• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Історія зарубіжної літератури середніх віків та доби Відродження

Лекція 8-9. Література доби Відродження. Італійське Відродження

1. Зародження доби Відродження: періодизація літератури, особливості культури.

2. Загальна характеристика доби Відродження в Італії.

3. Франческо Петрарка — перший гуманіст доби Відродження

1. ЗАРОДЖЕННЯ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ: ПЕРІОДИЗАЦІЯ ЛІТЕРАТУРИ, ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРИ

Доба Відродження (її ще називають Ренесанс) — одна із найважливіших в історії людства, золотий вік не тільки європейської, а й світової культури. Під Ренесансом (від франц. renaissanse — відродження) розуміють перехідну добу в розвитку європейської культури від Середньовіччя до Нового часу. Класичною країною Відродження стала Італія. Саме в ній народилися нові форми суспільного життя, відбулися зрушення у світогляді й культурі, виникли вільні міста — поліси. Рим став резиденцією Папи — намісника Бога на землі і серцем усього культурного світу.

Слово «Ренесанс» вперше було вжите італійцем Джорджо Вазарі в його книзі «Життєопис великих італійців, скульпторів і зодчих», яка вийшла у 1550 році.

Термін Ренесанс, або Відродження, вживався у двох значеннях: у вузькому і широкому. У вузькому значенні він означав відродження класичної освіти, тобто нового життя античного мистецтва, а в широкому — відродження людської особистості.

Доба Відродження охоплювала період з XV по XVII ст. і поділялася на раннє — XV ст., високе — 90-ті роки XV ст. — перша третина XVI ст., пізнє — друга половина XVI ст. і серед. XVII ст.

СПІЛЬНІ
Аскетичне Середньовіччя	Світлий Ренесанс
Звільнення від авторитету папства Використання античних сюжетів Впливовість античних філософів
ВІДМІННІ
На все оточуюче людина дивилася очима церкви	Авторитет церкви коливався
Світогляд мав абсолютний характер	Принцип наукових критичних досліджень
Схоластичне формальне навчання	Ідея гармонійного виховання
Жінка — предмет містичного лицарського поклоніння, диявол, спокуса аскета	Жінка — приємна співрозмовниця, порадниця, помічниця чоловіка

Наукове осмислення епохи Відродження відбулося у XVIH ст. просвітителями, які почали протиставляти культурну добу Відродження середнім вікам, підкреслюючи, що останнім притаманна культурна відсталість і забобонність. З легкої руки просвітителів недоцільно були забуті визначні досягнення, здобуті протягом середніх віків, зокрема, розширення культурної сфери Європи, виникнення нового типу духовності, поява великих життєздатних націй, технічні успіхи й дивовижні художні ансамблі.

Доба Відродження прийшла на зміну Середньовіччю, однак вона мала як спільні, так і відмінні ознаки з попередньою добою.

Для доби Відродження були властиві такі ознаки:

• пробудження наукового духу й історичної точки зору;

• тяга до знань шляхом дослідження природи і життя людства за пам’ятками літератури;

• відчуття особистістю своєї самотності;

• добір пам’яток античного світу;

• піднесення науки;

• піднесення деяких можливостей і дій людини до рівня Бога;

• розвиток індивідуалізму, емансипація особистості;

• світський характер мислення й суспільної поведінки.

Представники доби стали називати себе гуманістами (від лат. humanitas — людяний). Цей термін був запозичений у римського мислителя І століття Цицерона і запроваджений італійськими гуманістами. Так представники нової ідеології підкреслювали, що їхня мета — задоволення земних людських інтересів, створення гідних умов життя. Спочатку гуманістами називали лише тих учених, які розшукували та видавали античні рукописи, поширювали світську науку та освіченість на противагу вченому богослов’ю, а незабаром і тих митців, котрі прославляли людину та її ідеал земного щастя. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення давніх рукописів, пам’яток мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Для гуманістів було властиве:

• сприйняття людини як цілісного й складного організму, який складався з двох рівноправних начал — плоті і духовності;

• утвердження права людини на щастя вже на землі, а не лише в раю;

• прагнення до ідеалізації образу;

• орієнтація на зразки античної літератури та мистецтва;

• розуміння життєвих благ і пристрасті як необхідної частини людського життя;

• поширення любові не лише на релігійні цінності, а й на людину;

• повага людини до людини за її якісною оцінкою;

• руйнування старого уявлення про людину: її бачили не рабом, а творцем. При цьому віра в необмежені людські можливості не означала відмови від віри в Бога.

Але вони не могли:

• передбачити нового, буржуазного гніту;

• зрозуміти буржуазне суспільство, що розвивалося.

Правителі схилялися перед гуманістами, кожен намагався їх залучити до свого двору. У зв’язку з цим поширювалося меценатство, яке, зі свого боку, призвело до негативних результатів: розвитку самолюбства і зверхності, продажності. Гуманісти часто продавали свій літературний талант негідним правителям, а своїм пером захищали їхні інтереси.

Папство закривало очі на те, що гуманісти справді розхитували підвалини їхнього двору. Вони разом з монархами залучали їх до служби, покровительствувало тим, хто сіяв зерна Реформації.

Світогляд гуманістів пройшов два етапи свого розвитку.

Перший етап — усвідомлення антигуманного характеру феодальної і церковної ідеології. Основна ідея — прекрасним є лише те, що людяне, все, що людяне, — прекрасне.

Другий етап — порушення цілісності гуманістичного світогляду. Критично оцінювали поведінку людини, бачили небезпеку сили, яка приховувалася в ній, передчували нові випробування.

У центрі світогляду гуманістів стояла всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов’ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Гуманісти вважали, що не соціальне походження людини, а її розум, талант і завзятість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Однак вони схилялися насамперед перед «сильними» особистостями. їхніми ідеалами були лише обрані.

Погляди гуманістів часто були віддаленими від народного визвольного руху. їхні мрії про загальне щастя і свободу позбавлені реальності. Шляхів побудови нового суспільства вони не знали і вважали, що можна покращити життя за умови сильної королівської влади і високих моральних якостей людини. Разом з тим, гуманісти не тільки підносили та оспівували людину, а й висвітлювали драматичні сторони її буття. Крім того, діячі Відродження не були соціально й ідейно однорідними. Загальним для них було тільки ставлення до людини та уявлення про її високе призначення.

Відродження охопило лише країни Західної Європи, але волелюбні ідеї та гуманні вчення мали певне поширення і в країнах східнослов’янського світу (Україні, Росії, Білорусі).

Появу Ренесансу зумовила сукупність економічних, суспільно-політичних, історичних та культурних факторів:

— розквіт міст;

— ліквідація феодалізму;

— виникнення великих централізованих держав;

— нагромадження початкового капіталу;

— перехід ремесел в мануфактуру;

— відкриття світу;

— розвиток світової торгівлі;

— класові протиріччя;

— формування націй та національних культур;

— духовний переворот;

— бурхливі соціальні рухи, Велика селянська війна, Нідерландська революція.

Значні зміни спостерігалися і на селі. Селяни отримали особисту свободу, натуральний оброк замінили грошовою рентою.

Політичним результатом цих процесів стала поступова ліквідація феодальної роздробленості, утворення сильних централізованих держав у Європі, формування в них буржуазних націй.

Розвиток торгівлі у свою чергу став джерелом подальшого збагачення купців і підприємств. Економічні зрушення змінили політичну карту Західної Європи. У Нідерландах відбулася перша буржуазна революція, в Англії була встановлена абсолютна королівська влада, в Німеччині набув сили реформаторський рух. Не було країни, яку б не спалювали війни, зростала злочинність. Суперечки між католиками і протестантами перетворилися на справжні війни, які переросли у XVII ст. у Тридцятирічну війну.

У тісному зв’язку з економічними потребами розвивалася наука і техніка. Перша відзначилася значними відкриттями, що вступали в протиріччя з догмою церкви про будову Всесвіту. Це були вагомі астрономічні відкриття Коперніка (1473— 1543), Галілея (1564—1642), Джордано Бруно (1548—1600).

Копернік запровадив свою геліоцентричну систему світу, протилежну аристотелівсько-птоломеївській. На його думку, світ — не безмежний, у ньому існує нерухомий центр, у якому розміщена Земля. Джордано Бруно доводив, що Всесвіт не має абсолютного центру, що Земля рухається. Релігійно-теологічному уявленню про замкнений світ вчений протиставляв множинність світів, кожен із яких мав власний центр і свою власну історію. Він виступав проти релігійного протиставлення Землі і неба, стверджував, що на інших планетах можуть існувати розумні істоти. Вчення М. Коперника підтвердив італійський науковець Г. Галілей. Спостерігаючи за зоряним небом у телескоп, він виявив велику кількість зірок, плями на Сонці, гори на Місяці, супутники Юпітера. Вчений підтвердив припущення Дж. Бруно, що Всесвіт безмежний. Він теж критикував релігійні погляди на будову світу, за що суд інквізиції звинуватив його у союзі з дияволом. Йому погрожували аутодафе. Вчений підкорився інквізиції і прилюдно зачитав складений нею текст зречення своїх поглядів.

В результаті експедиції потругальський мореплавець Васко да Гама у 1498 році відкрив Індію. Мореплавць Фернар Магеллан здійснив першу навколосвітню подорож, яка підтвердила, що Земля має форму кулі. Генуезець Христофор Колумб у пошуках морського шляху до Індії у 1492^році відкрив Америку.

Великого значення набув винахід Йоганном Гутенбергом книгодрукування (близько 1445 р.). До його появи монополією на випуск книг користувалася лише католицька церква. На початку XVI ст. в Європі налічувалося понад 20 мільйонів примірників друкованих книг.

Великі зміни відбулися у розвитку науки. Було вироблено сучасні методи дослідження явищ природи, з’явилися нові погляди на світобудову. Значні зміни відбулися у медицині: кремарували людські трупи, що раніше суворо заборонялося церквою. При лікуванні використовувалися хімічні препарати. Була розроблена методика лікування вогнепального поранення, застосовувалися мазьові пов’язки. З появою артилерії виникли зміни і у військовій справі, яка потребувала складних математичних розрахунків, та в системі містобудування. Ці відкриття привели до справжнього перевороту в галузі освіти.

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження виділяли три періоди: гуманістичний (антропоцентричний, середина XIV — середина

XV ст.), платонічний (онтологічний та пантеїстичний, середина XV — перша третина XVI ст.), натурфілософічний (друга пол. XVI — поч. XVII ст.).

Для мислення, ідеології і культури Відродження головною тенденцією став перехід від геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу, тобто визнання творчих здібностей людини, розуму, прагнення до людського щастя. Свій внесок у формування гуманістичного напрямку зробили поети Італії Данте і Петрарка. Вони піднесли гідність людини, відвели їй центральне місце в ієрархії світової сутності.

Гуманізм почав набувати натуралістичного характеру. Оскільки людина — частка природи, у своєму житті вона мала керуватися повчаннями матері-природи. Філософія мала виступати у ролі порадниці, а не бути сукупністю мертвих догм, принципів, авторитарних настанов. Представником натуралістичного напряму були Леонардо да Вінчі, Микола Коперник, Еразм Роттердамський, Ніколо Мак’явеллі і французький гуманіст Мішель де Монтень. Монтень у своїй праці «Проби» доводив: людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя — це своєрідна підготовка до смерті. Жити треба різноманітно, проявляючи власні здібності, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. Він вважав, що оскільки пізнати Бога не можна, то він не мав ніякого відношення до справ і поведінки людини. Згідно з цим твердженням виходило, що жодна релігія не мала переваги над істиною. Прибічником натурфілософії був Ніколо Мак’явеллі. На його думку, християнські моральні норми були правильними, але неможливими для виконання у реальному житті. Тому слід розуміти, що доля, обставини й умови життя були невблаганними, їм можливо було протиставляти лише натиск, волю, відважність.

Одним із перших платоніків Відродження вважався кардинал Микола Кузанський (1401—1464). Свої погляди він виклав у трактатах — «Про передумови», «Про прихованого Бога» та ін. Він розвивав ідею діалектичного пізнання сутності і явищ. Вважав, що Бог не є чимось поза світом, а знаходився в єдності з ним. Пізнання Бога (світу) — справа розуму, а не віри. Світ безмежний і не мав певного центру, а він мав центри усюди і ніде. Ніде не було нічого стійкого й абсолютного, не було також і абсолютного спокою. Абсолютною залишалася лише безмежність. Оскільки сутність людини пов’язана з її душею, вона ставала такою, якою могла зробити себе сама.

Другим напрямом філософського світогляду доби стало лютеранство, представником якого був Мартін Лютер (1483—1546). Він стверджував, що порятунок людини не залежить від церкви, її обрядів і жертв, а досягався лише вірою в Писання, в слово Боже, яким воно постає в Євангеліє. Церква, на його думку, не могла бути єдиним посередником між Богом і людиною. Слово і розум, теологія і філософія повинні бути чітко розмежованими.

Третій напрям — пантеїзм. Томас Мюнцер (1490—1526) висунув ідею соціальної рівності. На його думку, Христос не був історичною особистістю, а втілювався і проявлявся у вірі. Лише у вірі, без офіційної церкви, могла бути виконана роль Спасителя. До вершин філософської думки належить пантеїстична філософія Джордано Бруно (1548—1600), який знаходився під впливом філософських поглядів Миколи Кузанського. У своїх головних трактатах «Про причину, принципи і єдине», «Про безмежність, Всесвіт і світи» поставив проблему динамічної єдності і вічності. Матерія — активний творчий принцип, яка не може існувати без форми, і навпаки, форма є внутрішньою стороною матерії. Вона виступала як Єдине. Світ був Єдиним, він складався із численних самостійних одиниць. Як бачимо, філософ ототожнював рух і матерію, природу і світову душу (Бога).

На думку вченого пізнання починалося зі сприймання і йшло до уявлення, розуму. Чуттєве пізнання само по собі було недостатнім. Потрібен був ще й розум, який допомагав проникнути в глибини явищ. Пізнання — безмежний процес. Людина мала пізнавати Всесвіт і згідно з цим реалізувати себе. Вчений відкидав можливість вторгнення релігії у питання філософії і науки, в проблеми суспільних стосунків і моралі. Разом з тим припускав, що вона може впливати на примітивні народи. У майбутньому релігія мала поступитися місцем розуму.

Заслуговувала на увагу й соціальна теорія, центром якої стала ідеологія централізованої держави. Авторами її стали італієць Н. Мак’явеллі (1469—1527) і француз Ж. Боден (1530—1596). Мак’явеллі відокремлював політику від теологічних і релігійних уявлень. У трактаті «Державець» він виклав політичну теорію держави: політику визначають не Бог чи мораль, а природні закони життя і людської психології. Щоб оволодіти спонтанним рухом поведінки народу, монарху дозволялося керуватися мораллю сили, тобто принципом: «Мета виправдовує засіб». Він мав бути абсолютним господарем, деспотом, жорстоким, непохитним.

Прихильником теорії абсолютизму став Ж. Боден. Свої погляди на ідеологію центральної держави виклав у праці «Шість книг про Державу» (1576 р.). На його думку, основу держави складала родина. Монарх — єдине, абсолютне джерело права. Саме державі належить вирішальна сила. Філософ виділяв географічну типізацію держав: їхній тип залежав від кліматичних умов. Для помірного поясу типовою була держава розуму, оскільки народи цієї території мали почуття справедливості, любові до праці. Південні народи були байдужі до праці і тому потребували релігійної влади, тоді як північні могли підкоритися лише сильній державі.

У добу Відродження головну роль над християнським світом відігравала римсько-католицька церква, оскільки євангельсько-лютеранська, або протестантська, лише значно пізніше стала впливовим фактором. Саме римсько-католицька церква визначала ідеологію, мораль, соціальну організацію, які впливали на публічне і приватне життя усіх класів.

Головною її опорою були монастирі і ченці. Саме монастирі першими прийшли до технічного прогресу — концентрації праці, що призвело до товарного виробництва.

Монастирі існували за рахунок власної праці. При них виникло перше професійне ремесло — пивоваріння, ткацтво, раціональна обробка землі. Отже, вони стали єдиними острівками культури. В інтересах власного існування монастирі перші проклали дороги, висушили болота і побудували дамби. За їх укріпленими стінами можна було сховатися від ворогів. Вони були осередками науки. Там з’явилися перші лікарі, там вчили читати, писати і рахувати. Часто монастирі ставали головними меценатами, за їх замовленнями виникло багато чудових витворів мистецтва цієї доби.

За часів Августина справжнім об’єктом невичерпної любові, істини проголошувався Бог. Ця любов до містичної ідеї призводила до знищення любові до земного життя й людини. Диктатура церкви була зламана ренесансними письменниками-гуманістами, які винесли «Бога за дужки і начебто відмовилися брати його до уваги» (Р. Хлодовський).

Католицька церква втратила свою монополію в духовному житті суспільства. До 1517 року церква всієї Західної Європи була єдиною — Римсько-Католицькою. Через торгівлю служителями Спасителя індульгенціями — прощенням спокути грішника, вона підірвала ідею порятунку і штовхала людину до гріха. Професор із Віттенбергського університету М. Лютер виступив за докорінне реформування церкви, звідси і назва руху — «Реформація». В основі Реформації — відмова від середньовічних новацій, спроба відновити навчання Біблії, раннє християнське богослів’я. Єдина церква розділилася на католиків і протестантів. «Протестантизм» означав протест проти католицької церкви.

Реформаційний рух досяг свого апогею в XVI ст., коли багато європейських країн перейшли до нової, протестантської церкви. Головним ідеологом руху став Мартін Лютер (1483—1548), який виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людьми, проти зовнішньої обрядовості та моральних законів римської церкви. Боровся проти католицької церкви та її монопольного стилю і Жан Кальвін (1509—1564), який вбачав у земному житті шлях до спасіння.

Країни, в яких у XVI ст. перемогла Реформація, раніше і швидше за католицькі стали на шлях буржуазно-демократичного розвитку.

Мистецтво доби Відродження мало світський характер. Предметом уваги став людський біль. В основу культури були покладені принципи гуманізму, утвердження гідності й краси людини, її розуму, волі, творчих сил.

Ренесанс по-новому відкрив людину в її фізичному вияві: вирвав її з потойбічного світу і зробив господарем самого себе. Людина перетворилася на ідеальну зброю земних радощів і сприймалася такою, якою вона була. Митців приваблювала не стільки зовнішня краса, скільки вияв високого настрою душі. Церква вважала людське тіло гріховним «келихом диявола», тому з таким натхненням митці Відродження малювали оголене тіло, в мармурі і фарбах створювали гімн його красі.

Культура Відродження формувалася, відштовхуючись від середньовічних принципів, у боротьбі з ними. Між ними не було значного історичного розриву. Проте образ вольової, інтелектуальної людини-творця своєї долі, самого себе — створено лише в добу Відродження.

У суспільному житті велике значення мав театр. Були побудовані перші публічні театри, які мали стаціонарне приміщення і постійну трупу. Збільшилася кількість бродячих акторських труп. Існував і придворний театр. Театри задовольнялися гру бо збитими підмістками, в них майже не користувалися декораціями. Постановка комедій і трагедій супроводжувалася музикою і танцями. Вершини свого розвитку театр доби Відродження досяг в Англії.

Музика тих часів представлена славетними іменами Франческо Ландіні у Флоренції (XIV ст.), Гійома Дюфеї та Іоханнеса Окегема (XV ст.), Жоскена Депре (поч. XVI ст.). Вона була незмінною частиною побуту простих людей, надбанням багатьох музикантів, що мандрували Європою, розвагою в будинку міщан, гучним супроводженням великих придворних свят.

Для музичного мистецтва гуманізм означав перш за все заглиблення в почуття людини, визнання за нею нової естетичної цінності. Музика поєднувала нове емоційне начало зі своєрідним вираженням інтелектуальності у великих поліфонічних формах.

Для всієї доби в цілому характерний пріоритет вокальних жанрів, зокрема вокальної поліфонії. Дуже повільно, поступово набула деякої самостійності інструментальна музика. Великі музичні твори, як і раніше, були пов’язані зі словесним текстом. Широко розповсюджувалися смичкові інструменти, переважно віола і скрипка.

Музична культура орієнтувалася на пісню з імпровізацією, емоційністю, можливістю виразити душевний стан.

В архітектурі провідну роль стали відігравати світські споруди — громадські будівлі, палаци, міські будинки. Використовувалися ордерне членування стіни, аркові галереї, колонади. Куполам надавали величі, чіткості, гармонійності. Донато д’Анджело Браманте (1444—1514) започаткував новий стиль. Йому належить собор св. Петра в Римі (1506 р.). Андре Палладіо (1508—1580) тяжів до класичних форм, суворої симетрії фасадів. У його архітектурі будинок був частиною вулиці, елементом міського ансамблю. Він створив новий тип заміської вілли, в якій об’єднав парадні і житлові приміщення з господарчими, поєднав будинки з оточуючим протером сільської природи.

Доба Відродження утворила новий тип митця. Це яскраво виражена індивідуальність, своєрідна, неповторна особистість зі своїм світом почуттів.

Література Відродження стала найбільшим досягненням культури Ренесансу, оскільки саме в ній проявилися нові уявлення про людину і світ. Об’єктом зображення стало земне життя у всьому його розмаїтті, що й відрізняло літературу Відродження від літератури Середньовіччя.

Провідними темами стали боротьби людини за щастя і любов.

Ознаки літератури:

• глибокий інтерес до особистості;

• сатиричний елемент і духовний протест;

• уславлення краси людини;

• зв’язок з життям;

• проникнення в людську природу і висвітлення внутрішнього її світу;

• прагнення відгукнутися на питання людського буття;

• звернення до національної історії і легендарного минулого;

• створення творів національними мовами;

• пошук нових поетичних форм.

У період Відродження з’явилися нові літературні жанри: сонет, новела, публіцистика, реалістичний роман. Трансформувалися і набули остаточної форми антична ода, елегія, епіграма. Ренесанс відкрив трагедію і комедію, змінив сюжет творів — утвердження міфологічного, історичного і сучасного. Широкого розповсюдження набув жанр пасторалі. У різних формах представлено епос: поемою й лицарським романом.

Кожна з країн Західної Європи зробила свій внесок у розвиток гуманістичної літератури. Головним стилем став гуманістичний, або антропоцентричний, реалізм, в основі якого було відродження вчення Ісуса Христа та християнської людинолюбної моралі та гуманістичної філософії Ренесансу:

• герої творів чесні, правдиві, щирі, вірні в дружбі, готові прийти на допомогу ближньому;

• характеристики героїв багатогранні;

• теми ренесансного реалізму — кохання й дружба, милосердя і допомога в біді, боротьба зі злом;

• критика негативних явищ феодального життя, викриття гріховності різних прошарків суспільства — жадоби до грошей міщан, розбещення дворянства, жорстокості лихварів, тиранства королів, невігластво вчителів;

• збагачення скриньки художньо-поетичних засобів за рахунок народних жанрів.

Формувалися жива літературна мова як фактор національної консолідації у боротьбі із засиллям книжкової латини.

Через усю літературу проходила концепція людини як істоти самодіяльної, з чудовими природними властивостями, яка не потребувала релігійних і станових обмежень.

З’являютьсяся нові, гуманістичні теорії виховання людини. У середні віки вважалося, що педагогічна мудрість містилася у текстах Біблії, оскільки церква готувала людину для потойбічного існування. Гуманісти ж перші замислилися над тим, як підготувати людину до повноцінного, активного і діяльного життя на землі.

Предтечею Відродження та європейського гуманізму став великий поет Середньовіччя Данте Аліг’єрі, а найвагомішими письменниками першого етапу були — італійці Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо, французи Франсуа Рабле і П’єр Ронсар, німець Себастьян Брант і нідерландець Еразм Роттердамський.

До другого етапу доби пізнього Відродження належала творчість англійського письменника Вільяма Шекспіра, іспанця Мігеля Сервантеса.

Розвиток літератури в країнах Європи в добу Відродження відбувався в різні періоди (в XIV ст. в Італії, кінець XV — початок XVI ст. у Франції, Німеччині, Англії та Іспанії) і мав національну окрасу і національний характер. Разом з тим національні літератури розвивалися не ізольовано одна від одної, а в тісній взаємодії, що й поклало початок світовій літературі.

Мислителі, вчені, художники, скульптори, письменники, музиканти доби Відродження пропагували думку, що людина має бути вільною від будь-якого гніту. Вони уславлювали силу людського розуму, велич її справ і прагнень, красу обличчя і тіла.

2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ В ІТАЛІЇ

Італія була найбільш розвиненою в культурному відношенні країною Західної Європи. І вплив цей не обмежувався лише сферою науки, літератури і вишуканих мистецтв. Це перша країна, де виник Ренесанс. Передумовами його виникнення були процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин, швидкий розвиток міст, вигідне географічне положення, що зробило її торговим посередником між Сходом і Європою, поява мануфактури виробництва. Внутрішня боротьба між містами привела більшість із них до утворення тиранічної форми правління. На чолі міста стояв князь, який власні інтереси ставив вище за державні. У багатьох республіках, де остаточно не зник республіканський дух, відбувалися заколоти, проте вони призводили лише до посилення тиранії.

Важливу роль мало звільнення селян від кріпосної залежності у XIII ст. Отримавши особисту свободу і втративши земельний наділ, вони поповнювали верстви найманих робітників. Отже, складалася нова соціальна структура суспільства. В багатьох італійських містах встановилося республіканське правління. Розкіш нового життя зумовила попит на художників, поетів, архітекторів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Зростала потреба в лікарях, учителях, нотаріусах. З’явилася інтелігенція, яка відіграла провідну роль у формуванні культури епохи Відродження.

В Італії почали формуватися нові економічні відносини, що заклали матеріальні основи розвитку культури, зокрема мануфактурного виробництва, використання вільнонайманої праці, створення перших банків, лихварських контор. Карбувалася золота монета — флорін, яка стала міжнародною валютою.

Доба Відродження була підготовлена зростанням міст, у яких формувався і зміцнювався стан заможних міщан — майбутній клас буржуа. Його представники стали багатими завдяки своїй енергії, волі, практичному розуму. Вони були значно багатшими за дворян і феодалів, навіть самого правителя. У пошуках права набули могутньої підтримки короля, який потребував золота, і стали його опорою у боротьбі з феодалами. Збільшилась кількість торгівельних гільдій, ремісничих цехів. Формувалося нове розуміння життя — прагнення до накопичення грошей і матеріального достатку. Думка про потойбічне існування відходила на другий план. Людину приваблювали земні радощі, ділова завзятість, побудова світлих надій, почуття внутрішньої незалежності і гідності.

Італійське Відродження відбувалося у складний для країни час: у 1530 році від наступу феодально-католицької реакції у союзі з іноземною воєнщиною була переможена Флоренція. Знищені були й інші вільні міста республіки. Страти, вбивства спонукали гуманістів шукати притулку в інших країнах, в результаті чого занепадала культура.

Антропоцентризм став основним напрямом розвитку італійського мистецтва в цілому. Людина з її інтересами, бажаннями, прагненням витіснила все, що було пов’язано з Небесним правителем. На відміну від античності, вона була більш чуттєвою, реальною, прагматичною і разом з тим слабкою, щоб вирішити ті складні проблеми, які постійно їй підкидало життя. Людина Нового часу шукала щастя в особистому житті, в громадській діяльності. Вона була сповнена доброти, віри у найкраще, намагалася бути вірною своїм ідеалам. Причому в її описах набувала значення не лише її зовнішність, а й духовність, ті уроки морального виховання, які вона здобувала, постійно стикаючись із життям, що, безперечно, сприяло її подальшому удосконаленню.

Італійський реалізм виник у Європі першим і мав великий вплив на розвиток культури Відродження в інших країнах.

Провідними жанрами літератури стали сонет і новела. У новелі захоплювала простота, динамічність, розмаїття життєвого матеріалу, активність героїв у боротьбі за краще життя. Саме новела чи не найбільше вплинула на формування моральних і естетичних ідеалів італійського Відродження.

На стан і розвиток нової ренесансної літератури мали вплив традиція і форми античного мистецтва. Новий погляд на людину і сенс її існування на землі був властивий поезії Франческо Петрарки. Принципи антиаскетизму, ідеї розуму, пізнання людського світу і себе містилися у творчості Боккаччо. Гостра критика церкви, обережне ставлення до релігії були характерні для творчості Петрарки, Боккаччо і Саккетті.

Послідовно розвиваючись шляхом реалізму, італійська література використовувала фольклорні традиції, утворювала нові художні форми.

Символом доби Відродження, її найвищим злетом стало мистецтво, в якому знайшов втілення новий гуманістичний світогляд.

Живописці епохи Відродження володіли усіма засобами зображення. На їхніх картинах все рухалося — навіть повітря, тінь і світло. За зразок вони обрали античне мистецтво, відродили й розвинули найкращі його традиції.

Титанами мистецтва стали Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонаротті.

Італійське Відродження охопило два з половиною століття і пройшло три етапи свого розвитку, які відповідали назві століття за першими арабськими цифрами:

1300 — треченто (література раннього Відродження);

1400 — кватроченто (література зрілого Відродження);

1500 — чинквеченто (література пізнього Відродження).

Перший етап — народно-демократичний: культурне і літературне життя Італії ще було пов’язане з міськими комунами. Першими італійськими гуманістами були Петрарка і Боккаччо.

Другий етап — етап втрати зв’язку з народним рухом, повернення до вузького кола освічених людей, які групувалися навколо князівських дворів. Це був період зневаги до італійської мови, яка замінювалася латиною. Античні традиції витісняли національні, що почали відроджуватися наприкінці XV ст.

Третій етап — етап феодально-католицької реакції, коли література втратила свою колишню змістовність, реалістичну спрямованість. У ній панувало наслідування письменникам античності і раннього Відродження. Виник новий художній стиль — класицизм

Кожен із цих етапів відрізнявся один від одного своїми проблемами, ідеями, образами. Разом з тим для всіх них властива була одна філософія.

Найяскравішими представниками літературного італійського Ренесансу були Лудовіко Аріосто, Боярдо Маттео Марія, Тассо Торквато, Мак’явеллі Нікколо.

Боярдо Маттео Марія (1441—1494) — італійський поет, адміністратор, хоробрий воєначальник. За соціальним походженням — граф. Народився у замку Скадіано поблизу Реджо в 1441 році. Дитинство провів у Феррарі. На віршах і історіях його виховував дядько — відомий неаполітанський поет Тіто Веспасіано Строчці. Навчався Боярдо у Феррарі, де набув досконалі знання з грецької і латинської літератур, отримав ступінь доктора філософії і юриспруденції. Більшу частину життя Маттео Марія провів на службі у правителя Феррари д’Есте та правителів Реджо і Модені, був управляючим міст Модені (1480) і Реджо (1487 — 1494). Тому у багатьох латинських віршах уславлював рід д’Есте. Як приклад, можна навести цикл «Хвалебні вірші про діяння роду д’Есте». Помер у 1494 році, похований у Реджо.

Свою літературну діяльність розпочав з еклог. У його творчому доробку їх близько 40. Найбільш завершену частину ліричної спадщини склала поетична збірка «Три книги про кохання», в якій він описав історію свого нещассливого кохання до Антонії Капрара. Дівчина знехтувала його любов’ю і вийшла заміж за іншого, позбавивши поета сподівань на щастя. Ця книга складалася з 150 сонетів та 30 творів інших жанрів, зокрема епіграм, еклог, канцон, балад. Вона стала одним із найкращих зразків лірики. За життя Боярдо не друкував своїх творів. Побачили світ лише дві перші його поеми, можливо, без згоди автора. У повному обсязі поема «Закоханий Роланд» була видана вже після смерті поета його сином Камілло. Це його головний твір, який так і залишився незавершеним.

«Закоханий Роланд» за жанром — епічна поема або епічний роман. Визначити точно жанр твору складно, оскільки він не відповідав суворим вимогам ні поеми, ні роману. Перші дві книги надруковано у Реджо в 1483 році, перевидання продовжувалося до 1544 року. Після смерті поета поема з’явилася у двох обробках — Доменіки і Берні. Перша була особливо популярна у XVI ст., а друга — у XVIH ст. Твір складався з трьох книг. Перша містила 29 пісень і розповідала про кохання Роланда до Анжеліки, володарки міста Альбракки, про осаду міста, подвиги героїв, друга — 31 і розповідала про війну африканських королів з Карлом Великим і про те, як було знайдено Руджеро, нащадка династії д’Есте. Третю книгу автор писав повільно і встиг завершити лише 9 пісень. Праця Боярдо була перервана навалою французів, про яку він згадав у останніх віршах.

У ХШ ст. місто Феррара являло собою маленьку незалежну державу, її феодальний устрій сприяв ідеалізації і уславленню лицарського роману, який втратив свою популярність. Оскільки Боярдо був шанувальником «артурівського циклу» лицарських романів, то він звернувся до образу Роланда. Його твір переплітався з епічними поемами Гомера (Роланд схожий на Ахілла), Вергілія (Руджеро — довершений Еней), з іншого боку — лицарськими романами труверів, фольклором і новелами Боккаччо.

Головний герой Роланд закохався у доньку китайського короля Анжеліку і задля неї здійснював подвиги. Він переміг царя Татарії, який вів війну з батьком красуні, проте не отримав вазаємності, якої прагнув. Серце дівчини належало двоюрідному брату Рінальдо. Однак той був байдужим до її кохання, оскільки разом з нею пив з чарівного джерела, вода якого мала властивість змінювати почуття людей. Коли герої вдруге випили води, Анжеліка втратила до нього інтерес, а Рінальдо, навпаки, покохав її. Він не довго сумував, оскільки зустрівся з родовитою сарацинкою — войовницею Ермінією. Вона настільки захопилася ним, що покинула бойовище. А коли його тяжко поранили, не пожаліла своїх кіс, відрізала і перев’язала ними рани. Лицарі Боярдо здійснювали подвиги заради подвигів. Ставали лицарями заради лицарства. Вони самі в собі містили вищу винагороду.

Вся дія поеми відбувалася навколо ідей слави і любові. Сарацинський король розпочав війну, бажаючи слави та помсти за особисті образи. Роланд здійснював подвиги, сподіваючись на те, що отримає від Карла в нагороду чудову сарацинку, яку безтямно покохав. Лицарські подвиги і кохання — ось справжні герої поеми.

Якщо попередні твори виставляли Роланда бійцем за християнство, то пізніше М. Боярдо ввів до своєї поеми мотив любові до китайської принцеси. На відміну від попередників, його герої та їх характери змальовані різноманітніше.

На сюжет поеми створено багато картин: «Рінальдо і Армада»(1627), «Танкер і Ермінія» Н. Пуссена, опер Ж. Б. Люллі «Армада» (1608), К. В. Глюка «Арма- да»(1773», Д.Россіні «Танккред» (1813).

Лудовіко Аріосто (1474—1533) — італійський поет пізнього Відродження. Став найбільш повним втіленням морально-естетичного ідеалу Високого Відродження. Жив одночасно з Рафаелем і був старший за великого художника на 9 років. Виділявся дивною вродою. До нас дійшло декілька портретів Аріосто. Навіть у похилому віці він зберіг риси особливої привабливості.

Письменник народився 8 вересня 1474 року в Реджо і майже все життя прожив в одному із наймогутніших міст Італії — Феррарі. Батько, Миколай Аріосто, був капітаном фортеці, мав жорстокий і грубий характер. Він волів бачити сина юристом, але пізніше змінив свій намір і дозволив йому займатися поезією. Аріосто мав університетську освіту, вивчав латину. У 1500 році помер батько, залишивши невеликий спадок дев’ятьом своїм дітям. Найстаршим був Лудовіко, якому довелося піклуватися про родину. Він обіймав посаду капітана фортеці Каносса, а в 1502 році став служити у кардинала Іпполіта д’Есте в якості придворного поета. Проте останній не соромився завантажувати поета різними справами, іноді небезпечними для нього. Говорили, що розгніваний Папа навіть хотів кинути Аріосто у воду. Під час війни з Венецією Лудовіко брав участь у морських баталіях у чині рядового солдата. Тяжким було його життя. Поет мріяв про кращу долю. У нього була можливість стати ченцем чи вигідно одружитися, однак він не зробив ні першого, ні другого. Кардинал, вважаючи заняття поезією дурницею, доручив Аріосто керувати театром і організовувати свята. Помер поет від ускладнення в легенях 6 липня 1533 року.

Лудовіко писав комедії і сам ставив їх у театрі. Перша комедія «Кассарія» була поставлена під час карнавалу у 1508 році, друга «Suppositi» — в 1509 — мала великий успіх. Сам Рафаель писав для неї декорації. У 1520 році з’явилися комедії «Negromante» і «Lena». Пізніше він звернувся до жанру «учених» комедій: «Чорнокнижник», «Звідниця» тощо, проте вони не мали успіху через статичність дії. Усі твори були написані віршами, а потім перероблені прозою. Недоліком їх були довгі монологи і діалоги та наслідування письменником давнини. Проте комедії не були улюбленими творами Аріосто. Кращу частину свого життя він присвятив роботі над поемою «Несамовитий Орландо» (1507 — 1516), над якою працював майже 11 років. Вона була присвячена кардиналу д’Есте. На жаль, той не поцінував твір, грубо відповівши поету на його посвяту. Папа Лев X, навпаки, дав булу на друкування твору, хоча гроші не асигнував.

За жанром — це лицарська авантюрна поема, гігантський твір — 46 пісень, близько 40 000 віршованих рядків. Спочатку поет хотів писати твір терцинами, але цей розмір виявився незручним, і він написав його октавами. Задумавши свого «Несамовитого Орланда» як продовження «Закоханого Роланда» Маттео Боярдо (а ще ж на тему графа Роланда, доблесного васала Карла Великого, написав комічну лицарську поему «Великий Моргант» Луїджі Пульчі), поет перевершив майстерністю своїх попередників. Попри величезний обсяг, архітектурно твір був вибудований бездоганно. Поема вражала своєю цілісністю.

Головні сюжетні лінії — війна між сарацинами та франками, в якій перемагали останні; історія любовних взаємин сарацинського юнака Руджеро і заможньої дівчини Брадаманти та божевільне кохання Орланда до китайської принцеси.

Тема поеми — божевілля Роланда як фатальний наслідок його любові до непостійної у своїх симпатіях китайської принцеси Анжеліки, яка закохалася в сарацинського вояка Медора.

Орланд у Аріосто лише за назвою головний герой поеми. Не менш важливі в ній Рінальдо, Брандимарто, Астольфо, Маркіза, Цербіно, Мандррікарто.

Епічна лінія торкалася питання війни сарацин проти франків. Перші захищали Париж і підступи до нього. Місто було врятоване через страшну зливу. Архангел Михаїл схопив по дорозі лицаря Рінальдо, казковим способом доставив його до Па-рижу, і той розгромив війська невірних. Так сталося тому, що граф Орнальдо забув про свій обов’язок, закохавшись у язичницю Анжеліку. Через це кохання він залишив свого короля Карла Великого і пустився слідом за красунею. Анжеліка, зачарована красуня, втекла з-під варти. Карл послав за нею погоню. Марно барони намагалися її впіймати. Настала і її черга потрапити під чари кохання: сарацинський воїн Медор, якого вона знайшла смертельно пораненим на дорозі, вразив її своєю юністю, мужністю і вродою. Вона вилікувала його і закохалася в нього. Скромна хижка пастухів, в якій Медор вилікувався, навіки поєднала молодих людей. Про свої почуття Анжеліка повідомила у віршах, які вирізала на корі дерев. Коли Орландо побачив сліди щастя закоханих, він збожеволів від горя і образи. Лицар кинув зброю, розірвав обладунки і з’явився перед читачем зовсім голим. Побіг світ за очі, грабував міста і села, руйнував все, що чинило йому опір; дістався Франції, пройшов береги Іспанії і, перепливши Гібралтар, прибув до Африки у жахливому стані. Завдяки лицарю Астольфо потрапив на Місяць, де перебували всі речі, втрачені на Землі, зокрема, пляшки з розумом з етикеткою, на якій було написане ім’я власника, що втратив розум. Відшукавши свою пляшку, він прийшов до тями, повернувся до Карла Великого і воював до закінчення війни.

Анжеліка — це втілення граціозної, ніжної жіночої краси. Вона справжня жінка доби Аріосто. Чудова, ніжна, весела. Героїня проклинала свою вроду, яка принесла їй стільки горя і стала джерелом вічних драм: загибелі рідних і героїв, які обожнювали її. Вона проклинала свою вроду, коли потрапила до рук старця, що напоїв її снодійним і милувався її юністю і красою, і тоді, коли евудійці спіймали її і як найвродливішу жінку віддали в жертву спруту-дракону. Красуню врятував Руджеро і привіз до гіппогрифу, осипаючи поцілунками. Викравши талісман Руджеро і зробившись невидимкою, Анжеліка уникла нестримної пристрасті свого визволителя. І нарешті, вона знайшла свого Медора, якого покохала всім серцем і душею, відчула гармонію небесного і земного ідеалу.

Сарацинський юнак Руджеро прибув до Парижу в гонитві за пригодами. Зустрі-вшись з християнкою Брадаматою, покохав її і змінився сам. Брадамата — сестра славетного лицаря Рено. Руджеро через забаганки чаклуна Атланта потрапив до ча-рівного палацу, однак Брадаманта за допомогою чаклунки Меліси визволила його. Але на цьому пригоди не закінчилися. Її коханого викрав чарівний гіппогриф і забрав його на острів красуні Єльцини. Чаклунка Меліса знову визволила лицаря. В тенети Атланта потрапила Брадамата. Завдяки лицарю Астольфо, який зруйнував чари чаклуна, закохані зустрілися. Випробування шляхетних сердець на цьому не закінчилося. Їм довелося брати участь у війні французів з сарацинами. Оскільки військо короля зазнало поразки, Руджеро змушений був відступати разом з ним і повернутися на батьківщину, хоча серце юнака рвалося до коханої дівчини. І він вирушив у подорож. Корабель, на якому лицар поплив, зазнав аварії, проте йому вдалося врятуватися і зустрітися з пустельником, який посвятив його у християнську віру. Для одруження перепон не існувало. Повернувшись до Парижа, він одружився з Брадамантою і уславив християнський світ, який ніс людям утіху та стабільність. У поемі фантастичне перепліталося з реальним і завдяки майстерності автора здавалося правдивим. Дійсне постало чудовою вигадкою. Тут взаємодіяли справжні й вигадані країни та народи. Поет славив усі лицарські чесноти, хоч би кому вони не належали — християнинові чи сарацинові. Мова оповідача схвильована, він мовби захлинався від захоплення. І все те було осяяне добродушним гумором, тонкою іронією. Фантазія Аріосто надзвичайно жива. Найкращим її представником був лицар Астольфо, який з’являвся всюди і завжди у тяжку хвилину. Він літав із країни в країну на своєму гіппогрифі, вбивав страшного велетня, з яким не міг впоратися жоден лицар, оскільки у чудовиська швидко зросталися розрубані частини тіла. Він спускався в пекло і піднімався в царство Платона. Це він повернув розум Орландо.

Поема мала великий успіх. Вона передруковувалася в XVI столітті 80 разів! Поетичною майстерністю твір переважав Боярдо і Тассо. Легка, захоплююча розповідь, кожна пригода — особлива; можна читати поему з будь-якого місця. Мова піднесена і гармонійна, бо твір написаний автором у стані душевного злету. Разом з тим у поемі багато пригод, які не мали єдності. Характери героїв описані поверхово, без динаміки, деякі сцени запозичені з творів інших авторів: починаючи з Одіссея і закінчуючи Боярдо, майже всі епізоди — з іспанських і провансальських романів, італійських новел та інших творів попередньої поезії.

Творчість Аріосто мала безперечний вплив на європейську літературу — її відгомін відчувався у творах Сервантеса «Дон Кіхот», Віланда «Оберон», Байрона «Дон Жуан», Пушкіна «Руслан і Людмила», Вольтера «Орлеанська дівчина». Знав її Тарас Шевченко — є згадка про італійського співця у повісті «Варнак». Повний прозовий переклад виконав у минулому сторіччі В.Зотов. Перше наближення до українського Аріосто зробив І. Світличний, переклавши 5 октав сьомої пісні.

У XV ст. зростає інтерес до творів рідною, італійською мовою. Але особливого розквіту література італійською мовою досягла наприкінці XV ст. і супроводжувалася розквітом поезії і мистецтва у Флоренції. Серед флорентійських поетів того часу виділявся Луїджі Пульчі (1432—1484) зі своєю поемою «Морганте». Зміст твору запозичено з переробок героїчного класичного епосу про Роланда і Карла Великого. Роланд розгнівався на Карла через брехню Гвенелона і покинув короля. Лицарі Карла Великого Рено, Олів’є, Дюон відправилися на пошуки Роланда. Той вступив у поєдинок з велетнем Морганте, помилував його, похрестив у свою віру, — і з того часу велетень був постійно при ньому і усією душею служив лицарю. Він був трохи простуватий і дурнуватий, мав гарний апетит, велику силу: виривав з корінням дерева, вбивав слонів і дичину, з’їдаючи її. Своїх ворогів перетворював на котлети. Проте помер від нікчемного укусу рака за п’яту. У Роланда був молодший друг — велетень Маргутта, теж великий ненажера, розбещений злодій — втілення семи гріхів. Маргутта помер від сміху, побачивши, як мавпа одягла чоботи, які вона у нього вкрала. Морганте дуже бідкався, коли помер його товариш.

Поема велика, епізоди описуються один за другим. Багато чого в них незрозуміло. Найважливіша сторона розповіді Пульчі полягала в новому стилі і розповіді завдяки сміху. Суть його зводилася до висміяння життя, причому автор не надавав серйозного йому значення. Вся поема спрямована проти лицарського світу, яким так захопилася аристократична верхівка флорентійської буржуазії.

Тассо Торквато (1544—1595) — італійський поет, син поета Бернардо Тассо, автор пасторальної драми «Амінта», поем «Визволений Ієрусалим», «Створений світ». Народився в Сорренто 11 травня 1544 року в родині відомого поета Бернардо Тассо. Через іспанського віце-короля, який заснував у Неаполі інквізицію, у 1554 році Бернардо забрав сина і втік, певний час поневіряючись Італією. Хлопчик спостерігав придворне життя у Венеціанській академії, де його батько деякий час був секретарем. У 1560 році Торквато вступив до Падуанського університету на філософський факультет. Після його закінчення у 1565 році вступив на службу до герцогів д’Есте. Виділявся своєю культурою й манерами. Оцінкою заслуги було призначення поета у листопаді 1575 року придворним літописцем. Життя Тассо склалося успішно. Його любили, у нього було багато грошей і жодних обов’язків. Він насолоджувався бенкетами та іншими придворними розвагами. За переконаннями був суворим католиком і монархістом.

Упродовж десяти років написав свої найкращі твори: пасторальну драму «Амінта», поему «Гоффредо», яку видавець назвав «Визволення Ієрусалиму». Цей твір зробив його безсмертним. Поема була прийнята неоднозначно: Флорентійська академія не прийняла її, але були й такі, кому вона сподобалась. Під впливом різкої критики, не будучи особливо релігійним, поет почув «ангельські труби Страшного Суду». У нього почалися ознаки душевного розладу. Помер у результаті сильного нападу лихоманки 25 квітня 1595 року. Похований у церкві монастиря Сант- Онофріо. Його могила стала місцем паломництва багатьох письменників.

Тассо, як Петрарка, мали коронувати у Римі лавровим вінцем на Капітолії. На жаль, поет не дожив до цієї значної події у своєму житті.

У 1579 році Тассо звернувся до жанру пасторальної драми «Амінта» (близько 1572 р.), яка складалася з п’яти актів. Основна дія відбувалася за сценою, про неї розповідалося у діалогах і монологах. Це драма людських почуттів. Пастух Амінта закохався у німфу Сільвію, яка знехтувала його коханням. Коли ж герой врятував її від переслідувань сатира, вона несподівано закохалася у нього. Отримавши звістку про смерть Сільвії, Амінта наклав на себе руки — кинувся зі скелі, але Сільвія своїм поцілунком повернула його до життя.

Головна ідея — утвердження сили любові. Для поета неважливі характери, його приваблював стан душі: вміння співчувати, прагнення прийти на допомогу, страждання через нерозділене кохання. Пасторальна драма була поставленна придворним театром і мала великий успіх.

Найвизначніший твір поета — поема «Визволений Ієрусалим». Вона складалася із 20 пісень. Дія її відбувалася у 1099 році. Автор поставив за мету уславити християнство. Оскільки турки погрожували Європі, війна з невірними була дуже популярною на той час. Сюжет поеми — перший хрестовий похід, захоплення святої землі у невірних. Місто Ієрусалим обложили хрестоносці, яких очолив Готфрід Бульйотонський. Він безстрашний у бою, справжній лицар у буденному житті. Прагнув попасти у Палестину не через війну, а заради віри христової. Християни зазнали невдачі. Їм чинили опір не лише мусульмани, але й сили зла та моральна недосконалість самих хрестоносців. Так два лицарі Танкредо і Рінальдо, закохавшись у сарацинок, забули про обов’язок. Рінальдо зумів подолати пристрасть до сарацинської чаклунки Арміди і повернутися у табір хрестоносців. Хрестоносцям вдалося взяти Ієрусалим штурмом.

Тассо був переконаний у тому, що він вищий за Аріосто, хоча всі знавці літератури вважали таке домагання пустим марнославством. Це засмутило його, і поет вирішив переробити поему. В 1593 році він видав свій «Завойований Ієрусалим». Однак це вже був твір хворої людини.

Тассо наслідував Гомера, Вергілія, Аріосто.

До XV ст. італійська проза знаходилася у стані занепаду, але в XVI ст. почався її розквіт (як і поезії). Найкращими творами прозаїчного жанру були історичні праці. Центром прозаїчної літератури стала Флоренція, де жив і творив історик і поет Мак’явеллі.

Мак’явеллі Нікколо (1469—1527) — політичний діяч, італійський поет пізнього Відродження, прибічник республіканської демократії.

Народився у Флоренції 3 травня 1469 року в родині нотаріуса. Отримав гарну освіту в дусі ідей гуманізму. Його творчий доробок різноманітний: трактати «Державець», Володар», «Флорентійський хронік», комедії «Кліція», «Мандрагора Андрія», новели «Життя Каструччо Кастракані з Луки», «Бельфогор-архідиявол», вірші.

Все життя займався політикою: був секретарем другої канцелярії Сіньорії, відповідав за зв’язки з армією, виконував обов’язки дипломата і політичного радника республіки. Проте створити ідеальну армію йому не вдалося. У 1512 році вона була розбита іспанцями під Прато. Флоренцією стали керувати Медічі, а Мак’явеллі, як прихильника демократії, посадили до в’язниці, де він зазнав тортур. У травні 1513 року він був амністований і відправлений у вигнання до власного селища. Саме там упродовж 12 років він написав свої головні твори: «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія», «Державець», поему «Золотий віслюк», комедію «Мандрагора», «Діалог про військове мистецтво» тощо.

Мак’явеллі ніколи не залишав надію повернути добре ставлення Медічі до себе, він мріяв знову зайнятися політичною діяльністю. На початку 20-х років його положення дещо покращилося. За ініціативи кардинала Джуліо Медічі поет отримав замовлення на написання історії міста. Проте у 1527 році Медічі вдруге були вигнані з міста. Письменника, прихильника республіки, запідозрили у симпатії до них, тому він залишився поза політичною діяльністю, розчарувався, а через місяць 22 червня 1527 року помер. На його гробниці у флорентійській церкві Санта Кроче зроблено напис: «Немає похвали, гідної його».

Одним із визначних творів Мак’явеллі, який приніс йому всесвітню —славу, безперечно, був твір «Державець», присвячений герцогу Урбинському, до якого він звертався із закликом стати визволителем Італії від варварів. Поява книги була обумовлена політичним життям Італії, яка перебувала у глибокій політичній, соціальній і економічній кризі. У 1494 році флорентійці прогнали Медічі і відродили республіку. Проте на цьому вони не зупинилися. Політичний устрій у країні змінювався в 1498, 1502, 1512 роках. Наприклад, між 1499 і 1512 роками правителі Мілану усувалися чотири рази, а наймогутніша із італійських держав Венеція опинилася на краю загибелі. У Римі панували безкінечні заколоти. Неаполь переходив із рук в руки. Ні одна держава в Італії не була міцною і надійною, незважаючи на різний рід влади — тирана, короля, республіки. Мак’явеллі намагався зрозуміти причини національної катастрофи. На його думку, оздоровити країну можна було завдяки сильній особистості, яка б врахувала історичний досвід невдач і досягнень усіх нових держав. Він розглянув різні типи держав — від Ромула до Чезаре Борджіа і здатність правителя реагувати на будь-які зміни у сучасному політичному світі. Філософ поставив проблему особистості в історії, не погоджуючись із середньовічним твердженням про те, що світом керує доля і Бог, що людина безпорадна щось змінити у цьому гармонійно побудованому Всесвіті.

Заслуга письменника полягала в тому, що людський ідеал доби Відродження набув у його творчості політичної реальності, а людина і людське суспільство не розглядалися під кутом соціології.

Він відокремив політику від християнської моралі, яка, на його думку, об’єктивно була аморальною, оскільки християнство зробило світ слабким і віддало в руки негідникам. У цьому Мак’явеллі вбачав трагічне протиріччя того часу.

Герой «Державця» — диктатор, тиран, разом з тим — «новий правитель». До влади прийшов, спираючись на народ — джерело громадської моралі. У своїй діяльності він зміг керуватися доброю природою людини. Правитель новий не тому, що будував нову державу, а тому, що по-новому будував свої стосунки з народом. Хоча письменник високо цінив «народ», але водночас підкреслював його пасивність. Разом з тим він вважав, що державцю краще спиратися на народ, щоб набути військової могутності. На прикладі Фердінанда Католицього довів, що корисною політичною зброєю могла бути і релігія. Автор стверджував, що для розширення могутності держави корисні будь-які вчинки. Він не засуджував навіть віроломне вбивство дрібних правителів в Сіпігальє і був переконаний, що знищувати всіх внутрішніх ворогів необхідно одразу, щоб спокій суспільства не піддавати стражданням. Коли жорстокості тривали недовго, вони менше дратували народ. Державець повинен дбати про добробут своїх підданих, оскільки лю-дям простіше втрачати життя, ніж майно.

Твір завершувався трагічно-патетичним закликом до визволення Італії від варварів. Трактат написано не для всіх правителів, а лише для тих, хто знаходився біля витоків нової держави. У своєму творі автор дав поради, як вберегти владу, а не про те, як керувати державою.

У 1520 році флорентійський університет доручив письменнику написати історію міста. Через п’ять років вийшла книга «Історія Флорентійської республіки», яку було урочисто подаровано Джуліо Медічі, що уже став папою Климентом VII. Це своєрідна апологія народу. Не абсолютна держава, а Батьківщина і народ стали критерієм громадської й індивідуальної моралі.

Історичні і політичні твори Мак’явеллі мали багато наслідувачів. Серед них Аммірато «Роздуми про Тацита», Паоло Парута «Політичні роздуми», Джовані Боттеро «Про управління державою» тощо.

Потреба у громадському і світському житті призвела до утворення гуманістичних гуртків, на заняттях яких піднімалися питання буття, філософії. З цих гуртків найбільшою славою користувався гурт Медічі (став правителем з 1434 р.) заснував платонівську академію, яка досягла свого розквіту за часів правління його онука Лоренцо Медічі.

Лоренцо ді П’єро де Медічі (1449—1492) народився 1 січня 1449 року у Флоренції. Його наставниками були уславлені гуманісти Уоан, Марсіліо, Фігіно, які прищепили йому любов до філософії, класичним мов і поезії. У 1469 році після смерті батька Лоренцо став на чолі Флорентійської республіки. Було йому на той час 20 років. Він зумів перетворити Флоренцію на центр культури доби Відродження, зібравши при своєму дворі найкращих гуманістів, поетів і художників. Його покровительством користувалися Сандро Боттічеллі, Андре Вероккьо, молодий Мікеланджело. Він купував книги для бібліотеки, збирав давні й нові скульптури, монети, картини. Йому дали прізвисько «Прекрасний». Крім того, він був гарним дипломатом: домігся припинення війни між Неаполітанським папою і Флоренцією, приєднав фортеці до території своєї країни і розширив її кордони.

Писав вірші, поеми, ідилії, релігійну лірику.

Помер в ніч на 9 квітня 1492 року.

Менше за все доба Відродження в Італії відзначилася своєю драмою. У XV ст. була відома так звана священна вистава, яка нагадувала середньовічну містерію. Ренесансний театр почав свій шлях значно пізніше, ніж література й образотворче мистецтво. Середньовічні театральні жанри — містерії і фарси залишалися основними до кінця XV ст. Лише в середині XVI ст. в Італії виник перший професійний європейський театр доби Відродження — комедія «дель арте» і комедія масок. Спектаклі цього театру представляли акторські імпровізації на основі дуже короткого, схематичного сценарію, музичними і танцювальними номерами. Однак глибоко зрозуміти свою епоху, виразити її ідеали комедії масок було не під силу. Сучасний театр, по суті, зміг народитися, коли, окрім нових письменників, з’явилися нові глядачі. Розквіт театрального мистецтва настав у кінці XVI — на початку XVII ст., але вже не в Італії, а в Англії та Іспанії.

Біля витоків імпровізованої комедії стояв Анжело Беолько, падуанський драматург, талановитий попередник комедії масок. Про його життя відомо небагато. Народився в Падуї близько 1502 року, був позашлюбним сином доктора мистецтв і медицини. Виховувався разом із законними дітьми батька і отримав гарну освіту. Виконував обов’язки керуючого у справах венеціанської аристократичної родини Корнаро. Гуманістичні ідеали Беолько сформувалися під впливом освічених людей різних професій, які постійно відвідували палац Луїджі Альвізе Корнаро, вченого-гуманіста, автора твору «Про розмірене життя». Беолько знав і любив поезію, писав вірші, проте свій творчий шлях розпочав як актор і драматург. Організував аматорську трупу, показував п’єси спочатку в палаці Корнаро, а згодом в Падуї, Венеції, Феррарі. Усюди його твори користувалися успіхом. Помер молодим у віці 40 років.

Творчий доробок Беолько невеликий: дві комедії у віршах і п’ять комедій у прозі. Комедії драматурга неодноразово друкувалися за його життя. Про популярність поета свідчить той факт, що в один рік виходило до восьми видань його п’єс. У XVII ст. про нього забули, що було пов’язано із загальним занепадом імпровізованої комедії. Літературна спадщина Беолько майже два з половиною століття залишалася невідомою для читача і глядача. Драматурга «відкрили» у Франції, там же з’явилися перші переклади його творів. В Італії творчість драматурга привертала увагу лише наприкінці XIX ст., а перші сценічні постановки п’єс були здійснені тільки на початку XX ст., також у Франції. В Італії комедії Беолько завоювали сцену лише в 1940 році.

Таким чином, література італійського Відродження об’єднала письменників і гуманістів різних творчих індивідуальностей, зробила певний внесок у формування й утвердження принципів гуманізму, в розвиток реалізму, створення нових літературних жанрів, що й визначило її значення для італійської та європейської літератури доби Відродження.

Значення італійського Відродження полягало у тому, що воно мало більш естетичний, науковий характер. Італійські гуманісти багато розмірковували і сперечалися з питань моралі, законів ораторського мистецтва, поезії. Під впливом італійського гуманізму знаходився гуманізм німецький, англійський, французький та іспанський. Італійські гуманісти були справжніми аристократами думки.

3. ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА — ПЕРШИЙ ГУМАНІСТ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Франческо Петрарка посів важливе місце в італійській та європейській літературі Відродження як засновник гуманізму, перший теоретик і поет. Він заклав основи класичної філології, виступив неперевершеним майстром жанру сонету.

Народився Франческо Петрарка 20 липня 1304 року в родині флорентійського нотаріуса П’єтро ді Паренцо ді Гардзо, якого прозвали Петракко, і Елітти Каніждані. Коли Франческо став дорослим, то заради звучання латинізував прізвище батька і став називатися Петраркою. Батько письменника був пов’язаний дружбою і єдністю політичних поглядів з Данте, належав до партії «білих» гвельфів. У 1302 році після перемоги «чорних» гвельфів у Флоренції одночасно з Данте став вигнанцем. У вигнанні, місті Ареццо, і народився Франческо. В Ареццо родина прожила менше року, а потім переїхала до Інчизе, згодом — в Пізу і нарешті до Авіньйона (1311 р.), де на той час знаходилась папська резиденція. Там батько майбутнього поета займав гідне місце через дружбу з кардиналом Нікколо да Прато. З дитячих років хлопець виховувався в атмосфері політичних і культурних інтересів оточення свого батька, який дуже хотів бачити сина юристом. Тому, незважаючи на особистісні уподобання сина, наполіг на подальшому навчанні на юридичному факультеті спочатку в Монпельє (Франція) (1316—1320 рр.), а згодом — в Болоньї (Італія) (1320—1326 рр.). Одного разу батько дуже розгнівався на сина за те, що той надав перевагу літературі, і кинув його улюблені книжки Вергілія і Цицерона у піч. Той так істерично заплакав, що батько змушений був власноруч виймати книги з полум’я. Повернувши синові книжки, він сказав: «Добре, хай одна з них, із купи книжок, допоможе твоїй праці, а друга — відпочинку».

Під час перебування в Болонському університеті Франческо зав’язав дружбу з Джакомо Колонна. Будучи студентом, Петрарка став вивчати не «пандекти», а божественні творіння Цицерона і Вергілія. Болонський університет мав сильні літературні традиції. Тут жив і працював Гвідо Гвінічеллі, про якого Данте сказав: «Мій батько і батько моїх побратимів, кращих, ніж я, які завжди співали солодкі і ніжні пісні любові»; тут навчався Данте, співець Беатріче.

Петрарці виповнилося двадцять два роки, коли він втратив батька, а згодом і матір. Залишившись без засобів до існування, не відчуваючи інтересу до юридичної практики, він обрав звичайний для освіченої людини того часу шлях: прийняв духовний сан капелана, отримав церковний приход, хоча більше цікавився світським життям, ніж церковним. Це надало йому можливість користуватися всіма перевагами сану, не вимагаючи виконання усіх церковних зобов’язань, а також займатися улюбленою справою — літературною творчістю та наукою. Після знайомства з родиною авіньйонського кардинала Джованні Колонна став служити в його домашній церкві та виконувати обов’язки секретаря.

Життя поета умовно поділяють на такі періоди:

а) Авіньйонський період (1327—1337 рр.), коли він жив у Джакомо Колонни, вивчав і розшукував античних класиків, здійснив подорож до Парижу, підготував наукове видання «Декад» Тіта Лівія, здійснив у квітні 1336 року сходження на гору Мон-Ванту. Перейшов на службу до брата Джакоми кардинала Джован- ні Колонна. З метою краще пізнати людей і світ, здійснив подорож по Франції, Фландрії, Брабанту, Ренанії, наприкінці 1336 побував у Римі, який полюбив назавжди.

Б) Воклюзький період (1337—1341 рр.), коли придбав за 15 миль від Авіньйона маєток — невеличкий будиночок. Це місце на багато років стане його притулком для роздумів та поезії. «У цій тьмяній долині я збираю навкруги себе з різних міст і часів усіх моїх друзів, теперішніх і минулих, — навіть тих, хто помер багато століть до мене, — я думаю про їхні вчинки і долі, про мораль і життя, про красномовство і розум, і набагато більше хочеться розмовляти з ними, ніж з людьми, які втішають себе ілюзією, що вони живі», — писав Петрарка.

У вересні 1340 року до Воклюза одночасно надійшли з Рима і Парижа запрошення на отримання лаврів найкращого поета, які він прагнув заполучити не лише з власного марнославства, а щоб відсвяткувати нарешті через тисячу років повернення культу поезії. Петрарка надав перевагу не Сорбонні, а Римському Капітолію, саме там витримав спеціальний іспит у короля-літератора Роберта Анжуйського в Неаполі. 8 квітня 1341 року з рук римського сенатора поет отримав лавровий вінець, який після урочистих промов поклав на могилу св. Петра. Урочистості супроводжувалися безкінечними церемоніями для здобуття літературної слави серед публіки. Однак у похилому віці поет глибоко розчарувався у славі. Він написав: «Ця корона не зробила мене ні більш ученим, ні більш красномовним; вона послужила лише збудженню заздрощів проти мене і позбавила мене спокою, яким я тоді насолоджувався. З того часу мені довелося завжди бути настороженим: усі пера, усі язики були відточені на мене; мої друзі стали моїми ворогами; я був дуже покараний за свою сміливість і гордість».

У Воклюзький період життя відбулися головні події в біографії Петрарки як людини і письменника. Його інтерес до планів і спроб Кола ді Рієнцо (познайомився з ним у 1342 р.) встановити в Римі народне правління все більше відділяло його від авіньйонської курії, а з 1347 року остаточно призвело до розриву стосунків з кардиналом Джованні Колонна. Жахлива епідемія чуми в 1348 році забрала життя багатьох друзів і Лаури (вона померла 6 квітня 1348 р.). У цей час відбулася зустріч із Дж.Боккаччо у Флоренції. У 1350 році поет знову відвідав Рим з нагоди ювілею церкви, і з цього року, за його власним твердженням, він відмовився від чуттєвих насолод.

в) Пермський період (1343—1345 рр.)

Етика поета глибоко християнська: він засудив гріхи, закликав до добра, покори Богові та морального вдосконалення. Водночас висловлював і зовсім нові думки, які зробили його першим^гуманістом Європи. Поет прагнув земного щастя, задоволення собою та людьми. Його ідеалом було вічне життя, наповнене радістю творчої праці. У одному з листів він писав: «Я не змарнував несвідомо жодного дня. Серед клопотів, занять, бездіяльності й утіх я говорив сам собі: на жаль, ось знову втрачений день, який минає і якого мені ніхто ніколи не віддасть».

Петрарка болісно сприймав занепад моралі в суспільстві і намагався втекти від вульгарного невігластва та безкультур’я у самотність та вузьке коло близьких друзів і однодумців, справедливо вважаючи, що таке життя найбільше сприяє визнанню. Йому пропонували різні посади, та він хотів бути вільним і незалежним. «Настільки сильною була в мене вроджена любов до свободи, що я всіма силами уникав тих, навіть чиє ім ’я, як мені здавалося, не було пов’язане зі свободою», — писав митець.

Ідеал Петрарки — активна творча особистість з чіткою позицією борця зі злом, яка не уникала політичної діяльності. Сам він все життя боровся за єдність Італії.

Як поет, заглиблювався у власну душу, прагнув удосконалити себе настільки, щоб з власних почуттів відтворити естетичний ідеал для читача. Він увесь віддавався чарам краси і кохання, які вважав чи не найбільшими цінностями у житті.

Ідеал діяльності особистості шукав в античності.

Франческо Петрарка не любив століття, в якому жив. У «Листі до нащадків» він зазначав: «..час, в якому я жив, був мені завжди не до душі, і, якби не заважала тому моя прихильність до тих, кого любив, я завжди волів би бути народженим в будь-яке інше століття і, щоб забути це, постійно прагнув жити душею в інших віках.. »

Його постійно тягло до зміни міст. Він відчував, що вражений якоюсь чумою, яку охрестив «ацідією», тобто сумом.

«..У цьому сумі все так суворо, і гірко, і страшно, і шлях до відчаю відкритий щохвилини, і кожна дрібниця штовхає до загибелі нещасну душу, — скаржиться Петрарка. — Ця чума часом хапає мене так міцно, що без відпочинку терзає мене всі дні й ночі; тоді для мене немає світла, немає життя; той час подібний до безпроглядної ночі і жорстокої смерті. І, що можна назвати верхом злополуччя, — я так насолоджуюсь душевною боротьбою і стражданням, з якоюсь пристрастю, що лише неохоче відриваюсь від них».

Петрарка — людина складна, суперечлива, самозакохана, пихата і недовірлива. Він ніколи не нехтував святотацтвом і лестощами.

Помер 20 червня 1374 року в день свого народження, сидячи за роботою, з пером у руці, незадовго перед цим написавши: «Уже ні про що не мислю я, крім Неї. Хай же квапить Вона нашу зустріч у небі і кличе мене за собою!»

Петрарка одним із перших став збирати рукописи античного світу, досліджувати і пропагувати їх, оскільки середньовічна церква намагалася знищити їх як вияв язи-чництва. Він засвоїв не лише мову і склад, але й думки давніх авторів. Вантичності поет намагався знайти основу націоналізму, культу земного життя і людської особистості, намагався перебудувати життя на античний лад, але разом з тим не зміг побороти в собі аскетичний світогляд і забобони середньовіччя. Тому його творчість — це протиріччя. В ній він намагався поєднувати елементи феодально-церковної і буржуазно-гуманістичної культури, обирав між старою і новою мораллю, між чуттєвою любов’ю і усвідомленням її гріховності. Як і всі люди Ренесансу, був багатогранним: вивчав історію, філософію і літературу, зібрав велику бібліотеку античних авторів, однак частіше звертався до Вергілія і Цицерона. Його цікавили біографії діячів Риму, про що свідчили такі праці філософа, як «Про славетних чоловіків» (1338 р.), «Про достопам’ятні події» (1343 р.). Свою пристрасть до античності він пояснював у «Листі до нащадків».

Йому вдалося знайти втрачені листи і промови Цицерона, хроніки Плінія, твори Квінтіліана. Петрарка перший переклав італійською мовою епос Гомера і твори Платона. В античності його перш за все захоплював інтерес до людини, її земного життя, яке він протиставляв аскетичному ідеалу Середньовіччя.

Xудожня спадщина Петрарки складалася з двох частин — латиномовної та італомовної. До першої належала збірка «Буколічні пісні», куди увійшло 12 еклог. У ній поет оспівував життя пастухів. Латиною написана і комедія «Філологія» та епічна поема «Африка» у дев’яти книгах.

До італомовних творів належали поеми «Тріонфі»(«Тріумфи») та збірка ліричних пісень «Канцоньєре» («Книга пісень»), які й забезпечили поетові всесвітню славу.

Свій образ письменника, людини Ренесансу Петрарка створив у прозових творах на латині, яка залишалася для нього мовою комунікації і роздумів. Він був тісно прив’язаний до volgare. Починаючи з молодих років і до останніх днів свого життя, переписував, виправляв, постійно покращував збірку своїх «Рим», які впродовж багатьох століть залишалися основним мотивом поклоніння volgare.

Для Петрарки латина і volgare представляли собою два різні коди, які виконували дві різні функції. Латина відігравала більш важливу благородну роль, в той час як про volgare поет говорив як про мову своїх частих занять і досвідів.

У латині поет хотів вернутися до її чистої класичної форми, рівнявся на античних авторів і звільнити мову від усього того, що здавалося грубою спадковістю більш пізніх століть. Петрарка прагнув звільнитися від логічних нагромаджень філософської мови, схоластики і мовних інтерференцій, яких зазнала латинь у прозі XIH ст. Урівноважена і граматична латина повинна стати міжнародною мовою вчених, двигуном усіх можливих елементів в європейській культурі і політиці.

Тосканський volgare Петрарки продовжував традицію любовної лірики з тим, щоб віддалити її як від заможної буржуазії, так і спрощеного народного середовища, спрямувати на глибоке дослідження внутрішнього світу окремої особистості. У цьому процесі volgare став чистою і абсолютною мовою, очищеною від побутових нагромаджень. Таким чином, Петрарка зробив протилежне тому, про що заявляв Данте стосовно мови.

Процес творчості і його результати стали для Петрарки виявом значущості і величини самого автора, його гідності. Звідси велика увага до свого доробку, постійне бажання удосконалити його. У цьому його позиція також протилежна Данте, який прагнув експериментування нової літературної форми. Основна форма творчості Петрарки — це переписування, переробка тексту, до якого автор повертався неодноразово. Така робота над текстом дозволила сучасним дослідникам простежити різні етапи створення багатьох його творів. З іншого боку, завдяки цьому творчому процесу стало дуже складно поєднати самі твори з будь- якими точними датами і моментами біографії автора.

Любов Петрарки до античних письменників безпосередньо була пов’язана з історичною перспективою гуманізму. Текст, який став основним, отримав назву гуманізм. І письмо і текст, який став основним елементом комунікації, були міцним засобом зв’язку з минулим, з класичною античністю. На думку поета, необхідно було наслідувати давніх авторів. Проте таке наслідування не повинно звужувати інтереси письменника і прив’язувати їх до творчості якого-небудь одного автора. Сучасний латинський письменник мусив себе вести подібно до бджоли, що добуває мед із багатьох квітів і змішує різні запахи.

У той же час Петрарка усвідомлював, як далеко знаходилося славетне минуле, як низько впала антична virtus і доблесть великого Риму, — і як байдужі його сучасники до того світу, тієї літератури і культури. Щоб відродити минулу славетність, необхідно, з одного боку, вести боротьбу проти зовсім ще недавнього «варварського» світу, — а з іншого — зайнятися уважним і глибоким вивченням античності, встановленням текстів, загублених або змінених під час багаторазового переписування.

Петрарка вів свою філологічну діяльність на найвищому рівні і підтримував контакти з великими вченими Європи своєї доби. Безперечно, що особливо тісними були його зв’язки з Францією, в якій вивчення античності мало більш міцну традицію, ніж в Італії. Під час своїх численних подорожей поет відвідував релігійні бібліотеки всієї Європи і знаходив у них багато рідкісних текстів, які переписував сам або замовляв копії. Серед них були твори Цицерона і його листи. Завдяки багатьом зв’язкам, він отримував інформацію про всі тексти, які могли зацікавити його, де б вони не знаходилися. Таким чином, Петрарка створив одну із найбільших приватних бібліотек свого часу.

Довгий час в латинській поезії гуманіст вбачав той напрям творчості, який міг би йому принести письменницьку славу. З часом він помітив, що його інтереси все більше схилялися в бік nugae — поетичних «дрібничок», написаних на volgare. Його латинська поезія залишилась нереалізованою можливістю — прикладом і підтвердженням тому може служити написана гекзаметром епічна поема «Африка», розпочата у 1338—1339 рр., частково прочитана Роберту Анжуйському в 1341-му і йому ж присвячена. До роботи над нею Петрарка повертався упродовж всього життя, а поширення твір набув тільки після його смерті. Поема складалася з 9 книг, частина з яких була незавершена (в цілому поема мала складатися з 12 пісень). Використовуючи в якості моделі «Енеїду» Вергілія, поет повідомив про події Другої північної війни, прагнучи підкреслити велич республіканського Риму і гідність головного героя війни Сципіона Африканського.

Розповідь про минуле стала лише зовнішньою канвою твору, яка сама по собі неоднорідна і фрагментарна. Персонажі змальовані дещо схематично. Головне досягнення поеми — в її ліричних відступах (особливо п’ятій 5 книзі), в роздумах героїв про недосконале земне життя. Петрарка з сумом писав про зміни природи і всього земного.

Наслідуючи Вергілія, Петрарка написав книгу «Bucolicum carmen» — зібрання з 12 еклог, написаних спочатку в 1346—1348 рр., а потім неодноразово редагованих. У трьох книгах зібрано більш цікаві «Epistole metriche» («Метричні послання»), які збиралися з 1350 року і представляли собою листи в поетичній формі. Близькі за мовою до першого латинському перекладу Біблії сім «Psalmi penitentiales» («Псалми каяття») — молитви, написані ритмізованою прозою приблизно в 1348 році.

Важливим засобом боротьби за єдність Італії, за утворення нової культури поет вважав латинську мову, якою написані листи письменника. Вони склали дві збірки: «Листи приватного характеру» (24 книги) і «Листи Старечі» (17 книг).

Вивчаючи античні пам’ятки, поет-гуманіст, філософ заклав підґрунтя для вивчення давніх мов і сприяв розвитку історичної науки. їх можна поділити на три групи, кожна з яких відображала певні аспекти гуманістичного світогляду автора:

• трактати історико-просвітницької спрямованості;

• трактати етичної тематики;

• твори полемічного характеру.

Трактати історичного змісту були пов’язані з уславленням античних героїв та їх подвигів, що можна назвати першим проявом глибокого інтересу поета до античної класики.

• Трактат «De viris illustribus» («Про відомих людей») був розпочатий у Воклюзі в 1338—1339 рр., але його написання розтяглося на довгі роки впродовж різних періодів життя письменника. Причому остаточний варіант так і не був написаний. Петрарка створив 36 біографій відомих людей античності за «героїчною» моделлю і згідно прийнятих норм риторики, в яких підкреслював конфлікт між виключенням індивідума і постійною ворожнечею долі.

• Трактат «Rerum memorandarum libri» («Книги про пам’ятне»), над якими Петрарка серйозно працював в 1343—1345 рр., побудований за зразком подібного твору автора Середньовіччя Валерія Максима, складений з низки епізодів античності і більш близьких автору епох. Він також не був завершений (текст складався з 4 розділів).

• Ще одним трактатом історичної спрямованості прийнято вважати невеликий твір, який носив заголовок «Itinerarium syruiacum» («Сирійський шлях»), написаний в 1358 році для Джованні ді Манделло, який відправився прочанином на святу землю. Це власне історико-археологічний і географічний «щоденник», який Петрарка написав, посилаючись на свої бездоганні знання.

У трактатах морально-філософської спрямованості поет вирішив питання про співвідношення свого власного людського існування і соціальної, колективної дійсності. Найкращим з них вважався «De vita solitaria» («Про усамітнене життя»). Оспівування самотнього життя у Воклюза подавалося як оспівування інтелектуального життя, присвяченого науковим заняттям і самоаналізу, що протиставлялося жвавому і хаотичному життю Авіньйона.

• Трактат «De otio religioso» («Про спокій життя ченця») писався в 1347 році після подорожі в місто Монтріє до брата Герардо, якому і був присвячений твір. Петрарка редагував його 10 років потому, причому твір продовжував тему попереднього трактату. Проте усамітнене життя розглядалося в більш релігійному й аскетичному ключі. Автор проводив паралель між своїм існуванням і життям у монастирі. Він вважав, що існування ченців сприяло можливості зануритися у власний внутрішній світ.

• Трактат «De remediis utriusque fortunae» («Про засоби проти двох типів долі»), задумано ще в 1342—1343 рр., більша частина була написана в 1356— 1357 рр. Він складався з двох діалогів, об’єднаних у дві книги. В першій були викладені засоби уникнення небезпеки, фортуни, у другій — ситуації, в яких очевидна була її ворожість. Петрарка створив власне риторичну гру між абстрактними фігурами, в якій проходить стверджував, що важливіше за все — гідність людини (virtus), що за допомогою знань можна протистояти будь-яким витівкам долі.

Трактати полемічного характеру пов’язані з більш конкретними ситуаціями і спрямовані проти недругів поета, яких він розглядав як людей підступних.

• «Invective contra medicum» («Інвективи проти лікаря») написано в 1352— 1353 рр. і поділено на 4 книги в 1355 році. Поет виступив у цьому творі проти хибного всезнання авіньйонських лікарів.

• «Invectiva contra quendam magni status hominem sed nullius scientie et virtutis» («Інвектива проти володаря, який не мав ніякого знання і гідності») був написаний з приводу висловлювання одного кардинала папського двору стосовно кар’єри поета.

У трактаті «Про засоби проти будь-якої фортуни» (1358 — 1366 рр.) висвітлив ті протиріччя світогляду, яких не зміг позбутися впродовж усього життя. Визнав принципи релігійної моралі, розглянув проблему щастя і нещастя не лише в моральному аспекті, а й у соціальному.

Як гуманіст, поет протестував проти станової нерівності, стверджуючи, що людина заслуговує, незалежно від свого походження, того, щоб стати великою і шляхетною. «Кров завжди одного кольору. Якщо одна світліша за іншу, це створює не шляхетність, а тілесне здоров’я. Справжня шляхетна людина не народжується з великою душею, а сама себе робить такою неперевершеною своїми справами».

Лірика Петрарки оригінальна і нова. Вона вражала щирістю почуттів, відвертістю, недарма її називали «поетичною сповіддю». Ця поезія давала змогу читачам пізнати самих себе.

Петрарка — віртуоз жанру сонету. Він довів його до досконалості, довершеності, забезпечивши йому тим самим тривале життя і популярність у європейській поезії. Його сонети артистичні, сповнені поетичних порівнянь, красивих метафор, гри слів, витончених комбінацій рим та метрів. Але найголовніше в них — глибокий людяний зміст, відтворення живої, ніжної душі нової людини з її гуманістичними ідеалами.

Головний твір поета — «Канцоньєре» («Книга пісень»), яка містить близько 400 різноманітних віршів. Серед них 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстін, 7 балад, 4 мадригали. Вірші дорівнюються числом до кількості днів у році (1+ 365). Книга поділена на дві частини: «За життя донни Лаури» (вірші написані в період з 1327 по 1348 рік) і «На смерть донни Лаури» (після 1348 рік). Лаура ніколи не покидала поета: то з’являлася уві сні, то під час роботи, коли він сидів, схиливши голову над книгами. Тільки після смерті вона освідчилась йому в коханні, переконала, що любила завжди і любитиме вічно. Раніше Лаура не могла зізнатися в почуттях, бо вони обоє були молоді, вона мала оберігати свою і його цнотливість в ім’я порятунку їхніх душ. Любов до Лаури палала в серці Петрарки все життя і ніколи не згасала, незважаючи на те, що їй ніколи не було суджено засяяти яскравим полум’ям. Він оспівував її 21 рік за життя і 26 після смерті.

Незважаючи на назву, канцон у збірці не так вже й багато — 29, найбільше сонетів.

Канцона — пісенна форма, яка мала довільне число строф; число рядків не було суворо закріпленим і не зберігалося протягом вірша, повторюючи певну музичну мелодію.

Сонет складався з 14 рядків, поділених на дві частини. Перша — октава, восьмивірш, який містив два катрени. Друга — секстет, шестивірш, який складався з двох терцетів. Число рим — чотири чи п’ять, порядок римування для катрена — abba, abba, а для терцета — cdc, cdc або dcd, dcd.

Спочатку чотиривірш став відображенням чотирьох елементів, з яких створено світ (земля, вогонь, вода, повітря) і символізував собою його матеріальну сторону. Тривірш, втілюючи в собі ідею триєдності Бога, був символом духовного світу. Таке поєднання катренів і терцин символізувало сходження від матеріального до духовного. Згодом таке тлумачення втратило актуальність. Строфічна форма (4,3,4,3) увібрала в себе зовсім інший зміст. У сонеті перший катрен задавав тезу, твердження, другий — розвивав антитезу, протилежне твердження. Чотиривірші — ширші, спокійніші, а тривірші — чіткіші й лаконічніші. Перша частина об’єднана двома римами, розташованими у такій спосіб: а б б а а б б а чи а б а б а б а б; друга частина має три рими відповідно до двох варіантів першої частини, розташованих так: в в г д г д або в в г д д г. Можливі й інші варіанти розташування рими у сонетах. Усі вірші сонету мали бути рівномірними, жодне слово не могло повторюватися (за винятком допоміжних слів і тих випадків, коли якесь слово за задумом поета свідомо повторюється). Вірш італійського сонета одинадцятискладовий.

Для італійського сонету не властивими були напружений драматизм, ідеалізація жінки, піднесення її до небесного божества, відсутність гострого конфлікту, стійка система римування.

Секстіна — найбільш сувора форма. Вона складалася з шести строф, мала по шість неримованих рядків, кінцеві слова яких чергувалися у суворо визначеному порядку, переходячи із строфи в строфу. Секстіна завершувалася тривіршем, у якому всі шість ключових слів повторювалися знову.

Мадригал — найбільш вишукана і стисла форма, яка складалася зі строф по два — три рядки, часто являла ідилічну сценку.

Поет ретельно працював над збіркою творів, про що свідчить те, що за одним джерелом дев’ять, а за іншим — сім разів звертався до її редагування, перекомпановував її склад, переробляв: усував незрозуміле і подвійне тлумачення слів, досягав більшої мелодійності, змістовної та образної точності, велику увагу приділяв ритміко-синтаксичній фразі, в якій окреме слово ставало непомітним. З метою збереження змістовності поезії, цілісності образу не дотримувався хронології у розташуванні віршів, мабуть, через прагнення уникнути тематичної монотонності. Коли Петрарка був задоволений своєю роботою, то поряд з текстом робив відповідну помітку.

Головна тема віршів — тема кохання до Лаури де Сад. Основні мотиви — кохання і смерть, незворотність людської долі, відчай і радість. Разом з тим, була описана не просто історія кохання, а зображений шлях людини до удосконалення. Це не окремі ізольовані віршовані твори, якими вони були у трубадурів і Боккаччо, а єдина, справжня книга душі, написана наближеною до дійсності мовою, яка для поета була єдиною вартою уваги, бо в центрі — людина, її совість і внутрішній світ.

Тема кохання не була новою в італійській літературі середніх віків. До неї звернувся в романі у віршах «Нове життя» Данте Аліг’єрі. Проте Петрарка її висвітлив по-іншому. Кохання в його сонетах вражало глибиною і поетичним натхненням.

З одного боку, образ Лаури змальовано абстрактно й умовно, що певною мірою відповідало традиціям трубадурів і представників школи «нового солодкого стилю», а з іншого — за відсутності індивідуального зображення Лаури, поет зумів розкрити себе як особистість, що не було притаманним ліриці Середньовіччя.

Страждання поета були суперечливими і виходили за межі традиційної куртуазної умовності.

Петрарка сприймав Лауру як реальну земну жінку, усвідомлюючи гріховність свого почуття. На той час, коли він зустрівся з нею (а це відбулося 6 квітня 1327 року напередодні Великодня), вона вже була одружена з Гюго де Садом. Лаура ніколи не розмовляла з поетом і навіть не знала про його платонічне кохання до неї. Відомостей про неї до нас дійшло мало, проте достеменно відомо, що вона була гарною дружиною і матір’ю одинадцяти дітей. Народилась Лаура у місті Авіньйоні 1308 року в родині кавалера Одіберта Синдіка, у 1325-му вийшла заміж. Коли Петрарка зустрівся з нею, йому було 23 роки, а їй 18. Поет першим відчув пристрасть, яка згодом зробила безсмертним його ім’я. Привселюдне зізнання людини духовного звання перед усім світом у своїй пристрасті, що сприймалася як виклик тогочасним умовам, не зупинили Петрарку.

Зустріч з Лаурою розбудила мелодичні струни його душі, наповнила серце великим почуттям, ніжністю.

Коли поет дізнався про смерть коханої, він занотував у примірнику свого Вергілія: «Лаура, відома своєю гідністю і довгий час уславлена у моїх віршах, вперше предстала...»

Лаура, як стверджував Франческо, — його кохана, реальна жінка і втілення любові. Одночасно це лавр — дерево слави; і в той же час це l’aura — що італійською означало «вітерець». А ще в цьому слові чується звук золота — aurum й іноді навіть ім’я бога часу l’ora («час»). Воно також співзвучне з назвою ранкової зорі — Аврори (L’Aurora).

Лаура для поета — втілення краси і розмаїття самого життя. У творчості жодного з поетів-попередників Петрарки духовне життя людини не було передане з такою вичерпною повнотою і яскравістю.

Ян Парандовський, дослідник творчості поета, утверджував думку про нереальність існування Лаури, спираючись на той факт, що собора св. Клари не існувало в Авіньйоні, його вигляд не описано і в сонетах. Поет ніколи не зображував кохану ні в межах собору, ні у місті, а переважно в оточенні води або сонця, пагорбів і гаїв. Крім того, 6 квітня 1327 року, згідно з розрахунками, було понеділком, а не страсною п’ятницею, як стверджував поет. Були здійснені спроби пошуку документів, які б засвідчили реальність існування Лаури. Засвідчили її приналежність до впливового роду нащадків де Нов, зробили матір’ю 11 дітей, оприлюднили, що після її смерті, чоловік, не дочекавшись прийнятого року трауру, одружився вдруге вже через 7 місяців.

Більшість дослідників творчості Петрарки вважали Лауру нереальною жінкою, вигадкою поета. Першим висловив це припущення єпископ Ломбезький Джакомо Колонна. Він написав на адресу поета жартівливого листа, зміст якого, на жаль, до нас не дійшов. Однак збереглася відповідь Петрарки, в якій той відкидав сумніви свого друга, стверджуючи, що «докладати зусилля тільки для того, щоб бути схожим на безумця, дійсно верх безумства». Крім того, Боккаччо, який був добре знайомий з Петраркою, писав наступне: «Я певен, що Лауру треба розуміти алегорично, як лавровий вінок, яким Петрарка пізніше був увінчаний». Ці два твердження серйозно підірвали віру в реальність існування Лаури, переконуючи, що її образ дійсно міг бути лише літературною містифікацією. Тому було здійснено багато спроб знайти документи, що свідчили б на користь реального існування Лаури. Відомо, що існував портрет цієї жінки, зроблений другом поета маестро Сімоне Мартіні, проте художник малював не з натури, а спираючись на свою уяву і розповіді Петрарки. Поет ніколи не розлучався з портретом, завжди носив його з собою. Одним із головних доказів реальності буття Лаури є вже згаданий запис поета на першій сторінці фоліанта творів Вергілія, у якому йшлося про трагічну звістку — смерть коханої, отриману з листа Людовіко з Парми. Саме ця звістка мотивує появу нового циклу сонетів Петрарки «На смерть мадонни Лаури». Лаура, як запевняв сам автор, була реальною жінкою, а не вигаданою фантазією. У 157 сонеті він говорив: «У 1327 році, 6 квітня, о першій годині дня я увійшов у той лабіринт любові, з якого вже не маю виходу». Про це, разом з датою смерті, він повторно згадував на полях «Енеїди» Вергілія. Згадки про цю подію знаходимо в листах поета, у його сповіді. Життєвість поезії Петрарки підтверджує реальність існування Лаури.

Портрет Лаури розпорошений в поезії Петрарки. Звільнившись від поетичних перебільшень, можна зазначити, що вона була однією із найвродливіших жінок свого часу. Очі були ніжні і блискучі, вії темні, світле, майже біле волосся, колір обличчя — білосніжний, стан тендітний, хода легка. Погляд її був сповнений веселості, шляхетності і ніжності. Волосся прикрашалося золотом або квітами, вдягнена вона була з великим смаком. Перевагу Лаура надавала зеленому кольору, її сукні прикрашало дорогоцінне каміння. Сьогодні можна лише уявити собі зовнішність Лаури, тому що Петрарка майже зовсім не відтворював її у своїх сонетах.

Образ коханої він наповнив порівняннями, метафорами, епітетами: «найсолод- ший погляд», «вуст ніжних перли і живі троянди», «як полум’я, зітхання», «як діаманти, сльози». Вона то безтурботна і весела, то трохи сумна і заклопотана. Порівняння з квітами, зірками, перлинами робили її схожою на будь-яку оспівану в любовних піснях дівчину.

У віршах Петрарки не було жодного натяку не лише на взаємне почуття до нього, а навіть на близьке знайомство з коханою. До нас дійшли не всі вірші, присвячені Лаурі, оскільки поет знищив свій ранній доробок, в якому помітні риси недостатнього володіння поетичною майстерністю. Петрарка знав усі таємниці кохання з усіма протиріччями, контрастами, притаманними цьому почуттю Його кохання не було спокійним і одноманітним. Він болісно переживав живе почуття. Особливо цінною для поета була здатність осяювати горе нерозділеного кохання меланхолійними мріями блаженства. Поет мріяв про кохану, згадував те місце, де одного разу побачив її. Кожна річ нагадувала про неї: джерело, на березі якого вона сиділа; гілка дерева, до якої вона притулялася; трава і квіти, що прикрашали її одяг; повітря, яке вигравало навколо її обличчя. Його охопив сум, здається, і він волів бути похованим саме тут, на місці, священному для нього. Поет уявляв, що тоді б вона прийшла на це місце і стала шукати його там, де одного разу вони зустрілися. Знайшовши замість нього могилу, зітхала, плакала б і каялася у своїй жорстокості у ставленні до нього. Перед ним виринали спогади про той день, коли він її побачив. Від захоплення поет почувався як в раю.

У поезії Петрарки домінували два символи: Лаура і Лавр. Образ Лаури уподібнений вічнозеленому лаврові.

Саме ім’я Лаура викликало захоплення поета. У ряді віршів він грав ним. Коли наступала весна, з’являлися проліски і фіалки, квітли дерева й луки, він змалював кохану як генія квітів, сестру конвалій і троянд, день весни. Природа обожнювала Лауру, була сповнена любов’ю до неї, прагненням втілити у ній найкращу частку себе.

Кохання поета не завжди було радісним почуттям, часто воно приносило йому біль і душевні страждання, викликані відсутністю взаємності і думкою про гріховність його пристрасті до земної жінки. Однак він не відмовлявся від своєї любові, не проклинав її, а оспівував й уславляв.

Майже до 1356 року перший день зустрічі з Лаурою, початок свята кохання, приуроченого до Страсної п’ятниці Великодня, Петрарка щорічно буде відзначати написанням сонету. Значення такої традиції — не просто вшанування пам’яті, а свідчення сили почуття як ритуального поклоніння прекрасній мадонні. Почуття любові, пережите поетом, ототожнювалося як із земним хресним шляхом Христа, так і з надією на небесне воскресіння.

Безперечно, найкращі сонети і канцони Петрарки ті, в яких він оспівував Лауру після її смерті. Вся природа сумувала за нею. Весна перестала прикрашати землю квітами, а осінь не давала своїх плодів.

Незважаючи на любов до Лаури, Петрарка не завжди був вірним їй. Він не дотримувався аскетичного способу життя. До зустрічі з нею поет умів цінувати красу і розум жінки: під час навчання у Болонському університеті він закохався у Новелу д’Андреа, яка викладала юриспруденцію. Це була найосвіченіша жінка свого часу. Щоб слухачів не заворожувала її краса, вона зазвичай читала лекції, сидячи за ширмою. Прихильною до поета була і розбещена королева Іоанна Неаполітанська, жінка сумнівної репутації. Деякі дослідники називали поета розпусником (італійський критик Местика), стверджуючи, що у нього було три коханки. Вчений-петраркіст Енріко Сікарді стверджував, що поет не був святенником (навіть мав двох позашлюбних дітей): син помер ще в дитинстві, а дочка одружилася із Франциском Броссано — дворянином з Мілану. Гнаний палким темпераментом до плотських утіх, поет щоразу повертався у своїй творчості до культу Лаури. Тому його називали Адамом, що навіки залишився у раю навіть після гріхопадіння. Отже, гріховність тіла не стала на заваді безгріховності думки і свіжості почуттів.

Сонети Петрарки перегукувалися з лірикою трубадурів. У них багато спільного: зображення внутрішнього світу людини, оспівування любові і краси матеріального світу. Разом з тим Прекрасна панна тосканців була позбавлена плоті і крові. Це янгол, який спустився з небес на землю, втілення усіх духовних досконалостей. У Петрарки любов пов’язана зі стражданням, у ній весь час віддзеркалювався складний душевний світ. На відміну від своїх попередників, поет механічно відтворював не традиційні форми трубадурів, а прагнув висвітлити свій світогляд, відходячи від канонів трафарету. Лаура — не абстрактне поняття, а земна, реальна жінка. Поет із захопленням описував її земну вроду, чув її чаруючий голос.

Якщо трубадури уславилися як представники теми кохання, уявлення яких займали нереальні життеві події, то творчості Петрарки властиве серйозне і виважене ставлення до цього почуття.

Це виявилося і у глибокій психологічній характеристиці коханої, і в поетичній виразності віршів. Поетові не вдалося уникнути впливу провансальської поезії, яка змальовувала дві протилежні сторони кохання: воно було благом і водночас несло страждання. Поява останнього мотиву й обумовила майбутній суб’єктивізм автора «Книги пісень». Петрарка став на шлях самопізнання, розкрив власний внутрішній світ і багатство неповторного світу своєї коханої.

Поет вклонявся Лаурі, що відразу змінило форму його кохання у порівнянні з васальським служінням Прекрасній панні, яким воно було у трубадурів. Він не хотів володіти куртуазним мистецтвом насолоди коханням на відстані. Постійно відчував душевне блаженство, яке не міг пояснити. Тут не було і не могло бути стосунків у множині — тут було кохання як поклоніння, яке виникло одного разу і назавжди. Все те, що відбувалося у подальшому житті поета, передбачало лише вірне служіння коханій, а любов набула рис незмінної форми його існування.

Петрарка не спроможний був що-небудь змінювати власноруч. Зміни настали зі смертю Лаури. Його почуття було настільки великим, що він не зміг подалати цей шквал пристрасті. На той час до жінки ставились як до гріховного початку. Церква утверджувала лише любов до Бога і визнавала поклоніння тільки Мадонні. Для Петрарки Лаура стала не лише еталоном краси, доброчинності, а й образом, піднесеним в ранг божества. Жінка, не промовивши ні слова, здобула владу над серцем чоловіка, який, попри всі канони, покірно визнавав цю владу.

Сонети Петрарки відрізнялися від сонетів Данте. У Данте кохання — сила, яка сприяла руху Всесвіту, у Петрарки — це земне почуття, гріховність якого усвідомлювалася, але не могла бути переможеною. Категоричності, абсолютності Данте поет протиставляв внутрішній світ реальної людини. Згідно з вимогами традиційної поезії Данте не допускав опису реальних фактів кохання, оспівував кохання до Беатріче поза фактами реального життя, він виніс реальні обставини кохання за межі поетичного зображення, вмістивши їх у прозаїчному коментарі до сонетів. Петрарка ж, навпаки, побудував свої любовні вірші на різноманітному життєвому матеріалі. Він звернувся навіть до категорії часу і точно вказав день першої зустрічі з Лаурою. Данте ж увів у прозовий текст часове визначення.

Почуття Петрарки індивідуальні, а не безособові, як це було властиво середньовічній поезії. Любов — могутня сила, здатна розкрити усі багатства особистості. Вона дарувала світло і приносила страждання, брала гору над розумом, і в той же час надавала щирому відчуттю повноти буття й сенсу життя.

На схилі років Петрарка ще раз оспівав Лауру в алегоричній поемі «Тріумфи» (глава «Тріумф любові»), написаній терцинами. Однак поема, яка нагадувала філософський трактат, вийшла громіздкою, об’ємною, не витримала випробування часом.

Важливу частину «Книги пісень» склали політичні вірші, які розкривали громадянські почуття поета-гуманіста. У канцоні «Високий дух» автор з пристрастю говорить про біди батьківщини, охопленої громадянським розбратом. У найкращій політичній канцоні «Моя Італія» поет звертається до феодальних князів, які вели міжусобні війни, що ослабило країну.

Кого благодарить, когда не вас,

За нынешние беды.

За то, что неуемной жаждой злата

Отечество разъято

И пришлый меч гуляет по стране!

(СXXXVIII, переклад Е. Солоновича)

Палкий патріот, Петрарка мріяв про єдність Італії, про мир і щастя для її народу. На його думку, поезія повинна служити цій високій меті.

Значення творчості Петрарки було великим. Він став першим письменником, який після митців античності і великих батьків церкви сконцентрував увагу на моральних і соціальних проблемах простої людини, її величі і падінні. Керуючись гуманістичними принципами, поет закликав до мудрості як основи людського знання. Він боровся за моральне оновлення людини як у громадському політичному житті, так і в особистому. Історичне значення лірики Петрарки полягає у тому, що він звільнив італійську поезію від містики, алегоризму. Вперше його любовна лірика стала оспівувати реальне життя, земні почуття. Разом з тим поет був патріотом, ідеологом єдиної великої Італії.

Думки про майбутнє ніколи не залишали Петрарку. Від своїх сучасників він вимагав, щоб вони дали знати про нього у майбутньому. Поет так боявся бути похованим заживо під уламками століть, що незадовго до смерті звернувся з посланням до нащадків з такими словами:

«Від Франческо Петрарки нащадкам вітання.

Ти, може, почуєш що-небудь про мене (хоча і то сумнівно, щоб моє мале і темне ім’я проникло далеко через простір і час) і, може, ти побажаєш дізнатися, якою людиною я був і яка доля моїх творів, особливо тих, про які чутки дійшли до тебе, чи яких бідну назву ти чув. І перші судження людей будуть різними; бо кожен говорить так, як внушає йому не істина, а забаганка; і немає міри ні хвалі, ні хулі».

І хоча сьогодні його латинські твори, всі філософсько-моральні трактати, «Африка» та інші поеми, томи листів не викликають бажання у нащадків бути прочитаними й осмисленими, проте ім’я його не згасає, а славі нічого не загрожує. Самуїл Лур’є влучно зазначив: «Він з історії перейшов у легенду, із автора став персонажем роману, і навіть ті, кого залишав холодним його поетичний геній, захоплюються його постійністю у коханні».

«Слава імені не вічна, — каже Сципіону тінь батька у поемі «Африка», — похилиться могильний пагорб і мармурова плита з написом зруйнується — це буде друга смерть. Довше тримаються слова, збережені у славетних писаннях.. Але до чого все це? І книги вмирають, і з їх смертю для людини настає третя смерть..»

До кінця свого життя Петрарка насолоджувався усіма перевагами слави. Майже всі папи шанували його, хоча поет у своїх творах не милував Римського Двору. Чимало європейських правителів намагалися мати його при собі, однак він надавав перевагу свободі.

Петрарка жив усамітнено, оспівував самотність, тримався від друзів на відстані листа, від коханої — на дистанції канцони, однак нічого його так не лякало, як забуття. Літературним безсмертям він дорожив не менше, ніж безсмертям душі. Хоча поет повною мірою скуштував своєї слави, проте був жадібний і прагнув ще більшого, жадав вічності. Його шанували сучасники і продовжували шанувати нащадки, про що яскраво свідчить променисте слово французького письменника XIX ст. Віктора Гюго: «Петрарка являє собою один із рідкісних прикладів щасливого поета. Його зрозуміли за життя — перевага, якої не мали ні Гомер, ні Есхіл, ні Шекспір. Його не оббріхували, його не освистували, в нього не кидали камінням. Петрарка на цій землі отримав усі почесті: повагу пап, захоплення народів, дощ квітів на вулицях, якими він проходив, золоті лаври на чолі, подібно до імператора, місце у Капітолії, подібно до бога.. »

Петрарка дуже відповідально ставився до слова, тому постійно повертався до раніше написаного ним і удосконалював його. Яскравим свідченням висловленої думки стали аркуші авторського рукопису творів поета (Cod/Vaticano lat. 3196). Переробки несуть печатку абсолютної аскетичної суворості у доборі слів, які були б найбільш точним відображенням стану його душі.

Творчість Петрарки посіла важливе місце у формуванні нової європейської поезії. Його школу пройшли найвидатніші поети — К. Марло, П. Ронсар, Ф. Сідней, Е. Спенсер, Я. Кохановський та ін.

Український поет Максим Рильський відзначав:

..Софокл — і Гамсун, Едгар По — і Гете,

Толстой глибокий і Гюго буйний,

Петрарчині шліфовані сонети,

І Достоєвський грішний і святий —

Усі книжки, усі земні поети,

Усі зрідні душі його живучій:

Бо всі вони — лиш відблиски одного,

Одного сонця: Духа Святого!

Улюблена Петраркою сонетна форма стала надбанням усіх європейських літератур. У добу Відродження до неї звертались Камоенс і Сервантес, Лопе де Вега і Педро Кальдерон, французькі поети «Плеяди» і англійські лірики XVI і XVII ст. Сонетну форми розробляли поети «солодкого стилю», проте їхні сонети були риторичними, відрізнялися монотонністю, прямолінійним розвитком теми. Поет дав сонету сувору логіку думки, змістовність, дивовижну гнучкість і різноманіття. У його сонетах спостерігалася зміна емоційних станів, неочікувані переходи від спостереження до ліричного та філософського роздумів і конкретних життєвих фактів. Сонети Петрарки мелодійні, що було втрачено розмірковано-спостережливою поезією «солодкого стилю».

Не менш важливий вплив мав Петрарка на східнослов’янський світ. Його інвективи, проголошені у політичних сонетах, використовувалися для боротьби з папською і феодальною реакцією, що розпочала наступ проти православної церкви. Українські православні письменники часто використовували твори Петрарки у полеміці з єзуїтами, уніатами, проповідниками контрреформації, папської непогрішності, антигуманізму і феодальної непорушності. Це яскраво виявилося у писаннях Івана Вишенського, книгах Захарія Копистянського («Палінодія») та Клірика Острозького («Отписи Іпатію Потію»), у доробку Мелетія Смотрицького («Тренос» (1610)).

Через віки до нас лунає гнів поета:

Ти — горя джерело, шаленства дім,

Xрам єресі, колишній гордий Риме,

Що нині впавши у безчестя зриме,

Несеш неволю і страждання всім!

Ти — лігво лжи, що в підступі страшнім

Повергла чесних в пекло невситиме.

Невже Господь і далі берегтиме

Блюзнірство й глум у скопищі твоїм?

(Переклад Д. Паламарчука)

Твори першого гуманіста в історії людства вивчали у Київській академії, в інших школах України.

Творчий доробок Ф. Петрарки перекладали Г. Державін, К. Батюшков, І.Козлов, А. Майков, І. Бунін, О. Мандельштам, Ю. Верховський, А. Ефрос (Росія), М. Писаревська, І. Стешенко, В. Самійленко, В. Левко, В. Мукушевич, З. Морозкіна, М. Томашевський (Україна). За радянських часів початок перекладам поклав Микола Зеров. Цю справу продовжив Дмитро Паламарчук. Білоруською мовою поета перекладав Юрій Гаврук, грузинською — Григол Абашідзе та ін.

Дослідженню життя, творчості і значення Петрарки для світової культури присвятили свої праці знавець західноєвропейської і російської літератур, академік Олександр Веселовський, літературознавець Михайло Ковелін, польський письменник Ян Парандовський. Неодноразово про нього зазначав у віршах і наукових розвідках Іван Франко. Увагу української інтелігенції до громадських мотивів у поезії Петрарки привернула Леся Українка, яка деякий час жила в Італії, знала італійську мову, писала про італійську літературу. У статті 1899 року щодо напрямів італійської літератури вона зазначала: «Петрарка, що лишився у пам’яті нащадків яко ніжний співець Лаури, був свого часу найбільш тенденційним поетом, більшим навіть за Данте щодо різкості тону в саркастичних викривальних сонетах».

Україна відкрила для себе спадщину Петрарки на початку XV ст. У 1610 році один із політичних сонетів Петрарки переклав Мелетій Смотрицький, а з політичною прозою письменника українців ознайомив Петро Острозький («Листи без адреси»). Любовні сонети стали відомі в Україні лише у 1905 році, коли один із них переклала М. Писаревська. У 1993 році італійську премію ім. Ф. Петрарки було присуджено українській поетесі Ліні Костенко за поему «Інкрустації».

Майстерність Петрарки:

• Зображення особистості поета: складної і глибокої душі, пристрасті, сумнівів, пошуків, радості і горя, які наповнювали його життя.

• Відкриття таємниць духовного життя людини, проникнення в її психологію.

• Досконалість форми сонету: артистичність, поетичні порівняння, відтворення чутливості душі, витонченість рим та метрів.

• Концепція поета — змалювання людини, сфери її свідомості і почуттів, творчої діяльності, прагнення до пізнання світу і самої себе, пошуку нового змісту життя.

• Гуманізм і висока поетична майстерність: незвичайна мелодійність вірша, яскравість образів, багатство ліричної мови.

• Використання власної творчості й авторитету у боротьбі за краще майбутнє батьківщини.