в інших трагедіях, звучить тема справедливості і відплати.

Спочатку Макбет — хоробрий воїн, який мужньо захищав країну від ворогів. Він вірний васал короля Дункана. Проте в його душі все сильніше розгоралося полум’я владолюбства, яке стало рушійною силою в його діяльності. Він прагнув захопити трон. На цей вчинок його підбурила дружина — леді Макбет. Вона хотіла бачити свого чоловіка королем, тому підказала йому план вбивства Дункана, який зупинився у них в замку. Вночі, коли король заснув, вона підмішала зілля у страву, від якого поснули слуги. А потім Макбет убив короля і підклав під голову слуг закривавлений кинджал, щоб звинувати їх у його смерті. На цьому його злочини не припинилися. Макбет найняв вбивць для Банко, який став свідком його задумів; вбив дружину і сина Макфуда. Саме останній і став носієм справедливої помсти. Він вбив Макбета під час поєдинку. Загибель лиходія неминуча, проти нього піднялися усі сили добра. Його злочини тягнули за собою і покарання.

Леді Макбет була під стать своєму чоловікові, а іноді і жорстокіша за нього. За її розумінням, вважатися людиною міг той, хто здатний був здійснити свої задуми, якими б аморальними вони не були. Але у леді зла гордість покарана людською природою, яка непомітно пробудилася в ній. Вона почала відчувати на руках плями кров тих людей, до вбивства яких вона закликала свого чоловіка. Від цього героїня і збожеволіла.

Третій період творчості (1609—1612 рр.) характерний написанням «Зимової казки» (1610—1611), «Бурі» (1612). Це фантастичні, напівказкові п’єси, в яких висвітлювалися ті самі проблеми і конфлікти, що представлені в трагедіях, але тут, як завжди буває в казках, вони завершувалися щасливо.

«Буря» (1612). Дія своєрідної поетичної утопії відбувалася на далекому від цивілізації острові. Мудрий і добрий Просперо, опанувавши науку і таємниці магії, перетворив свій острів у світлий і розумний світ, де, не знаючи зла, виросла його донька Міранда. Дух Аріель, підкорений Просперо, за його наказом викликав на морі бурю, що прибила до острова корабель, на якому знаходилися люди, які колись спричинили зло Просперо. Він не хотів їм помститися, а волів пробудити в них добро. Ставши добрими і щасливими, колишні вороги Просперо разом з ним, Мірандою і її коханим Фердинандом покинули чарівний острів.

3. ОСОБЛИВОСТІ ДРАМАТУРГІЇ ШЕКСПІРА

• змальовував долю окремих людей на фоні суспільного життя;

• зображував людські характери з різних сторін, причому не застиглими, а в динаміці;

• показував життя в контрастах;

• підпорядковував форму драми завданням змісту, що сприяє миттєвості розвитку дії. Герої розкриваються в дії, а не в словесних характеристиках;

• використав не рівномірність розвитку подій у п’єсі, а концентрацію дії в кульмінаційних її сценах; гнучке переведення дії з одного плану на інший з наступною зміною ритмів у сюжеті.

Творчість Шекспіра високо цінували Т.Шевченко, Панас Мирний, Іван Карпенко-Карий, Леся Українка, Іван Франко. Перші переклади творів Шекспіра українською мовою були опубліковані у 1822 році. (М. Старицького — у Києві, П. Куліша — у Львові). Його твори також перекладали Франко, Федькович, Рильський, Бажан та ін. Шанувальниками Шекспіра були Пушкін, Белінський, Тургенєв. Козинцев поставив два фільми: «Гамлет» (1964) і «Король Лір» (1972).

Комедії і трагедії Шекспіра — уславлення піднесеної і чуттєвої любові, утвердження пристрастей і людських емоцій, захоплення радощами і насолодою, прославлення розуму, здібностей і краси людини. Сутність драматурга, поета полягала у всеосяжному погляді на світ, у природному поєднанні людини, природи і суспільства. Він найповніше висвітлив інтереси епохи до людської особистості, найглибше занурився у людську душу і яскравіше за всіх висвітлив усі куточки внутрішнього світу людини.

З творчістю Шекспіра познайомилися на початку ХК століття. Він прийшов в українську культуру через посередництво російської мови та літератури.