Історія зарубіжної літератури середніх віків та доби Відродження

Лекція 1. Історичні процеси періоду Середньовіччя

1. Середньовіччя як своєрідна епоха в історико-літературному процесі.

2. Соціальні та світоглядні основи західноєвропейської середньовічної культури.

1. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ЯК СВОЄРІДНА ЕПОХА в ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ

Традиційно склалася думка, що доба Середньовіччя була однією із найжорсткіших епох в історії людства. Це доба кривавих хрестових походів, жахливих вогнищ інквізиції, безглуздих феодальних міжусобиць, Варфоломіївської різні та страшних чумних морів. Усе це відповідає дійсності. Разом з тим доба Середньовіччя подарувала майбутнім поколінням прекрасні пам’ятки літератури, живопису, архітектури. Саме з Середніх віків беруть початок витоки загальноєвропейської культури. Історія нашої цивілізації починається з історії слов’янських, німецьких і кельтських племен, а література — з їхнього фольклору.

Доба Середньовіччя тривала ХІІ століть і охопила досить значний проміжок: з V по XVII ст., упродовж якого відбулися значні зміни в житті людей, їх світогляді та культурі. Доба Середньовіччя збігається зі становленням, розвитком і занепадом феодалізму на території Західної Європи. Офіційною датою переходу від рабовласницького до феодального ладу вважається 476 рік н.е. — рік падіння Римської імперії, а кінцем феодалізму — англійська буржуазна революція 1640—1660 рр. Процес історичного розвитку феодальної формації був складним. Учені умовно поділили його на кілька етапів:

1) раннє Середньовіччя (V—Х ст.);

2) зріле (класичне) (XI—XIV ст.);

3) пізнє Середньовіччя, у межах якого відбувся перехід до нової культури — доби Відродження (XV — перша чверть XVII ст.).

Для доби Середньовіччя була властива слабкість централізованої влади. Заможні феодали мало зважали на короля, а інколи навіть зазіхали на його трон. Оскільки влада короля тільки формувалася, він змушений був задовольнятися лише своїми зовнішніми регаліями, пристосовуючись до становища феодалів. Саме феодали стали справжніми господарями країни.

Життя зосереджувалося навколо замка — масивної споруди з товстими стінами, маленькими вікнами і великою кількістю веж. Він оточувався широким ровом з водою, через який до брами був перекинутий підйомний міст. На ніч і під час нападу ворогів міст піднімали на ланцюгах.

Феодал мав загін воїнів, збирав податки з населення, судив і карав. Між феодалами велися постійні війни за владу, володіння землями й селянами, які мешкали на них. Час від часу спалахували селянські повстання, однак ці виступи жорстоко придушувалися. Феодали проводили час у війнах, бенкетах, забавах та турнірах. Фізичну силу вони цінували вище за розум та освіту, були брутальними й невихованими.

Значну роль у феодальному суспільстві відігравала християнська церква. У IV ст. було закладено підвалини інквізиції (судово-слідчий орган католицької церкви, створений у Середні віки для боротьби з атеїзмом, вільнодумством, єресями та переслідуванням противників папської влади) — спеціальної установи, яка впродовж століть наганяла жах на мешканців західноєвропейських країн. У кривавому полум’ї аутодафе гинули тисячі прогресивних людей. Серед них — Джордано Бруно, Ян Гус, Жанна д’Арк та ін.

Один із отців церкви Аврелій Августин (354—430) у своїх головних працях «Сповідь», «Про град Божий», «Про Трійцю» розробив аскетичну доктрину, що стала офіційною концепцією Середньовіччя. Згідно з нею людина від народження гріховна, тому для спокутування гріхів і спасіння душі необхідно бути покірним релігійним і світським представникам влади, відмовитися від земних благ, угамовуючи своє тіло постами та іншими аскетичними обмеженнями, а дух — молитвами.

Представник схоластичної філософії Фома Аквінський (1225—1274) у працях «Сума теології», «Сума проти язичників» стверджував, що пізнання, споглядання і любов до Бога — найважливіша функція людини, її головною метою і сенсом буття мало стати досягнення небесного блаженства.

Отже, боговтілення стало не лише сходженням Бога до людини, але й сходженням людини до Бога. А це означало нове місце людини у світомоделі: звільнення особистості від космологічної сліпої залежності, наділення її власною волею і водночас відповідальністю перед вищим за своє моральне самовизначення.

Церква освячувала владу поміщиків і короля, наголошуючи на їх божественному походженні. Щоб тримати народ у покорі, проповідували теорію дуалізму, тобто подвійності людського існування, яке складається з тіла (плоті) й душі, закликали жертвувати інтересами плоті заради душі та її довічного життя в потойбічному світі. Переконувала, що душі праведників очікувало вічне блаженство в раю, а грішників — муки пекла. Аскетизм вважався найбільшою доброчинністю людини.

Рання християнська ідеологія була спрямована на заперечення античної культури. Культ героя в античній добі змінився на культ страстотерпця (Ісус Христос, св. Георгій та ін.), який у своїй жертовній боротьбі зі злом перемагав не силою, а величчю духу. Образ людини втратив розумну ясність і внутрішню рівновагу, властиву античним героям, але її духовний світ збагатився: у ньому було відкрито розмаїття почуттів і переживань. Людина перестала бути центром Всесвіту. В ній вбачалася лише його частка, яка була підпорядкована невідомим силам.

Одним із перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій, який захоплювався пластикою античної скульптури, античною поезією та музикою, що було гріховним з точки зору нової релігії і вимагало каяття. Разом з тим він заперечував театральне та інші видовищні мистецтва, пов’язуючи аморальні прояви у римлян з розповсюдженням видовищ.

Століття церква панувала над усім культурним життям Західної Європи. Лише церковники та ченці володіли грамотою. Наука Середньовіччя була схоластичною. Вчені не могли шукати справжніх шляхів істини, досвіду й спостереження. Істина подавалася в готовому вигляді: її знала церква, не було потреби шукати нову. Але розум людини потребував логічної діяльності, яка була обмежена церквою. Таким чином, не було пошуку істини, а лише обґрунтовувалися існуючі. Наука спиралася не на факти дійсності, досвід і спостереження, а на авторитети.

Найбільш відомою й авторитетною школою у середині XII ст. була школа Гільйома Коншанського та П’єра Абеляра у Парижі. Наприклад, на лекції Абеляра збиралися учні з різних країн Західної Європи. Абеляр стверджував пріоритет розуму над авторитетом церкви, вимагав розвитку суто світських знань та відродження античної філософії. Церква переслідувала його: трактати спалювалися, а школи закривалися. Двічі Абеляр був офіційно засуджений на церковних соборах. Він був насильно відірваний від своєї коханої Елоїзи. Його спотворили фізично, що змусило його піти в ченці. Саме зі шкіл Абеляра й вийшла більшість поетів-вагантів.

Разом з тим схоластична наука мала й позитивні риси. Її представники виробили дивовижно точну мову й звичку до чіткого, логічного мислення. Схоластика сприяла розвитку інтересу до античних знань.

У XII ст. виникли перші університети. Є свідчення, що у 1500 році їх було 65: Паризький — у Франції, Болонський — в Італії, Оксфордський і Кембріджський — в Англії, Саламанський — в Іспанії та ін.

У XIII ст. склалася традиція, за якою право на відкриття університету надавав папа або король. Згідно зі статутом здійснювалося виборне управління, в якому широкі права належали студентам. Представники інших країн мали право обиратися на керівні посади. Наприклад, ректором Болонського університету у 1481—1482 рр. був призначений Юрій Дрогобич (бл. 1450—1494), українця за походженням. Ректора університету обирала рада професорської колегії, права студентів обмежувалися.

Основними факультетами були артистичний (тобто підготовчий), медичний, юридичний і теологічний. Навчання було платним. На факультетах навіть застосовували тілесні покарання.

На артистичному вступники опановували латинь, яка була мовою католицької церкви, науки й освіти. Тут вивчали «вільні мистецтва»: після засвоєння граматики, риторики, основ діалектики студент отримував ступінь бакалавра мистецтв: після засвоєння арифметики, геометрії, астрономії, теорії музики — ступінь магістра мистецтв. І лише тоді дозволялося вступати на «вищі» факультети — богословський, медичний та юридичний. Після їх закінчення присвоювався ступінь доктора або магістра. Навчання було усним, письмових завдань не задавали. Щоб вступити до університету, не обов’язково було закінчувати школу.

У XII ст. розвивається торгівля, зростають міста, які будуються навколо замків, монастирів, біля переправ через широкі річки, на перехресті великих торгівельних шляхів, на місцях, де відбувалася торгівля із заможними купцями. Спочатку міста були власністю світських і духовних господарів, а з XII—XIIІ ст. вони стали вільними і могутніми. Свободу здобували зброєю та золотом. Для зміцнення своїх позицій укладали угоди з королями — ворогами феодалізму. Основним заняттям міщан було ремесло. Населення міст було нечисельним: воно не перевищувало 5— 6 тис. чоловік. Лише в Лондоні та Парижі нараховувалося декілька тисяч найновішою ознакою доби став феномен лицарства, який виник у Франції в VІІ— VІІІ ст. У різні часи в поняття лицарства вкладали різний зміст. У VІ—ІX ст. так називали васалів сюзерена, які перебували на кінній військовій службі. У XІІ ст. лицарями вважали представників особливого військово-аристократичного стану, які належали до вищого прошарку суспільства. У Франції їх називали шевальє, в Іспанії — кабальєро, у Німеччині — риттерами. Усі перераховані слова у перекладі означали одне — «кіннотник». Розквіт лицарства спостерігався в XІ—XLV ст., а з появою вогнепальної зброї (XV ст.) лицарство припинило своє існування.

Лицарі належали до збіднілого дворянства. Це були переважно нащадки бідних селян, які зберегли свою свободу. Історія не знала акту, яким би передбачалося запровадження лицарства. Лицарями не народжувалися, ними ставали завдяки тривалому і важкому навчанню. Навіть син короля проходив обряд посвячення в лицарі.

За традицією дитина знаходилася в родині лише до семи років, а потім її віддавали до замку заможного сеньйора в ролі хлопчика для господарських справ, для виконання обов’язків вісника і листоноші, а з 14 років — зброєносця і слуги. У 17—18 років проходив обряд посвячення в лицарі, причому лицарем міг лише християнин. Від лицаря вимагалося вміння їздити верхи, фехтувати, вправно користуватися списом, плавати, полювати, грати в шахи, складати й співати пісні дамі серця, захищати церкву, боротися з невірними, служити опорою для слабких і беззахисних. До лицарських якостей відносили сміливість, гордість, шляхетне ставлення до жінки, членів лицарських родин, які потребували допомоги. Засуджувалася скнарість, не пробачалася зрада.

Своєрідним паспортом для лицаря служив герб. Xрест означав, що його господар — хрестоносець, лев же символізував сміливість. Перші герби з’явилися в XH ст., їх носили на щитах, а пізніше на одязі, прапорах, попонах коней і навіть на шлемах. Багато лицарів мали свої емблеми — своєрідні частини герба лицаря. Лицар мав право обирати девіз: афоризм, вислів чи бойовий заклик. Герби, як правило, виготовлялися лише з срібла та золота.

Стати лицарем міг тільки християнин. Церква з метою дисципліни лицарів утворила духовно-лицарські ордени, в яких поєднувалися лицарський спосіб життя з життям ченця. Відомі були ордени гопітальєрів, тевтонських лицарів, тамплієрів. Через прагнення до багатства ордени зазнали занепаду. У 1307 році за наказом Папи орден тамплієрів звинуватили в чародійстві. Занепав і Тевтонський орден, який став звичайним князівством. Після вигнання маврів втратив військо і своє значення іспанський орден.

Релігія виправдовувала будь-які вчинки лицарів. Гріх спокутували постом і молитвою, а також щедрими пожертвами церквам і монастирям.

Лицарі вважали рівними лише собі подібних. Свою основну функцію вбачали в тому, щоб захищати честь і гідність феодала (сеньйора), на службі у якого вони перебували, його володіння як під час міжусобних, так і під час війни з іншими державами.

Значна частина лицарства залучалася до армії короля на умовах грошової оплати. Участь у лицарському війську вимагала військового знаряддя, а також бойового коня, якого спеціально тренували. Джура міг вести під уздечку бойового коня лицаря лише правою рукою. Тому такого коня прозвали «декстріє» (від слова «декстра» — права рука). Вартість його дорівнювала в Німеччині 200 срібним маркам, що сьогодні становить 100 тис. євро. Лицарський обладунок налічував 200 деталей, а загальна його вага доходила до 50 кг. Усе це лицар мав придбати за власний кошт. Зброя складалася з меча, списа, бойової сокири та булави. Захисною зброєю був щит, шолом і броня. Бронею прикривався і бойовий кінь лицаря.

Головними заняттями лицарів були війни, турніри та полювання. Лицарські турніри — це парний поєдинок чи групові змагання лицарів. Вони проводилися за певними правилами, які було укладено в Німеччині ^І ст.). Слово «турнір» з’явилося значно пізніше у Франції в XH ст. Воно походило від слова «турне» й означало «кружляти». Після невдалої атаки суперника доводилося швидко розвертати коня, щоб не бути атакованим ззаду. Тому лицарі роз’їжджалися, мінялися місцями, — усе це нагадувало кружляння. Насправді ж головною метою було вибити суперника із сідла. Переможець турніру отримував обладунок і коня того, кого перемагав, а іноді й значну суму грошей. Отже, лицарський турнір був своєрідним оглядом уміння володіти зброєю, навичок їздити верхи, мужності й молодості лицаря.

Турнір потребував чималих витрат. Той, хто влаштовував його, часто витрачав значну частину свого прибутку. Той, хто брав участь, теж викладав чималі кошти: треба було їхати зі своїм почтом, утримувати його під час подорожі, жити в чужому місті, де крамарі оббирали гостей. Крім того, будь-який учасник боявся бути переможеним, оскільки треба було викупити не тільки свого коня, зброю, а й самого себе. Проте турніри поширювались, бо були єдиною розвагою для тих, хто жив усамітнено. Вони супроводжувалися святами й балами, де можна було і наречених показати, і вирішити практичні різні справи. Оскільки лицарі були не дворянського походження, більша частина утримувала за власний кошт свої лицарські привілеї і навіть набувала власних, що поклало початок нижчому дворянству. Такі лицарі жили виключно за рахунок перемоги на турнірі, тому й дивилися на цю справу, як на серйозну і прибуткову.

Папи забороняли подібні заходи і відмовляли смертельно пораненим на турнірах у сповіді й причасті, а вбитим — у християнському похованні. Королі часто обкладали великим митом право влаштовувати турніри і навіть право брати в них участь. Небезпека для учасників була великою: на великих турнірах (на арену виїжджало іноді 2000 рицарів із дворян) траплялися смертельні випадки. Загиблих рахували десятками, не говорячи вже про те, що багато хто намагався наносити смертельні удари списом без вістря і тупим мечем. Важко озброєний рицар, скинутий конем на землю, задихався від пилу під своїм шоломом.

До XІІ ст. лицарі славилися переважно грубим ставлення до жінок, які не мали жодних прав. Жінки частіше знаходились на своїй половині, їм заборонялося з’являтися під час бенкетів перед гостями. Лише в XH ст. ідеал грубого, неосвіченого лицаря змінив лицар з галантними манерами, вишуканим смаком, люб’язністю, умінням догоджати дамі серця.

Загальновідомо, що лицарство принесло в Європу як багато доброго, так і багато поганого. Перш за все, відкрило шлях до слави і почестей, зламало кастові перешкоди, посадило за один «круглий стіл» і короля, і герцога, і володаря самотньої вежі, а іноді й селянина, який зумів виділитися. Воно ж у подальшому відокремило людину зі шпагою від людини з палкою, розвинуло поняття про особисту гідність, внесло ідеальний елемент у військове ремесло, що було дуже корисним під час варварства і негативним у подальшому житті. Молодь привілейованого стану вважала нижчим за свою гідність виконувати будь-яку світську службу. Лицарство піднесло на незвичайну висоту любов, а разом з нею й перелюб. Разом з тим захист вдів і сиріт, вишукане ставлення до жінки — були невід’ємними атрибутами лицарської етики.

Ці ідеали, як і звичаї, набули значного поширення. Вони не зникли навіть із занепадом лицарства, а навпаки, стали здобутком усього дворянства. Лицарство стало творцем світської літератури національною мовою.

Така складність історичних процесів певною мірою визначила динаміку і своєрідність середньовічної культури.

2. СОЦІАЛЬНІ ТА СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Оскільки церква панувала над культурним життям, мистецтво також знаходилось під її впливом. У цей період будувалися величезні собори, в основному в романському стилі і готичному. Церква прагнула змусити людину звернутися до Бога, навіяти ідею Його недосяжності. Церковним за змістом був і настінний живопис. У церковній архітектурі з XII ст. самостійне місце посідали також монастирі, композиційним центром яких був храм. Крім богослужіння, тут влаштовували зібрання, грали містерії, читали учнівські лекції. Серед найбільш відомих споруд романського стилю вважається замок Тауер у Лондоні, церква Нотр-Дам ля Гранд в Пуатьє, а готичного стилю — Собор Паризької Богоматері.

Поряд з релігійним мистецтвом існувало і світське, проте воно не визначало характеру культури цієї доби. Почуття любові набуло такого ступеня інтенсивності і продовження, яких не знала людина античності. Лицарська любов створила куртуазний лицарський роман, лицарську поезію.

У середні віки поширюються жанри церковної драми: містерія і мораліте, міракль. Вершина театрального Середньовіччя — містерія. В ній брало участь майже все населення міста: одні — в якості акторів (від 300 і більше чоловік), інші — глядачів. Вистави приурочувалися до ярмарків, урочистих свят. Сюжети запозичувалися з Біблії та Євангелії. Дія відбувалася зранку до вечора впродовж декількох днів. Небо, земля і пекло складали один світ, а людина в цьому світі була і перчинкою, і центром. Найбільш поширеними були містерії Арнауля Гребаня. Іншим популярним жанром були мораліте — п’єси настановчого характеру, диспут в особах, який грали на підмостках. Ставили притчі про «Праведника і гультяя». Міракль (диво) — це літургійна драма на сюжети Священного писання. Один з найвідоміших творів цього жанру — «Міракль про Теофіле».

Для доби раннього Середньовіччя характерний розподіл музики на церковну та народну. При монастирях відкривалися школи церковного співу і кафедральні собори. Тому учні брали участь у літургійній драмі, улюбленими епізодами якої були євангельські розповіді про поклоніння пастухів і появу волхвів з дарами немовляті Xристу, про злочин Ірода, який наказав убити всіх новонароджених дітей, а також розповіді про воскресіння Ісуса Xриста.

Перший розквіт світської музики спостерігався в Провансі з XII ст. До нас дійшли відомості про мандрівних музикантів. Це жонглери, менестрелі, шпільмани, які стали єдиними представниками світської музичної культури свого часу. На основі їхньої музики складалися ранні форми світської лірики XII—XIV ст.

У Середньовіччі різні види мистецтва не вважалися рівноцінними. Музику і поезію відносили до «вільних мистецтв». Музику розглядали передусім як науку, поділяючи її на «світову» та «людську», остання могла бути «теоретичною» і «практичною», тобто музикою у прямому розумінні слова. «Теоретичну» пов’язували з пізнанням світу, «світової» музики, і розглядали її як філософію математики. Живопис, скульптуру та архітектуру відносили до «механічних» мистецтв, теорії якої у цей період не існувало.

У IX ст. у середньовічних школах утвердилося викладання двох циклів предметів. У початкових класах — тривіум, три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), у старших — квадривіум, чотири науки про числа (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Зміст навчання, як і окремих предметів, визначався вимогами церкви.

Деяке піднесення феодально-церковної культури пов’язане з активною діяльністю Карла Великого. Під його керівництвом була створена «Академія» за античним взірцем, де працювали запрошені ним учені, письменники, художники — представники різних народів. З метою підвищення культури переписування рукописів було введене чітке письмо, так званий мінускул, яке стало основою написання латинських літер. Одну з перших шкіл, де навчали такому письму, відкрив у місті Турі вчений Алкуїн. Розвивалося мистецтво оформлення книги, рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.