Українська та зарубіжна культура
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40-х років
- Культура і духовне життя в Україні у 1917-1920 рр.
- Політика українізації та її вплив на культуру.
- Культурне піднесення 20-х років.
- Становище культури в Україні у 30-х роках. «Розстріляне відродження».
Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культурному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.
Попри всі негаразди, зв’язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських культурно-творчих організацій та об’єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базувалася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.
Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917-1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивчення української мови, літератури та історії було обов’язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не заборонялося відкривати в них, за вимогою батьків-неукраїнців, класи з російською мовою навчання, а в російських гімназіях, де українці становили меншість, - класи з українською мовою викладання.
З українською демократичною революцією зв’язане велике відродження просвіт на Наддніпрянщині. Вже влітку 1917 р. центральна та східна частина України вкрилася густою мережею читалень. Крім того, «Просвіти» мали свої театральні трупи, хорові колективи, оркестри, видавництва, бібліотеки, народні будинки. 20 вересня 1917 р. у Києві відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд просвіт. Це сприяло активізації діяльності просвіт. Їх число почало невпинно зростати. Засновниками товариств «Просвіта» були відомі українські митці та письменники: у Катеринославі - Є.Вороний (голова товариства), А.Кащенко, у Вінниці - Д.Маркевич, в м. Олешках на Херсонщині - М.Куліш, в Лебедині на Харківщині - П.Зайцев, у Києві - Б.Грінченко, В.Винниченко, Л.Старицька-Черняхівська, в Одесі - С.Шелухін, І.Липа, А.Ніковський. «Просвіти» без перебільшення можна вважати ядром національно-культурного відродження в провінції.
За рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради, яка почала піклуватися розвитком української культури на державних засадах, 5 жовтня 1917 р. було відкрито Київський український народний університет у складі історико-філологічного, фізико-математичного і правничого факультетів. Тоді ж було вирішено створити український народний університет в Кам’янці-Подільському. Але подальший розвиток подій призвів до того, що університет було відкрито лише при гетьмані П.Скоропадському.
В історію діяльності Української Центральної Ради увійшло і датування нею Української Академії мистецтв (згодом Художнього інституту) в Києві. Рішення про це було прийняте 22 листопада 1917 р. у приміщені Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. Академія давала вищу художню освіту спеціалістам малярства, різьбярства, будівництва, гравюри, художніх промислів, а також мала сприяти розвитку художніх шкіл в Україні. Першим ректором Академії став видатний український живописець Ф.Кричевський, а за доби Української держави гетьмана П.Скоропадського її очолив відомий український художник-графік, митець з європейською славою, співавтор Державного герба і Державної печатки гетьманату, кліше перших українських грошових знаків нового часу Георгій (Юрій) Іванович Нарбут (1886-1920). Нарбутівська ілюстрація до «Енеїди» І.Котляревського (1919) стала найвищим досягненням української графіки тих років. Г.Нарбут відродив українську графіку, створив в Україні оригінальну школу графічного мистецтва, яке мало виразно національний характер.
Серед викладачів Академії були відомі митці, професори: М.Бойчук, В.Кричевський, О.Мурашко, запрошений з Галичини О.Новаківський. Відомими майстрами стали такі перші студенти, як Т.Бойчук. І.Падалка, В.Седляр. Студенти оволодівали спеціальностями: малярство, різьба, будівництво, гравюра та ін.
Це був перший навчальний заклад в Україні, який одержав статус державного. 18 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про Українську Академію мистецтв. Було встановлено її річний бюджет у сумі 97000 крб. Академія здобула право одержувати з-за кордону книжки, картини і матеріали без оплати мита, а також по одному примірнику всіх друкованих в Україні видань у галузі мистецтва. Наступного року при академії мали бути засновані галерея та бібліотека.
Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого театру в Києві, який виник ще у травні 1916 р. за ініціативою актора театру М.Садовського Леся Курбаса.
Л.Курбас родом з Тернопільщини, син галицького актора Степана Курбаса, людина з європейською освітою - вчився на філософському факультеті у Відні, знав вісім мов, був актором у театрі «Руська бесіда» у Львові. М.Садовський запросив його у Київ до свого театру. Разом з Л.Курбасом до Києва прибули Гнат Юра і Амвросій Бучма. Вони, а також молодь із Музично-драматичної школи ім. М.Лисенка були в опозиції до старої театральної школи і шукали нових шляхів.
На відміну від театру М.Садовського, що продовжував традицію українського побутового театру, Л.Курбас і його «Молодий театр» вдалися до модерних сценічних засобів відтворення української та європейської драматургії. Вони бажали творити нові форми театрального мистецтва, які давали б змогу виявити індивідуальність молодого українського покоління, відійти від побутового «українофільського» театру і створити український європейський театр, Л.Курбас проголошував: «Молодий театр відкидає провінційну залежність від російських стилів», робить «прямий поворот до Європи і до самого себе», він буде йти «власною українською дорогою», його кредо - «вчитися і шукати самотужки». Л.Курбас підкреслював, що в цих пошуках головним буде «стиль у формах мистецтва».
Підвищенням художнього рівня українського театрального мистецтва займалось товариство «Національний театр», створене у квітні 1916 р. колективом Молодого театру разом з театром М.Садовського та Музично-драматичною школою М.Лисенка. 14 вересня 1917 р. при товаристві виник Національний зразковий театр, який працював у Троїцькому народному домі і мав власний хор та власний оркестр.
Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П.Скоропадському. «Правительство буде рішуче проводити в життя ідею всестороннього розвитку української культури, забезпечення прав української мови, закріплення всіх форм української державності», - заявив у 1918 р. новосформований гетьманський уряд. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особистості, як Микола Василенко (1866-1935), В.Науменко, В.Вернадський, І.Огієнко, П.Холодний, Б.Кістяківський (1868-1920), А.Кримський, Д.Граве, М.Туган-Барановський, Л.Курбас, С.Єфремов, П.Саксаганський.
Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада. Восени 1917 р. з 836 діючих тоді в Україні гімназій 150 були зукраїнізовані. Перша українська гімназія відкрилася у Києві 18 березня 1917 р. Її директором став відомий український педагог П.Холодний. Для незаможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій - імені Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка та інших письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов’язкове навчання українській мові та літературі, а також історії й географії України по всіх середніх школах. Цими питаннями енергійно займався міністр освіти та мистецтв в гетьманському уряді М.П.Василенко.
За часів владування П.Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В.Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій. Законом від 17 серпня 1918 р. Київський український народний університет перетворювався на Київський державний український університет, який діяв паралельно з російськомовним університетом святого Володимира. Мовою викладання визнавалась українська. До числа студентів було зараховано 3 тисячі чоловік. Під університет віддали комплекс будинків артилерійського училища, а також земельну ділянку площею 26 гектарів.
Тим же законом від 17 серпня засновувався Кам’янець-Подільський державний український університет, куди записалося понад одну тисячу чоловік. Його ректором став видатний культурно-освітній, державний і релігійний діяч, виходець з Житомирщини (народився в селищі Брусилів) І.Огієнко, який і відкрив в урочистій обстановці цей закладі 22 жовтня. Він постав як вогнище вищої української науки, перший національний вуз, гордість України, символ її національного відродження.
В запрошенні на відкриття нового університету за підписом ректора І.Огієнка читаємо: «Новий університет, що вже з самого географічного положення найближчий до високої західноєвропейської держави, не буде звичайним університетом східного типу: при Кам’янець-Подільському Державному Українському Університеті закладається вперше на сході слов’янський богословський університет, і, крім того, на історико-філологічнім факультеті вже відкрито дві нові національні кафедри: одна - польської, друга - єврейської літератури й історії. Вірний кращим традиціям європейських університетів, новий Кам’янець-Подільський Державний Український Університет матиме на цілі невпинну наукову працю на користь рідної української культури».
Серед перших професорів університету було немало тих, кого вдалося загітувати І.Огієнкові з Києва та інших міст України: Л.Білецький, Д.Дорошенко, В.Біднов, Є.Тимченко, письменник і поет В.Самійленко.
Університет залишився у спогадах сучасників І.Огієнка як «найсвітліше культурне діло 1917-1920 років», як факт утвердження української державності. Твердиня української науки, дітище І.Огієнка, Кам’янець-Подільський державний український університет проіснував до 1921 р. Радянська влада реорганізувала його в Інститут народної освіти.
Услід за відкриттям Київського і Кам’янець-Подільського державних українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкриття університету в Полтаві. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкривався комплекс українознавчих кафедр - української мови й літератури, історії та права. У приватному російському університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 р., також мали відкритися дві кафедри з викладанням українською мовою. На одну з них було запрошено професора Д.І.Яворницького.
На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Розробку її статуту з ініціативи М.С.Грушевського почало Українське наукове товариство ще в березні 1917 р. Але воєнні події зупинили підготовчі роботи. М.П.Василенко як тільки став міністром освіти та мистецтв уряду гетьмана П.Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Він зазначав, що «утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української освіти, мови й науки». Скликана ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту.
Видатний вклад у справу створення Академії вніс славетний нащадок запорізьких козаків, мислитель величезної величини, визнаний вже у той час вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології 55-річний академік Російської академії наук В.І.Вернадський (1863-1945), який у травні 1918 р. переїхав до Києва з Полтави. Для творчості цього вченого характерні широчінь інтересів, постановка кардинальних проблем, наукове передбачення. Праці В.Вернадського - одна з важливих основ розв’язання проблем навколишнього середовища. Його іменем названо мінерал - вернадіт. Саме В.Вернадський став головою комісії з питань заснування Академії. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук - Д.І.Баталій (18571932), А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-математичних наук - В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, П.Тимошенко, П.А.Тутковський (1875-1936), по відділу соціальних наук - М.І.Туган-Барановський (1865-1919), В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський. Вподовж наступних восьми десятиріч члени Академії вже не призначалися, а обиралися наявним складом академіків. Починаючи з 1925 р., обиралися члени-кореспонденти Академії.
27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, секретарем (1918-1928) - видатного вченого- сходознавця зі світовим іменем А.Кримського (15.01.1871-25.01.1942), який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями наукових досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.
Лютнева революція, разом з багатьма громадянськими свободами, принесла і фактичне скасування всіх обмежень українського друкованого слова. Починаючи з березня 1917 р., спостерігалося значне пожвавлення літературного життя. За підрахунками дослідників, протягом березня-листопада 1917 р. було видано 30 літературно-художніх творів загальним тиражем 360500 примірників. У цей час виникло близько 50 приватних і кооперативних видавництв. Головну роль у книгодрукуванні відігравало створене у травні 1918 р. Державне видавництво. Головним його завданням вважалося «розповсюдження серед народу добрих українських книжок, а також інших продукцій друку».
Після багатьох років заборон українська книжка одержала державну підтримку. Так, в 1918 р. Державне видавництво на свої видатки отримало від Кабінету міністрів 1 млн. крб. Як наслідок, якщо у
1917 р. в Україні вийшло друком 747 книжок державною мовою, то у 1918 р. - 1084. Причому окремі видання сягали величезних тиражів. Наприклад, працю І.Огієнка «Українська культура» опубліковано було у 1918 р. двічі: першим тиражем - у 100 тис. примірників, а другим, спеціально для української армії, - 1 млн. примірників. Значна підтримка з боку Кабінету міністрів Української держави надавалася газетам і журналам. Доволі високого рівня досягло книгодрукування в радянський час - в роки НЕПу. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.
Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі пам’ятки духовного життя українського народу - як рукописні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також національний архів України, національна галерея мистецтв, український історичний музей.
У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр ім. М.Заньковецької, у творчому житті якого П.Саксаганський брав найактивнішу участь.
В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Одним з її засновників став композитор, диригент, хормейстер О.А.Кошиць (1875-1944), який у тому ж таки 1919 р. виїхав з капелою за кордон і вважався «батьком» українського співу в Америці. Цим колективом український хоровий спів було доведено до вершин музичної майстерності.
Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України. Створена у 1920 р. в Києві як Державна українська мандрівна капела (скорочено - «Думка»). «Думка» є одним з кращих інтерпретаторів народних пісень, в її репертуарі також є твори української та світової класики.
В Житомирі в 1919 р. було створено перший Волинський радянський хор. Ним керував Михайло Петрович Гайдай (1878-1965), батько солістки хору, пізніше відомої співачки, народної артистки СРСР з 1944 р. Зої Гайдай. В супроводі лектора, пропагандиста пісні і музики М.В.Хомичевського (Б.Тена) хор виступав у багатьох містах і селах Поліського краю. М.В.Хомичевському належало вступне слово перед концертами із загальною характеристикою виконуваних творів. Піаністом і акомпаніатором хору виступав В.С. Косенко, який як композитор зріс у Житомирі. Двоє його братів були співаками хору.
В 1918 р. за часів гетьманату скульптор І.П.Кавалерідзе (18871978) у м. Ромнах (тепер - Сумська область) спорудив перший в Україні пам’ятник Т.Шевченку. Радянська влада мала свій план монументальної пропаганди, за яким у містах знищувалися пам’ятники царської Росії і з’являлись пам’ятники К.Марксу, Ф.Енгельсу, діячам радянського і світового революційного руху.
Завданням держави була підкорена більшовиками освіта. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. у Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою - за бажанням. У травні 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Раднарком УСРР. Була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби з неписьменністю. За десять пореволюційних років в Україні навчалися грамоті понад 2 мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузах України навчалося 57 тисяч студентів.
Для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітничого класу та селянської бідноти при інститутах народної освіти з 1921 р. почали діяти робітничі факультети (робітфаки). В 1928 р. їх нараховувалось 34, в них навчалось 7,5 тисяч чоловік в основному червоноармійці, комсомольці, члени партії.
На Житомирщині перший вищий навчальний заклад - педагогічний університет (тоді - інститут народної освіти) - було відкрито 16 жовтня 1919 р. Серед його перших викладачів були такі відомі педагоги і вчені, як М.П.Кудрицький і Є.О.Ненадкевич.
У вересні 1921 р. в селі Нова Чортория тодішнього Новоград- Волинського повіту на базі переведеної сюди Ледухівської нижчої сільськогосподарської школи Кременецького повіту було створено Волинський агрономічний технікум. Через рік, 1 вересня 1922 р., Народний комісаріат освіти України прийняв Тимчасовий статут про так звані межові технікуми, згідно з яким цей заклад прирівнювався до вищого навчального. Ця дата фактично й стала днем заснування Житомирського сільськогосподарського інституту (тепер - агроекологічний університет).
Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Просвіти». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. - 4500 з читальнями і Народними домами. В лютому 1922 р. «Просвіти» об’єднували близько 400 тисяч чоловік. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.
Це вирішило долю «Просвіт». У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У характеризував їх як «дрібнобуржуазні, націоналістичні, куркульські установи національного цькування». «Просвіти» почали закривати у державному порядку суто адміністративним шляхом. У 1923 р. їхня кількість скоротилася до 573, решта зникла в 1929 р. Українська культура понесла від цього велику втрату.
Посилювалася тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її функцій потребам офіційної ідеології. «Наше завдання, - говорилося в 1921 р. у тезах Агітпрому ЦК КП(б)У про мистецьку політику, - довести бойову силу мистецтва до вищого соціального напруження... , роблячи мистецтво наймогутнішим засобом політосвітньої роботи, тобто державною пропагандою комунізму... Сам стиль, форма і навіть класифікація розділів мистецтва повинні бути підпорядковані бойовим завданням класової боротьби».
Внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. В 1923 р. в список книг, які підлягали вилученню, були включені твори Платона, Канта, деякі твори Л.Толстого, Кропоткіна. В перші роки радянської влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя» Глінки і «Князь Ігор» Бородіна - через свої назви. Заборонялись також дитячі казки з царями і царицями, королями і принцами, в тому числі казки Пушкіна, заборонялось влаштовувати ялинки на Новий рік.
Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Ми є в передсмертній ситуації з нашим ворогом, - говорив В.Ленін, виступаючи на XVII Московській губернській конференції РКП(б) 13 березня 1920 р., - і хто не з нами, той проти нас». Інтелігенцію як «буржуазну силу» більшовики зараховували до тих, хто був «проти нас», її таврували, ганьбили, принижували, використовуючи для цього будь-які можливості, завдаючи цим непоправної шкоди культурі.
Ідеологію більшовицьких керівників повністю відображали неодноразові висловлювання одного з керівників Компартії України В.П.Затонського про те, що малописьменний червоноармієць-комуніст несе ідейно набагато вищу культуру, ніж вишуканий український інтелігент старого покоління.
«Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового походження виштовхнуло на чужину або примусило надовго замовкнути багатьох видатних представників української інтелігенції. В 1922 р. радянськими властями була здійснена безпрецедентна акція по викоріненню інакомислення, встановленню духовного диктату партії-держави над творчою інтелігенцією. З країни (Москви, Петрограда, Києва) були вислані за кордон близько 200 вчених, публіцистів, письменників, які не поділяли комуністичні ідеали. Серед них М.О.Бердяєв, П.О.Сорокін, С.Л.Франк, М.О.Лосський,
С.М.Булгаков, А.С.Ізгоєв. Для них вимушене розлучення з батьківщиною дало можливість вижити і продовжити професіональну роботу. Але для радянського суспільства це була величезна втрата інтелектуальних кадрів. Радянська влада позбавлялась опонентів, які стояли на політично протилежних, але патріотичних позиціях. Гасло «Хто не з нами, той проти нас» культивувало жорстокість, виключало необхідність порозуміння, спотворювало людські стосунки.
До списків на висилку на Захід спочатку були включені і численні українські інтелігенти, у тому числі Сергій Єфремов і Володимир Чехівський - відомий організатор Української автокефальної православної церкви, колишній прем’єр-міністр УНР і соціал-демократ. Проте врешті-решт українське керівництво вирішило цих останніх залишити, щоб не зміцнювати еміграційні культурно-політичні центри.
На початку 20-х років в УСРР почала пропагуватися так звана теорія «боротьби двох культур», народжена свого часу П.Струве й ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Д.З. Лебедем (1893-1937). Її суть зводилась до того, що «пролетарська Росія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні. На цій підставі робився висновок, що розвивати українську культуру недоцільно, оскільки її, сільську культуру, неодмінно переможе російська (міська) культура. Відстоюючи таку думку, Дмитро Лебедь у 1921-1923 рр. зокрема писав, що впроваджувати в життя українську мову - «це значить прийняти погляд нижчої культури села супроти вищої культури міста». Могутню партійно-державну підтримку всі роки існування радянської влади, звичайно, мали «вищі» мова й культура. Так намагалися принизити українську мову і культуру, позбавляючи народ його духовних цінностей і денаціоналізуючи свідомість.
Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації». В Україні вона дістала назву українізації, хоча сам термін широко вживався ще за часів Української Народної Республіки і гетьмана Скоропадського. Більше того, вона дуже активно практично здійснювалася. Полягала вона в залученні місцевих працівників, корінного населення до роботи в державних органах, запровадженні української мови в державному та громадському житті республіки.
На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липня був прийнятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня - постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».
Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу; а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на організованих при установах курсах, звільнялися з державної служби. Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона зрушила процес дерусифікації українського суспільства, сприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету національних цінностей і традицій. Питома вага українців у складі керівних кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила на початку 30-х років понад 50%. На 1927 р. українською мовою володіло 60% робітників України. Було українізовано діловодство. В тому ж таки 1927 р. українською мовою викладалось у 78% шкіл, 39% технікумів і вузів, 34,1% дитячих будинків.
Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924-1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.
Перепоною на шляху українізації була нерозробленість українського загального правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші мовні проблеми були болючими місцями впродовж усього українізаційного процесу 20-х років.
Аби розв’язати подібні проблеми, Раднарком УСРР 23 липня 1925 р. постановив організувати при Наркомосі Державну комісію для розробки правил правопису української мови з 26 осіб: О.Я.Шумського (голова), П.К.Сологуба, А.Ю.Кримського, М.Г.Хвильового, М.О.Скрипника, С.О.Єфремова та інших. За основу під час розробки правопису комісією було взято «Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук», затверджені Народним комісаріатом освіти (НКО) УСРР 1921 р.. 4 вересня 1928 р. український уряд затвердив новий український правопис (скрипниківський), який діяв до 1933 р.. Це в ньому з’явилися знамениті «лямпа» і «кляса».
В рамках українізації почала проводитись робота по створенню необхідних умов для культурного розвитку українського населення в місцях його компактного проживання за межами республіки. На квітень 1925 р. поза Україною проживало майже 6,5 мільйона українців: на Кубані - близько 2 мільйонів, в Курській області - 1,3 млн., у Воронезькій області - 1 млн., у Сибіру і на Далекому Сході, у Туркестані - по 600 тис. українців. Там відкривались українські школи, поширювались література і газети, видані в Україні, у вузах республіки виділялась певна кількість місць для студентів-українців з різних регіонів СРСР. З документального фільму відомого українського режисера В.Сперкача «Кубанські козаки. А вже літ двісті» дізнаємось, що на Кубані в той час було 150 шкіл з українською мовою навчання, працювала кафедра української мови в колишньому Краснодарському педагогічному інституті, виходили українські газети «Чорноморець» та «Кубанський край», розвивалась кубанська гілка української літератури, діяли український театр і капела бандуристів.
Але українізація більш-менш успішно просунулась далеко не у всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною залишалася армія в Україні (крім двох шкіл червоних старшин), Російська православна церква (Українська автокефальна православна церква, що існувала в 20-і роки, а потім була заборонена, використовувала українську мову), робоча мова на виробництві. Але найголовніше те, що українізація фактично не призвела до подолання в масовій свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності», «несерйозності» української мови і культури порівняно з російською, стереотипу української мови як мови села. Це було наслідком як конкретних чинників половинчастості й непослідовності політики українізації, так і тієї загальновідомої істини, що без справжньої державності національна, тим більше літературна, мова народу не може повнокровно існувати.
Багатонаціональний склад населення України - 80% - українці, 20% - представники інших національностей (за станом на середину 20-х років) - вимагав створення необхідних умов для культурного й духовного розвитку національних меншин. Тому процес українізації проводився в органічній єдності з розвитком культури малочисельних народів республіки.
У доповіді на І Всеукраїнській конференції культурно-освітніх установ національних меншин 20 травня 1931 р. один із лідерів українізації М.О.Скрипник, який в 1927 р. змінив О.Я.Шумського на посаді наркома освіти України, відзначав, що ті з етнічних груп, які проживали скільки-небудь компактно, були об’єднані не тільки культурно, а й політично. Національне життя таких етнічних груп розвивалось в національних районах, сільських і селищних Радах. На той час в Україні було 25 національних районів (із загальної кількості 380), існувало 995 національних сільрад (із загальної кількості 11 тисяч) і 89 національних селищних Рад. Серед національних районів в різний час було 8 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 3 грецьких, 8 єврейських та 1 польський район. Щодо єврейських районів, то М.О.Скрипник вважав, що вони представляли собою не лише адміністративно-територіальні, а й певні державні одиниці єврейської національності. Наприкінці 20-х років у ряді міст (Харкові, Одесі, Житомирі та ін.) при оргвідділах міських рад було створено комісії у справам національних меншин.
На Житомирщині компактно проживали поляки, чехи німці, євреї. Центром єдиного в Україні польського національного району (створеного в 1925 р.) був Мархлевськ (нині - Довбиш Баранівського району). В Мархлевському районі на 33 сільські ради було 29 польських, на 29 шкіл - 27 польських. Тоді ж на Житомирщині було створено німецький національний район з центром в Пулині (тепер Червоноармійськ).
На мовах національних меншин відкривалися школи, клуби хати-читальні, театри, бібліотеки, видавалася періодика, підручники, художня та інша література, надавалася юридична допомога. Так, якщо у 1925-1926 навчальному році було відкрито 1522 школи мовами національних меншин, де навчалося 140113 учнів, то в 1929-1930 навчальному році їх було вже 3579 з 401722 учнями. Навчальний процес здійснювався німецькою, єврейською, польською, болгарською татарською, чеською, вірменською, ассирійською та шведською мовами. Державні та громадські організації, в тому числі і Народний комісаріат освіти України, дбали про відповідність кількості національних шкіл процентному складу населення.
Реалізовувалася державна програма підготовки національних педагогічних кадрів. У Києві діяли польський та єврейський педагогічні інститути, у Житомирі - єврейський, в Маріуполі - грецький педагогічний технікум. Житомирський педтехнікум готував вчителів на мові ідиш. В ньому навчалося 120 студентів Крім того, єврейський відділ діяв при Житомирському інституті народної освіти (ІНО), де в 1930 р. навчалося 90 студентів.
Для підготовки партійних і радянських працівників з числа національних меншин в першій половині 20-х років було створені спеціальні радпартшколи з викладанням національними мовами: єврейські - в Одесі, Києві та Бердичеві, польські - Києві та Житомирі, німецька - в Одесі, болгарська - Дніпропетровську, татарська - в Артемівську.
У 1924 р. ряд судових органів республіки перейшов у своїй роботі на єврейську, а у Бердичеві й Білій Церкві - на польську і латиську мови.
В республіці діяло 8 єврейських, в тому числі і в Житомирі, польський і болгарський театри, а також 4 театри, які працювали на декількох мовах. Мовами національних меншин працювало 694 бібліотеки, 46 клубів, 366 сільбудів.
На початку 30-х років 500 видань (газет і журналів) виходило російською, 21 - молдавською, 24 - єврейською, 17 - польською, 23 - німецькою, 8 - болгарською, 4 - грецькою, 3 - татарською, 1 - латиською, 1 - вірменською мовами.
В системі ВУАН працював кабінет єврейської культури. До 1936 р. в Києві функціонував Інститут єврейської культури, де, зокрема, було і відділення українсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. розгорнув свою роботу Інститут польської культури.
Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загальної грамотності, значний ріст освіченості народу. В Україні навчання населення грамоті здійснювалося через мережу товариства «Геть неписьменність!», створеного в 1923 р. на чолі з самим головою
ВУЦВК Г.І.Петровським. У 1936 р. воно ліквідувалося як таке, що виконало свою роль. За десять років через систему ліквідації неписьменності пройшло два мільйони чоловік, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася з 48 відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чоловіків до 8 відсотків. За Всесоюзним переписом населення 1936 р. 85,3 відсотка людності України було письменним проти 57,5 відсотка у 1926 р. Україна ставала республікою суцільної грамотності, мала висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства, науки, культури. В 1940-1941 рр. у республіці працювало 32 тисячі шкіл, близько 700 технікумів, 173 вузи, кількість молоді, яка навчалася, збільшилася втричі порівняно з 1913 р.
20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості різноманітних течій, організацій та груп. Лише в середовищі художників протягом перших пореволюційних років формуються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників червоної України, Об’єднання сучасних архітекторів, Об’єднання художнього молодняка України та ін.
В 1922 р. з’явилась перша літературна організація «Плуг» - спілка селянських письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей». Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, І. Головко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін.
У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище - Елланський) (1893-1925). Він відомий як поет (під псевдонімом Еллан), прозаїк (псевдонім - А.Орталь), як фейлетоніст і сатирик (псевдонім - Валер Проноза), як пародист (псевдонім - Маркіз Попелястий). Членами «Гарту» були І.Микитенко, В.Поліщук, В.Сосюра, І.Сенченко, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.
Крім пролетарських діяли і групи «непролетарських» письменників: неокласики - М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара; символісти - П.Тичина, Д.Загул, Ю.Меженко; футуристи - М.Семенко, Гео Шкурупій.
Зі смертю в 1925 р. В.Еллана-Блакитного розпався і «Гарт». Частина колишніх «гартівців» утворила нову літературну організацію «ВАПЛІТЕ» - Вільну академію пролетарської літератури, яка існувала в 1925-1928 рр.
Ця організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище - Фітільов) (1893-1933), який висунув гасло «Геть від Москви!» Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. М.Хвильовий перший відчув, що у сфері культурного життя починають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними формулюваннями.
Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М.Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1933 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України - єдину організацію на весь літературний процес, який попав під контроль партії.
В Україні у 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880-1951). Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український письменник першої третини XX ст. Твори В.Винниченка, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов - французьку, польську, німецьку та інші. Для сучасників ім’я В.Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута Гамсуна, Максима Горького, Гергата Гауптмана, Василя Стефаника. Для української інтелігенції В.Винничєнко був символом європейської орієнтації національної літератури.
В.Винниченкові належить 14 романів (один незакінчений), близько 100 оповідань, 20 п’єс, велика кількість статей, унікальний щоденник. В 1919 р., знаходячись в еміграції, письменник написав 3- томну працю «Відродження нації», в якій змалював події в Україні у 1917-1919 рр. В 20-х роках твори В.Винниченка вивчалися в школах, його п’єси йшли в театрах, йому акуратно надходили гонорари з Харкова. На теми творчості В.Винниченка організовувалися дискусії або, як їх тоді називали, літературні суди. За його фантастичним романом «Сонячна машина», який вийшов друком в Україні в 1927 р.. в книгарнях стояли черги. У Києві та Харкові пройшли обговорення з величезною кількістю учасників. Серед доповідачів були М.Зеров, М.Івченко, О.Дорошкевич, О.Білецький, Я.Савченко,
В.Підмогильний, М.Могилянський.
Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу. Враховуючи заслуги В.Винниченка перед української культурою, Український фонд культури встановив щорічну премію його імені в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.
Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881-1952), який з 1924 по 1934 рік працював у Житомирі, зокрема в редакціях газет «Робітник», «Радянська Волинь». П’єси М.Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялись своєю модерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності. У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. В них Л.Кур- бас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, монотонність стандартизації життя, впертий захист українським міщанином свого зрусифікованого обличчя.
Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру. Прагнучи вивести український національний театр із про- вінціального тупика, він у 1922 р. створив «Березіль» - мистецьке об’єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Назва походить від першого місяця весни - березня. Це був своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, Й.Гірняка, М.Крушельницького, О.Добровольської, Н.Ужвій, В.Чис- тякової. У 1926-1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові.
Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр повинен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча програма Л.Курбаса відзначалась історичною далекоглядністю. Митець вперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.
«Березіль» з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був заарештований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка.
У новій тоді галузі - кінематографі - світової слави зажив Олександр Петрович Довженко (1894-1956) - один з основоположників української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно. Йому був лише рік, коли брати Люм’єри в Парижі вперше продемонстрували диво технічної думки - «рухливі фотографії». Пізніше на питання: «Що розширить наш духовний світ, наше пізнання до масштабів воістину фантастичних розмірів?», О.Довженко відповів: «Кінематограф». Дійсно хороші фільми більше, ніж інші види мистецтва, впливають на людину, пробуджують в неї благородні почуття, любов до життя, добра, світла.
В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність українського народного життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів.
Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці Великої Вітчизняної війни О.Довженко написав сценарій фільму «Україна в огні». За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік. Але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю.Солнцевою («Повість полум’яних літ»). Велика заслуга О.Довженка і в розвитку документального кіно. У 1943 р. він створив документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні».
В останні роки життя, зокрема в кіноповісті «Зачарована Десна» (1954) і в сценарії «Поема про море» (1956), О.Довженко спромігся знову, попри офіційну тематику, відобразити своє оригінальне сприйняття минулого, природи і побуту України, із замилуванням підкреслюючи глибоку самобутність українського народу. Фільм «Поема про море» митець характеризував такими словами: «Се мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мені святого, весь досвід, талант, усі думки, і час, і мрії, і навіть сни - все для нього. Створити фільм, достойний великості мого народу, - ось єдина мета, єдиний зміст мого життя».
Величезне значення для розуміння творчої спадщини О.Довженка має його «Щоденник».
З іменем великого кінорежисера сучасності зв’язана і Житомирщина. О.Довженко двічі і досить довгий час жив і працював у Житомирі. Перший раз це було в липні 1914 - червні 1917 рр., коли він після закінчення Глухівського учительського інституту працював у Другому Житомирському змішаному вищепочатковому училищі. З грудня 1919 р. О.Довженко знову проживав у Житомирі. Він служив у губвійськкоматі, викладав у школі червоних командирів, організованій М.Щорсом, завідував партійною школою.
Андрій Малишко писав про О.Довженка: «Він пишався як дерево, що вічно цвіте, вічно плодоносить, як великий мислитель, який може стояти поряд із Сократом і Гомером».
В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л.Бойчука (1882-1937). Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в
Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі. Відстоюючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєднував традиції давнього візантійського мистецтва з елементами українського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХVІІ-ХVШ ст.
М.Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бой- чук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та інші). За радянських часів він разом з учнями брав участь у так званій «монументальній пропаганді». Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червоноза- водського театру в Харкові (1933-1935).
Інтенсивними новаторськими пошуками в 20-30-х роках позначена українська музика. У 1923-1928 рр. діяло республіканське музичне товариство ім. М.Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію. Навколо товариства гуртувалися композитори-новатори. Вони орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Напрям модернізму в українській музиці репрезентував композитор Б.Лятошинський (народився у Житомирі), створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М.Вериківського - автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).
На 20-30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (23.11.1896-3.10.1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність. З 1914 по 1918 рр. В.Косенко навчався у Петербурзькій консерваторії. Після її закінчення він переїхав до своїх рідних у Житомир, працював викладачем фортепіано у музичній школі, брав активну участь у музичному житті міста, виступаючи на концертах як соліст і акомпаніатор. У 1929 р. В.Косенко переїжджає до Києва, де займається викладацькою діяльністю, плідно працює як композитор.
Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка» (1936-1938 рр., архітектори - В.Кричевський. П.Костирко), будинки Верховної Ради Української РСР (1936-1939 рр. архітектор - В.Заболотний), Раднаркому У РСР (1936-1938 рр., архітектори - І.Фомія, П.Абросимов), Інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор - Д.Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам’ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М.Манізера (1891-1966), скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.
Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз серйозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в СРСР в цілому. 26 квітня 1926 р. Сталін написав листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБЦК КП(б)У». В листі Сталін недвозначно зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійського характеру, що «така небезпека стає все більш і більш реальною на Україні». Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко може привести до відчуження української культури „від Москви», а найважливіше - почнеться «боротьба проти російської культури і її найвищого досягнення - ленінізму».
Цей лист послужив початком ліквідації всіх літературних і культурних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. Підкреслювання національної специфіки було визнане як небажання підпорядкуватися всесоюзним інтересам, а тому було засуджене як класово вороже з відповідними для того часу наслідками. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, пошуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ. На першому етапі наступу Сталіна на Україну основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов’язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917-1920 рр., займала провідні позиції в українських визвольних змаганнях, а також видатні діячі культури й науки.
Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік - цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).
Серед підсудних були 2 академіки - Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів - Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівський, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шарко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудриць- кий, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники - Людмила Старицька-Черняхівська - дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов’я В.М.Чехівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти.
Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського народу, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю. Не випадково до цієї справи притягнули 31 представника різних політичних партій, що активно діяли в Україні, в тому числі С.Єфремова, який був у свій час заступником голови Української Центральної Ради, В.М.Чехівського - прем’єр-міністра УНР, А.В.Ніковського - міністра закордонних справ УНР та ін.
Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) - академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був великим вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літератури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки.
Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937-1938 рр. за рішенням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П’ять засуджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі.
Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовського підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб.
Як показало додаткове розслідування 1989 р., вивчення 240 томів кримінальної справи, в діях всіх 45 учасників процесу не було складу злочину. Йдеться про наміри, розмови, проекти, але не про конкретні дії. Та й вірогідність усіх цих намірів і розмов підтверджувалася зізнанням самих звинувачених, які добувались методами тиску, шантажу, прямого фізичного впливу. Тавро державних злочинців ставили на безневинних людей.
Більше того, документи судової справи 1930 р. свідчать про те, що ніякої «Спілки визволення України» взагалі ніколи не існувало. Не існували ніякі так звані організаційні структури «СВУ» («СУМ», «медична секція», «академічна секція», «шкільна секція», «педагогічна секція», «інститутські наради редакційного активу», «видавнича секція», «автокефальна секція», «кооперативна секція», а також Полтавська, Дніпропетровська, Чернігівська, Вінницька, Одеська, Миколаївська «філії»). Справа міфічної «СВУ» була сфабрикована каральними органами, зокрема Державного політичного управління (ДПУ). Процес над «СВУ». який відбувся в Харківському оперному театрі, в народі називали так: «Опера СВУ - музика ДПУ». Юридичних, правових засад для процесу «СВУ» не було. Жертви цього процесу остаточно реабілітовані в 1989 р.
Справа «СВУ» була ударом не тільки по безпосередніх звинувачених на процесі, а й по всіх тих, хто плекав ще надії на вільний національний і соціальний розвиток, в тому числі і тих, хто стояв при владі, був у складі КП(б)У, вірив у правильність політики партії, в необхідність поглиблювати українізацію. Виконавцями судової розправи над українською інтелектуальною елітою були відомі партійні та державні діячі, які почали впроваджувати в життя горезвісну сталінську тезу про загострення класової боротьби в країні в міру просування суспільства до соціалізму і необхідність підвищення «революційної пильності». Однією з форм загострення було названо шкідництво буржуазної інтелігенції, яка нібито вела «не ту лінію». Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерлива машина сталінських репресій.
Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. Вона вважалася властями притулком і осередком консолідації української «буржуазно-націоналістичної» інтелігенції та колишньої кадетсько-монархічної університетської професури. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазно-націоналістична» й «контрреволюційна». М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі «Українського національного центру». Крім М.Грушевського, якого у 1926 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а в 1929 р. - році «Великого перелому» - ще й академіком Академії наук СРСР, по справі «Українського національного центру» проходив ще один відомий діяч української історичної науки, академік М.І.Яворський (1884-1937).
Фантазії режисерів із ОДПУ СРСР не було меж. Учасники «Українського національного центру» обвинувачувались у тому, що поставили за мету «шляхом підготовки збройного повстання куркульства, приуроченого до моменту інтервенції капіталістичних країн у СРСР, повалити Радянську владу на Україні, відторгнути УРСР від Радянського Союзу і встановити на Україні капіталістичний лад у формі буржуазно-демократичної української народної республіки». Якщо справу щодо М.Грушевського за браком доказів було припинено 5 серпня 1933 р., то необґрунтовані звинувачення на адресу академіка М.І.Яворського залишились і він зник у трудових таборах. Його не врятувало навіть і те, що він розробляв марксистську історію України.
Справа неіснуючого «Українського національного центру» - це протидія українізації, винищення носіїв національного відродження України.
Репресивна кампанія у ВУАН торкнулася і дійсних членів Академії, які жили у Галичині. 4 жовтня 1933 р. про них було розглянуто питання на засіданні Президії ВУАН за участю її президента О.Богомольця, а також членів Президії - академіків О.Палладіна й О.Гольдмана, вченого секретаря Президії І. Адамовича і кількох запрошених «представників». Зазначалося, що «академіки Возняк,
Колееса, Студинський і Щурат, які неодноразово декларували своє бажання взяти участь у культурному будівництві Радянської України, були обрані на цій підставі до ВУАН. На ділі вони тісно зв’язались з панівними класами Польщі, які проводять політику інтервенції щодо Радянського Союзу. Вони продались польським поміщикам, що прагнуть закабалити трудящих України, відновивши на Україні поміщицький лад». З огляду на це Президія ВУАН ухвалила: «...академіків Возняка, Колессу, Студинського і Щурата виключити зі складу Академії і позбавити звання академіків як ворогів трудящих мас України». Отак ідеологічні перепони вторгались у науку, заважали її повноцінному розвитку, обмежували вільний вияв думок і суджень.
В січні 1933 р. на вимогу Сталіна другим секретарем ЦК П(б)У було призначено Павла Постишева, який мав великі повноваження. Його називали другим першим секретарем, адже він деякий час залишався і секретарем ЦК ВКП(б). П.Постишев почав наступ на українізаторів. Він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури». Головним об’єктом цих наскоків став нарком освіти України М.Скрипник. 7 липня після засідання Політбюро ЦК КП(б)У М.Скрипник покінчив життя самогубством. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених М.Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. 22 листопада 1933 р. прийнято постанову ЦК КП(б)У про припинення українізації.
Почалися систематичні утиски української культури. Оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, П.Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналістичний ухил Скрипника ми змогли звільнити... структуру української соціалістичної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників».
Тоді ж заступник наркома освіти В.П.Затонського Андрій Хвиля, колишній боротьбист, говорив на пленумі ЦК КП(б) України: «Націоналістичний ухил Скрипника полягав у тому, що він ставив бар’єр між російською та українською культурою, розвиток української мови він орієнтував на буржуазну Польщу та Чехословач- чину. В літературі він, по суті, підтримував націоналістичні організації «Вапліте», «Березіль», «Авангард». Провадив, обґрунтовував примусову українізацію національних меншин. Дав націоналістичне тлумачення лінії партії в національному питанні, в питаннях історії більшовизму».
З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прийшовся по двох поколіннях української інтелігенції - тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу. На XII з’їзді КП (б)У П.Постишев заявив, що «1933 рік був роком розгрому української націоналістичної контрреволюції». Але це був не кінець, а тільки початок. Машина терору, розкручена репресіями проти української інтелігенції, набирала обертів.
Сумно читати найфантастичніші і найбезглуздіші «зізнання», «свідчення» безневинних людей.; У промові на одному з пленумів Спілки письменників України П.Постишев гнівно таврував письменника Григорія Епіка, який надіслав йому такого ось листа: «Підготовляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості й чесності і протягом багатьох років грали такі ролі, порівняно з якими дії розбійників з проїжджої дороги є зразок чесності та гуманності. Я розумію, що наймилостивіше вирішення пролетарського суду - вчинити зі мною так, як чинять з оскаженілим собакою, знищити як сапного коня, вийняти з тіла суспільства».
Кара не забарилася. 27-28 березня 1935 р. Г.Епік проходив на процесі над міфічним «Центром боротьбистської організації» в складі 15 чоловік, звинувачених у належності до терористичних боївок. Серед них - письменники Василь Вражливий, Олександр Ковінька, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук. Всі були засуджені на 10 років. Але восени 1937 р. трійка УНКВС по Ленінградській області без додаткового слідства В.Вражливому, Г.Епіку, М.Кулішу, В.Підмогильному винесла смертний вирок. Вони були розстріляні разом із Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Филиповичем.
Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. - лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників.
Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М.Л.Бойчука. В 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, а разом з ним і багатьох художників з його славнозвісної школи «бойчукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейського масштабу». Їх звинуватили у збоченні від реалістичних традицій і відірваності від життя, у «контрреволюційному традиціоналізмі» і «національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх творів.
Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Так трапилося з М.Л.Бойчуком і його школою, так трапилося і з режисером-новатором харківського театру «Березіль» Л.Курбасем, значення якого для українського театру таке ж, як Мейєрхольда - для російського.
Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури. Вже у 1935 р. П.Постишев зізнався, що «члени Компартії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою».
На початку 30-х років починає швидко падати кількість українських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927-1928 рр. - 5413, у 1928-1929 рр. - 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 19281929 рр. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських видань було 1850, у 1980 р. - 2164, у 1985 р. - 1890, у 1986 р. - 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р.
Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90 відсотків газет та 85 відсотків часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до 70 та 45. У літературі стало політичним принципом наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотворним впливом Росії. Зняли з прокату прославлені на весь світ фільми О.Довженка - одного з провідних діячів національного і світового кіномистецтва. Сам він уник заслання, лише погодившись на постановку фільму «Щорс» - прототипу мосфільмівського «Чапаєва».
Величезні демографічні втрати, культурний занепад, посилення національного нігілізму спричинили падіння престижності всього українського, насамперед мови, культури народу. Знання української мови ставало зовсім не обов’язковим для керівних кадрів. Почали згортати мережі українських шкіл і переводити їх на російську мову навчання. Цей процес особливо посилився з 1938 р., коли, виконуючи рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей», РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України». Все це вело до забуття і відмови від багатьох прогресивних народних традицій і здобутків національної культури, а в кінцевому підсумку - й посилення економічної та політичної залежності України від центру, утвердження сталінського тоталітарного режиму.
Приблизно у 1933-1934 рр. почала згортатися різнопланова робота по задоволенню запитів національних меншин. Постановою ЦККП(б)У від 10 квітня 1938 р. «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» створення навчальних закладів, в яких навчання велося мовами національних меншин, кваліфікувалось як «насадження особливих національних шкіл», які були вогнищами «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей», а їх функціонування визнавалося «недоцільним і шкідливим». Виходячи з цього, такі школи та інші навчальні заклади було ліквідовано, а учнів переведено в школи з українською і російською мовами навчання,
Погромник М.Скрипника, українізації П.Постишев у виступі на пленумі ЦК КП(б)У, який проходив 31 січня - 2 лютого 1937 р., заявив: «На мій сором, я погано знаю історію українського народу - раз, я погано знаю його культуру - два, я до цього часу не оволодів, як це вимагається від керівників, мовою українського народу - три». Незважаючи на це, він, як секретар ЦК КП(б) України, займався питаннями розвитку культури.
В 30-ті роки основним творчим методом радянської культури був рекомендований соціалістичний реалізм. Новий метод диктував художникам і зміст, і структурні принципи твору, припускаючи існування нового типу свідомості, яка з’явилась в результаті утвердження марксизму-ленінізму. Соціалістичний реалізм визнавався раз і назавжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом. В угоду технічному мисленню епохи Сталін дав визначення письменників як «інженерів людських душ». Тим самим художній культурі, мистецтву надавався інструментальний характер, або відводилась роль інструмента формування «нової людини». Такими були ідеологічні настанови комуністів щодо художньої культури. Всі, хто виходив за межі офіційного ідейного принципу «соціалістичного реалізму» і не бажав прославляти владу, в тридцяті роки або потрапили у сталінські табори, або були знищені. Ця сторінка національної культури увійшла в українську історію під назвою «Розстріляне відродження».
Полювання на українську інтелігенцію продовжувалось і в 40-х роках. В перші дні гітлерівського вторгнення в Україну «були схоплені й замордовані академік Агатангел Кримський, поет Володимир Свідзинський, донька М.П.Старицького, письменниця, перекладач, лібретист Людмила Старицька-Черняхівська. 10 вересня 1941 р. за відмову евакуюватися з Києва розстріляли відомого оперного співака (бас) Михайла Донця.
В 1943 р. за сценарій фільму «Україна в огні» попадає в немилість О.Довженко, якому забороняється поселятись в Україні. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік. Однак у Москві сценарій не сподобався, митця звинуватили у «надто драматичних» сценах, у тому, що він допустив «ряд невірних, політично хибних формулювань». Фільм не був поставлений. ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухвалою «Про Довженка О.П.» вивів його з комітету по сталінських преміях, з редакції журналу «Україна», звільнив від обов’язків художнього керівника київської кіностудії, а секретар ЦК К.Литвин вимагав активніше критикувати довженківські погляди.
Після Перемоги над фашизмом в тюрми і табори попали якраз ті, хто мужньо боронив Вітчизну, як от Іван Вирган, Олесь Вердник, Андрій Патрус-Карпатський, Григорій Полянкер, Борис Чичибабін. Витримали гулагівські тортури і повернулись до літературної роботи Остап Вишня, Олександр Ковінька, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багмут, Микита Годованець, Володимир Гжицький, Ілля
Дублінський, Олена Журлива, Петро Колосник, Анатоль Костенко, Зінаїда Тулуб, Євген Шабліовський.
Найтрагічнішим у багатовіковій історії української культури є, безумовно, період німецької окупації. Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставилися до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб «знищити більшу частину української інтелігенції». Перший удар фашисти нанесли 13 грудня 1941 р., коли розпочали арешти української інтелігенції - активних членів ОУН - мельниківців. 21 лютого 1942 р. окупанти розстріляли в Бабиному Яру поетесу Олену Телігу. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич - поет, вчений, один з провідних діячів ОУН, який народився в Житомирі у 1907 р.
Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для українців більш, ніж досить. Рейхкомісар Еріх Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років.
Окупанти знищили величезну кількість закладів культури України. Було зруйновано 151 музей і вивезено з них близько 40 тисяч найцінніших експонатів. Гітлерівці знищили і пошкодили 9 тисяч клубних приміщень, 660 кінотеатрів, 62 театральних приміщення. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тисяч шкільних приміщень, завдано великої шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано 3/4 їх книжкових та лабораторних фондів.
Окупанти вбачали в інституціях української культури та її активістах лише джерело неприємного клопоту й відповідно до них ставилися. Нечисленні факти виникнення й існування, протягом певною часу, закладів української культури в умовах німецької окупації, окремі приклади творчості літераторів, митців і вчених аж ніяк не могли створювати картину культурного життя у містах і селах. Причавленим неймовірно жорстоким гнітом окупаційного режиму, безпрецедентними злиднями людям часто було не до задоволення культурних запитів.
Складовою частиною культури є релігія. Це свого роду духовне джерело, яке живить людей. Історія свідчить, що будь-який диктатор завжди в конфлікті з будь-якою вірою, навіть якщо вона формально його підтримує. Дух віруючого вільний, а це викликає у диктатора принаймні роздратування. Атеїстична держава поставила собі за мету контролювати або зовсім ліквідувати релігійні установи - єдиний елемент дореволюційних організаційних структур суспільства, що зберігся.
Релігійна ситуація в Україні у післяреволюційний період мала свої особливості. Тут існувала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Вона була проголошена законом Директорії 1 січня 1919 р. Але фактично ця церква створилась в час, коли в Києві була радянська влада - 5 травня 1920 р. Тоді керівний орган церковними справами в Україні - Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), яка існувала з 1917 р., проголосила автокефалію, незалежність Української православної церкви від Московського патріархату, а також від київського єпископа Руської православної церкви. До речі, на відміну від антирадянського курсу тихонівської ієрархії Руської православної церкви, УАПЦ лояльно відносилась до радянської влади, схваливши, зокрема, декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви.
У зв’язку з відсутністю власного українського єпископату УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. провела в Києві перший Всеукраїнський православний церковний собор, який висвятив (рукоположив) перших ієрархів УАПЦ, зокрема митрополита Василя Липківського (18641937). Ця церква була тісно зв’язана з народом. Вона повернула українську мову в церковне життя дала віруючим можливість відновлювати та розвивати українські релігійні традиції, звичаї, церковний спів. Це викликало надзвичайний ентузіазм серед православних українців. Нова церква почала швидко зростати. Протягом перших трьох років існування УАПЦ мала вже понад 30 єпископів, 1100 парафій. В 1927 р. в республіці діяло вже 1217 парафій УАПЦ.
Управління церквою було демократичнішим, ніж у Руській православній церкві. Важливою рисою УАПЦ була соборноправність, тобто активна роль мирян в управлінні церквою. Єпископам дозволялось одружуватись. Були скасовані традиційні ряси, довге волосся та бороди.
Та недовго довелося Україні мати автокефальну церкву. Коли незалежна Українська православна церква виявила себе дійсно національною церквою українського народу, влада почала з нею запеклу боротьбу аж до остаточного знищення. На українські парафії були накладені вкрай тяжкі податки. Обмежувалась свобода пересування єпископів. У жовтні 1927 р. другий Всеукраїнський церковний собор під тиском Державного політичного управління (спадкоємця ЧК) усунув митрополита В.Липківського, який одразу був заарештований за звинуваченням в українському націоналізмі. Новим митрополитом став Микола Борецький. На сфабрикованому процесі «Спілки визволення України» у причетності до нібито антирадянської діяльності фактично неіснуючої, вигаданої організації було звинувачено всю УАПЦ.
В цих умовах, під примусом каральних органів 28-29 січня 1930 р. в Києві відбувся надзвичайний «собор» УАПЦ, який схвалив резолюцію про «зв’язок» УАПЦ з «СВУ». Він ухвалив ліквідувати УАПЦ та всі її керівні органи. Митрополит В.Липківський, інщі 32 єпископи, понад 1500 священиків, тисячі віруючих УАПЦ були репресовані. Водночас розгорнулася широка «атеїстична пропаганда», яка зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й відштовхувало віруючих. По церквах «на індустріалізацію» забирали дзвони. На Різдво 1930 р. було влаштоване масове спалення ікон, книжок, зокрема стародруків, предметів релігійного культу. Розпочалося масове закриття храмів. У них влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади. Храми почали систематично руйнувати. Зокрема в Києві під виглядом реконструкції міста було зруйновано велику кількість давніх архітектурних пам’яток, серед них - унікальну пам’ятку давнини, всесвітньовідомий Золотоверхий Михайлівський собор, споруджений за ініціативою внука Ярослава Мудрого, київського князя Святополка Ізяславича у 1108-1113 рр. як головний храм Свято-Дмитріївського монастиря. Вважається, що це була одна з найвеличніших та найвидатніших споруд не лише давнього Києва, а й усієї Європи. За іменем собору незабаром увесь комплекс монастиря отримав назву Михайлівського Золотоверхого. На місці собору передбачалося спорудження урядових будинків після повернення уряду України з Харкова до Києва.
Знищили собор Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудований в 1132 р. і згадуваний у «Слові о полку Ігоревім», головну Богоявленську церкву Братського монастиря на території Києво- Могилянської академії - пам’ятку XVII ст. Не лишилося й сліду від таких видатних архітектурних пам’яток, як Військово-Микільський собор (XVII ст.), «Ірининський стовп» (X ст.), Василівська (Трьохсвятительська) церква (XII ст.), Воскресенська церква (XVII ст.), Щекавицька Всіхсвятська церква (XVIII ст.), Георгіївська церква (XVIII ст.).
У 1934 р. висадили в повітря Межигірський монастир, пам’ятку XII ст., який у пізніші часи правив за останній прихисток для престарілих запорізьких козаків. Всього по Україні на 1936 р. залишилося 9,01 відсотка церков порівняно з 1913 р. Така політика приводила до морального спустошення.
Словник термінів та понять теми
Ідеологізація культури - прагнення поставити культуру на службу певним соціальним групам, класам та іншим спільностям. Коренізація - політика, спрямована на забезпечення в державних і партійних установах достатньої кількості представників корінного населення та вживання їхньої рідної мови; сприяння організації шкіл і вузів, культурних закладів, які б вели діяльність мовами корінних національностей; видання їхніми мовами періодики та книг. В Україні політика коренізації дістала назву «українізація».
Ліквідація неписьменності - культурно-освітня кампанія, здійснювана більшовицькою партією у 20-30-ті роки.
Націоналізм - політичний принцип, згідно з яким політична і національна спільнота мають збігатися. Інакше кажучи, нація повинна мати власну державу - ось головний зміст націоналізму як політичного принципу.
Національна свідомість - усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності або, коли йдеться про окрему людину, усвідомлення нею причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення свого місця та ролі в світовій цивілізації і права на національну незалежність; комплекс уявлень національності про саму себе (в тому числі про належність до неї), її усвідомлених інтересів, ціннісних орієнтацій і установок по відношенню до інших національностей.
Нація - коріння цього терміна лежить в латинському дієслові «nasci» - народитись. З нього і виник іменник «natio». Він означав: порода, рід або раса. Нація - це велике, модерне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об’єднане навколо якогось одного етносу, з національною мовою державного рівня (та, можливо, однією чи кількома локальними офіційними мовами), як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою (як синтезом кількох етнічних культур), волею бути єдиним цілим, усвідомленням спільності (а подекуди і самобутності) минулого, сучасного і особливо майбутнього.
Пролеткульт - культурно-просвітницька і літературно-художня організація, яка виникла напередодні жовтня 1917 р. і припинила своє існування в 1932 р.
Розстріляне відродження - процес винищення радянськими каральними органами української творчої інтелігенції в 30-ті роки.
Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) - форма українського православ’я, незалежна від іноземних релігійних центрів; самостійне, самочинне управління церквою своєю внутрішньою життєдіяльністю і зовнішніми зносинами з іншими державами; повна незалежність церкви від інших єдиновірних церков, її організаційне самоврядування.
Шовінізм - агресивна форма націоналізму, в основі якої лежить проповідь національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації.