Історія зарубіжної літератури середніх віків та доби Відродження
Лекція 11. Німецьке і Нідерландське Відродження
1. Загальна характеристика німецького Відродження у Німеччині і Нідерландах.
2. Себастьян Брант — німецький гуманіст та сатирик.
3. Еразм Роттердамський і його безсмертна сатира.
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ У НІМЕЧЧИНІ І НІДЕРЛАНДАХ
Німеччина була роздробленою країною. Католицька церква втрачала свою монополію на духовне й розумове життя суспільства. Наука прагнула спиратися на реальний досвід, а не на церковний авторитет і догми.
Гуманізм розповсюджувався у Німеччині, як і в романських країнах, але, на відміну від Італії, Іспанії, Португалії і Франції, зустрів простонародну опозицію. Середньовічна епічна поезія майже зникла із суспільного життя країни. Замість лицарської літератури на початку XVI ст. розвивалась простонародна, спрямована проти вищих прошарків суспільства. Німецька сатира — найпопулярніший жанр літератури. Оскільки гуманісти Німеччини хотіли бачити свою країну оновленою, звільненою від церковно-феодальної реакції, то література тяжіла до публіцистики і сатири. На відміну від інших країн Західної Європи, німецькі гуманісти звернулися до жанру сатири в різних її проявах: панегіриків, гумористичних діалогів, філософсько-публіцистичних трактатів, притч. Причому велика увага приділялася богословським проблемам, викриттю ченців і папської курії за відступ від християнства.
Рух Реформації очолив Мартін Лютер. Він переконував, що людину може врятувати лише особиста віра в Христа, а не особливі заслуги святих і добрі справи на користь церкви. Віруючі завжди безпосередньо пов’язані з Христом, і його благодать дана будь-якому християнину через проповідь.
2. СЕБАСТЬЯН БРАНТ — НІМЕЦЬКИЙ ГУМАНІСТ ТА САТИРИК
Себастьян Брант (1457—1521) — німецький гуманіст, сатирик, вчений, юрист, доктор канонічного і цивільного права, професор Базельського університету, канцлер Страсбурга, адвокат, перекладач поезії Петрарки німецькою мовою.
Народився письменник 1457 року в Страсбурзі. Спочатку жив у Базелі, де й надрукував свою поему «Корабель дурнів». У 1500 році через те, що Базель не належав до Німецької імперії, переїхав до рідного міста Страсбурга, отримав посаду міського секретаря і залишався на ній до кінця свого життя, хоча Максиміліан дав йому титул пфальцграфа, імператорського речника, і призначив членом імперського камерного суду.
«Корабель дурнів» (1447). Зміст твору у прямому розумінні підслухано на міських ярмарках і майданах, у тавернах і ремісничих майстернях, — скрізь, де лунало народне гострослів’я.
Поема багато разів перекладалася. У 1497 році гуманіст Я. Лохерол переклав латинською мовою, а згодом з’явилися її переклади у Голландії, Франції й Англії. Сатира написана римованим кніттельферзом (восьмистопним силабічним віршем), улюбленим у німецькій поезії, що надало їй національного характеру. Вона мала антикатолицький і антибуржуазний характер.
Сатирик у своєму творі вивів сто одинадцять образів дурнів, кожен з яких втілював якусь одну слабкість, що виникла через природну людську дурість. Причому всі вони позбавлені індивідуальності (імен, біографій, характерів). Усі персонажі зібрані на одному кораблі, який відпливав у Наррагонію (країна дурості). Парад дурнів очолював псевдовчений, який знав декілька латинських слів і здатений був тільки на те, аби пускати пил у вічі. Дурень-бібліофіл накопичив багато дорогих книжок, котрих ніколи не читав і не прочитає. Серед «дурнів» — учені-педанти, лікарі-дурисвіти, брехливі астрологи, п’яниці й ненажери, хвальки і грубіяни, перелюбники і картярі, модники і модниці, тобто компанія негативних персонажів. Кожен з них належав до певного прошарку суспільства: пліткарі, інтригани, лікарі-шахраї, гравці в азартні ігри, хабарники тощо. На голові у них були чудернацькі ковпаки з дзвіночками.
Автор критикував соціальний устрій, в якому все купувалося і продавалося за гроші, саме тому перевага надавалася пану Пфеннігу (богу багатства, грошей), який панував над світом. У такому суспільстві людину цінували не за її гідність, а за достаток. Перше місце відводилося багачу, бо гідність людини вимірювалася кількістю монет у кишені. Тому перед багатим відчинялися усюди двері, його саджали за стіл, йому прислуговували у той час, коли за дверима знаходилися бідні і голодні. За гроші продавалося і правосуддя. Страчували тих, хто скоїв дрібні злочини. Чиновники служили не батьківщині, а пану Пфеннігу. Священики приймали духовний сан заради матеріального добробуту. Ченці були здатні на будь-які ганебні вчинки заради грошей. Така особиста корисливість ослаблювала державу, калічила людину, нівелювала поняття справедливості. Шлюб укладався на основі матеріального розрахунку, а не почуттів. Батьки запрошували для своїх дітей вчителів-невігласів або відправляли на навчання в інші країни, чим дуже пишалися. Німеччина вважалася країною просвітництва. В ній з’явилося багато книг, розвивалися науки. Усі занадто захопилися модою, особливо чоловіки. Вони прикрашали себе золотими ланцюжками, фарбували волосся, надаючи йому хвилястої форми, носили одяг у складки, що свідчило про їхню легковажність. Ці вади автор вважав не гріхом, а безглуздістю, що не відповідала здоровому глузду.
Брант вважав знаною лише ту людину, яка мала добрий характер, честь і гідність. Він намагався повчати, моралізувати, насаджувати правила вихованості.
Поема сатирика позбавлена поетичної довершеності, однак знайшла прихильність читачів і мала багато наслідувань.
Ні мотив дурнів, ні образ корабля не були чимось новим. Віршована сатира письменника — чудова компіляція матеріалу моралізаторського змісту. Дурість — це не омана, а гріх, відхід від заповідей Бога. Новизна книги полягала у тому, що автор був сповнений оптимізму і переконаності у доцільності гуманістичних ідей для покращання світу. На думку письменника, грішник-дурень може мати можливість вічного спасіння, якщо відмовиться від своєї сутності.
3. ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ І ЙОГО БЕЗСМЕРТНА САТИРА
Еразм Роттердамський (1469—1536) — нідерландський гуманіст доби Відродження, талановитий письменник, видатний вчений-філолог, автор філологічних, теологічних і педагогічних праць, лідер гуманістичного руху в Європі. Він мав великий вплив на сучасників, який порівнювали з впливом Вольтера. З його думкою рахувалися передові люди того часу. Його запрошували до себе тогочасні монархи Європи: Генріх VIH, король англійський; Франциск 1, король Франції; Фердінанд І, імператор австрійський; Зигмунт І, польський король; Ернест, герцог баварський; Леон X, Папа Римський, але усім гуманіст відмовив через небажання втрачати духовну незалежність і здобувати матеріальну забезпеченість. На схилі віку він також відмовився прийняти мантію кардинала від нового папи Павла III.
Дезідерій Еразм Роттердамський (справжнє ім’я і прізвище — Герхард Герхарде) народився 28 жовтня 1469 року в Роттердамі (звідси його літературний псевдонім). Він був позашлюбним сином голландського бюргера. Навчався у Девентерській церковній латинській школі, а після смерті батька — упродовж 1488—1493 рр. — знаходився у Штейнському монастирі, де прийняв постриг. Для здобуття освіти у 1493 році залишив монастир. Вивчав класичну філософію і теологію в Парижі, Турині, одержавши там ступінь доктора богослов’я. Багато подорожував: побував в Англії, Швейцарії, Австрії, Італії, Німеччині. З 1513 року Роттердамський жив переважно у Швейцарії. Особистість гуманіста почала формуватися переважно у Парижі, в Англії зародилася його етико-теологічна система. Найбільш значні роки життя письменника пройшли у двох німецьких містах — Базелі і Фрейбурзі.
У 1500 році була надрукована перша збірка латинських прислів’їв притч і сентенцій «Адагії», яка принесла йому гучну славу. За життя автора книга виходила 60 разів: спочатку складалась з 800 прислів’їв, а в кінці — із 3260. У 1518 році вийшла збірка «Домашні бесіди», присвячена синові базельського книговидавця Фробена. Вона складалася із 57 сатиричних діалогів про різні помилки і вади сучасників. У 1531 році з’явилася збірка афоризмів відомих людей античності «Апофтегмата». Крім того, Роттердамському належали дві тисячі листів, що складали одинадцять томів, твори на морально-виховні, філологічні, теологічні та педагогічні теми. Серед них «Настольна книга воїна Xристова», «Про християнський шлюб», «Скарга Миру» (1517 р.) тощо. Він переклав грецькою мовою текст Нового Заповіту (1516 р.), відновив дев’ять томів творів св. Ієроніма, перекладав праці перших отців церкви.
Свою письменницьку місію Роттердамський вбачав у служінні людству, прагнучи своєю творчістю сприяти його досконалості.
Помер 12 липня 1536 року у Базелі.
«Похвала Глупоті» (1509) — головна праця Е. Роттердамського. Задум її виник під час його подорожі з Риму до Англії, де він гостював у свого друга — англійського гуманіста Томаса Мора, якому й присвячено твір. Сатира була написана протягом кількох днів і видана у Парижі в 1511 році. Вона мала великий успіх: була надрукована у декількох тисячах примірників і перекладена багатьма європейськими мовами.
За жанром — це пародійний панегірик, спрямований проти середньовічного устрою життя. Жанр «похвала» належав до літературних традицій античності. («Похвала Бусиріду» — міфічному царю-лиходію, «Похвала смерті», «Похвала миші», «Похвала лисині» тощо). Тема глупоти проходила крізь усю поезію, мистецтво і народний театр XV—XVI ст. Твір мав чітку архітектоніку. Він складався з передмови, в якій автор з’ясовував свій намір — висміяти все потворне й кумедне в людському житті; вступу, де Глупота за кафедрою в позі вченого з блазнівським ковпаком на голові, оголосила тему, представила аудиторію і познайомила слухачів зі своїм родоводом та оточенням; 2-х частин і висновку. У першій частині розкривалася загальнолюдська влада Глупоти в житті і природі людини, яка стала основою радощів, всілякого процвітання й щастя; у другій описувалися різні її види і форми у суспільстві — від нижчих прошарків до вищих кіл, а також містилась нищівна критика всього укладу середньовічного життя.
Оповідь велася від імені Глупоти, яка у хвалебному слові називала себе найбільшою добродійкою роду людського.
Головна героїня носила ім’я Морія, що з грецької перекладається як «глупота». Вона ображена на те, що люди не змогли гідно вшанувати її, тому вирішила зробити це сама. Морія представлена у двох образах — як нерозуміння і як природний чуттєвий початок. Вона — дочка бога багатства Плутоса і безтурботної німфи Неотеси (Юність). Глупота зачата в стані похмілля. Випестили її чарівні німфи: Мете — п’янкість і Апедія — невихованість. Народилася Морія на тих Щасливих островах, де не сіють, не орють, а в житниці збирають.
Її рідна сестра і служниця Філавтія — Самовихваляння. Оточена вона слугами, серед яких Анойя (Безрозсудливість), Колакія (Улесливість), Лета (Забудькуватість), Місопонія (Лінощі), Комос (Насолода), Нігретос — Гіпноз (Непробудний Сон), Трюфе (Зажерливість). З допомогою цих вірних слуг Глупота підкорила увесь людський рід. Вона віддавала накази навіть імператорам.
Морія не була дурною, вона мала тверезий розум і неабиякий життєвий досвід.
Серед клевретів Глупоти граматики, юристи, обмежені ритори, письменники-плагіатори, правознавці-крутії, довгобороді філософи, марнославні поети, астрологи-шарлатани, купці, майстри схоластичної культури. Особливе місце займали богослови, ченці, які стали опорою феодально-католицької реакції. Автор різко критикував облудну набожність в її надміному культі ікон і молитов, таврував зловживання у відпущенні гріхів; насміхався над безглудними проповідниками церкви, невихованими, грубими, безсоромними ченцями; висміював феодальну верхівку суспільства, яка вихвалялася своїм походженням. Королі і дворяни розважалися і думали про особисту користь, замість того, щоб вирішувати державні проблеми, опікуватися загальним добром. Придворні сановники потурали сумнівним уподобанням королів, намагалися перевершити один одного у підлабузництві, плазуванні, розкоші і гультяйстві.
Вище духовенство — єпископи, кардинали і навіть Папа Римський далекі були від скромності й убозтва апостолів. Первосвященики хизувалися, купалися в розкоші, заради зміцнення римської курії готові були пролити людську кров. Нижче духовенство, наслідуючи їх , обкрадало своїх одновірців. Автор виступив проти світу буржуазного поборництва, який не менш ворожий народу, ніж світ феодального свавілля.
Без Глупоти жодних зв’язок не був би міцним і повним: народ не зміг би довго терпіти свого правителя, господар — раба, служниця — господиню, учитель — учня, дружина — чоловіка, квартирант — хазяїна. Ідеальне щастя — найвища форма божевілля. Глупотою вражена не тільки велика кількість людей, а й цілі народи. Британці відзначалися винятковою пристрастю до тілесної краси, музичного мистецтва і гарного стола. Французи приписували собі приємну ввічливість, італійці привласнили першість у створенні вишуканої літератури і красномовства, тому і не вважали себе варварами.
Морія для автора — синонім мудрості, бо «Похвала Глупоті» — це похвала розуму життя.
Книга Бранта — памфлет, спрямований проти середньовічного способу життя. Його жарти разили наповал. Сміх був наповнений різними інтонаціями — від доброзичливої до дошкульно-вбивчої.
Сатира проілюстрована у формі гравюр на дереві художником Гансом Гольбейном.
Духовними послідовниками Еразма Роттердамського були Ф. Рабле, М. Монтень, М. Сервантес, В. Шекспір.