Історія української преси

Преса на західноукраїнських землях. Історичне тло. Перші спроби

Не в ліпшому стані була в цей період справа періодичних українських видань і на західноукраїнських землях. З часів створення так званого Руського воєводства та прилучення його до земель польської корони й до кінця XVIII ст. перебувала Галичина під польським пануванням. Становими привілеями та матеріальними вигодами перетягала Польща на свій бік потомків наших княжих родів, боярства й міщанства. Решту зустрічали тяжкі обмеження й переслідування тих освічених верств українського суспільства, що прямували до національно-культурної сепарації від Польщі. Українська культура, що колись стояла, без порівняння, вище від польської, падала постійно, не маючи настільки підтримки з боку держави, але й втрачаючи підтримку власних останків вищих верств — шляхти й міщанства. Римо-католицька церква зі справною організацією та дисципліною, з доброю пропагандою та системою середніх і високих шкіл та виховних закладів брала явну перевагу над нашою православною та уніатсько-католицькою церквою. В кінці XVIII ст. при кінці старої польської держави в Західній Україні православна церква впала була зовсім, а залишилася формально тільки українська католицька церква, однак між її вірними було тільки селянство, рештки міщанства і нижчої "ходачкової" шляхти, з яких рекрутувалося духовенство. Під час першого поділу Польщі 1772 р. Галичина перейшла під Австрію. При українськім народі залишився ще тільки "хлоп і поп", як це згірдливо говорили тоді польські шляхтичі.

Втративши верхні верстви, що зреклися свого народу, галицько-українські землі залишилися лише з нижчим духовенством та українським селянством, придушеним неволею. Те ж саме і на Закарпаттю, де політика асиміляції українського населення привела до повного національно-культурного поневолення, пізніш підпертого "науковим" узасадненням Мадярської Академії наук (1825).

В таких умовах застає західноукраїнські землі після першого поділу Польщі, коли Галичина відійшла до Австрії, цісар Йосип II. Він приносить з собою надії на культурне піднесення українського народу. Здавалося, що доба, коли вже "не було властиво русинів, а тільки поляки грецького та латинського обряду", минула. Та сподівання не справдились. Незабаром, по смерті Йосипа II (1790), наступила реакція, що тяжко відбилася на українському житті.

Особлива неприхильність до українського народу виявилася саме в роках народження української періодичної преси на східних українських землях (1816—1818). Впродовж першого тридцятиліття XIX ст. не могло бути ані мови про будь-яке українське друковане слово, а тим більш про періодичні видання.

Реакція безупинно висувала на чільне місце польський елемент, що звиклою рукою закріплював своє панівне становище і насаджував свою культуру.

А все ж ціною великої енергії і зусиль щастить таки національно свідомій частині українського суспільства перебороти всі труднощі і покласти підвалини для пізнішого розвитку української книжки і періодичної преси.

Першу спробу робить 1830 р. Маркіян Шашкевич. Бувши в той час ще семінаристом, почав він старатися про дозвіл на видання українського часопису. Але йому було відмовлено.

"Руська трійця". Спроба видання часописів. Альманах "Зоря"

Тим часом під впливом знайомства з творами українських письменників східноукраїнських земель, з виданнями на тих землях, як також розвитку національно-культурного життя серед суспільства інших народів, що були в тій же державі, та творів таких представників їх як Шафарик, Коляр, Караджич та ін., і особистого знайомства з чеськими представниками, як Коубек, Зай та ін., твориться гурток піонерів українського національно-культурного відродження Галичини. Душею цього гуртка, що ввійшов до історії під назвою "Руська трійця", стає Маркіян Шашкевич із найближчими однодумцями — Я. Головацьким (1814-1888) та І. Вагилевичем (1811-1866).

Оцей-то гурток, після відмови М. Шашкевичеві в дозволі на видання часопису, береться до видання альманаху під назвою "Зоря".

Зміст цього альманаху складався з народних пісень та наукових розвідок. Але перший його випуск на 1834 р. цензурою не було допущено до друку. Однією з причин цензурної заборони були, між іншим, такі рядки одного з віршів:

"Заспіваю, що минуло, Передвіцького згляну час: Як весело колись було, А як сумно нині в нас".

Годі було сумувати. Редакторів потягнено було до відповідальності, переведено було ревізію в М. Шашкевича. Але все це не розбило розпочатої гуртком праці. Зокрема М. Шашкевич не падав духом. Огрітий глибокою любов´ю до свого народу, щирий і непохитний, робив він такий висновок: "Коли не можна друкувати руської книжки у Львові, то несемо її до Відня, а коли і там не пустять на світ Божий, то лишається ще свобідна Угорщина". Тому заохочує своїх однодумців до витривалості і до дальшої праці.

"Русалка Дністровая" та нові спроби виданий періодичного органу

За два роки, поробивши деякі зміни та додавши нового матеріалу, замість викиненого, надавши змісту більш спокійного і лагідного характеру, М. Шашкевич з Я. Головацьким перейменували "Зорю" на "Русалку Дністрову". За допомогою сербських приятелів Я. Головацького і зокрема Юрія Петровича видрукували вони цей альманах таки в Будапешті (Будині) 1836 р. з датою 1837 р. Кошти на це видання дав директор Головної школи в Коломиї Микола Верещинський, що був великим прихильником ідей Маркіяна Шашкевича.

"Поклонися, Русалко наша, низько Всечесному Спадареві Николі Верещинському, що тобі звелів родитися, — читаємо в "Передслів´ю", — і всім, що тя пристроїли піснями народніми і стариною, іменно: Трудолюбивому Мирославу Ільковичеві — потом Православові Кавкові, Івану Кульчицькому, Мінчакевичу та іншим"...

Зміст альманаху складався з народних пісень, складні, цебто оригінальних творів поезії і прози, перекладів і відділу "Старини".

Задуманий був альманах як періодичне видання, як про це свідчать архівні матеріали. Та видавцям не пощастило.

Друковано було "Русалку Дністрову" в кількості 1000 примірників, з яких 200 розійшлося перед висилкою до Львова. Решту (800) було у Львові цензурою сконфісковано.

Таким чином, видання це принесло значні матеріальні втрати, а також і поважні неприємності поліційні. Цікавий, між іншим, погляд висловив директор поліції: "Досить маємо клопоту й з однією національністю (тобто польською), — казав він, — а тут ці божевільні хочуть ще вернути мертву руську (отже, українську) національність".

За оминальне нехтування крайової цензури видавців потягнено до відповідальності. Ректор семінарії перевів також слідство, бо М. Шашкевич ще був семінаристом. Протокол слідства переслано до консисторії, яка переслала його до крайової влади. Наслідки: Шашкевича і Головацького віддано під поліційний догляд.

Та най прикрішим для них було те, що своє суспільство зустріло "Русалку Дністрову" не тільки байдуже, але й неприхильно. Згадуючи про це пізніше, Головацький писав: "В нещасливу годину уродилася тая "Русалка". Замість помочі та заохочування найшлися посмівки та недовольність, ба й ворогування. Показалося, що голова — то розум. Були такі, котрі б радо її вітали, але не в тім строю... Не взяв враг і таких, що зовсім цуралися такою невидальщиною, і бісом на неї вилилися".

Після першої спроби М. Шашкевича дістати дозвіл на видання часопису та після виходу "Русалки Дністрової" було ще кілька спроб. Одною з них була спроба о. Йосипа Левицького, того самого, в очах якого правопис "Русалки Дністрової" був тим страшним гріхом, що викликав навіть його подяку на адресу цензора за її конфіскату.

Року 1843 вніс він прохання про дозвіл видавати релігійний часопис під назвою "Бібліотека бесід духовних". Але справу з дозволом було поховано і то руками митрополита Мих. Левицького з таких міркувань, що в часописі, мовляв, могли б бути обговорювані і питання дня, а в такому разі легко дійти до колізій з іншими релігійними партіями, або закордонними урядами і зрештою, що злука письменників для такого часопису могла б зродити в декого думку про те, що тут йдеться про витворення між клером слов´янського товариства.

Дальшим кроком була спроба відомого діяча, пізніш посла до віденського парламенту і холмського єпископа М. Куземського, крилошанина І. Жуковського, Семашки, Павенцького, що 1846 р. задумали видавати періодичний часопис. Справа розбилася на мовному питанні. Жуковський був послідовником Шашкевича, Куземський був за видання "язичієм", Семашко — за старослов´янську, як "матір руської мови".

В наступному році, як довідуємося з листування Я. Головацького з організацією "Матиці Руської", мав почати виходити періодичний орган "Матиці" за ред. О. Малиновського. Але і до цього видання не дійшло. Лише у Відні заходами І. Головацького, при безпосередній участі його брата Я. Головацького, появилося в цих роках (1846—1847) два випуски альманаху "Венок русинам на обжинки".