Історія української преси
Українські органи в чужих мовах: "Украинский Вестник" і "Украинская Жизнь"
Потреба в українському органі, який би мав своїм завданням інформувати російське суспільство і пресу про українську справу, стала на порядок дня зараз же, як тільки настали деякі цензурні полегші. Першою спробою було видання в Петербурзі тижневого журналу під назвою "Украинский Вестник". Почав він виходити з 21.V. 1906 р. за редакцією М. Славінського і при активній участі Д. Дорошенка, як секретаря редакції.
Свої завдання орган цей сформулював так: "З´ясувати українське національне питання з історичної, побутової, соціальної й економічної сторінки, визначити місце і значення України поміж іншими областями нової демократичної Росії, сприяти справедливому вирішенню національного і обласного питання взагалі".
На час виходу журналу приїхав до Петербурга М. Грушевський і взяв у ньому активну участь. Його перу належать найвідповідальніші передові статті. Більшість їх пізніше ввійшла до збірника під назвою "Освобождение России и украинский вопрос".
Журнал мав тісний зв´язок з українськими послами 1-ї Державної Думи, з яких брали в ньому участь: П. Чижевський, В. Шемет, І. Шрам, М. Біляшевський, як також член Державної Ради Д. Баталій. З інших — проф. Д. Овсянико-Куликовський та М. Туган-Барановський. Врешті, члени петербурзької української колонії, серед яких О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Могилянський, Олександр та Софія Русови, Ф. Вовк, С. Бородаєвський та інші. Із західноукраїнських земель — І. Франко та інші.
Бадьорий тон, цікавий зміст, виразне накреслення перспектив — все це приваблювало увагу до цього органу як українців, так і деяких російських груп. Та не довгий був його вік. Вже через три місяці стала перед ним загроза припинення. Довідавшись про те, О. Русов так писав в одному з листів до Л. Жебуньова:
"Я повернувся з Чернігівщини до Петербурга, а там мені кажуть: припинити "Український Вісник", бо грошей нема на що видавати. Звісно, українці — які це передплатники? Як зробив я статистику, то вийшло всіх передплатників 198 (на всю Україну!), а "Основа", як знаєте, за два роки видання придбала 180, значить поступ на 10%... а з цих 198 передплатників "Українського Вісника" з 8 українських губерній було тільки 96, та й то тільки 76 -справжніх, 20 таких, яким "Український Вісник" висилали замість "Свободи і Культури"... Закриймо, кажуть, шкода праці! Та ні ж. На зло землякам, хоч для тих 102, що з Великороси, Сибіру, Польщі та з-за границі передплачують — будемо таки видавати! Ну, днів 3—4 на біганину за грішми витратили, а таки спромоглися і 12 ч.... випустили... Здобули 2.000 карбованців, а ще 1.000 треба здобути, тоді і до кінця року додержимося".
Не пощастило. Встигло вийти всього 14 чисел. Вмер "Український Вісник" разом з Першою Думою.
Минуло з того часу майже шість років, поки пощастило знову виступити з подібним органом, але на цей раз уже в Москві, де з січня 1912 р. почав виходити за редакцією С. В. Петлюри місячник "Украинская Жизнь".
Упродовж п´яти років перехрещувалися тут українські погляди і змагання з поглядами російськими та зрусифікованих земляків. Крім інформативних завдань ставила "Украинская Жизнь" також критику та розкриття псевдонаукових теорій, скерованих проти українських національних прав та захист українського руху від наклепів та інсинуацій, що сипалися з боку певних кіл російського суспільства.
Притягнула вона до співпраці ширші кола українських журналістів та наукових сил, а також представників поступової частини російського суспільства, серед яких був відомий оборонець прав українського народу акад. Ф. Корш. З представників польської наукової думки був тут проф. Л. Васілевскі та інші.
Свою позитивну роботу в добу розквіту російського великодержавницького шовінізму виконував цей журнал, непохитно стоячи на захисті інтересів українського руху, аж до перших днів російської революції 1917 р.
Зрозуміло, що вже з першої книжки підпав він під особливий догляд московського цензора Сідорова. Пильно стежили за "Украинскаой Жизнью" також і київські "спеціалісти" українського руху, серед яких одно з перших місць займав лихої пам´яті україножер С. Щоголев. Зокрема чутливо прислухалася до журналу газета "Киев", що постійно сипала добірні лайки і прокльони на його редактора С. Петлюру.
"Ruthenische Revue"
У квітні 1901 р. за редакцією молодого журналіста Сембратовича почав у Відні виходити часопис німецькою мовою під модерною в той час назвою "Strahlen". Виходив тричі на місяць. Присвячений був українським справам в Австрії та Росії. Проіснував щось з півроку. Натомість також у Відні Р. Сембратович почав видавати інформативний двотижневик під назвою "Ruthenische Revue".
Найбільше уваги в цьому часописі присвячено було польському пануванню на українських землях та забороні українства 1876 р. під Росією. Тут же переклади творів українських письменників, їх характеристика тощо. Часопис зацікавив чужинців. Передруки з нього почали з´являтися в чужинецькій пресі (німецькій, французькій, італійській, іспанській, шведській, норвезькій, ба, навіть часом в японській).
З відгуків досить згадати хоч би такі імена: Г. Брандес, Ж. Жорес, Момзен, Бернстерне Бернсон та інших. Б. Бернсон, між іншим, писав: "З усіх починів сучасного життя Ваш почин видається мені найграндіознішим. Піднести до рівня свідомого культурного народу 30 мільйонів українців, збудити їх від вікового гніту — це повинно одушев-ляти! З того часу, як мене це почуття захопило, до появи "Ruthenische Revue" я нічого не знав про це, моє життя стало багатшим, моя віра в людство посилилась. Я уважно слідкую за Вашим словом. Воно таке свіже, нове, справедливе і різке, — це захоплює".
В р. 1904 "Ruthenische Revue" провело анкету в зв´язку з указом 1876 p.. Відгукнулися згаданий Б. Бернсон, проф. Кембріджського університету О. Броунінґ, шведський посол до парламенту А. Гедін, проф. А. Леруа-Болиє, соціолог Ф. Опенгаймер, Ф. Герц, І. Гижйо і багато інших.
"Ukrainische Rundschau"
Наприкінці 1905 p. P. Сембратович на 30-му році життя вмер. Спадкоємцем "Ruthenische Revue" став місячник "Ukrainische Rudschau", який придбав у світі ще більше признання. До співпраці стали посли західноукраїнських земель: С. Дністрянський, О. Колесса, Є. Левицький та В. Кушнір. В. Кушнір був і редактором впродовж всього часу існування часопису. Почали з´являтися тут праці визначніших представників українського журналістичного, наукового, культурного та громадсько-політичного життя. Це були такі співробітники: Ю. Рома-нчук, О. Турянський, В. Щурат, І. Крип´якевич, М. Кордуба, С. Дністрянський, Б. Лепкий, М. Лозинський, І. Макух, Д. Дорошенко та інші, з чужинців — Б. Бернсон, Маріяно де Кавія, С. Ляндау, д-р І. Фекете де Нагнівані та інші.
З самого початку часопис висилався даром світовим редакціям, дипломатам і письменникам. Помітний був інтерес до цього і серед ширших кругів чужинців, що можна бачити з передплат. Наприклад, сама Німеччина дала понад 200 передплатників. Були вони і в інших країнах.
З метою пожвавити інформаційну службу з почину В. Кушніра почав виходити ще один орган, а саме "Ukrainische Korrespodenz". Проіснували обидва ці органи до першої світової війни. В час війни заступив їх новий органу під назвою "Ukrainische Nachrichten", який виходив з вересня 1914 до 1916 рр. за редакцією О. Бачинського і В. Біберовича.