На сьогодні питанням взаємостосунків між людьми є питання комунікацій між ними. Психологія спілкування досліджує особливості взаємозв´язків людини з різними суб´єктами соціального середовища, допомагає їм глибше пізнати світ і водночас себе, своє оточення, ефективно взаємодіяти з ним. Процесу комунікації варто приділяти увагу всім людям, а особливо тим, які відносять себе до професій типу "людина— людина": психолога, лікаря, педагога, медичної сестри, керівника, актора та ін. актуальним

З першого по шостий розділ висвітлюються науково-методологічні проблеми психології спілкування. Розглядаються основні характеристики спілкування, аналізується спілкування як соціальна потреба людини, класифікуються основні функції спілкування, характеризується конфліктне спілкування та ін.

У сьомому розділі "Спілкування і манери поведінки лікаря" розглядаються питання комунікативної компетенції лікаря, вміння встановлювати контакт з пацієнтом, вести бесіду, збирати результати анамнезу.

Висвітлюються проблеми здоров´я і нездоров´я людини, які все більше визначаються соціально-психологічними факторами, а це означає, що лікування багатьох хвороб неможливе без врахування соціальних за своєю природою відносин людини з навколишнім мікросередовищем. Це потребує від лікаря вміння будувати довірливі стосунки з пацієнтом (терапевтична взаємодія). Кожен пацієнт прагне зустріти в особі лікаря уважного слухача, старанного спостерігача, ефективного клініциста, а також людину, яка володіє комунікативними вміннями.

Професійна підготовка лікаря має свої особливості.

1. Лікар загальної практики працює з усіма віковими категоріями пацієнтів, що потребує від нього додаткових знань з психології спілкування;

2. Лікар загальної практики, обслуговуючи всіх членів сім´ї, мимоволі буває поінформований про внутрішньо-сімейні проблеми і повинен бути готовим дати кваліфіковану пораду щодо вирішення конфліктних ситуацій, соціальних проблем.

Останніми роками отримала широке визнання думка про введення в програми навчання лікарів усіх рівнів соціально-психологічну підготовку, оскільки соціально-психологічна компетентність лікаря лежить в основі встановлення терапевтичного альянсу з пацієнтом, корелює з психологічним ефектом лікування і, таким чином, дозволяє:

  • по-перше, краще розрізняти і правильніше використовувати в тактиці лікаря вербальні та невербальні знаки пацієнтів;
  • по-друге, ефективніше діагностувати, оскільки ефективна діагностика залежить не тільки від установлення соматичних симптомів хвороби, а й від уміння лікаря виявити причини, які можуть мати психологічну чи соціальну природу, що, в свою чергу, потребує іншого лікування;
  • по-третє, добиватися згоди пацієнта з ходом лікування, тому що небажання піддаватися лікуванню — найсерйозніша проблема в медицині;
  • по-четверте, надавати пацієнтам адекватну медичну інформацію, яка допомагала б їм вести здоровий спосіб життя, підвищуючи таким чином роль лікаря в зміцненні здоров´я і профілактиці хвороб;
  • по-п´яте, впливати на різні форми відображення хвороби (емоційну, інтелектуальну, мотиваційну) та активізувати компенсаторні механізми, підвищуючи психосоматичний потенціал особистості пацієнта, допомогти йому відновити зв´язок зі світом, порушити стереотипи, спричинені хворобою, і створити зразки здорового реагування;
  • по-шосте, ефективніше діяти лікареві в найбільш "чуттєвих" аспектах взаємовідносин лікар-пацієнт, які часто трапляються на практиці (наприклад, необхідність повідомити пацієнтові, що він невиліковно хворий; сказати родичам пацієнта, що той незабаром має померти, тощо).

Бесіда з пацієнтом не повинна обмежуватися лише збиранням скарг і даних, анамнезу про розвиток захворювання— вона обов´язково повинна забезпечити дослідження проблеми пацієнта. Він далеко не завжди звертається до лікаря в разі появи симптомів захворювання чи нездужання. Лікар загальної практики повинен розібратися, що є основним мотивом візиту до нього пацієнта, а в основі цього лежить вміння спілкуватися, тобто володіти не лише теоретичними аспектами спілкування, а й прикладними, які необхідні в безпосередній практиці діяльності лікаря.

У восьмому розділі "Майстерність педагогічного спілкування" піднімаються актуальні питання комунікативного процесу на рівні "викладач-студент".

Викладач є суб´єктом, який організує і управляє навчальним процесом. Особисті характеристики педагога, стиль його поведінки, спілкування, вміння будувати взаємостосунки зі студентами та колегами, вміння уникати конфліктів у спілкуванні, співпереживати, емпатувати, прогнозувати поведінку студентів, "читати їх як книгу", вміння переконувати, емоційно заражати та ін.

Серйозним кроком до системного відновлення вузівської освіти повинне стати посилення уваги до особистісного зростання викладачів вузу, щоб усі ключові педагогічні позиції у вузі зайняли педагоги-гуманісти, природно, змістовні, яскраві особистості, що самореалізуються і саморозвиваються, здатні пред´явити студентам свою глибоку повагу до них, до культури, захопленням своєю професійною справою, а також бути цікавими вченими, що проводять актуальні дослідження, здатні бути прикладом для своїх вихованців, які зорієнтовані на глибинне гуманістичне спілкування, прояв емпатії по відношенню до них. Саме тому не тільки для науки, але насамперед для здійснення якісної освіти насамперед варто орієнтуватися на особистісну спрямованість, особисту зрілість педагога як важливу професійну підготовку до викладання у вищій школі, наявність у нього відповідних комунікативних вмінь та навичок.