Історія української преси
Журнал "Лада" С. Шековича. Відгук на нього українського суспільства
С. Шехович у червні 1853 р. почав видавати "Письмо поучительное русским девицам й молодицам в забаву к поученіе" під назвою "Лада". Журнал цей ставив своїм завданням йти назустріч інтересам та потребам жіноцтва з інтелігенції. Цікавим є погляд на жінку, а звідси і на призначення журналу, що його мав редактор і ви-давевь С. Шехович. Висловив він його в статті "Призначеніе женскаго пола".
"Женщины, — пише він, — должны быть мудрыми, прозорливыми, любви достойными супругами, верными, рачительными матерями, мудрыми, ощажаючими домост-роительницами... Ибо благо дома, благо семейства, даже самого супруга залежить от женщин"...
Зміст журналу — повна хаотичність. Тут статті з фізики та наук природи, що визначаються, часом, наївністю. Перевиті вони гумористичними оповіданнями, анекдотами, товариськими забавами. Тут же щось ніби з педагогіки з досить примітивними вказівками на теми виховання дітей, як наприклад, "О избраніи кормилиць", "Воспитаніє детей физическое" і подібне. Тут же лікарські рецепти на біль зубів, голови тощо. Зрештою, вказівки, як поводитися в товаристі ("Правила благопристойности й тонкого благонравія"), як берегти красу ("О наружном виде левиці", "Красота женская" тощо), як одягатися та ін.
Появленням цього часопису зацікавлення, що його сподівався видавець і редактор, не викликало. Відгукнулося на його вихід всього 83 передплатники. Але як програма журналу, так його пропаганда "общерусскости" та "язичіє" викликали живий відгомін і жваву полеміку. Розвинулася ця полеміка навколо "Лади", з одного боку, в доброзичливому тоні, а другого — в категоричній формі осуду. До перших належить, між іншим, і така порада О. Духновича, що він дає її редакторові в одному з листів до Я. Головацького: "Ему (журналові), — пише він, — надобно больше веселыми заниматись предметами, имья перед очима, что для женщин, коим веселіє природою єсть".
Другий напрям характеризується виступом Й. Левицького, який заявив, що "Лада" "потребує оглядното редактора і полной науки, аби умел прилично покормити женского голодного духа".
Скептичними зауваженнями відгукнулася на вихід "Лади" і "Зоря Галицька".
Зрештою, траплялася в цих відгуках подекуди і сатира, зразком якої може служити, наприклад, один з дописів у "Вестнику", підписаний "Не літерат." Дописувач розповідає про одну панну з-під Львова, яка на запрошення її під час однієї забави до танцю, відповіла: "Нет мене плясати с вами, господин, бо я пообетовала моєму Иванушке Павловичу, которий имет ся на мене женить, что только с ним плясати буду".
На сміх, що його викликала ця відповідь, уражена панна промовила: "Видно, что не читаєте "Лади" й не изучиваете ся еше общерусскому ясике".
Незважаючи на виразну гумористичність допису, був він відбиткою вживаної і пропагованої "Ладою" мови та "правил благопристойности тонкого благонравія".
Не підтриманий суспільством, журнал цей скінчив своє існування на 15-му числі, а його редактор і видавець з половини 1854 р. перебрав редакцію "Зорі Галицької".
"Зоря Галицька" за редакцією С Шеховича
Разом із редактором прийшла на сторінки "Зорі Галицької" і та хаотичність, якою визначалася "Лада", те ж "язичіє" і фанатична ненависть до всього народно-укрїнського. Значну частину часопису почали займати ті ж "общеполезныя сведенія", побіч з мало вдалою гумористикою, лікарськими порадами тощо. Красне письменство, чи то пак "изьящную словесность", було значно обмежено. Натомість поважне місце зайняли доволі нудні "Доверительния письма из Будина" одного із стовпів русифікаторства та "общерусскости" в Угорській Україні І. Раковського, який висловлював надію, що Шеховичеві пощастить "защищати сію единственную нашу літературную газету проти всякої бури, угрожающей ей опасностю ".
Та ці надії не справдилися. За редагування Шеховича перед видавництвом постало навіть питання про припинення часопису. Але на цей раз до цього ще не прийшло. У листопаді 1854 р. Ставропігія усунула Шеховича з редакторства "Зорі Галицької", яку було передано до рук М. Савчинського.
Зміна в напрямку "Зорі Галицької" й москвофіли
За нової редакції "Зоря Галицька" вже з першого ж (48) числа як програмовим напрямком, так і мовою, стала на народний український грунт. Зворот цей стався, з одного боку, внаслідок цілковитої нездатності Шеховича, як редактора, що призвів до відпаду поважної кількості передплатників та читачів, так з другого — під впливом центрального уряду, який побачив у попередньому напрямі тенденції панрусизму. Цей зворот був ударом для москвофілів.
"Чи ж не збожеволіла ціла Ставропігія? — пише в цей час до Я. Головацького Б. Дідицький, — що передала найдорожчу дитину Руси... до зрадницьких рук... Злочинці (розбійники) загніздилися у Святині вибраних!".
Незважаючи на переконання та пророкування москвофільського табору про "красний русскій напис могильний", оновлену "Зорю Галицьку" було зі всіх сторін суспільства привітано. Почали зголошуватися нові передплатники. Поверталися попередні визначні вже своєю літературою і науковою працею співробітники. Ставали до праці молоді сили як К. Климкович, Є. Згарський, Платон Кос-тецький та інші.
Та поза збільшенням інтересу до часопису цього часу на нього чекало лихо. У серпні 1855 р. внаслідок холери, що охопила весь край, примушена була "Зоря Галицька" тимчасово припинитися.
"Холера перетинала же "Зорі" точно печатати і розсилати не можемо; не наша то вина", — повідомляла в ч. 32 редакція. Цією перервою скористалися противники.
Занепад "Зорі Галицької" та її остаточне припинення
Коли на початку 1856 р. "Зоря Галицька" починає знову виходити, то помічається вже її невиразний характер. На її сторінках знову з´являються імена І. Раковського, Гушалевича та інших. Починає вона популяризувати органи так званого москвофільства — "Семейную библіотеку" та "Церковную Газету". Це викликає реакцію в колах народного напрямку, що фатально відбивається на існуванні часопису. Року 1856 кількість передплатників падає до 191, що внесли повну передплату, та ще коло 100 неточних передплатників, з яких половина зовсім не внесла передплати. Впродовж року кількість передплатників ще зменшується, а на 1857 р. їх кількість сягає вже ледве 100. Перед видавництвом стає завдання рятунку часопису. Воно хоче це робити поновною зміною напрямку на народний. Та на цей раз урятувати вже не щастить і 9 квітня 1857 р. "Зоря Галицька" припиняє своє існування.
С. Шехович і "Семейная Библіотека"
Нe довго протрималися і згадані органи так званого москвофільського напрямку — "Семейная Библіотека" та "Церковная Газета". "Семейная Библіотека" почала виходити з початком 1855 р. старанням Я. Головацького, який запросив на її редактора С. Шеховича, людину, якою в душі погорджував, але про якого в зв´язку з виданням часопису писав Д. Зубрицький, що мовляв, "ми нуждаемся в сего рода дерзком смельчаке". Це для того, щоб не наражатися на різного рода неприємности, зв´язані з тим, що часопис мав видаватися "на чистом русском языке, а правительство покровительстуєт кириллцу й хохлацкое наречіе... Такому же как Шехович вертопраху все равно, а нам хочется иметь журналец".
В успіх журналу, редактором якою стала така особа, ніхто не вірив. Це було те "зловещее предчувствіе", про яке писав Б. Дідицький до Я. Головацького, вказуючи на попередню практику з "Ладою" і "Зорею Галицькою". Та чи не найголовнішою причиною сподіваного неуспіху, про яку Б. Дідицький не згадує, безперечно була відірваність журналу від українського народу.
Незважаючи на поборювання, журнал таки почав виходити при участі І. Раковського, Ол. Духновича, Б. Дідицького, А. Петрушевича, І. Гушалевича, І. Головацького та інших. Останні троє не виявляли своїх імен. Був серед співробітників і сам "отаман" цілого руху Д. Зубрицький. Не бракувало тут і голосу Я. Головацького з його захистом та обгрунтуванням "общерусскости" ("Задача", "Розвязка задачи"). Був він душею журналу, його ідейним керівником і адміністратором.
Програма журналу складалася з таких відділів як красне письменство, історія та матеріали — " Галицко-русская й инностранная, следовательно вообще русска" етнографія, природничі науки, різне. У переведенні цієї програми редакція (С. Шехович) виявила повне ігнорування елементарними засадами журналістичної етики. Заповнюючи на дві третини сторінки журналу матеріалами з таких російських журналів як "Москвитянин", "Очерки России", "Отечественные достопримечания" та інших, вона не вважала потрібним подавати не тільки джерела (звідки передруковано), видаючи тим їх за власні, а також і імен авторів, задовольняючись часом їх ініціалами.
Натомість під російськими перекладами творів українських письменників (наприклад, Квітки-Основ´яненка та інших) редакція подає ім´я авторів повністю, але без зазначення, що це є переклад. Таке поступування прозраджувало спеціальну мету і методи.
Як же зустріло "Семейную библіотеку" суспільство? Відповідь знаходимо в листуванні й у кількості передплатників.
Не згадуючи вже про виразних представників народноукраїнського напрямку з їх гостро негативним становищем, протиставився тогочасний меценат у літературі М. Качковський, ім´я якого пізніше привласнено було москвофілами для свого руху, хоч сам він москвофілом не був. Згадуючи в одному з листів до Я. Головацького поо
"Семейную библіотеку", він виразно нарікає на Шеховича за видання її в незрозумілій для широких кіл мові.
Щодо передплати, то відгук суспільства дає такий яскравий і виразний образ: 1855 р., як подає Я. Головацький, було 98 передплатників. Наступного 1856 р. їх кількість упала до 70.
При такому стані нічого не могли вдіяти грошові підмоги як згаданого М. Качковського, так і Погодіна, ані спроби знайти передплатників у Росії. Наслідком того 27 червня 1856 р. "Семейная библіотека" вмирає своєю природною смертю, а її редактор С. Шехович відкриває своє обличчя і свої завдання, йдучи до табору тих, що визначали себе русинами польської національності (Gente Ruthenus natione Polonis).