Історія зарубіжної літератури середніх віків та доби Відродження

Архаїчний епос	Класичний епос
В обох формах домінувала тема боротьби
Боротьба з міфічними, фантастичними істотами	Боротьба проти іноземних загарбників, ворогів
Творіння Всесвіту, Землі, людей, міфічна битва	Конкретна історична подія, але міфологізована й опоетизована
Герої сміливі, горді, впевнені в собі, що часто призводить до конфлікту з владою. Вони не старіють, проходячи через значний пласт часу, не розвиваються духовно
У головного героя з дитинства виявляються надлюдські, фантастичні властивості	Головний герой — патріот, який не шкодує власного життя для захисту батьківщини
Формальні особливості: зачин, кінцівка, повтори, постійні епітети, детальний опис зброї, одягу тощо

Жонглери користувалися популярністю в усіх колах середньовічного суспільства. Без них не обходилась жодна подія. Вони мандрували дорогами, заходячи у замки, села і міста.

До XII ст. жонглери були неосвічені, заучували тексти напам’ять. Кожний їхній твір сприймався як колективний продукт творчості декількох поколінь співаків чи оповідачів. Тому питання про особу автора та його індивідуальний стиль не виникало. Серед різних видів народної поезії жонглерів найкраще зберігся героїчний класичний епос.

Головний зміст французького національного епосу склали три теми: захист батьківщини від зовнішніх ворогів — маврів (сарацин), норманів, саксів; вірна служба королю, охорона його прав і усунення зрадників; криваві феодальні міжусобиці.

Перші дві теми завжди були пов’язані з образом доброго й мудрого короля. У переважній більшості поем ним був Карл Великий (768-814), який одержав багато перемог. В основному монарх поставав в ідеалізованому вигляді, завжди справедливим, непереможним у битві, добрим. Грізним і суворим був лише для зрадників і ворогів. Бог допомагав йому в усіх його справах.

За змістом французькі епічні поеми поділялися на три цикли (жести):

1) королівський цикл, центральною фігурою якого став король Франції — це збірний образ ідеального монарха, символ народної правди та справедливості, опора країни у боротьбі з іноземними загарбниками та феодальним свавіллям;

2) цикл про Гільйома д ’Оранж — уславленого ідеального васала, який протиставлявся слабкому чи підступному королю. Він воював на півдні Франції з маврами, не отримував від короля жодної винагороди, окрім земель, здобутих власним мечем. Однак у тяжку для сюзерена хвилину завжди поспішав йому на допомогу. Саме він врятував державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів, зміцнив престол і зберіг цілісність батьківщини;

3) феодальний цикл «жесту сивобородого Доона де Майанс», в якому розповідалося про непокірних феодалів, їхню війну між собою та з королем.

Вершиною французького героїчного класичного епосу була поема «Пісня про Роланда». Вона збереглась у кількох рукописах, найкращим з яких визнано Оксфордський (1170 р.). Твір написано давньофранцузькою мовою десятискладними віршами і поділено на куплети різної величини. Кожен вірш закінчувався цензурою після четвертого складу, кожен куплет — одним і тим же асонансом. Насправді поема була піснею, оскільки багато з її тирад закінчувалися вигуком «Айо!», що, мабуть, означало приспів чи мелодію, яку виконували під час озвучування пісні.

Поема написана на основі історичного факту, який мав місце у VIH ст. Літописець Карла Великого Ейнхард повідомив, що 778 року король франків розпочав свій перший похід для визволення Іспанії від маврів. Насправді ж його вторгнення в Іспанію було типовою загарбницькою авантюрою з метою захоплення багатства та земель арабів. У поемі цей похід зображено як великий подвиг на славу Франції та християнства. Історичні факти свідчили, що маври зуміли дати рішучу відсіч військам Карла Великого. Захопивши декілька міст і дійшовши до Сарагоса, Карл зустрів сильне протистояння маврів і був змушений повернути назад. Під час відступу ар’єргард французького війська в Ронсевальській ущелині атакували і розгромили баски. У битві загинув один із славних перів короля, його небіж граф Роланд.

У поемі ж, навпаки, Карл Великий здобув повну перемогу. Великий імператор Карл сім років воював в Іспанії і провів хрещення усього краю. Нехрещеними залишилися маври Сарагосу, бо їхній король Марсілій шанував Магомета. Оскільки він уже не мав сили чинити опір франкам, то вдався до хитрощів — відправив до Карла гінців з великим подарунком (700 верблюдів, 400 мулів, навантажених арабським золотом і сріблом), щоб той міг нагородити своїх васалів і заплатити найомникам. Крім того, пообіцяв через місяць прийти до престольного міста Карла Ахеєна й прийняти християнську віру в день святого Михайла. Щоб франки повірили йому, дав у заручники дітей славетних і заможних сарацин, хоча знав, що вони загинуть. Гінцям наказав нести в руках гілку маслини (символ покори й примирення) і пообіцяв за вірну службу багаті помістя.

Утім, Карл не довіряв Марсілію, бо той уже загубив двох його сміливих графів — послів Базана й Базілія. Щоб прийнятти остаточне рішення, він вирішив порадитися зі своїми перами: продовжувати війну до повного знищення війська Марсілія чи запропонувати королю, який втікав, мир на умовах його васальної залежності і прийняття християнства.

Усі мовчали, жоден з перів не наважився порадити королю довіритися словам Марсілія, бо знали про підступність останнього. Лише один Роланд висловив думку не довіряти словам маврів і помститися за смерть славних воїнів. Не всі барони були задоволені такою пропозицією, оскільки воліли швидше повернутися додому, втомилися від тривалого походу і важких жорстоких битв. Граф Гвенелон намагався довести королю, що військо достатньо повоювало, багато накопичило здобичі і з гордістю може повернутися до Франції, а тому можна повірити словам Марсілія. Його підтримали й інші барони. Лицар Немон Баварський порадив прислухатися до слів Гвенелона, пам’ятаючи, що християнський обов’язок передбачав пробачати невірних і навертати їх до Бога. Не було сумніву, що Марсілій все-таки прийме християнство.

У стан ворога з відповіддю вирішили послати сміливого лицаря і далекоглядного політика. Роланд запропонував свою кандидатуру, та вона була відхилена. Усі знали, що він був нестриманим і недостатньо дипломатичним. Такий посол навряд чи досяг би успіху. Багато інших баронів погодилися бути послами, щоб довести свою вірність королю і Франції. Мовчав лише один Гвенелон. Тоді Роланд вніс нову пропозицію: відправити парламентарем свого вітчима Гвенелона, бо саме він дав Карлу пораду закінчити справу зі світом язичників у той час, коли Марсілій пообіцяв стати покірним васалом, прийняти віру й закон Карла. Вносячи таку пропозицію, він розумів, що Гвенелону загрожувала смерть від руки невірних, але керувався основним мотивом — повагою до розуму й стриманості вітчима, який найкраще міг виконати небезпечне доручення імператора.

Граф Гвенелон усвідомлював, що міг не повернутися, однак відмовитися не мав права. Проте, приховавши образу, він вирішив помститися пасинку за такий вчинок.

Отже, епічним фоном твору стало протистояння двох світів — християнського й мусульманського. Конфлікт виник з протиріччя всередині християнського, а точніше лицарського світу.

Лицарі-християни поводилися відповідно до вимог передусім станової, а потім уже й християнської моралі.

Гвенелон висунув Марсілію принизливий жорстокий ультиматум, який розходився зі справжнім дорученням Карла. Можливо, він хотів перешкодити примиренню франків з сарацинами, ризикуючи при цьому озлобити короля маврів, хоча цим полегшив собі завдання подальших змовин з ворогами. Щоб помстися Роланду, він запропонував Марсілію під час відступу франків з Іспанії напасти на їхній ар’єргард, який очолюватиме Роланд — найкращий лицар Карла Великого. Щоб перемогти його, послати на 20 тис. франків 100 тис. сарацин. Він же переконав короля маврів дати франкам велику данину, щоб ті не змогли прийти до тями. Тоді Карлу нічого не залишиться, як повернутися до Франції. У разі загибелі Роланда король франків побоїться воювати з маврами. Марсілій подякував Гвенелону за пораду, взаєморозуміння й підтримку, подарував хутро соболя, меч, шолом та прикраси для дружини.

Засипаний подарунками, з вантажем золота на 10 мулах, зрадник повернувся до Карла, передав ключі від Сарагосу і запевнив у миролюбних намірах маврів. Король франків наважився вивести війська з Іспанії, хоча мав певні сумніви.

Ар’єргард франків очолив Роланд. З ним був його товариш Олів’єр та 12 перів — хоробрих графів Франції. Коли військо Карла відступило, Роланд побачив велике військо сарацин. Олів’єр попросив Роланда засурмити в ріг, щоб повернути дружину короля назад, але той побоявся зганьбити себе і не зробив цього. Така нерозважливість згубила його і тисячі франків. Коли ж залишилася третя частина війська, Роланд вирішив повідомити Карла і засурмити в ріг, але його утримав обурений Оліфант, адже все одно Карл не встигне їм допомогти, тому хоробрим воїнам залишалося тільки померти. Наприкінці битви, за порадою єпископа Турпіна, Роланд все-таки покликав імператора, щоб помститися за смерть французів і поховати їх під церковними сходами. Він гірко розкаявся у своєму вчинку, бо загинуло багато славетних баронів, серед яких 12 перів Франції. Страждаючи, Роланд також помер від ран і горя. Душу найхоробрішого з лицарів прийняли янголи. Архангел Га- вриїл, посередник між Богом і людьми, взяв у нього рукавичку на знак вірності лицаря своєму новому сюзерену — Богові.

Коли Роланд засурмив у ріг, Карл почув його і наказав повернути військо назад. Маври втікали. Марсілій, позбавлений Карлом по лікоть правої руки, сховався у Сарагосі. Битва закінчилася перемогою Карла Великого. Він повернувся до свого престольного міста Ахеєна. Сюди ж привезли Гвенелона, якого посадили на ланцюг як зрадника. Він ним став двічі: порушив обов’язок васала і став ворогом свого роду і своєї родини. Крім того, його злочинний егоїзм призвів до чисельних жертв франків.

Суд над ним — це суд над феодальним свавіллям. Гвенелон не приймав докори в зраді, тому що метою безпосередніх змовин вважав помсту Роланду, інше його не цікавило. Він не прагнув поразки усього Карлового війська. Оскільки Гвенелон був прибічником феодальних міжусобиць, то знайшлися барони, які навіть хотіли його виправдати. Тоді Т’єррі вирішив дати справжнє тлумачення вчинку Гвенелона: постраждав не просто барон, а вірний слуга, васал короля, а разом з ним і славетні воїни країни. Король мовчав, не наважуючись покарати зрадника. Тоді Т’єррі запропонував Карлу влаштувати поєдинок між ним і родичем Гвенелона Пінабелем, а від результатів — прийняти рішення. Лише перемога лицаря Т’єррі в напруженому поєдинку дала можливість покарати зрадника, якого жорстоко стратили: прив’язали до коней, яких погнали до води. Гвенелон був розірваний на шматки, з ним вчинили так, як він хотів вчинити з Францією.

Ідейна боротьба точилася навколо Карла, образ якого ніби був затемнений подіями. Він по-різному ставився до своїх васалів, оскільки влада його тільки почала зміцнюватися. Образ Карла Великого зображено у піднесеному стилі. У творі постійно зустрічається епітет «сивобородий», тобто мудрий і справедливий король, який думав лише про Францію і про те, як утвердити ім’я Бога та християнські ідеї на всій землі. Він дбав про своїх воїнів, любив Роланда, завжди був готовий помститися за своїх синів у жорстокому бою. Незважаючи на свій похилий вік, Карл не боявся брати участі у битві, безстрашно відбиваючи напад маврів. Під час іспанського походу Карлу було 36 років, в поемі ж йому набагато більше.

В основу твору покладено два аспекти: епіко-героїчний та феодально-лицарський. Роланд та інші персонажі поеми — лицарі зберігали вірність своєму сюзерену. Роланд — лицар і епічний герой, Гвенелон — лицар і зрадник. Дотримуючись законів лицарської честі, він поставив інтереси феодальних міжусобиць вище інтересів Франції. Причому вважав, що мав право оголосити пасинку усобицю як своєму ворогові. Під час суду тримався з погордою, бо був переконаний, що не порушував лицарської честі й не був зрадником. Тому його справа вирішувалася за допомогою «Божого суду». Гвенелон загубив не лише Роланда, а й 12 перів — гордість франків.

Причина трагізму поеми зовсім не в помсті Гвенелона, а в природі епічного героїзму. Граф Роланд не здатний був злякатися ні ворогів, ні самої смерті. Коли він разом зі своїм військом потрапив у Ронсевальську ущелину, то мав можливість покликати на допомогу, але не зробив цього, щоб не «осоромити рід».

Роланд — втілення народної мрії про ідеального героя, сміливого, мужнього, відчайдушного, відданого Франції, Богові та королю. Він загинув за честь і славу «милої Франції». Не показано глибоке психологічне життя героя, непростою була і його релігійність. Роланд, готовий з усім запалом молодості покласти свою голову за честь християнства, перейшов в інший світ з повною переконаністю і сердечним каяттям у гріхах. Він подобався Богу, тому янголи прийняли простягнуту ним лицарську рукавичку. Водночас його не можна вважати справжнім християнином, бо він не замислювався над повчаннями церкви, не ставив перед собою великих релігійних цілей, окрім боротьби проти язичників.

Для лицаря кохання не було найважливішим у житті, а іноді воно йому навіть заважало. Тому лише в декількох тирадах висвітлені стосунки Роланда та його нареченої Альди — сестри Олів’єра. Перед смертю герой забув про свою кохану, думав тільки про те, щоб його меч не потрапив до рук невірних. Цей факт спонукав дослідників вважати епізод із Альдою другорядним, що пояснювалося відсутністю образу в одній із давніх редакцій «Chanson de Roland». На відміну від лицаря, Альда повністю віддана своєму чистому почуттю. Дізнавшись про загибель коханого, вона не захотіла жити і заподіяла собі смерть.

Друг Роланда Олів’єр — теж хоробрий і рішучий лицар, виважений у своїх рішеннях. Він завжди думав про наслідки своїх вчинків. Як і Роланд, загинув героїчною смертю, сподіваючись, що народ складе про нього і його друзів пісні. Олів’єр постав у поемі в ролі своєрідного спокусника, який випробовував Роланда.

Провідна ідея поеми — уславлення любові до вітчизни та засудження анархічних феодальних мотивів. Світорозуміння твору зводилося до одного: нехристі неправі, а християни завжди мали рацію. Лицарство — втілення уявлень про відданість Вітчизні і своїй вірі.

«Пісня про Роланда» користувалася популярністю у світовій культурі. Італійський поет Луїджі Пульчі (1432—1484) створив епопею «Великий Морганте» (1483). Інший італійський поет Маттео Боярдо (1441—1494) написав поему «Закоханий Орландо», а Людовіко Аріосто (1474—1533) — поему «Несамовитий Орландо».

2. НІМЕЦЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

Німецький епос XII—XIH ст. запозичений з племінних епічних пісень. Він не був до певної міри національним, як французький чи іспанський епос. Його герої не виступали захисниками батьківщини чи народу від загарбників, їхні богатирські подвиги обмежувалися інтересами особистими чи сімейно-родинними. Основною постаттю циклічних об’єднань племінних розповідей став Етцель (Аттіла) — проводир гунів (кочового народу), який здійснював спустошливі походи проти різних народів.

Поема «Пісня про Нібелунгів» (близько 1200 р.) дійшла до нас в десяти повних рукописах. Три з них написані на пергаменті і належали до XIH ст.; сім інших — до

XIV ст., XV і XVI ст. Автор її — придворний шпільман, лицар чи людина, яка проводила своє життя в колі лицарів, змалював трагічне минуле, відтворив сучасну для нього епоху, позначену кривавими феодальними чварами й безмежними людськими стражданнями. Головним мотивом став мотив зіткнення добра й зла.

«Пісня про Нібелунгів» — монументальний твір, який налічував 39 «авентюр» (пісень, частин) і складався із 10 тис. віршів, написаних «нібелунговою строфою» (строфи по чотири вірші з парним римуванням, кожен вірш поділений на два піввірші, з яких перший мав чотири наголошених, другий — три, що було ознакою впливу куртуазної літератури). Великий Гейне назвав цю героїчну пісню «квітка в камені».

Походження слова «Нібелунги» остаточно не з’ясоване, його пов’язують зі словом Nebel — «туман». Нібелунгами у першій частині епопеї виступали казкові істоти, які охороняли скарб, та богатир Зігфрід, а в другій — бургунди, яких називали нібелунгами.

Головна тема поеми — показ феодальної суперечки та зображення родинно- побутових мотивів, а ідея — засудження жорстокості феодальних суперечок, вчинків, які несли горе народним масам.

Сюжет твору простий. При дворі бургундського короля з’явився богатир Зігфрід Нідерландський, який уславився своїми подвигами ще в юнацтві. Він подолав нібелунгів, заволодів їхнім великим золотим скарбом. Відібрав під час битви у карлика Альбериха шапку-невидимку, вбив страшного дракона і викупався в його крові. З того часу він став нездоланним.

Королевич відвідав багато земель, перевіривши свою богатирську силу. Його врода й сила викликали загальне захоплення. До Зігфріда доходили чутки про незвичайну вроду сестри бургундського короля Крімхільди, тому він вирішив приїхати до Вормсу просити її руки. Батьки не дуже хотіли відпускати сина, оскільки їм була відома сила і гордість бургундки.

Взявши з собою дванадцять відважних лицарів, Зігфрід вирушив у дорогу. Цілий рік він провів при дворі короля, весело розважаючись. Юна красуня знаходилася під захистом своїх братів: Гунтера, Гернота і Гізельхера. Герой не мав можливості бачити її, а вона таємно милувалася ним з вікна.

Коли король саксів Ліутгер разом з королем Ліутгастом оголосив війну бургундам, Зігфрід прийшов на допомогу Гунтеру. З тисячею найкращих бургундських воїнів і своїми супутниками він вирушив у похід. Після перемоги повернувся до Вормса, захопивши з собою полонених. На честь переможців Гунтер влаштував свято, на якому була присутня Крімхільда зі своєю матір’ю. Свято тривало дванадцять днів. Крімхільда щодня виходила до гостей. Полум’я кохання охопило юнака та дівчину. Коли усі гості почали роз’їжджатися, Зігфрід теж вирішив повернутися додому, та Гізельхер умовив його залишитися.

Король Гунтер побажав укласти шлюб з ісландською королевою — воїном Брунхільдою. Допомогти здійснити свій намір попросив Зігфріда, пообіцявши йому руку своєї сестри. Однак ця допомога була пов’язана з брехнею: богатирський подвиг, здійснення якого було запорукою успіху сватання, вчинив не Гунтер, а Зігфрід за допомогою плаща-невидимки. Брунхільда не могла не помітити доблесті Зігфріда, але її запевнили, що він лише васал Гунтера. Вона сумувала через мезальянс, в який вступила сестра її чоловіка, тим самим принизивши її станову гордість.

Зваживши на прохання Брунхільди, через сім років Гунтер запросив Зігфріда і Крімхільду до себе. Під час суперечки королев (чий чоловік кращий) розкрилася неправда. З’ясувалося, що кращий Зігфрід, бо це він зняв з Брунхільди каблучку і пояс цнотливості під час шлюбної ночі. Обурена і ображена королева вирішила помститися Зігфріду. Васал Гунтера Xаген здійснив помсту під час полювання. Він по-зрадницьки вбив Зігфріда, а його золотий скарб, колись відвойований у казкових нібелунгів, дістався королю Бургундії. Xаген заховав його у водах Рейну.

Минуло 13 років постійного приниження Крімхільди. Гунський правитель Ет- нель став вдівцем і шукав собі дружину. До нього дійшли чутки про вдову Крімхі- льду. Він відправив послів у Вормс. Після довгого опору вдова погодилась на другий шлюб: вона хотіла помститися за смерть коханого.

Через 13 років Крімхільда одержала дозвіл у Етцеля запросити братів і Xагена до себе в гості. Бургунди прийняли запрошення гунського правителя, хоча знали, що це небезпечно. Після приїзду на землі гуннів виникла суперечка, яка перетворилася у справжню різанину, де загинуло багато людей. Підмовлені Крімхільдою гу- нни напали на гостей. За її наказом був підпалений замок разом з людьми. У страшних муках загинули сотні людей. Розлючена Крімхільда, не дізнавшись про таємницю скарбів, наказала вбити Гунтера, а потім своїми руками вбила Xагена. Старий Xільдебранд, єдиний дружинник короля Дитріха Бернського, покарав і Крімхільду за її кровожерність. Живими залишилися Етцель і Дитріх. Так загинули нібелунги.

У пісні втілені ідеали феодального суспільства: ідеал васальної вірності сюзерену і лицарського служіння дамі, ідеал володаря, який турбувався про добробут підлеглих.

Крімхільда — зразок німецької жінки Середньовіччя. Вона не лише відчувала любов, а й керувалася глибокими моральними принципами. Віддавши назавжди своє серце коханому, вона ніколи не прагнула забрати його назад. Вона хотіла кохання і готова була на самопожертву. Жіночність, м’якість, доброта поєднувалися в ній із суворою мораллю. Звістка про загибель Зігфріда зробила її серце холодним. Заради помсти вона принесла у жертву незаплямовану совість, залишила місто, вдруге вийшла заміж не за молодого героя-лицаря, а за грізного правителя гуннів.

Вона не втратила гордості, коли її принижували, в щасті була здатна простягти руку навіть своєму ворогові. Героїня вміла не лише пробачати, але й робила це так, що той, кого пробачала, не відчував ніякого приниження. Разом з тим мужність у неї переважала над жіночністю. Це відбулося через те, що з боку братів вона зазнавала грубості й насилля. Тому теж не відчувала до них ні любові, ні поваги, проявивши щодо них жорстокість. У ній неможливо впізнати колишню ніжну жінку. Таким чином, її вчинок спонукала не родинна помста, а палке кохання. Вона відчувала свою провину в тому, що довірилася Xагену і розповіла про таємницю свого чоловіка — вразливе місце на його тілі; що своїми руками нашила на його одязі умовний знак і попросила Xагена під час битви прикривати це місце щитом.

Таке змалювання жінки в німецькій літературі було нормою. У більшості випадків жінки chanson de geste були вільні від сентиментальності, тримали себе незалежно, діяли рішуче, майже не вагаючись. Промовистим прикладом був образ Брун- хільди. Вона цінувала чоловіка передусім як доблесного воїна, сама любила вступати в поєдинок і спостерігати за поєдинком. Навіть її ім’я, яке походило від ісландського hildr, означало «поєдинок, що відбувався на освячуваному огороджуваному місці».

Гунтер — бургундський король. Спочатку він був показаний могутнім, велико-душним і мудрим правителем, який піклувався про своїх рідних і підданих. З часом дуже змінився, перетворився на негативного, злого короля. Він усунув свого колишнього товариша і союзника Зігфріда, не перешкодив вбивству, прийняв сторону не сестри, а дружини. Піддавшись на умовляння Xагена, позбавив Крімхільду скарбу нібелунгів. При цьому він не відчув за собою ніякої провини, бо в його свідомості мораль короля і загальнолюдська мораль не співпадали.

Зігфрід — королевич, переможець нібелунгів. Йому притаманні всі риси ідеального епічного героя: богатирська сила, шляхетність, мужність, чесність, гідність, скромність, відданість дружбі і коханню. Він не історична особа, а героїзований казковий персонаж. У ньому поєднані риси героя міфів і казок з рисами лицаря. Як і Гомерівський Ахілл, мав вразливе місце: викупавшись у крові дракона, став невразливим до стріл, проте лист липи, який упав з дерева і прикрив частину тіла між лопатками, став для героя небезпечним місцем. Саме туди і спрямував свій спис Xаген. Ім’я Зігфрід складалося з двох частин (нім. Sieg — перемога, Fried — мир).

Образ Дитріха Бернського з’являвся епізодично, проте видно, що поет ставився до нього з повагою. Тільки він зміг перемогти в єдиноборстві найсильніших у світі воїнів — Гунтера і Гашена. Дитріх — головна постать національного німецького епосу і втілення народного ідеалу. Він відігравав у німців таку саму роль, як Сід в іспанців, Марко Кралевич у сербів, Ілля Муромець у росіян. Це постать історична — Теодоріх Великий (475—526), найвідоміший з німецьких конунгів, переможець Одоакра, завойовник Італії. Прізвисько «Бернський» пояснювалося перемогою, яку одержав Теодоріх в 489 році біля міста Верона.

Xаген — вірний васал Гунтера. Він сильний, хоробрий, кровожерливий, підступний і хитрий. На його рахунку два страшні злочини — вбивство Зігфріда і маленького сина Крімхільди Ортліба. Він убив Зігфріда не лише тому, що був васалом Брунхільди і знав бажання своєї панни (хоча прямо про це вона його й не просила), а тому, що хотів усунути його як ідеал, що постійно нагадував бургундам про їхню власну недосконалість. Xаген не обмежився лише вбивством Зігфріда, а й відібрав у Крімхільди скарб Нібелунгів, зробивши її бідною і матеріально залежною від своїх братів. Крім того, прагнув назавжди викорінити у неї та інших пам’ять про нього.

Війна для Xагена — стихія, він призвідник міжусобиць. Це через нього Гунтер озброївся під час візиту до сестри, що й призвело до трагедії.

У поемі казкові мотиви переплелися з детальним описом придворного життя, де виник конфлікт. Під зовнішнім блиском приховані внутрішні негаразди. Влада Гунтера, благополуччя його двору трималися завдяки таємничій силі богатиря Зігфріда, підступним діям Брунхільди. Така невідповідність призвела до загибелі королівського двору бургундів. Загинули не лише герої, а й народ та держава. Автор засудив жорстокість феодальної суперечки, тих вчинків, які принесли горе народу.

Німецький національний епос не завершився в XII ст. У наступні століття не тільки переписувалися і передавалися окремі поеми, але й з’являлися спроби звести їх в одне ціле. Навіть у XVI ст. ці сюжети не забувалися остаточно. Деякі драматурги, наприклад, Яков Айрер, переробляв їх для сцени. У XIX ст. в німецькій літературі з’явилося багато обробок, які спиралися на німецькі традиції. Серед них «Герой Півночі» романтика Фуке (1810), «Нібелунги» Геббеля (1862), тетралогія «Перстень Нібелунга» Вагнера (1842-1862) «Золото Рейну», «Валькірія», «Зігфрід», «Загибель богів».

3. ІСПАНСЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

В іспанському героїчному епосі знайшла відображення історія країни, коли в 711 році до Іспанії вторглися маври і володіли з VIH до XV ст. майже всім півостровом. Як наслідок цих подій, почалася Реконкіста — національно-визвольний рух проти арабів (у середні віки їх називали маврами). У результаті цієї боротьби іспанці утворили державу Астурія, перетворену в X ст. в королівство Леон, з якого відокремилося самостійне королівство Кастілія. В ньому було скасоване рабство, а права лицарів поширені на всіх, хто воював за свободу рідної землі проти маврів.

Ці політичні події відобразилися в трьох головних темах національного героїчного епосу: 1) боротьбі з маврами за звільнення країни; 2) міжусобиць між феодалами, які ослаблювали Іспанію; 3) боротьбі за свободу Кастилії та її політичну першість.

Основу іспанського національного героїчного епосу складали стислі епізодичні пісні ліро-епічного характеру та усні неоформлені розповіді. За формою й способом виконання іспанські епічні поеми були подібні до французьких, складалися зі строф різної довжини, поєднаних асонансами. Проте метрика їхня була іншою: народний неправильний розмір — вірші з невизначеною кількістю складів — від 8 до 16. Стиль епосу також був схожий з французьким, однак відрізнявся більш точним і діловим способом викладу матеріалу. Іспанські героїчні пісні виконувалися співаками-хугларами.

Значною пам’яткою іспанського героїчного епосу стала «Пісня про Сіда». Сід Кампеадор (Руй Діас де Бівар) був історичною постаттю, належав до вищої кастильської знаті; його дружина Xімена була двоюрідною сестрою короля Альфонса VI. Прізвисько Сід у перекладі з арабського означало пан. Такий титул надавався іспанським сеньйорам, які мали авторитет серед своїх підлеглих і маврів. Руй — скорочена форма імені Родріго. За військову доблесть героя називали Кампеадор — ратоборець, войовник. Він народився у період між 1025 і 1043 рр. У 1094 році Родріго Діас де Бівар відвоював у маврів велику іспанську область Валенсію і керував нею як самостійний правитель до самої своєї смерті (1099 р.). Діяння героя відображено у двох поемах: «Пісня про Сіда» та «Родріго», а також у великому циклі романсів.

Сід — видатний діяч Реконкісти, національний герой Іспанії. За життя був воєначальником короля Кастілії Санчо ІІ і найближчим його помічником у війнах проти маврів та своїх братів і сестер. Після смерті Санчо ІІ престол зайняв його брат Альфонс VI. Сід у числі дванадцяти уславлених лицарів вимагав від короля клятви в тому, що він не причетний до смерті брата, за що останній був незадоволений ним. Отже, між новим королем і Сідом встановилися ворожі стосунки. Крім того, вороги звинуватили героя в тому, що він приховав частину здобичі від короля. Скориставшись брехнею, Альфонс VI у 1081 році вигнав Сіда з Кастілії. Протягом певного часу відважний лицар служив зі своєю дружиною у різних християнських та мусульманських правителів, зумів відвоювати у маврів Валенсію, після чого й примирився з Альфонсом VI, став діяти з ним у союзі проти маврів. Сід мріяв визволити Іспанію від них, але смерть у 1099 році зруйнувала всі його наміри.

Пісні й розповіді про героїчні подвиги Сіда почали складати ще за його життя. Вони поширювалися серед народу, ставали надбанням хугларів, один з яких 1140 року склав про нього поему. В основу твору покладено реальні події, тому він наближений до історичної хроніки.

«Пісня про Сіда» складалася з 3-х частин. Перша з них — «Пісня про вигнання» розповідала про те, як Сід покинув свій родовий замок Бівар, рідну землю, попрощався з дружиною і дочками (які знаходилися за стінами монастиря), і в супроводі 60 воїнів — вірних друзів і васалів, котрі побажали розділити з ним вигнання, покинув Кастілію. Король дав йому дев’ять днів строку, щоб той виїхав за межі рідної землі, а по всіх містах і селищах направив гінців з грамотами, в яких заборонив надавати герою їжу і притулок. Чутка про вигнання Сіда пронеслася по всій кастільській землі; багато людей різного соціального походження зібралося навколо героя. У Сіда зібралося велике військо: триста вершників і стільки піхоти, що неможливо було всіх порахувати. Разом з військом він здобув ряд перемог над маврами. Щоб примиритися з королем Альфонсом VI, надсилав йому частку здобичі після кожної з них.

У другій частині поеми «Пісня про весілля» сповіщалося про завоювання Сідом Валенсії і його незвичайний подарунок королю — 100 добірних коней. Бачачи могутність героя, зворушений щедрими його дарами, Альфонс VI помирився з ним і дозволив його родині переїхати до Валенсії. Сам же виступив у ролі свата: запропонував його дочкам одружитися зі знатними інфантами де Карріон. Сід, хоча й не бажаючи того, все-таки погодився на вибір короля. Зятям подарував два свої бойові мечі і багатий посаг за дочок.

У третій частині «Пісня про Корпес» описувалося, як зяті Сіда виявилися нікчемними боягузами. Недовго прожили вони у злагоді з тестем. Не витримавши його глузування та глузування його васалів, вирішили помститися його донькам, з якими одружилися через багатство. Під приводом бажання показати своїх дружин родині, вирушили з ними в дорогу. Біля дубового гаю Корпес жорстоко побили їх, прив’язали до дерев і залишили. Якби не небіж Сіда Фелес Муньйос, нещасні загинули б. Сід вимагав помсти. Король скликав кортеси, щоб засудити винних у злочині. Сід з’явився на суд, зав’язавши бороду, щоб хто-небудь не образив його, схопившись за неї. Справа вирішилася судовим поєдинком. Бійці Сіда перемогли. Тільки тоді герой розв’язав бороду — і всі здивувалися його величному вигляду. До доньок Сіда посваталися нові наречені — принци Наварри і Арагона. Поема завершилася славою на честь Сіда:

Смотрите, как прославился рожденный в час добрый.

Царят его дети над Наваррой и Арагоном.

Испанские короли — теперь его потомки,

И на честь им родство с рожденным в час добрый.

Зовсім іншим змальовано Сіда у поемі «Родріго». Дія відбулася під час правління короля Фердінанда І. Батько Родріго — Дієго Лаінес, торговець сукном, посварився з графом Гомесом де Гормас. Захищаючи честь батька, Родріго вбив графа. Дочка вбитого Xімена поскаржилася на нього королю, який наказав юнаку одружитися з нею. Родріго погодився на одруження без особливого бажання, хоча поводив себе з королем зверхньо, а після заручин вирушив на війну. Король оголосив його воєначальником. Родріго розбив ворогів і повернувся додому з повною перемогою.

Поеми наближені до історичних подій, що й вплинуло на їхні стильові особливості. У них немає властивої для героїчного епосу гіперболізації, фантастичних епізодів. Відсутній мотив національно-релігійного нетерпіння й фанатизму відносно маврів. Започаткувавши християнство на відвойованих територіях, Сід виявляв великодушність до переможених ворогів, надав їм можливість мирно жити і працювати. Маври любили Сіда. Коли той покинув замок Алькосер, плакали за ним. Для Сіда війна — не самоціль, він відправився воювати для того, щоб мати землю, де міг би жити вільно і незалежно, щоб відстояти власну честь і відновити добрі стосунки з королем. Сід — гарний чоловік і ніжний турботливий батько, який постійно дбав про родину, захищаючи її честь

В іншому плані зображено інфантів Карріонських. Вони підлі, боягузливі й підступні. Змальовуючи їхні образи, автор відійшов від традиційного показу епічних норм, коли вороги при негативному зображенні мали позитивні риси — доблесть і велич. Наприклад, Гвенелон з «Пісні про Роланда», Xаген з «Пісні про Нібелунгів» дивувала своєю мужністю.

Поема мала великий успіх: два століття вона поширювалася в переробках, а в XV ст. продовжила жити в романській традиції, у XVII ст. перемістилася в драматургію. Поема стала доступною широкому загалу читачів лише в 1779 році, коли Томас Антоніо Санчес надрукував випадково знайдений ним текст. Однак на той час твори не мали особливого успіху. їх краще розуміли за межами Іспанії, захоплено зустрічали романтики. Англійський поет Роберт Сауті назвав «Пісню про Сіда» найкращою поемою, написаною іспанською мовою. Через п’ять років її порівнювали з «Іліадою» Гомера. У Німеччині цю поему високо цінував Фрідріх Шиллер: «Одно такое предание, как о Сиде, ценнее для нации, чем целая библиотека литературных произведений, порожденных лишь умом и лишенных национального содержания».

Наприкінці XIV — початку XV ст. почали з’являтися романси, присвячені Сіду. Значна їх частина складалася з найколоритніших епізодів поеми.

Поема «Пісня про Сіда» здобула визнання не лише сучасників, а й наступних поколінь. Свідченням цього, зокрема, стала трагедія «Сід», написана П’єром Корнелем.