Історія зарубіжної літератури середніх віків та доби Відродження

Лекція 2. Література раннього Середньовіччя

1. Основні форми і жанри клерикальної літератури.

2. Архаїчний епос.

1. ОСНОВНІ ФОРМИ І ЖАНРИ КЛЕРИКАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Література раннього Середньовіччя була представлена клерикальною літературою (від лат. — церковною) та архаїчним епосом.

Клерикальна література посідала чільне місце, тому що головну ідеологічну роль у суспільстві відігравала церква. Вона була представлена різними жанрами.

Життя святих — короткі розповіді про життя, благочестиві подвиги та страждання людей, канонізованих християнською церквою, іноді їх називали агіографією (від грецьк.: святий і пишу). Джерелом житій стали сказання про християнських мучеників у Римській імперії та тексти Біблії, а також апокрифи (від грецьк.: таємничий, заповітний) — неканонізовані, тобто не визнані церквою релігійні тексти, перекази тощо. Усі вони, як правило, складалися за однією схемою: народження святого в заможній родині (мирська принада — користуватися благами безжурного життя), раннє чернецтво (добровільне позбавлення всіх спокус), мученицькі подвиги, страждання, смерть, дива біля труни святого

і, нарешті, похвальне слово на його адресу. Вони відрізнялися лише іменами святих. Слід зазначити, що життєписи святих та мучеників — це не біографія чи оповідь життєвого шляху в звичному для нас розумінні. Тому шукати в них психологічної правдоподібності або вбачати в реальних подробицях якісь заслуги письменницького обдарування було б помилково.

Виділяли три основних типи збірок житій: календарні збірки на цілий рік — «мінеї», які містили зібрання великий житій для церковного богослужіння і читання; «сінаксари» зі стислими житіями, розташованими в календарному порядку днів пам’яті святих; патерики.

Особливості жанру житія полягали в тому, що герої завжди зображувалися ідеальними християнами — мучениками, які добровільно приймали мученицький вінець. Для розкриття їхнього внутрішнього світу та психологічного стану використовувалося багато образних, ліричних, драматичних монологів, молитов, плачів, роздумів. Оскільки героя зображували в оточенні ореола святості, то використовували релігійну фантастику в описі посмертного дива, похвальні біблійні порівняння, цитати із книг Священного Писання, риторичні запитання та знаки оклику.

Житійна література змішувалася з поширеною агіографічною — оповіданнями та повістями про святих, найчастіше апокрифічного, неканонічного характеру.

Упродовж всього феодального періоду житія служили церкві і державній пропаганді. Головна їх функція — дидактична, тобто повчальна.

Патерик — різновид житія, збірка повчальних оповідань про життя християнських самітників і ченців Близького Сходу та Італії III—VII ст., які прославилися своїм благочестям або стражданням за християнську віру. Від житій патерики відрізнялися тим, що в них описувалося не все життя святого — від дитинства до смерті, а лише найбільш повчальні фрагменти. Оповідання із патериків упродовж багатьох століть переписувалися до різних морально-дидактичних збірок. В основі розповідей лежало кілька основних мотивів: опис подвигів аскетичного самовідречення самітників; сказання про потойбічні страждання грішників; розповіді про дивовижне зцілення хворих; повість про тварин, які допомагали самітникам; розповіді про благочестивих дів, боротьбу ченців з диявольськими спокусами, божественну винагороду.

Виділяли Синайський, Єгипетський, Скитський, Римський, Ієрусалимський патерики.

Видіння — бачення ясновидцем того, що відбувається після смерті. Вони і приваблювали, і відстрашували, оскільки могли бути і знаками благодаті, і знаками спокуси. Не випадково Києво-Печерський патерик наводив численні історії про те, як у своїх видіннях ченці бачили «ангелів світла», котрі давали мудрі поради і творили «ніби чудеса», але насправді виявлялися хитрими бісами. Вони наділяли красномовством, знаннями, даром пророцтва, а натомність забирали душу.

Легенда (від. лат. «те, що потрібно прочитати») — різні оповідання релігійного змісту, притчі про тварин, різні культові предмети тощо. Зміст значної частини легенд складався з біблійних сюжетів, взятих із Старого та Нового Заповітів. Мета їх — виховувати у людей християнську мораль.

Сповідь. Ця назва походить від християнського обряду церковного таїнства — сповіді — покаяння, під час якого віруючі відкривали священику свої думки і помисли, ділилися найінтимнішим для очищення душі від гріхів.

Проповіді, гімни, молитви, повчальні поеми на біблейські сюжети служили засобом для пробудження милосердя і співчуття до ближніх.

Поряд із клерикальною літературою, яка створювалася винятково латиною, існувала усна народна творчість, або фольклор, який містив цілісну картину народного життя у формі героїчної розповіді про минуле. Термін «епос» означав «слово про подвиг». Героїчний епос поділявся на архаїчний і класичний.

У добу раннього Середньовіччя заявив про себе архаїчний епос, перші ознаки якого виникли у найдавніші часи в різних народів. Він побутував в усній формі і був представлений героїчною епопеєю та піснею патріотичного змісту з історичною основою, яка виконувалася народними співцями, як правило, під акомпанемент національного музичного інструменту. Xоча епос у кожній країні мав свої національні особливості, йому були притаманні і спільні риси:

• міфологізація минулого, коли опис історичних подій поєднувався з міфами та казками;

• зображення боротьби людини з силами природи, що втілені в образах драконів, чудовиськ і велетнів;

• наділення головних героїв — казково-міфологічних персонажів надзвичайною силою та фантастичними здібностями (літати, ставати невидимим, зменшуватися тощо);

• єдність фантастичного, незвичайного з реальною дійсністю, історією.

Героїчний архаїчний епос мав загальнонародні і загальноепічні риси: протиставлення героя і ворога, різні види описів, елементи міфологізації, своєрідні повтори (трикратні), розвинутий діалог, зачини, кінцівки, усталену систему художніх засобів: гіперболізацію, постійні епітети, урочистий стиль, широту охоплення подій у часі, просторі, повноті зображення, розвинуту зовнішню сюжетність та драматизм, оскільки описувалися битви, поєдинки. У сюжеті переважали казкові образи та ситуації. Поетика ранніх зразків такого епосу тісно пов’язана з фольклорними елементами: зверненням до казкових образів та ситуацій, поєднанням реальних подій з фантастичними, наданням головної ролі надприродним силам і явищам, переосмисленням і міфологізацією подій, що у свою чергу визначало сюжет епічних творів. Герой архаїчного епосу — богатир, втілення найкращих рис народного характеру. Він вирізнявся надзвичайною силою, хоробрістю, причому завжди перемагав, боровся за незалежність рідної землі і свого народу. А якщо ж гинув, за ним залишалася моральна перемога. Його образ розкривався через вчинки. І хоча образ героя не був позбавлений індивідуалізації, все ж у ньому переважало узагальнення.

Незважаючи на те, що в кожній країні епос мав свої специфічні особливості, у цілому його загальні жанрові ознаки витримувалися всіма народами.

Західноєвропейський героїчний архаїчний епос був представлений зразками ан-глосаксонського («Пісня про Беовульфа»), кельтського (розповіді про Кухуліна), скандинавського (пісні «Едди») епосу.

2. АРХАЇЧНИЙ ЕПОС

Західноєвропейський героїчний архаїчний епос був представлений такими зразками:

англосаксонським — «Пісня про Беовульфа»;
кельтським — розповіді про Кухуліна;
скандинавським — пісні «Едди».

«Пісня про Беовульфа». Важливою формою англосаксонської поезії була епічна пісня, в якій розповідалося про один, найбільш важливий епізод з життя героя, доля якого в цілому була відома слухачам. Від найдавніших гімнів епічна пісня успадкувала піднесення, захоплення, прагнення нагромаджувати синоніми й описові вирази.

У поезії УІ—VH ст. одним із улюблених героїв такої пісні став Беовульф, син Ектеова. Припускали, що в основу сказання про нього покладено міф про божество Беове, яке перемогло морського велетня Гренделя і загинуло в поєдинку з вогнедишним драконом. Міф цей існував у англів і саксів ще на їхній материковій батьківщині, оскільки їм доводилося боротися з морями, що затоплювали береги країни. Поема дійшла до нас в єдиному рукописі на початку X ст., який зберігся в Британському музеї в Лондоні. Поема створена в 1705 році. У 1713-му вона постраждала від пожежі, а вперше була видана датчанином Торленіним у 1815 році. Перше англійське видання відноситься до 1833 року. Епічну пісню виконував скоп — професійний дружинник. До нього ставилися як до своєрідного хранителя історичних розповідей роду, племені, князів, дружин, мудрого порадника, вихователя воїнів у дусі хоробрості та доблесті.

Співак любив подорожувати. Однак він не лише мандрував від одного англосаксонського короля до іншого, але й сміливо перепливав моря, щоб при дворах німецьких володарів отримувати подарунки і збирати сюжети для пісень.

Поема велика за обсягом (3183 вірші), складається із вступу і двох частин, які поєднаних лише особистістю головного героя Беовульфа. Кожна з них розповідає в основному про його подвиги, хоча в поемі були і вставні епізоди.

Вступом до твору послужила розповідь про легендарного родоначальника датських королів Скільда Скефінга, який ще малим приплив до берегів Данії в човні, повному скарбів, а коли підріс, став королем і довго та щасливо керував країною.

Один із нащадків Скільда — король Xротгар, син Xеальфдена, мав успіх у війнах, тому й став багатим. Він задумав побудувати велику й пишну палату для бенкетів на честь свого війська. Побудована вона була на диво всьому світу і названа Палео- рот» (Палата оленів). Але недовго лунав там веселий гомін тих, пісні та звуки арф. Неподалік від палати, у болоті, було лігво чудовиська Гренделя. Одного разу вночі воно підкралося до дивовижної палати, в якій після бенкету розмістилася на відпочинок дружина короля, і схопило 30 воїнів, затягло їх до свого лігва, пожираючи. Потім чудовисько стало з’являтися кожної ночі за своєю кривавою здобиччю.

Мучився і страждав король Xротгар: він не міг зарадити біді. Палата його опустіла, бенкети припинилися, всіх охопив великий сум.

Чутки про це лихо досягли землі геатів (скандинавське плем’я, яке мешкало в південних областях Швеції). Почув про те і хоробрий воїн короля Xікелага Бео- вульф, наказав зібрати корабель і поспішив на допомогу Xротгару. Разом з ним вирушили 14 найхоробріших воїнів короля.

Король Xротгар зустрів їх з пошаною, влаштувавши на їхню честь святковий обід. Після бенкету Беовульф з товаришами — геатами залишився в палаті, а датчани розійшлися по домівках.

Уночі з’явився зі свого болота Грендель, швидко вибив замки на дверях, підкрався до геатів, схопив одного, подробив кості й став пити його кров. Не встиг він простягнути руку, щоб іншого, як могутня рука Беовульфа зупинила його. Між ними почалася боротьба. Вся палата захиталася. Грендель, зібравши всі сили, рвонувся, жили на плечі його порвалися, кістки повискакували з суглобин рука його до плеча залишилися в руках Беовульфа.

Смертельно поранене чудовисько поповзло у своє болото. Xротгар влаштував на честь переможців бенкет і підніс Беовульфу багаті подарунки: шолом, броню, прапор, древко якого було з чистого золота, коштовний меч та семеро коней з дорогими сідлами. Королева піднесла йому кубок з вітанням, на обидві руки одягла обручі з крученого золота, обручки на пальці, на плечі — верхній одяг, а на шию — коштовне намисто, найважче у світі. Бенкет продовжувався весело й шумно, з гучними піснями, які прославляли подвиги героїв. Але вночі знову затріщали двері Xеорота і в залу ввалилося нове чудовисько, яке нагадувало жінку — це була мати Гренделя, яка прийшла помститися за смерть свого сина. Але датчанам і геатам вдалося прогнати чудовисько.

Беовульф не ночував з товаришами, для нього були відведені покої датського короля. Зранку богатир відправився на пошуки чудовиська. Сліди привели героя до болота, яке так і кишіло гадюками і чудовиськами. Беовульф спускався на дно болота цілий день, відбиваючись від потвор. На дні прірви він побачив матір Гренделя, напав на неї, наносячи удар за ударом, але не перемогти. Тоді Беовульф зірвав зі стіни величезний меч і вбив її, тим же мечем відрубав голову мертвого Гренделя. Xотів забрати меч з собою, але той, як лід, розтанув до самої рукоятки в його руках.

Була велика радість, коли Беовульф повернуся до палати короля. Знову бенкет, подарунки, якими наділив король героїв, проводжаючи їх на батьківщину. Беовульф прибув до Xігелака. На цьому завершується перша частина поеми.

У другій частині твору Беовульф зображений уже людиною похилого віку. Після смерті короля Xігелака та його сина він правив геатами впродовж 50 зим. На його землі з’явився жахливий дракон і став спустошувати все вогнем за те, що у нього була вкрадена чаша зі скарбами, які він охороняв. Старий Беовульф вирішив знищити дракона в поєдинку. Чудовисько він убив, але й сам був смертельно поранений. Беовульф наказав винести з печери скарби, щоб помилуватися ними перед смертю, встановив розклад на свої похорони і помер. Вірні геати на китовому мисі склали вогнище, поклали обладунки й тіло Беовульфа. Палало вогнище, голосила вдова, плакали воїни. Над останками Беовульфа був насипаний великий могильний пагорб, навколо якого 12 могутніх богатирів співали славу загиблому вожаку.

Твір названо піснею, оскільки він адресований слухачам і містить похвалу, славу героїчному подвигу. Основу стилю склали й елементи усного пісенного жанру: наявність пісенної символіки. Віршована техніка поеми свідчить про те, що вона написана давньонімецьким алітеруючим віршем, властивим пам’яткам писемності та усному давньонімецькому епосу. Метрична система такого вірша вимагала розподілу кожного віршованого рядка на два напіввірші, в яких було по два головні ритмічні наголоси. Причому приголосні звуки, що стояли перед одним чи двома основними наголосами першого напіввірша, мали повторюватися (алітерувати) перед початком наголосу другого напіввірша. У поемі багато синонімів, метафор. Наприклад, «древо весілля» автор вжив замість «арфа», «син молота» — замість «меч», «дороги кита» — замість «море» тощо.

Немає сумніву відносно того, що літературну обробку поеми здійснив автор — клірик VIII—IX ст., про що свідчать такі факти: усунені імена язичеських богів і внесені елементи християнських уявлень. Наприклад, Гренделя він вважав нащадком Каїна, сумував з приводу язичества датського короля, припускаючи, що саме через те, що датчани не знали справжнього бога, вони не змогли перемогти Гренделя. Велика частина вставок запозичена автором не стільки з Нового, скільки зі Старого Заповіту, зокрема імена Авеля, Каїна, Ноя, згадка про потоп. У поемі і сам Беовульф став власне християнським сподвижником. Йому властиві скромність, богобоязність.

Кельтський епос. Найчисельнішою з народностей, що мешкали у Західній Європі в середині 1 тис. до н.е., були кельти, які спочатку жили на території нинішньої Франції, а в VI—III ст. до н.е. залишилися на території Іспанії, посіли панівне місце у Британії, Північній Італії, Північній Німеччині, Чехії, частково Угорщині й Трансільванії. У III ст. до н.е. розпочали невдалий похід до Македонії та Греції, Малої Азії, де частково осіли і стали відомі пізніше під назвою галатів (Сучасна Франція — країна франків — довго називалася Галлією — країною галлів — кельтів). Спочатку кельтів очолювали військові вожаки й жерці — друїди — носії й хранитель «божественної мудрості», вихователі молоді. Пізніше у більшості кельтських племен виникло щось на зразок аристократичної республіки, подібної до ранньої Римської республіки. Як і кожний народ, кельти мали свої дуже специфічні, оригінальні міфічні уявлення. Так трапилося, що християнство у кельтів було прийнято значне пізніше, ніж у народів материкової Європи (у XV ст.). Xристиянські пастори ставилися до забобонів язичництва спокійніше. Відтак і збереглося у кельтів чимало міфічних уявлень, які у наших народів були частково витравлені християнством, а частково забулися самі по собі. Зокрема, віра в те, що не тільки живі істоти мають те, що в християнстві називається душею, а це стосується і дерев, каміння тощо. Сліди кельтської міфології можна знайти у класиків світової літератури (В. Шекспір).

Кельтський епос складається зі скел (їх ще називають кельтськими сагами). З одного боку, термін «сага» більш відомий читацькій Європі, а з іншого — і скелі й саги у перекладі означають «сказання», «розповідь».

Створювали і зберігали пісні та скелі (великі прозові твори з поетичними вставками епічного характеру) філіди. Одночасно з ними пісенно-поетичною творчістю займалися барди. Це слово прижилося у нас і означає автора пісень, який сам виконує їх. У кельтів бардами називали народних співаків — поетів, які згодом стали займатися пісенно-поетичною творчістю професійно, живучи при дворах феодалів або мандруючи кам’янистими шляхами Шотландії, Уельсу та інших частин Британських островів. Філіди ж займалися літературною діяльністю начеб за сумісництвом, бо посідали дуже важливі посади при дворах кельтських володарів: були радниками, жерцями, зберігали генеалогію знатних кланів. Оскільки в суспільному становищі бардів і фелідів існувала така велика різниця, то й сфери літературної діяльності у них були різні: барди створювали різноманітні пісні — похвальні, викривальні, ліричні та інші, а філіди творили своєрідний літопис національної історії — епічні скели.

Виділяють два цикли кельтського епосу:

уладський (від назви племені уладів, що мешкали на території сучасного Ольстера), або північний, ольстерський;
цикл Фінна (названий іменем напівлегендарного вожака феніїв — особливої військової організації, не залежної від королівської влади, яка діяла на всій території Ірландії, крім Ольстера), або південний.

Уладський цикл. Спочатку центральним героєм уладського циклу кельтських скел був напівлегендарний король Конхобар, який начебто керував Північною Ірландією у першій половині І ст. до н.е. Згодом увага оповідача переноситься з «першої особи» на небожа Конхобара — молодого непереможного богатиря Кухуліна, якого часто називали «кельтським Гераклом».

Кухулін — син Дехтіре, сестри Конхобара, і бога світла Луга. За іншою версією, його прижив Конхобар з Дехтіре. Xлопець з дитинства вражав своєю силою: п’ятирічним хлопчаком він легко перемагав 50 однолітків, у шестирічному віці вбив страшного собаку коваля Кулана, якого не міг подолати цілий загін озброєних воїнів.

Герой наділений надзвичайною вродою. Жінки та дівчата Ірландії закохувалися в нього з першого погляду. Він вирішив одружитися, але батьки дівчини, до якої він посватався, вимагали від нього виконання важких завдань, сподіваючись, що хлопець загине. Проте Кухулін вийшов переможцем з усіх випробувань і одружився з коханою. Під час цього небезпечного сватання герой побував у Шотландії, де одна богатирка навчила його таємницям бойового мистецтва. Він покохав її, вона народила йому сина Конлайха. А коли син виріс, та поїхав до Ірландії розшукувати батька. Вони зустрілися, але не впізнали один одного. Сталося так, що в поєдинку Кухулін убив власного сина.

Богатир здійснив багато подвигів. Так, коли йому виповнилося 17 років, королева Коннахта чаклунка Медб забажала стати багатшою за свого чоловіка, який мав чудового білорогого вола. За її наказом було викрадено в Уладі ще прекраснішого коричневого вола, що й стало причиною війни між Уладом і Коннахтом. Коли велике військо Коннахта увійшло в Улад, усі мешканці були вражені магічною хворобою — сонливістю — і не могли чинити опір. Лише Кухулін був звільнений від цієї хвороби через його божественне походження. Тому юнак один змушений був боронити батьківщину. Він заліг у броді, через який мав пройти ворог, виставив табличку, яка зобов’язувала проходити брід по одному, а сам вступав з кожним у поєдинок. Так без відпочинку впродовж трьох зимових місяців герой боронив свою землю, доки уладці не вилікувалися і не прийшли йому на допомогу. Розв’язка ске- ли філософська: викрадений коричневий віл вбив білорогого вола і сам розбився об скелю. Обидва воли загинули — воювати не було сенсу, а тому ворогуючі сторони уклали мирну угоду.

Кухуліну властиві такі риси, як вірність слову, шляхетність, уміння співчувати, поважати людину, через що він і загинув. Підступні коннахтські відьми, знаючи про те, що йому не можна їсти м’ясо собаки, бо вів своє походження від тотема, запросили поласувати ним. Оскільки Кухулін ніколи не відмовляв жінкам, то порушив суворе тотемне табу, що й призвело його до смерті. Загинув, як і було йому напророчено, від свого власного списа. За смерть Кухуліна жорстоко помстився відьмам його друг — богатир Конал Переможний.

Отже, герой став втіленням найкращих рис народу, вираженням його сил і можливостей.

Цикл Фінна. У III ст. на півдні Ірландії існувала військова організація, яка не підкорялася королівській владі. У неї були свої закони:

Брати собі дружину не за багатий посаг, а за особисті якості.
Не чинити насильства щодо до жінок.
Не відмовляти жінкам у їжі та коштовностях.
Відступати в битві не менше як перед 10-ма воїнами.

«Переслідування Діармайда і Грайне». Старий Фінн посватався до Грайне, доньки короля Ірландії Кормака, але та надала перевагу його небіжу, молодому богатирю Діармайде. Під час весілля вона підсипала у вино старшому Фінну та іншим гостям сонне зілля і за допомогою магічного заклинання змусила Діармайда втекти разом з нею. Вони тривалий час жили в лісі. Діармайде знищив велику кількість воїнів, яких посилав проти нього Фінн. Син і онук Фінна та деякі інші вожаки феніїв співчували Діармайду, вважаючи його невинним, оскільки на нього було накладено магічні ланцюги кохання. Врешті-решт відбулося примирення між дядьком і небожем, але Фінн зробив так, що чарівний вепр убив Діармайде. Після смерті небожа він сам одружився з молодою вдовою й примирився з синами Діармайде.

Кельтський епос суттєво відрізнявся від англосаксонського, по-перше, тим, що був поділений на цикли. По-друге, його головним героєм був не лише чоловік — богатир, а й жінка, причому хитра, кмітлива, рішуча, незалежна, непокірна, цілеспрямована, здатна на великі почуття. Вона ні в чому не поступалася чоловікові. У горі не впадала у відчай, розраховувала тільки на себе, сама ж приймала доленосні рішення.

Такі риси, як відданість коханому, бажання служити йому як Богові, не давали чоловікам підстав для ревнощів. Безперечно, автор ідеалізував жінку, але її образ жодним чином не принижував образ героя — богатиря. Разом з тим таке ставлення до жінки було нетиповим для того часу в цілому і героїчного епосу як жанру літератури зокрема.

Ісландські саги. Основні пам’ятки давньоісландської художньої літератури поділяються на три групи: пісні «Едди», поезія скальдів та прозаїчні саги.

«Еддою» називається збірка пісень, частково міфологічного і морально-повчального (дидактичного), а частково — героїчного змісту. Збірка укладена в XIH ст. з пісень різних часів. Свою назву вона отримала від першого видавця в XVIICT., який побачив у ній джерело прозового трактату з питань поетики Сноррі Стурлусона. Спочатку твір мав заголовок «Едда».

Слово «Едда» означало «прабабуся», тобто вісниця певної давнини. Значення його не досліджено. Одні вважають еддою назву хутора, на якому жив і збирав матеріали для своєї книги автор, інші — поезію.

«Старша Едда» — це 19 героїчних пісень, найбільш популярними з яких є три пісні про Xельги.

«Мала Едда» складалась з шести пісень міфологічного характеру, які містили розповіді про богів і навчали життєвої мудрості. Найбільш значною стала пісня «Сни Бальдри». Світлому богу Бальдру, сину Одіна, снилися погані сни, які пророкували смерть. Щоб врятувати сина, мати Фрігг взяла клятву з усіх живих істот і предметів не шкодити йому, забуваючи при цьому небезпечну на вигляд омелу (рослина, яка паразитує на дубі). Радіючи тому, що Бальдр є неушкодженим, боги кидали в нього різну зброю. Локі зробив спис із омели і вручив сліпому богу Xондру, спрямувавши його руку так, що той став, сам не бажаючи цього, вбивцею Бальдра.

Великий відчай охопив асів. З почестями перенесли вони тіло Бальдри на корабель, склали поховальне вогнище і пустили його в море. Одін, спостерігаючи, як усі сумували за Бальдрою, вирішив послати гінця до Xьоль з пропозицією викупу сина з царства мертвих. Дев’ять днів і ночей скакав гонець, доки досяг річки Льоль, що відокремлювала світ мертвих від світу живих. Xьоль уважно вислухала гінця і пообіцяла задовольнити прохання за умови, якщо дійсно все живе сумуватиме за Бальдрою. Проте світлий бог назавжди залишився в царстві мертвих, оскільки знайшовся злобний Локі, який перевтілився в образ богатирки Текк і запевнив, що Бальдра нікому не потрібний ні живий, ні мертвий.

Отже, хоча боги й були могутніми, їм не вдалося уникнути людських страждань, стати безсмертними. Як люди, вони були різними. Одні несли добро, світло, радість, як Одін (батько і родоначальник богів, бог війни, мудрості), Тор (бог грози, покровитель землі), Фрігг (дружина Одіна, богиня кохання, покровителька шлюбів), а інші, як Локі (бог вогню), — зло.

Надземному світу богів протиставлений світ людей — підземне царство мертвих. У ньому знаходилися всі померлі, крім героїв. Потойбічний світ побудовано відповідно до знань, пов’язаних з похованням у курганах.

Життєва мудрість міфологічної пісні стверджувала: доля кожного залежить від уміння сприймати життя таким, яким воно є, не спокушати долю навіть тоді, якщо вона прихильна до людини. Перед смертю всі рівні.

Поезія скальдів занепала наприкінці XHT ст. На той час у скандинавських землях, особливо в Ісландії, розквітала проза — національна історіографія й сага.

Таким чином, найкращі сказання середньовічної Європи набули загальнолюдського значення і стали основою для багатьох творів світового мистецтва як вічні сюжети пошуку краси й істини, вірність і великого кохання, боротьби за незалежність.