Українська та зарубіжна культура
Лекція 17. Українська література та мистецтво в XIX – на початку XX ст.
- Розвиток української літератури.
- Т.Г.Шевченко і українська культура.
- Драматургія і театр.
- Музичне мистецтво.
- Архітектура, скульптура, живопис, графіка.
Найзначніші досягнення української культури XIX ст. пов’язані з розвитком літератури. Провідне місце у становленні нової української літератури належить творчості І.П.Котляревського. Його заслуга в тому, що він запровадив у літературу усну народну мову й створив на її основі такі твори, як поему «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» (1819 р.), а опубліковані вони відповідно в 1838 і 1841 рр.
«Наталка Полтавка» - перший драматичний твір нової української літератури. У листі до М.Гнєдича (1821) І. Котляревський писав, що «Наталка Полтавка» була «прийнята досить добре в Полтавській, Чернігівській та Харківській губерніях». У 1898 р., характеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя п’єси, видатний український драматург і актор І.Карпенко-Карий назвав її «праматір’ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначив, що «радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали».
Період від появи «Енеїди» І.Котляревського до виходу в світ «Кобзаря» Т.Шевченка характеризується в українській літературі творчістю талановитих письменників: Григорія Квітки-Основ’яненка (17781843), П.П.Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки (1812-1848).
Г.Ф.Квітка-Основ’яненко - перший видатний український прозаїк, батько української повісті - народився в селі Основі близько
Харкова - звідси і його псевдонім. Він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими творами Г.Квітки-Основ’яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма» та п’єси «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик».
П.Гулак-Артемовський писав байки, критикував соціальну несправедливість, кріпосництво, тавруючи в них самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм панів. Перший його оригінальний твір - «Пан та собака» (авторське визначення - «казка», насправді - «байка») - зажив чималої слави своїм викривальним пафосом, спрямованим проти панів, що поводилися з людьми як із тваринами. Ця байка розгорнена в чимале оповідання, що налічує понад 180 рядків. В ній яскраво і дотепно змальовано картину кріпосницької діяльності з живими образами самого Рябка, а також Явтуха - наймита. Байка прозвучала як осуд панської сваволі, а її мораль стала народним прислів’ям:
«Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума угодити!».
Творча спадщина Є.П.Гребінки досить розмаїта - вірші, історичні поеми, повісті, байки. Талант Є.Гребінки - цього українського барда - виявився в ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями: «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Очи черные, очи жгучие», «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої слави зажив художник слова завдяки байкам, які стали окрасою української літератури і в які він, за словами І.Фран- ка, вклав «усю свою поетичну душу і любов до України». Всього Є.Гребінка написав 27 байок. Він є автором великої драматичної поеми «Богдан», яка написана російською мовою.
Є.Гребінка займався перекладами. В 1836 р. він переклав і видав українською мовою поему Олександра Пушкіна «Полтава».
Однією з найбільших заслуг Є.Гребінки перед українською літературою і перед усією Україною була участь у долі Т.Шевченка - викупі з кріпацтва, влаштуванні в художню академію, виданні «Кобзаря» у 1840 р.
В одному з листів Є.Гребінка відзначив роль українців в культурному поступі Росії XIX ст. Він писав: «Петербург є колонія освічених малоросів. Всі установи, всі академії, всі університети переповнені земляками, при призначенні людини на службу малорос звертає особливу увагу як розумна людина».
Великий вплив на українську літературу, насамперед на творчість Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, П.Куліша, О.Стороженка, мав М.В.Гоголь - один з найбільших світових письменників XIX ст. Про свою ідейну близькість до письменника говорив Т.Шевченко у вірші «Гоголю» (1844).
Дитинство М.Гоголя пройшло в с. Василівні поблизу Миргорода. Закінчивши, як вже зазначалося, Ніжинську гімназію вищих наук, він переїхав до Петербурга і подальше його життя проходило в Росії, де він став ще дуже рідкісним тоді професійним письменником, який жив літературною працею.
Символічно, що український потомствений дворянин М.Гоголь започаткував всесвітньо знамениту російську прозу «золотого століття», а українську - російська дворянка Марія Вілінська.
Першу літературну славу М.Гоголю приніс цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832). В них змальовано поетичний образ України, овіяний народними повір’ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка «Миргород» (1835) та повість-епопея «Тарас Бульба» (1835) про героїчну національно-визвольну боротьбу українського народу. Працюючи ад’юнкт-професором на кафедрі історії Петербурзького університету, М.Гоголь опублікував розвідки з історії України та її культури - «Погляд на утворення Малоросії», «Про малоросійські пісні»,
XIX ст. - це єдине, по суті, бездержавне століття. Але воно однак породило духовну основу нації, основного носія державницької ідеї - Т. Шевченка (1814-1861). Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, базу вищої, національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед цих народів є і українці. Поляки дістали Міцкевича, німці - Гете, англійці мають Шекспіра, італійці - Данте, угорці - Петефі, Росія гордиться своїм Пушкіним, а українці - Тарасом Шевченком.
Його вплив на дух і свідомість народу дозволив пробудити творчі сили занімілого поневоленого народу, розбудити його з невольничого сну, надихнути на визвольні дії. Не лише його молодий безсмертний «Заповіт» (грудень 1845 р.), створений під час тяжкої хвороби (запалення легенів) у Переяславі, а й вся поетична збірка «Кобзар» (1840) - це суцільний заповіт України, віра в неї, молитва за неї. Книга стала явищем українського національного відродження. Її схвально зустріли і читачі, і критики. Пізніше І.Франко писав: «Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить вважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».
Безправна та знекровлена Україна прокинулась, щойно почула голос молодого Т.Шевченка, його заклик до волі. У підсумковій доповіді НІ відділу цареві зазначалося: «Шевченко складав вірші малоросійською мовою найобурливішого змісту. В них він то здіймав плач щодо уявного поневолення та бід України, то наголошував на славі гетьманського правління та колишній вольниці козацтва, то з неймовірною зарозумілістю виливав наклепи й жовч на осіб імператорського двору... Понад те, що все заборонене захоплює молодість і людей із слабким характером, Шевченко набув між друзями своїми славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятись і згодом укоренитись думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість України існувати у вигляді окремої держави».
В 1847 р., після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, за написання антиімперських віршів Т.Шевченка звинуватили в політичному злочинстві й нещадно покарали - він став солдатом Окремого Оренбурзького корпусу. Усі десять невільницьких років над Кобзарем України тяжіла нелюдська заборона писати й малювати, особисто вигадана російським монархом Миколою І. Але і в умовах солдатчини поет знайшов сили для боротьби і потай, дотримуючись конспірації, продовжував творити:
Хоч доведеться розп’ястись!
А я таки мережить буду Тихенько білії листки.
Велика заслуга Т.Шевченка в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського народу та виховання національної гідності, він спрямував їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, дружби та братерства народів. Тому Т.Шевченко належить не лише Україні, а й всьому людству, хоч кожне його слово - про Україну. У своїй творчості він глибоко поєднав національне і загальнолюдське. Давши людству краще з українського народного, поет водночас дав українському народові краще із загальнолюдського.
У творчій спадщині Т.Шевченка яскраво відбилася його всебічна загальна культура, широка обізнаність у питаннях літератури, мистецтва, історії, етнографії, естетики. Іван Франко писав, що Т.Шевченко «був сином мужика - і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком - і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...».
Восени 1846 р. Т.Шевченко перебував у Житомирі, коли за дорученням Київської археографічної комісії він досліджував історичні та архітектурні пам’ятки Волині й Поділля. Тут він записав кілька народних пісень і зробив малюнки гайдамацьких могил у Кодні. Згадка про Житомир є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».
Твори Т.Шевченка перекладено на сотні мов, а «Заповіт» - всіма мовами колишнього Радянського Союзу й багатьма мовами народів світу. На відзнаку вшанування пам’яті Кобзаря скрізь, де жив Шевченко, куди закидала його невблаганна доля, відкрито музеї. Його іменем названо вулиці, парки, школи. Заповіт Кобзаря завжди єднатиме людей у справі служіння України:
Свою Україну любіть,
Любіть її.
Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Після смерті Т.Шевченка найпомітнішою постаттю в українській літературі став Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) - поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Його перший великий твір - поема «Україна» - спроба історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмельницького (на зразок «Одіссеї» та «Іліади» Гомера). П.Куліш є автором першого українського історичного роману (як і першого зразка жанру роману в українській літературі взагалі) «Чорна рада» (1857), присвяченого подіям в Україні 1663 р., ґрунтовних науково-історичних праць «История воссоединения Руси» (1874-1877), «Отпадение Малороссии от Польши» (1883-1890). Письменник створив високохудожні переклади Біблії, творів В.Шекспіра. П.Куліша називали «паном української мови», який володів всіма секретами її багатства й сили. Він є одним із зачинателів української культурної критики, першим українським критиком-професіоналом.
Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П.Куліша. М.Зеров назвав його «піонером культури на Україні», М.Хвильовий - справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інтелігента, а І.Франко - «знатним на свій час організатором духовної праці».
Дружиною П.Куліша була також письменниця, авторка оповідань з народного життя Олександра Білозерська (1828-1911). В українську літературу вона ввійшла під псевдонімом Ганни Барвінок. Її брат - Василь Білозерський, член Кирило-Мефодіївського товариства, засновник та видавець журналу «Основа».
Першою українською письменницею новітнього періоду була Марко Вовчок - Марія Олександрівна Вілінська-Маркевич-Жученко (1834-1907). Вона народилась у зрусифікованій родині, одружилася з Опанасом Маркевичем, з яким познайомилася в Орлі, де жила її родина і куди його вислали в 1847 р. за належність до Кирило-Мефодіївського братства. Виїхавши з ним в Україну, досконало вивчила українську мову.
Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в українській літературі - «Інститутка» (1862), а за п’ять років до того у Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання» (1857). Т.Шевченко бачив у Марко Вовчок свою наступницю.
Коли він був у Нижньому Новгороді, «Народні оповідання» потрапили до його рук. «Какое возвышенно прекраснеє создание зта женщина», - записав він у «Щоденнику» 18 лютого 1858 р. і висловив намір подякувати їй за радість від прочитаної книжки. 24 січня 1859 р. відбулося їхнє особисте знайомство. На спогад про цей день Т.Шевченко написав вірш «Марку Вовчку», в якому висловив захоплення творчістю й особою письменниці. Коли якось Марко Вовчок попросила Т.Шевченка «поправити що-небудь» у її новому творі, поет схвильовано відповів: «Як можна до цього доторкатися! Це для самого мене джерело істини й краси!». Дуже високої думки був Т.Шевченко про мову українських творів Марка Вовчка. Коли Іван Тургенєв запитав поета, кого б він радив читати, щоб якнайшвидше вивчити українську мову, Т.Шевченко відповів: «Марка Вовчка». В 1860 р. Т.Шевченко надіслав їй примірник «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркевич. І рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко».
Своє захоплення «Народними оповіданнями» висловив й І.Франко. У своєму нарисі «Южнорусская литература», що побачив світ у Петербурзі в 1904 р. на сторінках найавторитетнішого російського багатотомного енциклопедичного видання Ф.Брокгаузена та І.Ефрона, у він писав про цю збірку: «...украинское слово в легальной форме представило русскому миру язвы крепостного состояния и вместе с тем дало возможность читателям глубже заглянуть в душу крестьян. Здесь как-будто говорил сам народ, и его речь, полная тихой меланхолии, поражала своей простотой, гуманностью и мелодичностью».
Свою оцінку Марко Вовчок дала і Леся Українка. Вона писала: «Марко Вовчок знає такі таємниці душі українського народу, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє».
Соціальну спрямованість мала творчість засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова (1827-1893). Він написав понад 100 байок, в яких висміював вади тогочасного суспільства. У літературному доробку Л.Глібова окремої уваги заслуговують ліричні вірші: «Думка», «Зіронька», «Пісня», «Журба». Краща з них - «Журба» (покладена на музику М.Лисенком), сповнена елегійного смутку за втраченою молодістю, близька до народної поезії з її мелодійністю й багатством вживання епітетів, порівнянь. Вона відразу стала популярною народною піснею під назвою «Стоїть гора високая».
Сатириком-гуманістом, автором дотепних і гострих поезій, які висміювали негативне у житті українського народу, картали тих, хто кривдив народ, був також Степан Руданський (1834-1873). Найбільшим досягненням поета є його співомовки, яких він написав понад двісті. Особливо популярними стали «Почому дурні?», «Пан та Іван в дорозі», «Добре торгувалось», «Сповідь» та багато інших. Крім того, він написав багато ліричних, пісенних творів. Його пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» набула такої популярності, що стала народною і вже майже півтора століття чарує слухачів. Оспівувана в усі віки тема - кохання до дівчини та любов до рідної України й туга за ними - розкрита поетом з глибоким почуттям і ліризмом, а відповідна тексту музика відомого композитора Владислава Заремби зумовила популярність пісні. Відомі й білоруські варіанти цього твору. За життя поета вірш «Повій, вітре, на Вкраїну» було надруковано в журналі «Основа» у 1861 р. До написання вірша призвела розлука з Марією Княгницькою, що лишилася на рідному Поділлі.
В жанрі роману і повісті плідно працював Іван Нечуй-Левицький (справжнє прізвище - Левицький). Особливо високою художньою майстерністю відзначилися його соціально-побутові твори: «Микола Джеря» (1878) і «Кайдашева сім’я» (1879). Письменник виступив як автор історичних творів: «Запорожці» (1873), «Гетьман Іван Виговський» (1899), «Князь Єремія Вишневецький» (1897), а також науково-популярних праць: «Унія і Петро Могила» (1875), «Український гетьман Богдан Хмельницький» (1878), «Історія Русі» (1879). Історичній темі присвячена драма «Маруся Богуславка» (1875).
Соціально-психологічними мотивами позначена й творчість Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка) (1849-1920). У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він захищав знедолених людей, а у повісті «Повія» змалював багатостраждальну долю жінки-селянки. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - перший в українській літературі роман соціальної тематики.
Прагнення народу до волі відобразив у своїх творах талановитий письменник-новатор Михайло Коцюбинський (1864-1913). Силою художнього слова він протестував проти несправедливості, злиденного життя соціальних низів суспільства. У його творчості досягнення реалізму в поєднанні з новими імпресіоністичними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічної новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг» та інші.). За мотивами творів М.Коцюбинського створено фільми: «Навздогін за долею» (1927), «Фата моргана» (1931 р., 1956 р.), «Коні не винні», «Пекоптьор», «Кривавий світанок» (всі три - 1956 р.), «Дорогою ціною» (1957), «Тіні забутих предків» (1964), «Подарунок на іменини» (1991).
В кінці 1897 р. - на початку 1898 рр. М.Коцюбинський жив у Житомирі, працюючи тут у газеті «Волинь», у якій відав відділом хроніки. В цій газеті він опублікував цикл нарисів «Свет и тени русской жизни». Помер і похований М.Коцюбинський в Чернігові. Це місто двічі в XIX - на початку XX ст. за часів Л.Глібова і М.Коцюбинського ставало одним з найпотужніших загальноукраїнських культурних осередків.
Видатною українською поетесою була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871-1913). Вона народилася і провела дитячі роки у Новограді-Волинському на Житомирщині. Її матір’ю була відома українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова) (1849-1930) - член-кореспондент Всеукраїнської Академії наук, а дядьком по матері - М.П.Драгоманов. Серед родичів Лесі - Микола Лисенко та Михайло Старицький.
Хвора з дитинства на кістковий туберкульоз, вона духом не піддавалася недузі. Л.Українці вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і створити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високохудожній формі. Іван Франко писав про неї: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із вуст сеї слабосилої, хворої дівчини». Вершиною її творчості є драма- феєрія «Лісова пісня». Багато досягла Леся Українка на ниві перекладу, адже крім української та російської володіла французькою, іспанською, англійською, німецькою, грецькою та латинською мовами.
У XIX ст. жив і творив західноукраїнський письменник Юрій Федькович (1834-1888) - зачинатель культурного відродження Буковини. Талант Ю.Федьковича І.Франко визначив як «переважно ліричний». Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише у творах, написаних українською мовою. Він написав близько 400 поетичних і 60 прозових творів. У найвідоміших з них - «Довбуш», «Лук’ян Кобилиця» - прославляються народні ватажки - борці за щастя пригноблених людей.
З Галичиною зв’язане все життя великого письменника, вченого, громадського діяча Івана Франка (1856-1916). Він продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його літературна і наукова спадщина становить близько 5 тисяч найрізноманітніших творів. Він був найбільшим після Т.Шевченка українським поетом-новатором. До поетичного доробку І. Франка належать збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», поеми «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський».
Найкращою збіркою ліричних поезій І.Франка є збірка «Зів’яле листя» (1896). Надзвичайна музикальність франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені»). Йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейських поетів.
У 1877-1882 рр. І.Франко написав визначні твори політичної лірики - «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». В них чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М.Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (1879-1979) створив симфонічну поему «Каменярі».
Серед повістей і романів І.Франка виділяються «Борислав сміється» і «Захар Беркут». В останній письменник відобразив життя карпатської України в XIII ст. у часи монголо-татарської навали, а «Борислав сміється» присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. В цій повісті І.Франко висунув нову для української літератури тему робітничого руху. Однією з найвидатніших п’єс письменника є його соціальна драма «Украдене щастя» (1891), яка відзначається глибоким реалізмом.
І.Франко - найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.
І.Франко був кандидатом на Нобелівську премію, але він у 1916 р. помер. За правилами, премія Нобеля вручається живим претендентам. Пізніше висувалися на цю премію такі українські літератори, як Улас Самчук, Павло Тичина, Микола Бажан, Василь Стус та Олесь Гончар.
В Галичині жив і працював український письменник Марко Черемшина (псевдонім Семенюка Івана Юрійовича) (1874-1927). В своїх оповіданнях він змалював побут, звичаї та психологію гуцульського селянства, безпросвітні злидні й трагізм його повсякденного життя. В оповіданнях з років Першої світової війни письменник показав грабіжницький характер імперіалістичної бойні.
Одним з кращих творів про селянство в світовій літературі є повість «Земля» буковинської письменниці Ольги Кобилянської (1863-1942). Шедевром української літератури стала також інша повість письменниці - «В неділю рано зілля копала», написана за мотивами української народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Письменниця вводить в літературу образи жінок-емансипанток.
У кінці XIX - на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукав нових засобів мистецького відображення світу. Першим в українській літературі під гаслом модернізму виступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871-1940). На сторінках «Літературно-наукового вісника» у відкритому листі програмного характеру він закликав навернутись до ідеї «чистої штуки», «справжньої запашної поезії». Прихильники модернізму різко виступали проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою і висловились за аполітизм, «чисте мистецтво».
Набувало розвитку театральне мистецтво. Головними центрами театрального життя в Україні в першій половині XIX ст. стали Харків і Полтава. Тут закладалися основи українського національного театру. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Директором, режисером і актором театру у 1812 р. став Г.Квітка-Основ’яненко. Навколо нього гуртувалась передова народолюбна молодь Харкова. У Харківському театрі виступав славетний український актор Карпо Трохимович Соленик (травень 1811 - 19.10.1851 рр.). Т.Шевченко у «Щоденнику» 20.07.1857 р. назвав К.Соленика геніальним актором, який здався йому «естественнее й изящнее неподражаемого Щепкина». На чолі Полтавського театру стояв І.П.Котляревський. Тут в 1819 р. були поставлені його п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».
У Полтавському і Харківському театрах працював основоположник сценічного реалізму в російському і українському театральному мистецтві Михайло Семенович Щепкін (17.11.1788-23.08.1863).
В 1821 р. за участю передових представників російської та української громадськості його було викуплено з кріпацтва. Він працював у театрах Харкова, Полтави, Києва (1816-1824), потім - у Малому театрі в Москві (1824-1863).
М.Щепкін мав дружні стосунки з багатьма діячами російської та української культур. Щира особиста дружба зв’язувала його з Т.Шевченком, який намалював портрет М.Щепкіна, подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти». Т.Шевченко писав М.Щепкіну: «Якби-то нам побачитися, якби-то нам хоч часиночку подивиться один на одного, хоч годиночку поговорити з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живучою водою!» Для того, щоб передати своє глибоке захоплення талантом артиста, щоб виявити почуття щирої дружби та прихильності до нього, Т.Шевченко вживає казковий образ живущої води.
В другій половині XIX ст. в драматургії і театрі виділяються три постаті: Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище - Іван Карпович Тобілевич) (1845-1907), Марко Кропивницький (1840-1910), Михайло Старицький (1840-1904). Вони були водночас письменниками-драматургами, організаторами артистичних сил і акторами.
І.Карпенко-Карий - автор комедій «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Хазяїн», п’єс на історичні теми «Бондарівна» та «Сава Чалий». Драматург з демократичних позицій показав класове розшарування на селі, висміяв гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію; створив образи бунтарів проти соціального гноблення. Творам І.Карпенка-Карого притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.
Оцінюючи зроблене митцем, І.Франко писав: „Цілість драматичної творчості Карпенка-Карого наповнює нас почуттям подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселяти його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».
Понад 40 п’єс написав М.Кропивницький, який увійшов в культуру як батько українського театру. Серед них - «Дай серцю волю, заведе, в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук». Найбільш відомими п’єсами М.Старицького є «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». За сюжетами творів М.Гоголя М.Старицький створив п’єси «Різдвяна ніч», «Сорочинсь- кий ярмарок», «Тарас Бульба». Його перу належать історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші». М.Старицький переробив п’єсу І.Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» (1895) під назвою «За двома зайцями».
М.Старицького називали «ковалем» слів. Він збагатив рідну мову своїми лексичними знахідками. Серед інших мовних утворень йому належать і такі «ліричні» слова, як «мріяти» та «мрія».
Вперше випробували свої акторські сили М.Кропивницький, брати Тобілевичі - І.Карпенко-Карий, Микола Садовський (1856-1933), Панас Саксаганський (1859-1940) у виставах драматичних гуртків міст Бобринця та Єлисаветграда. У єлисаветградському гуртку вперше в Україні поставлено п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля».
Великої шкоди театру завдав Емський акт 1876 р., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». Це призвело до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п’єси українською мовою. Лише у 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави українською мовою. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру.
Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні «вольності» українського народу, його боротьбу за незалежність.
В 1882 р. М.Кропивницький створив в Єлисаветграді перший український професійний театр, національний театр світового рівня, до акторського колективу якого ввійшло близько 100 чоловік. До репертуару театру увійшли «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Чорноморці» М.Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка, а також пєси М.Кропивницького «Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть».
М.Кропивницький прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Театральна трупа утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.
В цьому театрі працювала велика українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище - Адасовська) (4.08.1854-4.10.1934). Крім того, вона була провідною актрисою в інших кращих українських трупах - М.Старицького, М.Садовсько- го, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого, І.Мар’яненка. Сценічний псевдонім актриса обрала за назвою рідного села Заньки Чернігівської губернії - Заньковецька.
Її творчий шлях розпочався 27 жовтня 1882 р., коли у міському театрі Єлисаветграда вона вперше на професійній сцені зіграла роль Наталки з п’єси І.П.Котляревського «Наталка Полтавка». Долю української жінки драматична актриса майстерно розкрила, коли стала першою виконавицею головних жіночих ролей у п’єсах «Безталанна», «Наймичка» І.Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М.Кропивницького, «Циганка Аза» М.Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного.
М.Заньковецька виділялась не тільки блискучою акторською грою, а й пісенною майстерністю. Вона мала чудовий голос - драматичне сопрано, й незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Пісня допомагала актрисі розкрити глибину створеного нею образу, а слухачам - пізнати душу українського народу. Для неї спів був одним із найдійовіших засобів драматичного впливу на глядачів.
З тріумфом виступала М.Заньковецька на сценах театрів Петербурга і Москви, куди приїжджала на гастролі трупа українського професіонального театру на чолі з М.Кропивницьким. Захопленню московської публіки не було меж. Актриса страждала на сцені, а люди плакали у залі. Вони навіть підходили до каси і питали: «Сегодня Заньковецкая будет плакать?» Якщо відповідали: «Будет», то квитки брали. Її успіх у Росії відзначив і редактор монархічної газети «Новое время» О.Суворін. Він був у захопленні: «Ось де справжній талант, ось де справжнє акторське мистецтво! Я одверто кажу: «Іншої такої артистки я не бачив». Але закликав покинути «вузькі національні береги» й перейти на сцену столичного театру. Востаннє велика актриса виступила на сцені 15 грудня 1922 р. Вона стала першою народною артисткою Республіки.
Мистецтвознавці ставили М.Заньковецьку на рівень світових зірок театрального мистецтва: італійки Елеонори Дузе, француженки
Сарн Бернар і росіянки Віри Комісаржевської. Та найвище її оцінив український поет Олександр Олесь:
Де йшла вона - там сходили троянди,
Куди дивилася - зірки.
Із сліз її - займались діаманти,
З зітхань - знімалися чайки.
Хто чув її, той чув наш степ зелений,
Стояв у нашому гаю,
Той розумів наш біль і гнів шалений
І плакав в нашому краю.
Оцінюючи творчість видатних корифеїв української сцени, один із засновників Московського Художнього академічного театру - К.С.Станіславський - писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступаються перед знаменитими - Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам’ять про них на все життя». У 1858 р. відбулось відкриття міського театру в Житомирі. На той час це було одне з найкращих театральних приміщень в Україні. Нині там знаходиться обласна філармонія. В Житомирському театрі виступали М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, композитор А. Рубінштейн, співаки Л.В.Собінов та Ф.Шаляпін. В 1901-1902 рр. у Києві на кошти громадськості було збудовано Троїцький народний дім для підтримки Київського товариства освіти і грамотності. На той час то був єдиний у Києві вогник українського мистецтва. В 1907 р. М.Садовський заснував тут перший український професійний стаціонарний театр. У складі трупи були такі актори, як М.Заньковецька, Любов Ліницька (18651924), П.Саксаганський, М.Кропивницький, Іван Мар’яненко (18781962), Лесь Курбас (1887-1937). На сцені звучали голоси видатних співаків: Олени Петляш (1890-1971), Марії Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), Трохима Івлєва, Михайла Микиті (1885-1971). У травні 1916 р. Л.Курбас заснував у Києві «Молодий театр».
В Галичині перший український професійний театр було відкрито при культурно-просвітницькому товаристві «Руська бесіда» 29 березня 1864 р. Організував його український культурний діяч Ю.Г.Лавровський. Тоді ж у Львові вперше здійснена театральна постановка українською мовою - вистава «Маруся» Г.Квітки-Основ’яненка.
В 1905-1906 рр. театр «Руської бесіди» на чолі з його новим керівником Миколою Садовським та актрисою Марією Заньковець- кою здійснив постановку кращих творів української драматургії (п’єс М.Старицького, І.Карпенка-Карого). Театр цей проіснував до 1929 р.
Загальне визнання здобули заснований відомим українським письменником Гнатом Хоткевичем Гуцульський театр (1910-1912) та Буковинський народний театр (1904-1910).
В кінці XIX ст. в Україні започатковується кіно. Перший сеанс кінематографа відбувся в м. Житомирі у 1897 р.
Музичне мистецтво України XIX ст. характеризується розвитком оперного жанру. Цьому сприяло створення в 1867 р. у Києві оперного театру (тепер - Національна опера України ім. Т.Г.Шевченка). Автором першої за змістом української національної-опери «Запорожець за Дунаєм» став відомий оперний співак (баритон) і композитор Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) - племінник письменника Петра Гулака-Артемовського, близький приятель Т.Шевченка. Композитор написав і музику, і слова (лібрето) опери. Вона принесла йому широку популярність, стала українською музичною класикою. Опера написана в 1862 р., а через рік, 14 квітня 1863 р., вперше була поставлена в Петербурзі в Марийському театрі. Роль головного героя - Івана Карася - в цьому спектаклі виконував сам автор. Першою виконавицею партії Оксани була видатна російська співачка Дар’я Леонова (20.03.1829-6.02.1896). В 1864-1865 рр. опера йшла у Великому театрі в Москві. В українському театрі її вперше спробував поставити М.Старицький в 1884 р. у Ростові. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Окреме місце у творчій спадщині С.Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т.Шев- ченку, з яким автор дружив з 1838 р), «Спать мені не хочеться», яку автор присвятив Дар’ї Леоновій.
Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький (1815-1870). Він є автором музики (слова написав П.Чубинський) до пісні «Ще не вмерла Україна» (1863), яка стала гімном борців за національне визволення України. Цю музику Верховна Рада у 1992 р. затвердила як гімн України.
Найвищого розвитку українське музичне мистецтво XIX ст. досягло в творчості Миколи Віталійовича Лисенка (22.03.1842 - 6.11.1912) - композитора, піаніста, музикознавця, музичного етнографа, диригента, педагога, громадського діяча. Він вважається основоположником української класичної музики, національної музичної творчості, професіональної музичної школи в Україні. Своєю композиторською працею, зокрема операми «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», М.Лисенко заклав основи національного класичного музичного мистецтва.
Центральним твором М.Лисенка, названим композитором народною музичною драмою, стала героїко-епічна опера «Тарас Бульба» (1891). Вона - явище справді національне, в якому з великою реалістичною силою та романтичним пафосом відображено кращі риси характеру народу, що бореться за свою свободу. Героїко-патріо- тичні образи опери (Тарас, Остап, Кобзар, народ) виростають із шевченківських «Гайдамаків» та інших зразків волелюбної поезії Великого Кобзаря.
Народився М.Лисенко в селі Гриньках Кременчуцького повіту Полтавської губернії в сім’ї дрібного поміщика Віталія Романовича Лисенка, офіцера кірасирського полку. Він був людиною освіченою і культурною, відзначався передовими для свого часу поглядами. Віталій Романович був дядьком Михайла Петровича Старицького, який, залишившись сиротою, виховувався в сім’ї Лисенків.
Вже з дитинства Микола тягнувся до музики, слухав народну пісню. Першою вчителькою його була мати Ольга Єреміївна Лисенко - досить добра піаністка, яка походила із полтавського поміщицького роду Луценків. Освіту вона дістала в Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат.
У старовинному роді Лисенків, який вів свій початок від козаків, жив волелюбний дух. Усна сімейна традиція донесла до XIX ст. історичні пісні й думи, які з особливою виразністю виконував рідний дядько по батькові Андрій Романович. Від нього Микола Лисенко почав записувати мотиви народних пісень, серед яких були: «Ой не гаразд, запорожці», «Отамане, батьку наш», «Встає хмара з-за лиману» та інші.
М.Лисенко мав прекрасну музичну культуру й високу школу. Протягом двох років (1867-1869) він вчився у Лейпцігській консерваторії - одному з найвідоміших у Європі навчальних музичних закладів. Він завершив повний курс фортепіанної гри і пройшов історію музики й усі теоретичні предмети. Екзаменаційна комісія визнала гру випускника консерваторії гідною відзнаки і дала йому право на гастрольні подорожі по Європі. У 1874-1876 рр. М.Лисенко був у Петербурзі, де пройшов школу інструментовки у М.Римського-Корсакова.
Композитор був невтомним збирачем народних пісень. В с. Романівка нинішнього Попільнянського району на Житомирщині, де жив його товариш Тадей Рильський, він записав пісню «Ой, ти, зіронько та вечірняя».
Вивчений і асимільований ним колосальний фольклорний матеріал М.Лисенко прагнув ввести в сучасну йому музику. М.Лисенко видав сім випусків «Збірника українських пісень» (1868-1911) в обробках із супроводом фортепіано, дванадцять так званих десятків (120 пісень, укладених для чоловічих і змішаних хорів), збірник «Молодощі» (весняні ігри дитячі, дівочі, жіночі та мішані). Всього ж він написав музику до близько 600 пісень. Композитор створив перші в Україні опери для дітей «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».
Його муза злилася з безсмертним словом Т.Шевченка. Він є одним з перших і найкращих інтерпретаторів «Кобзаря» (понад 80 вокальних творів різних жанрів). Багато композицій написав на тексти М.Старицького, С.Руданського, Миколи Вороного (1871-1938), Лесі Українки, І.Франка. Композитор зробив найбільш вдалу музичну обробку п’єси І.Котляревського «Наталка Полтавка».
З ім’ям М.Лисенка, якого називали батьком української музики, пов’язаний розвиток в Україні музичної освіти. У 1903 р. музична громадськість Києва, Львова та інших міст широко святкувала 35- річчя його творчої діяльності. На зібрані гроші, за які передбачалось купити ювілярові будинок, М.Лисенко в 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу, яка з 1913 р. стала носити його ім’я. В ній композитор працював до останнього дня. Школа випустила багатьох відомих музикантів, музичних і драматичних артистів. Зокрема, тут навчалися українські композитори Кирило Стеценко (1882-1922), Левко Ревуцький (1889-1977), Олександр Кошиць (1875- 1944), співак М.Микита, актори Олексій Ватуля (1891-1955) і Борис Ро- маницький (1891-1988).
Автором музичних творів на слова Т.Шевченка, зокрема «Заповіту» (близько 70-х років), був Гордій Павлович Гладкий (близько 1849-1894) - український музикант-аматор і хоровий диригент. В мелодії до «Заповіту» він яскраво відтворив дух шевченківського вірша. Народ сприйняв цю пісню і любовно передає її з покоління в покоління. Автором музики до пісні «Реве та стогне Дніпр широкий» (1886 р., на текст з балади Т.Шевченка «Причинна») є український педагог і композитор Данило Крижанівський (29.12.185626.02.1894). Цю пісню він присвятив М.Кропивницькому.
Композитором і піаністом двох народів - польського і українського - був Юліуш Зарембський (1854-1885), який народився і помер в Житомирі. Він мав дуже хорошу школу: закінчив Віденську і Петербурзьку консерваторії, удосконалював фортепіанну майстерність у знаменитого композитора Ференца Ліста. Ю.Зарембський працював професором Брюссельської консерваторії, гастролював у Києві, Одесі та Житомирі.
В історії української музики гідне місце займає Микола Миколайович Аркас (7.01.1853-26.03.1909). Це - особистість ренесансного типу: видатний урядовець, громадський діяч, історик, композитор, фольклорист-етнограф. Не маючи належної музичної освіти, ще навчаючись у Новоросійському університеті в Одесі, вивчав українські народні пісні, записував твори бандуристів, пробував писати сам.
Цьому значною мірою сприяло знайомство і тривале спілкування з Петром Ніщинським (1832-1896) - автором музики до п’єси Т.Шевченка «Назар Стодоля». Саме П.Ніщинський навчав молодого М.Аркаса основам теорії музики, гармонії, правилам композиції та виконавському мистецтву. Ці початкові музичні знання згодом М.Аркас з успіхом застосував на практиці. Він зібрав і обробив багато українських народних пісень.
Одним з перших його творів була опера, в основу якої покладений славнозвісний твір Т.Шевченка «Катерина» (1891). Композитор сам написав і музику, і лібрето. Опера відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю. Вона була поставлена трупою М.Кропивницького в Москві 12 лютого 1899 р. і мала надзвичайний успіх. Протягом п’яти років її почули в Мінську, Вільно, Києві, Одесі, Катеринодарі, Маріуполі, Луцьку, Львові, Варшаві.
М.Аркас написав музику на слова І.Франка «Не пора» - одного з політично найгостріших українських національно свідомих поетичних творів, нещадно переслідуваного як царською, так і радянською цензурою.
М.Аркас планував написання ще кількох музичних творів, але крововилив у мозок та параліч правої руки не дали змоги сідати за фортепіано. Неможливість займатися музичною творчістю спонукала М.Аркаса зайнятись новою сферою діяльності - на початку XX ст. він починає вивчати історію України. Метою досліджень був аналіз і узагальнення української історії в найдоступнішій формі, зрозумілій малоосвіченим категоріям населення, дітям. Результатом роботи М.Аркаса як блискучого популяризатора історичних знань стала написана ним «Історія України-Руси». Вона була видана в 1908 р. українською мовою в Петербурзі досить великим на той час тиражем - 7000 примірників. Цю працю сучасники ставили в один ряд з «Кобзарем» Т.Шевченка. М.Аркас також є автором історичної поеми «Гетьман Пилип Орлик» (1907).
В Західній Україні плідне працювали композитори Денис Січинський (2.10.1865-26.05.1909) - автор опери «Роксолана», Анатоль (Наталь) Вахнянин (19.09.1841-11.02.1908), Філарет Колесса (17.07.1871-3.03.1947), Остап Нижанківський (24.01.1863-22.05.1919), його син Нестор (31.08.1893-12.04.1940), Василь Барвінський (20.02.1888-9.06.1963), Йосип Витвицький (1813-20.02.1866), Сидір Воробкевич (1836-1903).
У 1900 р. у Львові відкрився оперний театр, а в 1903 р. - Вищий музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєне ім’я М.Лисенка. Засновником і директором цього інституту, а також музично-хорових товариств «Торбан» (1870) та «Боян» (1891) був А.Вахнянин - автор першої галицької опери «Купало». Діяльність інституту сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся Станіслав Людкевич (24.01.1879-10.09.1979) - творець знаменитої кантати-симфонії на слова Т. Шевченка «Кавказ». До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялись талановиті львівські співаки Соломія Крушельницька (23.09.1872-16.11.1952), Олександр Мишуга (20.06.1853-9.03.1922), Модест Менцинський (29.04.1875-11.12.1935), але працювали вони більше в уславлених європейських театрах, пропагуючи там українську музику.
Серед архітектурних пам’ятників XIX - початку XX ст. значну цінність має оперний театр в Києві, побудований у 1897-1901 рр. за проектом архітектора Віктора Шретера. У 1862-1882 рр. за участю архітектора Олександра Беретті (1816-1895) споруджено Володи- мирський собор у Києві. Значну художню цінність мають настінні розписи інтер’єру, виконані в 1885-1896 рр. українськими, російськими і польськими художниками В.Васнецовим, М.Нестеровим, М.Врубелем, В.Замирайловим, С.Костенком, М.Пимоненком,
С.Яремичем, П.Сведомським, В.Котарбінським та іншими під керівництвом академіка А.Прахова. Створені образи князів Володимира, Олександра Невського, княгині Ольги, Нестора-літописця вражають своєю величністю і живою реальністю, національним забарвленням і подихом історії.
До кращих споруд Києва початку XX ст. відноситься будинок педагогічного музею (1909-1912) архітектора Павла Альошина (18811961). Музей діяв до березня 1917 р. Тепер там знаходиться Будинок вчителя. За проектом українського архітектора Генріха Гая (1875-1936) у Києві збудовано перший в Україні критий (Бессарабський) ринок (1910-1912).
Дуже швидко забудовувалася Одеса. Вона в кінці XIX ст. за кількістю населення вийшла на третє місце в Росії і стала найбільшим містом України. У 1884-1887 рр. за проектом австрійських архітекторів Германа Гельмера (1849-1919) і Фердінанда Фельнера (1847 р. - ?) у формах ренесансу з елементами бароко збудовано в Одесі міський театр (нині - театр опери та балету).
Відродженню української культури та піднесенню її на новий, більш високий щабель, сприяла діяльність Василя Кричевського (19.12.1872 (за іншими даними - 12.01.1873) - 15.11.1952 рр.) - архітектора, графіка, ілюстратора, майстра книги, живописця. Найбільші досягнення були у нього в оформленні книги, зокрема обкладинки, та в архітектурі. Серед його робіт - фасад і внутрішнє оформлення Полтавського губернського земства (1903-1908 рр., тепер - краєзнавчий музей), будинок Лохвицького народного дому, комплекс гончарної майстерні в Опішні.
Набула розвитку монументальна скульптура. В 1853 р. в Києві на Володимирській гірці встановлений бронзовий пам’ятник князю Київської Русі Володимиру. Автори - скульптори В.І.Демут-Малиновський і П.М.Клодт, архітектор О.К.Тон. Скульптор Михайло
Микешин (21.02.1835-31.01.1896), за походженням білорус, створив пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві (1879-1888). Разом з Д.Менделєєвим, І.Рєпіним та іншими він був засновником Товариства імені Т.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчились у вищих навчальних закладах Санкт-Петербурга.
Українські скульптори прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них - І.П.Мартос, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії мистецтв. До найвідоміших його скульптурних робіт належать пам’ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818) та А. Рішельє в Одесі (1823-1828).
У 1899 р. було споруджено і урочисто відкрито перший пам’ятник у Житомирі - пам’ятник О.С.Пушкіну.
З-поміж українських скульпторів Галичини світову славу здобув Михайло Паращук, котрий разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові. М.Паращуку також належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка і С.Людкевича.
Чільне місце в українському живописі першої половини XIX ст. займає Т.Шевченко, який в 1844 р. закінчив Петербурзьку Академію мистецтв. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та інші). Подорож в Україну народжує задум створити серію офортів під назвою «Живописна Україна». Шість офортів цієї серії, які з’явились у 1844 р. у Петербурзі, відзначаються високою технікою та життєвою правдою. Художник-патріот задумав представити Європі свою батьківщину з її самобутньою історією, культурою й побутом. Пояснювальні тексти під офортами було вигравірувано французькою мовою. «История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная. И все это до сих пор никем не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов», - писав Т.Шевченко в листі до Чернігівського цивільного губернатора Павла Гессе.
Одним з провідних жанрів у творчості Т.Шевченка був портрет. Його пензлю належить близько 130 портретів, серед яких найбільш цікаві - автопортрети. В 1860 р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування.
У живописі другої половини XIX ст. сюжети на українські теми знайшли втілення в полотнах Костянтина Олександровича Рутовсь- кого (1826-1893). Він відомий своїми ілюстраціями до творів М.Гого- ля, Т.Шевченка, Марко Вовчок, а також до біографії Т.Шевченка. В 1875 р. художник завершив роботу над картиною «Кобзар над Дніпром».
Художня довершеність притаманна картинам співця природи і народного побуту України Миколи Пимоненка (25.02.1862 - 13.03.1912) . Найбільш відомі його роботи - «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Сінокіс», «Проводи рекрутів».
Розвивався пейзажний живопис. Своє обдарування в ньому найбільше проявив Сергій Васильківський (7.10.1854-24.09.1917). Його полотна «Отара в степу», «Ранок», «Козача левада», «Степ на Україні», «В Запорізькому степу», «На Харківщині» - це своєрідний гімн українській природі.
Батальний живопис започатковує Микола Самокиш (13.10.186018.01.1944). Його перше полотно на цю тематику - «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцом». Найбільш відома з історичних полотен картина М.Самокиша «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким».
Майстром психологічного портрета був Олександр Мурашко (26.08.1875-14.06.1919). Він є автором відомої картини «Похорон кошового», для центральної постаті якої позував М.Старицький.
Багато зробив для України Ілля Юхимович Рєпін (1844-1930), родом з Чугуєва на Слобожанщині. Пензлю великого художника належать картини: «Українська селянка» (1880), «Портрет Т.Г.Шевченка» (1888), «Українське весілля» (1928) та багато інших. Його перші життєві враження пов’язані з Україною - акварель «Бандурист» художник намалював у 15 років.
Понад десять років (1880-1891) працював І.Рєпін над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Для цієї картини в ролі кошового писаря, зображеного в центрі полотна, позував художнику український історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940), який все своє життя присвятив вивченню історії запорізьких козаків і якого за це називали Нестором Запорізької Січі. Кошовим отаманом Іваном Сірком в картині зображений генерал Михайло Іванович Драгомиров.
І.Рєпін намагався виховувати «українських Матейків» і давав своїм учням завдання писати на українські історичні теми. Найвідоміша картина - «Гість із Запоріжжя» Фотія Красицького (18731944), внучатого племінника Т.Шевченка.
Автором знаменитого портрета Т.Г.Шевченка та картин на українську тематику був російський художник Іван Крамськой (18371887). Він, як і І.Рєпін, входив до Товариства пересувних художніх виставок, яке стало провідним мистецьким об’єднанням у Росії в 70х роках XIX ст.
Розвиток українського національного образотворчого мистецтва в другій половині XIX ст. зосереджувався у трьох мистецьких центрах - Одесі, Києві й Харкові. Випускники одеської малювальної школи, заснованої ще в 1865 р. членами Товариства красних митців і реорганізованої в 1889 р. в художнє училище, мали право продовжувати навчання у Петербурзькій Академії мистецтв без вступних іспитів. З 1875 р. в Києві діяла заснована М.Мурашком малювальна школа, учнями якої були відомі згодом магістри українського живопису М.Пимоненко, С.Костенко. І.Іжакевич. Ф.Красицький, а також російські художники М.Врубель, В.Ссров, К.Малевич. Про прагнення утвердити свою самобутність свідчить також створення українськими художниками мистецьких об’єднань - Київського товариства художніх виставок (фактично виникло у 1887 р., організаційно ж оформилось у 1893 р.), Товариства південноросійських художників в Одесі (1890).
В Галичині душею національного мистецького життя був талановитий художник (пейзажист-лірик і портретист) Іван Труш (18691941), зять М.Драгоманова. Він є автором портретів відомих діячів української культури І.Франка, Л.Українки, В.Стефаника, М.Лисенка та інших. І.Труш виступив ініціатором створення в Галичині українських художніх товариств. У 1898 р. він створив у Львові Товариство до розвою руської штуки, а в 1905 р. - Товариство прихильників української штуки.
Значною подією в культурному житті всієї України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою І.Труша в 1905 р. у Львові.
Словник термінів та понять теми
Бутафорія - світ речей на сцені, який заміняє реальний.
Гравюра - картина, малюнок, отримані шляхом відбитку, поліграфічного відтворення кліше, виготовленого гравером (художником).
Графіка - вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є малюнок, виконаний на папері, тканині тощо олівцем, пензлем, вуглиною чи відбитий на папері зі спеціально підготовленої форми.
Елегія - сумний ліричний вірш або музичний твір задумливого, журливого характеру.
Єретик - людина, яка відступила від приписів пануючої церкви.
Мелодрама - драматичний твір з надто підкресленими афектами, герої якого відрізняються надзвичайною долею, перебільшеними пристрастями та потрапляють у несподівані ситуації; позитивні герої неодмінно перемагають негативних (злодіїв),
Неофіт - людина, що прийняла віру (християнську), новий прихильник релігії; той, що примкнув до якогось учення, руху.
Образотворче мистецтво - живопис, графіка, скульптура.
Офорт - вид гравюри; малюнок вишкрябується гравірувальною голкою у шарі лаку, що покриває поверхню металевої пластини, після чого прошкрябані місця протравлюються кислотою. Зображення відбивається з пластини, витравлені місця якої заповнені фарбою.
Феєрія - п’єса з фантастичним казковим сюжетом, яка заснована на ефектах магії, чуда, яскравої видовищності, включає видуманих персонажів, що володіють надприродною силою (фея, демон, сили природи, міфологічна істота та ін); чарівне, казкове видовище.
Хуторянство - течія в художньому мисленні України ХІХ-ХХ ст., у центрі якої - захист гідності «маленької людини» та критика урбаністичної цивілізації, співзвучні «бідермейєру» XIX ст. в Німеччині та «екологічним» рухам XX ст.