Історія зарубіжної літератури середніх віків та доби Відродження
Лекція 10. Італійська новела доби Відродження
1. Життєвий шлях Дж. Боккаччо.
2. «Декамерон»: структура, тематика і образна система збірки.
3. Майстерність Дж. Боккаччо-новеліста.
1. Життєвий шлях Дж. БОККАЧЧО.
Предки Джованні Боккаччо були селянами. Вони мешкали у маленькому тосканському містечку Чертальдо, де мали будинок і клапоть землі. Проте його батько став купцем. За словами письменника, він був «чоловіком грубим і неотесаним». У Флоренції його звали по-плебейськи, дещо зневажливо — Боккаччіно, однак це ділка не ображало, оскільки на початку XIV ст. дворян і аристократів у Флоренції не шанували. Плебеям там жилося вільніше й легше. Боккаччіно займався не лише торгівлею, а й лихварством, був скнарою, жорстокою і енергійною людиною. Справи його швидко йшли вгору: спочатку він став агентом, а згодом і компаньйоном банкірського дому Барді. Оскільки Барді були всемогутніми, тому не дивно, що їхній агент, мужикуватий Боккаччіно, 1321 року засідав у флорентійському уряді сильних світу цього.
Як агентові, Боккаччіно доводилося бувати за кордоном. Найчастіше він відвідував Неаполь і подовгу жив у Парижі. Флорентійський історик Філіпп Віллані стверджував, що письменник народився у Парижі в середині 1313 року внаслідок незаконного зв’язку Боккаччіно із Жанною ді Келліно — знатною французькою дамою майже королівського походження. У 1313 році він утік з Парижу, а бідна покинута Жанетта народила сина і невдовзі померла. Проте це — легенда. Насправді ж Джованні Боккаччо народився або у Флоренції, або, що вірогідніше, у Чертальдо. Точно встановлено, що він був позашлюбною дитиною. Про його дитинство майже нічого невідомо, крім того, що мачуха, зайнята своїми дітьми, ігнорувала інтереси Джованні.
До нас дійшов портрет Боккаччо: на давньому естампі він негарний, але гравюра Адта зобразила Боккаччо молодим, з невеликими тонкими вусиками і хвилястою неаполітанською скобкою, розчесаною пробором посередині. Ніс у нього був великий, прямий, з ледь помітною горбинкою і різко окресленими лініями ніздрів. Брови не на одному рівні: ліва ледве піднята, а очі трохи косили. Сам письменник називав себе косооким, що, на його думку, було ознакою злого духу.
Забравши сина зі школи, батько віддав його до контори купця Барді, щоб практично навчити вести торговельні справи. З почуттям відрази ставився юний Джованні до цієї справи. Йому не подобався сам принцип збагачення, оскільки він важко поєднувався з принципом честі. Однак юнакові довелося змиритися зі своїм становищем і покластися на долю і силу природи.
Десь у середині 20-х років батько відвіз сина до Неаполя і віддав у науку до великого комерсанта. Однак купця із Джованні так і не вийшло. Тоді йому було наказано ходити до університету і вивчати канонічне право, проте й до вигідної професії юриста юнак не відчував схильності. Молодий Боккаччо захопився поезією. Гроші і становище батька відкрили йому доступ до великосвітського товариства, де звучали вірші трубадурів. Товариство збиралося навколо короля Роберта Анжуйсь- кого. Неаполь на той час був одним із найбільших культурних центрів Західної Європи. Під впливом спілкування з найосвіченішими людьми свого часу Джованні Боккаччо по-новому задумався над роллю, яку відігравали у житті людини розум, великодушність, мужність, доля, випадок. При дворі короля молодий Боккаччо зустрів Марію д’Аквіне, яку покохав і уславив у своїх творах під іменем Ф’ямметти, що у перекладі означало «вогник», «жаринка». Існує легенда, начебто Марія була позашлюбною дочкою короля Роберта Анжуйського. Її зустріч з поетом відбулася у страсну суботу в церкві Сан-Лоренцо. Вона стала музою поета. Спочатку це було романтичне оспівування, яке з часом набуло земного оформлення. З нею пов’язані такі літературні твори, як пастораль «Амето», поеми «Любовні видіння мадонни Ф’ямметти». Проте кохання для легковажної Марії було черговою розвагою. Коли вона залишила Джованні, він глибоко страждав.
Перший, неаполітанський період творчості Джованні Боккаччо позначений інтенсивністю. Крім численних поезій, що оспівували Ф’ямметту, між 1336 і 1340 роками він написав прозовий роман «Філококо» та дві досить великі поеми: «Філострате» і «Тезеїда». Особливістю першого періоду творчості письменника став літературний експеримент з народними формами середньовічної літератури. Сюжети поем наближені до італійських народних обробок середньовічних французьких лицарських романів. Разом з тим у творах молодого Боккаччо виразно відчувалося «Я» нового письменника, який використав матеріал, взятий безпосередньо із буденного життя.
У 1340 році збанкрутів дім Барді, розорився батько письменника — і Джованні довелося повернутися до Флоренції. Відтоді він вже ніколи не міг вирватися з нестатків. Певний час письменник намагався прожити на незначний прибуток від маленького маєтку під Пьєдігротта, який йому подарував Боккаччіно. У нього не було жодного бажання продовжувати справу батька, оскільки він, як і раніше, захоплювався літературою. Джованні спробував знайти мецената в особі Франческо дельї Оделаффі, але марно. Йому довелося влаштуватися на службу у флорентійську комуну дипломатом. Таким чином, він став першим гуманістом на службі Флорентійської республіки. Флоренція призначила Боккаччо своїм скарбником, доручила придбати у Неаполя місто Прато і не менше семи разів посилала з важливими дипломатичними дорученнями, з них тричі — до різних пап. У справах служби письменнику довелося відвідати майже всі міста Італії. У життєвих негараздах Боккаччо підтримувала лише дружба Петрарки, з яким він познайомився, коли той у 1350 році приїхав до Флоренції, і ніжна любов до своєї позашлюбної дочки Іоланти, смерть якої він оплакував у своїх віршах, написаних латинською мовою.
Флоренція, куди повернувся Боккаччо, жила неспокійним життям: тут тривала жорстока боротьба між простим народом і грандами. За грандами стояли Барді. Боккаччо не віддавав переваги банкірам Барді — усі його симпатії були на боці повсталого народу, але він зневажав «чернь», боявся її, вбачаючи в ній джерело заколотів. Його ідеалами були демократичні принципи. Саме це дозволило письменнику перейти до ренесансного гуманізму, притаманному майже всім творам, написаним у рідному місті: «Любовне видіння» (1342), «Елегія мадонни Ф’ямметти» (1343— 1344), «Ф’єзоланські німфи» (1344—1346). Здобутком ренесансного реалізму став роман «Декамерон».
У 1368 році Боккаччо залишив Флоренцію і оселився у Чертальдо. Його запрошували до себе багаті італійські можновладці, але він раз і назавжди обрав свободу. Останній період життя і творчості письменника пройшов у дружбі з Петраркою, яка суттєво вплинула на нього. Він захопився наукою і написав латинською мовою наукові праці «Про генеалогію богів», «Про гори, ліси, річки, болота і про назви морів», «Про знаменитих жінок», «Про мінливість долі знаменитих людей». Письменник став на шлях розбудови нової культури, заклав основи гуманістичної науки про людину. Останні роки життя були віддані Данте. Протягом 1351—1355 рр. він написав духовну біографію «Життя Данте», а згодом виступив з коментарем «Божественної комедії» на спеціально заснованій кафедрі Флорентійського університету. З перших рук Боккаччо зібрав чимало цікавих фактів з життя Данте, проте не уникнув і вигадок. У жовтні 1373 року флорентійська комуна доручила саме йому прочитати лекції про «Божественну комедію».
Під кінець життя письменник захворів на водянку, яка і спричинила смерть. Останні роки гуманіста не були радісними. Вже немолодою людиною він закохався у вдову, яка виставила його на посміховисько. У відповідь він написав книгу «Крук» (1355) — шедевр женоненависництва. Його відвідав чернець Іоахим Чані і, докоряючи за «гріховний» тон творів, переконав гуманіста спалити усі написані ним книги. Лише лист Петрарки утримав Боккаччо від подібного кроку.
Помер письменник у Чертальдо 21 грудня 1375 року, через півтора роки після смерті свого друга Петрарки. Похований при церкві святих Михайла і Якова. На надгробній плиті зроблено напис: «Він займався благодатною поезією». Незадовго до смерті Боккаччо власноруч написав собі епітафію: «Під цим каменем лежать прах і кості Іоанна, душа його представлена Богу, прикрашена працею земного життя. Батьком його був Боккаччо, батьківщиною — Чертальдо, заняттям — священна поезія». Коли Джованні, за хрещенням Іоанн, «постав перед Богом», ця епітафія з’явилася на його надгробній плиті, але була доповнена Салутаті. Дорікнувши поету за зайву скромність, той перерахував важливі творіння його і закінчив словами: «Тисячі праць всенародно славлять тебе: ніколи ти не будеш забутий».
У ранній творчості Боккаччо звернувся до улюбленого в античній літературі жанру пасторалі, про що свідчать його твори «Амето», «Філоколо», «Ф’єзоланські німфи».
«Філоколо» (1338). Роботу над пасторальним романом розпочато у Неаполі, а завершено у Флоренції. Побудований він на основі популярної в середні віки любовної історії. Головна героїня — красуня Б’янкофьоре знатного походження. Її батько — нащадок завойовників Карфагену, який загинув у битві. Мати належала до роду Юлія Цезаря. Померла під час пологів. Дівчинка виховувалася при дворі арабського короля Феліче. До неї ставилися добре, з розумінням і повагою. Коли Б’янкофьоре виросла, у неї закохався син короля — Флоріо. Проте батько принца не міг допустити нерівного шлюбу і продав дівчину заморським купцям, переконавши сина, що вона померла, а для більшої правдоподібності поставив пам’ятник на місці її поховання. Королева, побачивши страждання сина, відкрила йому таємницю зникнення Б’янкофьоре. І той відправився на пошуки коханої під іменем Філоколо (з грец. «той, хто переніс багато страждань через кохання»). Герою довелося подолати багато перешкод, але все ж таки в Олександрії у вавілонського еміра він знайшов дівчину. Через ревнощі еміра довелося подолати багато перепон. Проте фінал твору щасливий: герої обвінчалися.
Головна тема — тема гідності людини. Автор вустами Флоріо стверджував: справжня шляхетність міститься у добродії, а не соціальному походженні людини.
«Амето» (1341—1342). У пасторалі розповідалося про зустріч пастуха Амето з дванадцятьма німфами, в одну із яких на ім’я Лія (Вера) він закохався. До зустрічі з німфами юнак був грубим, неотесаним, але завдяки силі кохання і впливу німф він змінився внутрішньо, морально удосконалився. Пастораль складалася із розповідей німф, які зібралися на свято Венери: тут і Мопса — втілення мудрості, Емілія — справедливості, Акрімонія — мужності, Агапія — прибічниця Венери, Ібріда — помірність тощо. Усі вони прекрасні. Обдарований німфами, Амето радів, що став кращим, що його душа сповнилася краси, що тепер він і сам гідний назватися Сократом неперевершених богинь. Автор стверджував, що людина здатна морально удосконалитися через своє добродійство.
«Ф’єзоланські німфи» (1344—1346) — один із найкращих зразків італійської гуманістичної поезії, яка наслідувала форму пасторальної або ідилістичної поезії. У ній правдиво і з глибоким психологізмом розкрито силу і красу любові, хоча конфлікт людини і Богів вирішено в поемі трагічно.
В основу твору покладено міф про походження назви річки, гори тощо. Можливо, ця поема написана під впливом твору Овідія «Метаморфози». Боккаччо вигадав локальний міф, поетизуючи кохання пастуха Африко та німфи Мензоли, кинувши виклик церковно-аскетичній моралі. Герої зображувалися як істоти, що страждали від плотської любові.
Події в творі відбувається тоді, коли ще не було засноване місто Ф’єзоле, коли його пагорбами ходила Діана зі своїми німфами. В одну з них, Мензолу, закохався пастух Африко. Довгий час він намагався наблизитися до цнотливої дівчини, однак все було марно, — тоді за порадою богині Венери юнак переодягнувся у жіноче вбрання, змішався з натовпом німф і силою заволодів дівчиною. Ставши жертвою обставин, Мензула засумувала. З часом вона відчула любов до Африко. Однак боялася Діани, яка карала тих, хто порушував закон цнотливості. Марно юнак чекав на повернення Мензоли: вона обходила стороною свого коханого. У відчаї він схопив спис і проколов собі груди. Його кров зафарбувала протоку, поблизу якої хлопець зазнав радощів кохання. З того часу люди стали називати річку Африка. Однак і Мензола недовго пережила коханого. Одного разу її разом з дитиною наздогнала Діана і покарала за порушення обітниці: перетворила на річку. З того часу з пагорба Ф’єзоле текли дві річки, які назвали іменами двох коханців, що стали жертвою суворих законів цнотливої богині Діани. Син Африко і Мензоли Прунео був викоханий батьками Африко.
«Ф’ямметта» (1348) — повість, яка складалася з 9 розділів і прологу, за жанром називалася елегією. Розповідь у ній велася від імені жінки. Автор занурився у внутрішній світ людини, у світ сердечних почуттів. Це перша спроба написати реалістичний психологічний твір. Фабула повісті проста. Йшлося про заміжню жінку із заможних і освічених міщан, яка зустріла молодого флорентійця Памфіло й закохалася в нього. Даремно вона боролася з собою: кохання — це її доля, сенс життя. У храмі, на святах, на березі моря вона шукала лише його, мріяла лише про нього. Горда і неприступна красуня втратила впевненість у собі. Її почуття були сильнішими за неї. У справу втрутилася богиня Венера, яка переконала жінку підкоритися юнакові. Після зустрічі з богинею бажання Ф’ямметти розпалилися з ще більшою силою. Вона ввела юнака в коло своїх знайомих, представила його навіть чоловіку. Хлопець відповів на її почуття взаємністю. Проте через кілька місяців Памфіло мав поїхати до батька, який покликав сина на батьківщину. Він обіцяв повернутися якомога швидше. Для героїні настали нескінченні дні чекання. Вона страждала, сумувала, ревнувала, розчаровувалася. До неї дійшла звістка про те, що Памфіло одружився. Однак Ф’ямметта не втратила надії, бо була впевнена, що одружився він не через кохання, а з інших причин. Згодом вона дізналася, що Памфіло зустрів і покохав жінку. У відчаї намагалася накласти на себе руки. Життя для неї стало тяжким випробуванням. Врешті Ф’ямметта захворіла від відчаю, ревнощів і образи. Лікарі і чоловік доклали багато зусиль, щоб вилікувати її начебто від шлункових хвороб, але все це не допомогло — образ Памфіло переслідував її всюди. У кінці своєї сповіді героїня стверджувала, що її любовні страждання тяжчі, ніж у жінок давнини. Коли вона згадувала імена Бібліди, Мірри, Тісни, Дідони, Гери, Ізольди, Іокасти, Клеопатри та інших, це додавало їй сил, вона переконувалася у тому, що не одна вона нещасна.
Боккаччо досяг психологічного реалізму саме у змалюванні душевних страждань Ф’ямметти. Правдивість психологічного стану жінки, її любовних переживань була дивовижна. Xарактер і стиль змалювання страждань героїв виявив очевидну залежність від давньоримської поезії і драми, передусім від Овідія й Сенеки — блискучих майстрів риторики. Свій душевний стан Ф’ямметта розкривала здебільшого у довгих промовах-монологах. Саме цим твором Боккаччо заклав основи європейської психологічної прози Нового часу.
Любов, на думку письменника — закон природи. Він свідомо відходив від давніх пояснень про любов як дії волі богів чи чарів, тобто релігійно-церковного уявлення. Любов Ф’ямметти вільна від умовних форм життя. Не дивлячись на те, що героїня була одружена і мала коханого, вона не опускалася до простої чуттєвості, а переживала справжнє почуття любові до Памфіло. Зраджуючи, вимагала вірності від коханого, адже ті, що кохають, мають право вимагати один від одного вірності. Ревнощі стали природним виявом почуття любові. Автор твору не виправдовував зраду, а пояснював її роковими й природними обставинами. Причину зради письменник вбачав тільки у розлуці і спокусі. Любов героїв мотивував інстинктом. Увесь трагізм твору він звів до того, що любовні почуття не були гарантією зради, яка стала симптомом зіпсованості людини.
Роман мав на меті поспівчувати тим, хто сумував і страждав через кохання.
2. «ДЕКАМЕРОН»: СТРУКТУРА, ТЕМАТИКА І ОБРАЗНА СИСТЕМА ЗБІРКИ
«Декамерон» (з грец. перекладається як «десятиденник») Боккаччо писав свій твір протягом 1350—1353 років. О. Веселовський стисло й влучно сказав про цей твір так: «На висоті».
Твір мав дві передмови: звернення до читачів і конструктивну раму — опис «чорної смерті», реальної катастрофи, епідемії чуми 1348 року, яка забрала з собою до 60 відсотків населення Італії (під час епідемії помер і батько Джованні), а також — символічного образу аскетичного середньовічного світу, який загинув. Чума торкнулася й моралі. Одні вбачали в ній караючу руку Божу, що стало причиною піднесення релігійності, інші ж — яких була більшість — зробили життєвим кредо «carpe diem» — «лови миттєвість». До них належав і Боккаччо.
У передмові до твору письменник виступив в ролі історика-хроніста, який описав події, що сталися під час чуми. Сумним наслідком епідемії став моральний стан Флоренції: чума знищила природу людської особистості: одні ховалися у власних домівках, а інші проводили час у бенкетах. Світу жаху, душевного спустошення і морального занепаду письменник протиставив молодих людей. Товариство оповідачів народжувалося у прагненні побороти хаос і анархію, протиставляючи їм гармонію і свободу нової людини.
У церкві Санта Марія Новела у вівторок зустрілися сім гарних собою і молодих за віком, родовитих, розсудливих жінок — подруг, сестер, сусідок, родичок: Пампінея — «розкішна», Ф’ямметта — «вічна», Філомена «любителька співів», Емілія — «лагідна», Лауреата — зменшено-пестливе ім’я від Лаура, Нефіла — «вперше закохана», Еліза — «богиня, яка заснувала місто Карфаген». Пампінея запропонувала врятуватися, залишивши місто і подавшись до одного із сільських маєтків. Усі погодилися з нею, хоча Філомена зауважила, що там буде погано без чоловіків. Саме тоді до церкви увійшли три молодики: Панфіл — «охоплений коханням», Філос- трат — «згублений коханням», Діоней — «брат Афродіти». Молоді люди підтримали пропозицію жінок і наступного дня всі разом вирушили за місто. Зупинилися у приміському палаці, кімнати якого були прибрані та заквітчані, льохи наповнені дорогими винами. А щоб усім було весело, треба було вибрати старшого, який би дбав про все. Вирішили кожного дня обирати короля чи королеву, заквітчувати голову почесним вінком з лаврового листя — знак королівської влади тільки на один день; визначати тему розповіді (кожен мав розповісти щось цікаве зі свого життя або почутого чи прочитаного). Проводячи час у розвагах і бенкетах, насолоджуючись оповідками та поезією, оповідачі продовжували жити злагодженим суспільним життям, причому жили у гармонії з мальовничою, прекрасною природою, описання якої посідають чільне місце у творі.
За жанром — це своєрідний «роман виховання», бо кожна розповідь була дидактичною, сприяла моральному вдосконаленню людини. На противагу середньовічним притчам, оповідки твору не є моралістичними, але вони по-ренесансному повчальні. Як правило, оповідки починалися із згадки про якийсь «реальний факт» чи якусь поширену думку, що підлягали розгляду й осмисленню. Після цього оповідачі не добирали довільні аргументи для доказу тієї чи іншої абстрактної тези, не виривали факти із земного контексту життя, не перетворювали їх на алегорії, а просто піддавали дійсність об’єктивному й естетичному аналізу. У романі героїв навчало саме життя.
На відміну від середньовічних «гексамеронів» («шестиденників»), у яких переповідалися біблійні легенди про створення світу, в «Декамероні» новий світ створений не за шість, а за десять днів, створений не Богом, а людським товариством.
Несправедливо вважати твір сатиричним, бо для автора головними стали гуманістичні ідеали.
Роман складався зі 100 новел — символу досконалості, неперевершеності. Протягом десяти днів 10 учасників подій розповідали по одній оповідці. Цифра 10 теж символізувала досконалість. Часто повторювалися цифри 7 і 3, які теж символізували добро, любов і єдність людини й космосу, віру в Бога. Автору належала лише невелика частина новел, більшість була ним запозичена. Письменник об’єднав їх у цілісну систему за допомогою новели — рамки з новим сюжетом. Джерела «Декамерона» різноманітні — це антична і середньовічна література, східні легенди, біблійні притчі. Проте старі історії під пером письменника стали яскравими і цікавими, набули нового звучання і значення.
Оповідки кожного дня присвячувалися певній темі.
Першого і дев’ятого днів — про те, кому що подобалося; про людей, котрі виявили щедрість і великодушність у сердечних та інших справах.
Другого дня — про різноманітні випробування, про те, як люди після багатьох невдач нарешті досягали бажаної мети.
Третього дня — про людське щастя і шляхи його досягнення.
Четвертого дня — нещасливе кохання.
П’ятого дня — про досягнення щасливих закоханих.
Шостого дня — про те, як люди завдяки жартам, кмітливості уникали небезпеки та безчестя.
Сьомого і восьмого дня — про кмітливість коханців.
Десятого дня — про подвиги людяності.
Десятого дня — про людську щедрість і великодушність.
Провідними темами твору стали:
• антиклерикальна;
• любовна;
• філософська;
• морально-етична.
Коли ж оповіді учасників закінчилися, чума ще лютувала. Але всі вони повернулися в зачумлений світ іншими — сміливими і з любов’ю в серці.
Як бачимо, герої Боккаччо — нові люди, хоча дещо ідеалізовані. Вони утворили свою конституцію, обираючи кожного дня нову королеву чи нового короля. Крім того, їх новий світ, на відміну від світу, створеного Богом, був утворений не за 6, а за 10 днів.
Оповідачі залишали Флоренцію з жахом, а після 10 днів змінилися і з новими ідеалами повернулися у все ще зачумлений світ. Якщо б хто-небудь тоді з ними зустрівся, то сказав би собі: «Їх смерть не візьме, а якщо вони помруть, то благословляючи життя».
Петрарка із захопленням прочитав «Декамерона» і високо поцінував творчість Боккаччо.
Але вже завершуючи роман Боккаччо відчув духовну криза, яка призвела до того, що він піддав осуду свій твір і відмовився від нього. Автора охопили ідеалістичні та релігійно-аскетичні настрої.
3. МАЙСТЕРНІСТЬ ДЖ. БОККАЧЧО-НОВЕЛІСТА
Своєрідність стилю Боккаччо і його внесок у світову літературу полягали у тому, що він був насамперед майстром прози, тоді як Данте і Петрарка уславилися передусім поетичними творами. Творчий доробок письменника різноманітний — сонети, новели, поеми, романи. Своїми творами він поклав початок художньому опису безпосередньої життєвої реальності, суспільного побуту, звичаїв, людських типів, їхньої психології тощо.
Петрарка плакав, читаючи Боккаччо. Мольєр і Шекспір запозичували у нього сюжети для театру.
Значення творчості письменника полягало у тому, що в центрі його творчого доробку стояла людина з її перевагами і вадами. Причому людина, на відміну від творів Петрарки, розглядалася не тільки через внутрішньє життя, а розкривалася у складних вчинках, громадському житті і завжди вирізнялася життєлюбством. Вперше на сторінках літературних творів з’явилися представники нижчих прошарків суспільства — ремісники, селяни, прислуга. Як зазначав В. Бранка, вони виписані «у всьому їх благородстві, з розумінням і симпатією».
Деякі твори Боккаччо мали великий вплив на письменників наступних поколінь. Поема «Філострато» надихнула Чосера на написання «Троїла і Xрізеїди», близько 2700 рядків якої — майже дослівний переклад із Боккаччо. Поема «Тезвіда» (1338) дала Чосеру сюжет для історії лицаря у «Кентерберійських оповіданнях».
У Польщі про Боккаччо знали ще у XVI ст., коли з’явився «Декамерон» у перекладі і переказах. Тому багато сюжетів з цього роману зустрічалося у польських збірках XVI—XVII ст. Майстерності письменника були властиві такі риси:
• інтерес до долі простої людини;
• розкриття характерів і психології головних героїв;
• описання природи;
• утвердження вічних ідеалів любові, краси й інтелігентності;
• змалювання рис доброчинності і вад людського роду.