Українська та зарубіжна культура
Лекція 16. Культура України в XIX – на початку XX ст.
- Початок українського культурного відродження.
- Кирило-Мефодіївське братство, «Руська трійця», громади.
- Репресії царизму проти української культури.
- М.П.Драгоманов.
- Переміщення центру національно-культурного руху в Галичину.
- Український культурний рух на початку XX ст.
На кінець XVIII ст. внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України - Гетьманщини, її права, вольності та привілеї. Із скасуванням гетьманства та полково-сотенного устрою вона стала просто адміністративною одиницею, зведеною за станом до звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм із самостійним внутрішнім життям, на всій її території насильно встановлювалися органи управління Російської імперії. Вона була остаточно, за висловом Петра І, «прибрана до рук» Росією. Зникли всі особливості місцевого устрою, які відповідали народному характеру і складали кращі набуття національної культури. Це - організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя. Вони поступилися своїм місцем загальноросійському порядкові, який тримався на трьох китах: централізмові, абсолютизмі, бюрократизмі.
Україна втратила навіть своє ім’я. Його офіційно заступила «Малоросія». Поволі втрачалася самоназва українців. Замість того вводився офіційно-бюрократичний термін «малоросіянин» - у співвідношенні до Московської держави - «Великої Русі».
Незважаючи на несприятливі умови (не було державного захисту української культури), процес творення на українській землі «і під чужими урядами» ні на мить не припинявся, не уривався, за висловом Михайла Драгоманова, «поступ цивілізації» народу нашого. Це знайшло свій прояв у розвитку освіти.
На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Вона не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. Згодом відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін (9.02.1773-6.11.1842) домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту.
17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. До нього було зараховано 33 казеннокоштних та 23 своєкоштних студенти. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чоловік. Університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. Структура його зазнавала численних реорганізацій і лише в 50-х роках усталилася. Навчання проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологіч- ному, фізико-математичному, юридичному, медичному.
В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. Йому самому належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, технології видобування селітри, конструктором сільськогосподарських машин. Сучасники слушно прозвали його «українським Ломоносовим».
В університеті працювали два відомі професори математики - Тимофій Федорович Осиповський (1765-1832) та його учень, академік Петербурзької Академії наук та кількох іноземних академій Михайло Васильович Остроградський (24.09.1801-1.01.1861). У 1813 р. Т.Ф.Осиповський став ректором університету. Виданий ним у Петербурзі тритомний «Курс математики» протягом кількох десятиліть служив вітчизняним підручником з цієї важливої галузі.
В університеті були викладачами: відомий письменник Петро Гулак-Артемовський (1790-1865), історики Микола Іванович Костомаров (1817-1885) та з 1882 р. - Дмитро Іванович Багалій (18571932).
З Харківським університетом пов’язане й ім’я відомого філолога- славіста, професора Ізмаїла Івановича Срезневського (1812-1880). Крім педагогічної, І.Срезневський займався науковою роботою. В 1833-1838 рр. він видавав у Харкові «Запорожскую старину» - фольклорну й історико-літературну збірку, яка була дуже популярною на той час. Всього вийшло 6 книг. Тут вміщено історичні пісні й думи KVI-KVR! ст., уривки козацьких літописів, переказів, уривки з «Історії Русів». Крім того, І.Срезневський включив до збірки і свої статті й стилізації під фольклор. Він же першим виступив в 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава.
Український фольклор, зібраний І.Срезневським, зацікавив Миколу Васильовича Гоголя (1809-1852), який мріяв тоді написати історію України. Високо цінував публікації молодого вченого Михайло Олександрович Максимович (1804-1873), який постійно з ним листувався. Своє захоплення збірником «Запорожская старина» висловив в листі до П.Корольова 22.05.1842 р. Т.Г.Шевченко: «Лежу п’яту добу і читаю «Старину», добра книга, дякую вам і Срезневсь- кому. Я думаю дещо з неї зробити, якщо здоровий буду, там багато такого, від чого навіть облизуєшся, дякую вам».
Російський Харківський університет став не просто науково- освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідником, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національно-культурного відродження
XVIII - початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Харкові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-художній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник», який проголосив своїм девізом: «Сприяти всебічному піднесенню науки й літератури». Часопис першим започаткував друкування українською мовою. Він радив широко її використовувати на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вчених, які, «можливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи». В січні 1816 р. почав виходити перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский Демокрит».
Заснування першого у Східній Україні університету, видання перших українських журналів, діяльність найвизначніших культурних сил того часу сприяли тому, що на початку XIX ст. Харків став найбільшим культурним центром в Україні.
У Києві єдиним вищим навчальним закладом до 1834 р. була духовна академія, відкрита в 1819 р. у Братському монастирі, де до 1817 р. існувала Києво-Могилянська академія. Київська духовна академія проіснувала 100 років. На початку 1920 р. зі встановленням радянської влади вона була ліквідована. Багато її випускників не залишалися на церковній службі, а влаштовувалися працювати до світських установ. Деякі з них стали відомими діячами української культури: письменник І.С.Нечуй-Левицький (1838-1918), композитор П.Є.Козицький (1893-1960), хоровий диригент і композитор О.А.Кошиць (1875-1944), академік ВУАН К.Г.Воблий (1876-1947), академік УАН М.І.Петров (1840-1921).
Справа заснування університету в Києві затягнулася на декілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої традиційні впливи на Правобережній Україні. Лише після придушення польського повстання 1830 р. відбулося відкриття в «Південно-Західному краї» російського університету. Це набуло великого політичного звучання. Київський університет було відкрито 15 липня 1834 р. замість польського ліцею, переведеного з Кременця, під офіційною назвою «Університет св. Володимира». За сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської національності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українського національно-культурного відродження.
Спочатку університет мав у своєму складі два факультети - філософський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет. Студентський контингент в університеті протягом 1834-1841 рр. збільшився з 62 до 651 чоловік. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців. У 1860 р. при університеті засновано дворічні педагогічні курси для підготовки вчителів.
До 1842 р. університет, не маючи власного приміщення, містився на Печорську в кількох приватних будинках. В 1842 р. він був переведений у нове приміщення, побудоване в стилі російського класицизму за проектом і під керівництвом архітектора, академіка Вікентія Івановича Беретті (1781-1842).
Першим ректором Київського університету став професор М.О.Максимович - вчений-енциклопедист, природознавець, історик, фольклорист і літературознавець, друг М.В.Гоголя і Т.Г.Шевченка.
До Києва М.Максимович працював професором кафедри ботаніки в Московському університеті. Відома його двотомна книга «Основи ботаніки». Крім того, М.Максимович був пристрасним шанувальником історії та культури українського народу. Він стояв біля витоків української фольклористики, яку, по суті, започаткував своїми фольклористичними працями («Малоросійські пісні», 1827 р.; «Українські народні пісні», 1834 р.; «Збірник українських пісень», 1849 р.).
М.Максимович був ректором всього рік - в 1834-1835 рр., потім - деканом філософського факультету. В 1845 р. він пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівка під Каневом.
На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей, заснований 1 травня 1817 р. в Одесі і названий в честь герцога А.Е.Рішельє дю Плессі - градоначальника Одеси і генерал-губернатора Новоросійського краю (1803-1814). До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою.
Стан пореформеної країни гостро потребував створення на Півдні України вищого навчального закладу. Крім фінансових проблем, існували й інші. Одна з них була висловлена міністром освіти: «...Далекоглядність уряду вимагає ні в якому разі не створювати нових університетів у великих містах, де будь-який нагляд за студентами незрівнянно важчий і де вони перебувають під впливом дуже ненадійної частини населення». Лише в 1864 р. було прийняте рішення про заснування в Одесі Новоросійського університету, який було відкрито 1 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У 1875 р. засновано університет у Чернівцях.
4 серпня 1820 р. Гімназію вищих наук було засновано в Ніжині. Кошти на це виділив російський державний діяч, виходець з України, сенатор, граф Ілля Безбородько (27.02.1756-15.06.1815). Першим і другим директорами цього навчального закладу стали українські вчені, вихідці із Закарпаття, які виїхали до Росії, - Василь Григорович Кукольник та Іван Семенович Орлай, які були директорами: перший - п’ять місяців, другий - п’ять років. За час їхнього керівництва кількість учнів Гімназії зросла з 25 до 250. В 1828 р. Гімназію закінчив М.В.Гоголь. Крім нього, в ній здобув освіту інший письменник - Є.П.Гребінка.
Особливо теплими й зворушливими були стосунки І.Орлая з М.Гоголем, який про свого директора часто писав батькам. З останніми
І.Орлай був особисто знайомий, листувався з ними. Останні три роки свого життя І.Орлай був директором Рішельєвського ліцею. Помер він у лютому 1829 р.
За статутом Ніжинська гімназія мала дев’ять класів, які ділилися на три цикли. Учні старшого циклу називалися студентами і по закінченні одержували 14-й клас «табелі», як і після університету. У 1875 р. гімназія була реорганізована в історико-філологічний інститут імені князя Безбородька. В 1920 р. відбулося перетворення історико-філологічного інституту в педагогічний, а в 1939 р. йому присвоєно ім’я М.В.Гоголя.
Єдину в Росії школу бджільництва заснував у 1828 р. в с. Пальчики Конотопського повіту на Чернігівщині учитель Петро Іванович Прокопович (10.07 1775-3.04.1850), яку і очолював до кінця свого життя. П.І.Прокопович увійшов в історію як геній світового пасічництва. Він першим у світі створив його наукові підвалини. Цей український вчений-бджоляр є винахідником рамкового («втулкового») вулика, автором наукових праць з бджільництва. Крім головного предмета - бджільництва, в школі викладалися квітникарство, садівництво, шовківництво, загальноосвітні предмети: читання, письмо і арифметика в обсязі початкової школи.
У другій половині XIX ст. в Україні почала розвиватися вища технічна освіта. В 1885 р. відкрито перший в Україні Південноросійський технологічний інститут у Харкові, в 1898 р. Київський політехнічний інститут, в 1899 р. - Катеринославське вище гірниче училище (за статусом вуз). Крім того, в 1873 р. почав діяти Харківський ветеринарний інститут.
У відкритті політехнічного інституту в Києві взяли участь цукрозаводчики, які 18 лютого 1880 р. «вирішили за передплатою зібрати необхідний капітал для спорудження технічного навчального закладу. Рішення тут же було виконане, причому за передплатою було зібрано 20800 карбованців...».
Одним з найстаріших навчальних закладів України є Коростишівське педагогічне училище імені Івана Франка. 22 жовтня 1869 р. в Києві засновано вчительську семінарію Південно-Західного краю. В серпні 1873 р. її переведено до Коростишева, для чого було збудовано двоповерховий будинок. Засновником та першим директором семінарії став видатний український педагог і прогресивний діяч, колишній член Кирило-Мефодіївського братства Іван Якович Посяда.
З-поміж більш ніж двадцяти тисяч вихованців училища виділяється постать українського письменника Степана Васильченка (Панасенка), який приїхав навчатися до цього «єдиного малесенького огника для бідних здібних селянських дітей» з Ічні на Чернігівщині. Відлуння років навчання знайшло відтворення в його «Записках учителя» та оповіданні «Оксана».
В XIX ст. поборники ідеї української самостійності ніяк не могли знайти легального ґрунту для своєї роботи в Росії. Урядова політика зводилась до того, щоб не допускати ніякого українства - ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального, проводячи традиційний курс асиміляції українського населення в напрямку його русифікації. Власті ретельно слідкували за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури. Це особливо стало помітним після придушення польського повстання 1830 р. Якраз у цей час зникли залишки українських національних елементів у місцевому самоврядуванні. Було розформовано київську міську міліцію у кількості 2000 чол. Вони за традицією носили козацьку форму.
У цій тяжкій ситуації в Україні залишалася одна сила, що рятувала український народ від денаціоналізації. Цією силою була національна свідомість. Цю ідею успадкувати українські діячі XIX ст. Це позитивно вплинуло на українську культуру, сприяло її розвитку і в XIX ст.
Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847). Щодо культурно-історичного процесу, то тут братство визнавало рівні права всіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови та національної культури. Братству належала думка про особливі риси українського народу та його культури: волелюбність та природний демократизм, поетичність та віротерпимість.
Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українського народу», авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона подає в короткому викладі картини світової, слов’янської та української історії, провіщає майбутнє української землі: «І встане Україна із своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у болгар, Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті намальована Україна; «От камень, его же нє брегоша зиждущим, той бисть во главу».
Михайло Грушевський в «Очерке истории украинского народа» так оцінив історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства: „Здесь мы впервые видим попытки теоретического формирования украинской идеи в политической и общественной среде в духе прогресса и свободы».
Ідеї близькі до тих, що відстоювало братство, висувалися також славнозвісною «Руською трійцею». Це було демократично-просвітительське літературне угруповання, яке діяло протягом 1833-1837 рр. в Галичині. Утворилося воно у Львові зі студентів духовної семінарії та університету. Новоприйняті члени зобов’язувалися «чесним словом протягом всього життя працювати на користь народу і відродження національної літератури». Назва походить від кількості керівного ядра засновників (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), яких укупі їхні ж товариші прозвали «Руською (що за термінологією мови українського населення тодішньої Галичини означало «українською») трійцею».
Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866), Яків Головацький (1814-1888) стали зачинателями, засновниками української літератури на західноукраїнських землях. Головним девізом їх творчості стало твердження: «нарід руський - одне з головних поколінь слов’янських, ...русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру».
Про прагнення «Руської трійці» свідчать спогади Я.Головацького про М.Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: «Нам, молодим русинам, треба об’єднатися в гурток, вправлятися в слов’янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську писемність в Галичині». В цьому заспівувачі національного відродження в Галичині вбачали своє головне завдання, адже державною мовою в Галичині під Австрією була німецька, яку в 1867 р. замінила польська мова.
Згуртувавши навколо себе однодумців, «трійчани» почали «ходити в народ», записувати пісні та перекази, слова й вирази, вживані простими людьми. Приклад у цій справі подав Я.Головацький - студент філософського факультету Львівського університету. З портфелем, на якому латиною було написано відомий вислів, що означає: «Все моє ношу з собою», він подорожував по містечках і селах Галичини і Буковини, а згодом побував й на Закарпатті, робив фольклорні записи, фіксував власні спостереження народного побуту.
Ще далі у своїх практичних діях пішов І.Вагилевич. Виїхавши в гірські райони Галичини, він не тільки збирав фольклор, а й закликав селян до боротьби проти національного та соціального гноблення. Це не лишилося поза увагою властей - його заарештували і під конвоєм доставили додому.
В 1836 р. І.Вагилевич завершив перший у вітчизняній літературі переклад українською мовою славнозвісної давньоруської поеми «Слово о полку Ігоревім». Однак тавро політично неблагонадійного перешкодило йому опублікувати цю працю.
Такою ж прикрою була доля підготовленої в 1836 р. до друку М.Шашкевичем «Читанки для діточок в народних училах руських». Вона побачила світ в 1850 р., тобто через сім років після смерті упорядника. Читанка містила доступну для розуміння учнів інформацію про навколишній світ і державний устрій Австрійської імперії, перекази розповідей Біблії, морально-повчальні тексти народних дитячих пісень, а також описи правил окремих розваг та ігор.
М.Шашкевич першим у навчальній практиці Львівської духовної семінарії почав виголошувати офіційні промови українською мовою, а не лише латинською, польською чи німецькою, як було раніше. Крім того, діячі «Руської трійці» одночасно виголосили українською мовою релігійні проповіді в трьох церквах Львова. Все це справило величезне враження на слухачів і, як вони самі визнавали, піднесло їхній «руський дух о сто процент».
У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений членами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністровая». З нього почалася нова українська література в Західній Україні.
Він вийшов тисячним тиражем, сто примірників з якого видавець переслав з Угорщини до Відня, а решту до Львова. Однак власті наклали арешт на це видання. Вдалося врятувати лише ті двісті примірників, що упорядники встигли розпродати, подарувати різним особам і установам, а також залишити для себе.
Збірник містив фольклорний матеріал, зібраний у Галичині, і ряд власних творів з проблем історії України. У вступному слові, яке написав М.Шашкевич, прозвучав заклик до культурного та літературного відродження «русинів», духовного єднання українців Наддністрянської та Наддніпрянської України:
Вспоминайте, браття милі...
Може спомин собі дасть
Воскресити в новій силі
Руську славу, руську власть!
М.Шашкевич закликав співвітчизників уважно вивчати історичне минуле, бо з нього «взриш як твої отці, твої діди жили, що діяли, що їх веселило, що радувало, а що печалило, якеє сонце між ними сіяло, як думали, яким духом обнімали природу, окресності, світ цілий, ...що їх наділяло до сильного діяння, а що їм силу віднімало, який їх язик, яка бесіда, яка їх душа, яке серце...». У збірнику пропагувалась також ідея єдності українського народу з іншими слов’янськими народами.
Оцінюючи ідейний зміст «Русалки Дністрової», І.Франко зауважив, що «вона була на ті часи явищем наскрізь революційним. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Незважаючи на цензурну заборону, «Русалка Дністровая» поряд із «Кобзарем» Т.Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.
Головним організатором і провідним автором збірника «Русалка Дністровая», душею «Руської трійці» був М.Шашкевич - людина з неабиякими організаторськими здібностями. Лише 32 роки прожив він, але назавжди увійшов в історію української культури як будитель Галичини, зачинатель там українського письменства. Він першим почав писати літературні твори народною українською мовою. За словами І.Франка, М.Шашкевич - «поет, оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любов’ю до рідного народу і непохитно певна своєї дороги, як у мистецтві, так і в життю».
Діяльність М.Шашкевича та його соратників започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині, сприяла посиленню ідей демократії та гуманізму, пробудженню самосвідомості народу, появі й активізації прогресивних тенденцій у суспільно-політичному житті. Але видання «Русалки Дністрової» стало апогеєм діяльності «Руської трійці». Переслідувана властями, вона невдовзі розпалася. Згодом один з цих трьох піонерів національного відродження в Галичині - І.Вагилевич перейшов до прихильників полонізації, а Я.Головацький, який під час буржуазно-демократичної революції 1848-1849 рр. в Австрії обійняв посаду професора і завідувача утвореної на початку 1849 р. кафедри української мови та літератури, а згодом - ректора Львівського університету, став на позицію погодінського панславізму і виїхав до Росії, де й помер на посаді голови Віденської археографічної комісії.
Національно-культурному відродженню Галичини сприяли революційні події 1848 р. в Австрійській імперії. Тоді у Львові була створена перша українська політична організація - Головна руська (українська) рада. Вона виступила з вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини.
Головна руська рада ініціювала проведення у Львові в жовтні 1848 р. першого з’їзду діячів української культури і науки (Собор руських вчених). Згідно з рішенням з’їзду було засновано «Галицько-руську матицю» - культурно-освітнє товариство, завданням якого було піднесення освіти народу, розвиток літератури й мистецтва, видання популярних книг для народу. В роботі «матиці» активну участь брав Я.Головацький. Він друкує в 1849 р. «Три вступительнії преподаванія о русской словесности» і «Граматику руского язика», все в москвофільському дусі.
Визначними подіями стали відкриття в 1848 р. першої в Галичині української читальні в Коломиї та заснування в 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти просвітнього інституту - Народного дому у Львові. Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька». Це - перша в Галичині українська газета, яка виходила у Львові протягом 1848-1857 рр. Органом Головної руської ради газета була до 1851 р., а пізніше вона перейшла до рук «москвофілів». Правлячі кола Австрії погодились на запровадження навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. Одночасно на українську мову було переведено викладання деяких предметів у Львівському університеті.
Чільне місце в роботі Головної руської ради займало греко-католицьке духовенство, яке в умовах відсутності національної інтелігенції фактично очолило національне відродження в Галичині в кінці XVIII - першій половині XIX ст. Це духовенство у своєму середовищі зберігало кращі культурні традиції українського народу, національну самобутність, плекало мову, займалось просвітницькою діяльністю. Так, єпископ греко-католицької церкви у Перемишлі Іван Могильницький (1777-1831) у 1816 р. разом з митрополитом Михайлом Левицьким заснував «Товариство греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних на основі християнської релігії». І.Могильницький був автором першої в Галичині граматики української мови «Відомості о руском язиці», яка вийшла у світ у 1829 р. Отже, із засобу полонізації й покатоличення українців, як Українська греко-католицька церква була задумана західними ініціаторами Берестейської церковної унії, вона у ХVIІІ-XIX ст. поступово перетворилася в українську національну церкву.
На Закарпатті процес українського культурно-національного відродження започаткували так звані народні будителі - культурно- політичні діячі кінця XVIII - першої половини XIX ст. - І.Базилович, О.Духнович, М.Лучкай, А.Добрянський. Вони ставили за мету збуджувати в масах українську національну свідомість шляхом впровадження української мови в усі ланки освітньої мережі, пресу, літературу, сприяли розширенню зв’язків краю з Галичиною та Наддніпрянською Україною.
Серед закарпатських будителів найпомітніше місце займав культурний діяч із Пряшівщини, педагог, письменник, публіцист, канонік Пряшівської єпархії Олександр Духнович (1803-1865). У будапештській, віденській, галицькій, київській пресі він публікував праці з етнографії та фольклористики закарпатських українців, створив для них шкільні підручники з граматики, географії, народної педагогіки, а також три випуски відомого альманаху «Поздравление русинов» (1850-1852).
На Закарпатті були дуже популярними пісні О.Духновича - «Я русин був, єсьм і буду», що співалася замість гімну, та «Подкарпатськії русини» - гімн закарпатоукраїнців в 1919-1938 рр. У 1850 р. О.Дух- нович заснував культурно-освітнє товариство «Литературное заве- деніе Пряшовское», видав катехізис, молитовник, написав драму народною мовою «Добродітель перевищає богатство».
Визначною подією в культурному житті Закарпаття став вихід у світ букваря - підручника для народних шкіл «Книжица читальная для начинающих». Це була перша на Закарпатті книга, написана для народу народною мовою. Вона здобула велику популярність у краї, витримала кілька видань і була важливим засобом протидії політиці мадяризації щодо закарпатських українців.
В другій половині XIX ст. національно свідома частина української інтелігенції почала об’єднуватись в громади, які займались національно-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу входили Микола Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, Василь Білозерський (1825-1899). Їй судилося стати зачинателькою так званого громадівського руху, який в Україні під владою Російської імперії майже до кінця XIX ст. становив основу розвитку українського національного відродження.
На зламі 50-60-х років XIX ст. Петербурзька громада, поповнившись студентською молоддю, зросла майже до 60 осіб. За підтримки поміщиків-українофілів Василя Тарновського (Старшого) й Григорія Ґалаґана було організоване видання творів українських письменників. У Петербурзі вийшли у світ «Записки о Южной Руси» і «Чорна рада» П.Куліша, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Кобзар» Т.Шевченка, альманах «Хата». За ініціативою Петербурзької громади було створено спеціальний фонд з добровільних пожертвувань для видання українських навчальних посібників та науково-популярної літератури.
П.Куліш, М.Костомаров, В.Білозерський, Олександр Кістяківсь- кий (1833-1885) стали засновниками і провідними діячами громадсько-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» - першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою. «Основа» виходила у Петербурзі з січня 1861 р. до жовтня 1862 р. Безпосередню участь у підготовці цього видання брав Т.Шевченко. Журнал відстоював розвиток української національної культури, в тому числі мови й літератури, історії, етнографії, фольклору, друкував твори українських письменників, історичні праці та документи, літературну критику й публіцистику, праці на педагогічні, мовні, музикознавчі, суспільні теми, спогади, щоденники. В «Основі» було надруковано понад 70 творів Т.Шевченка. Серед авторів журналу були П.Куліш, Марко Вовчок,
С.Руданський, Л.Глібов, А.Свидницький та інші українські письменники. На його сторінках друкували свої твори М.Костомаров, Володимир Антонович (1834-1908), Тадей Рильський (2.01.18411902), Павло Житецький (1836-1911), Павло Чубинський (18391884). Не одержавши від властей офіційного дозволу на продовження свого існування, журнал «Основа» - цей перший друкований орган українського національно-культурного руху - перестав виходити у світ, але в історії українського національного відродження він залишив помітний слід.
Крім «Основи», петербурзька громада видавала так звані «метелики» - маленькі книжечки з творами найбільших тодішніх та дотогочасннх українських письменників. У цій справі найбільше зробив П.Куліш. Він протягом трьох років видав 40 книжечок-«метеликів» під загальною назвою «Сільська бібліотека». В них були надруковані твори Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Квітки-Основ’яненка, Мордовця, Ганни Барвінок, Стороженка та ін.
В 1861 р. виникла громада в Києві. Вона складалася із студентів- українців. Серед них - П.Чубинський, П.Житецький, В.Антонович, Т.Рильський - батько видатного українського поета. Громадівці видавали підручники і твори українських письменників, організовували українські концерти і вистави, поширювали освіту, засновували і працювали в недільних школах.
Одну з перших в Росії недільних шкіл було відкрито 11 жовтня 1859 р. в Києві на Подолі. Дозвіл на це дав попечитель, куратор Київського учбового округу (1858-1861) М.І.Пирогов (1810-1881). Вчений і гуманіст, великий хірург, що в роки Кримської війни вперше здійснив операції з анестезією, він сприяв розвитку освітянського руху в Україні, підтримував гуманні та прогресивні починання в педагогічній справі. За це царський уряд звільнив М.Пирогова з посади і відсторонив його від педагогічної роботи. Похований М. Пирогов у Вінниці, де знаходяться його музей-садиба і мавзолей.
Пізніше школи на зразок київської почали створюватись в багатьох містах і селах України. Про масштаби цієї діяльності свідчить хоча б той факт, що вже на початку 1860 р. тільки в Печорській, Подільській та Новостроєнській чоловічих недільних школах Києва, в яких учителювали київські громадівці, навчалося близько 1500 учнів. З 1859 р. популярність цих навчальних закладів стрімко зростала.
Навчання в недільних школах проводилось по неділях та у святкові дні. Учнями були спочатку діти, а потім і дорослі. Школи мали благодійний характер, учителі не одержували платні, а на шкільні витрати жертвували гроші приватні особи. Навчання в цих школах здебільшого велося українською мовою.
У лютому 1861 р. київські студенти заснували щоденну школу для дорослих. Заняття в ній проводилися в аудиторіях університету св. Володимира. Активну викладацьку діяльність тут проводив студент історико-філологічного факультету О.С.Лашкевич. Крім того, він і гурт його однодумців утримували також недільну школу, де на повне забезпечення приймалися селянські хлопчики, яких готували до вчителювання на селі.
Т.Шевченко восени 1860 р. написав у Петербурзі для народних шкіл «Букварь южнорусский» і мав намір створити серію підручників - «Лічбу», «Етнографію», «Географію», «Історію», але це він не встиг здійснити.
В Києві у 60-х роках XIX ст. почався рух хлопоманів. Таку назву з боку польських аристократів і московських публіцистів одержали студенти Київського університету, в основному польського походження, яких мучило сумління усвідомленням того, що польські пани століттями гнобили селян. Сам термін «хлопомани» означає бажання зблизитися з простим людом - хлопами. Хлопомани розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг і дотримувалися українських звичаїв.
Свою кінцеву, стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Розпочати здійснення цих задумів вони вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної свідомості.
Хлопомани дійшли висновку, що «соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності». Вони вирішили пізнати народ, його психологію, світогляд, традиції шляхом особистих спостережень і з цією метою, переодягшись у селянське вбрання, вирушили під час літніх вакацій у подорож по українських селах. За три такі походи вони обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, значну частину
Катеринославщини та Херсонщини. Безперечний лідер хлопоманів В.Антонович вбачав позитивний результат цих подорожей в тому, що вони дали їм змогу познайомитися доволі добре з народним світоглядом.
Окрім подорожей по Україні, хлопомани влаштовували маніфестації на честь Т.Шевченка, різні зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі».
Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з польським суспільством, проголосили себе українцями і вступили до київської громади, поринувши у справу просвіти селянства, їхні почуття обов’язку перед народом відображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що користуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому, щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його власні потреби й стати здатним задовольнити їх... Народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».
У відповідь на звинувачення поляків у зраді В.Антонович, нащадок давньої родини української шляхти, опублікував в журналі «Основа» свою знамениту «Оповідь». У ній він доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або повернутися до українського народу й самовіддано працювати на його благо, намагатися компенсувати йому кривди столітнього гноблення, або ж лишитися незмінними паразитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можливість, В.Антонович став славетним істориком України, довічним-народовцем, визначним провідником українського руху.
Такий підйом національно-культурного відродження йшов врозріз з русифікаторською політикою царського уряду. Царські чиновники доводили, що недільні школи - це, по суті, зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Військовий міністр Дмитро Мілютін попереджав царя про наміри хлопоманів нібито утворити самостійну українську державу. Тому реакція царизму не забарилася. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв видав циркуляр - таємне розпорядження царського уряду, схвалене російським імператором, - про заборону української мови. Поза законом фактично була поставлена українська література.
«Давно вже йдуть суперечки в нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури...», - писав міністр внутрішніх справ і, лицемірно посилаючись на якусь міфічну «більшість малоросіян», категорично стверджував: «Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і бути не може...». Свою жандармську категоричність він обґрунтував так: «Наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі; що загальноросійська мова також зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть більш зрозуміліша...».
Противники підходу до української мови як до «південно-руського наріччя» звинувачувалися в «сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії». Щодо друкування книг українською мовою цим циркуляром цензурному відомству було дано розпорядження, «щоб до друку дозволялися тільки такі твори цією мовою, які належать до красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так і навчальних, і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити».
Проте царська цензура під різноманітними приводами обмежувала також і друкування художньої літератури. Тому з 1863 р. видання книжок українського мовою в межах Російської імперії майже припинилося. У 1864 р. вийшло 12 назв, у 1865 - п’ять, у 1867-1869 рр. - по дві назви на рік.
Поява циркуляру Валуєва відбивала страх царського уряду перед зростанням національної свідомості серед інтелігенції, згуртованої у громадах, перед поширенням визвольних ідей. Цим циркуляром, за висловом видатного діяча та історика культури України Івана Огієнка, на українську літературу, науку, культуру накладали важкі пута, а українську інтелігенцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою. Офіційна заборона циркуляром української мови в школі призвела до того, що недільні школи було всюди закрито.
Доречно пригадати в цьому зв’язку слова великого німецького філософа Гегеля (1770-1831): «Один із вищих факторів освіти - говорити своєю мовою». А французький просвітитель Монтеск’є (1689-1755) писав, що доти, доки підкорений народ не втратив своєї мови, - ще є надія.
Максим Рильський в одній із своїх поезій так писав про долю української мови за часів царизму:
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
Її, як дух степів, гарячу,
І осліпити, й повести
На чорні торжища, незрячу.
Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В’язнили, кидали за грати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний, —
Але свій дух велично гідний
Як житнє зерно берегла.
Ще до появи циркуляра Валуєва припинили свою діяльність громади. Громадівців звинуватили в антидержавній діяльності. За цим послідували адміністративні заслання. Павла Чубинського, наприклад, в 1862 р. вислали з Києва до Архангельської губернії.
Діяльність громад відновилася на початку 70-х років. Центром національно-культурної роботи у 70-90-х роках стала київська - пізніше так звана Стара - громада. До її складу входили визначні наукові й культурні діячі: В.Антонович, який очолював громаду, Михайло Драгоманов (1841-1895), Микола Зібер (1844-1888), Федір Вовк (1847-1918), П.Чубинський, Олександр Кониський (18361900), Сергій Подолинський (1850-1891), Олександр Русов (18471915), І.Нечуй-Левицький.
Стара громада дістала таку назву, аби відрізнити її старших і досвідчених членів, яких налічувалося близько 70, від нових громад, що також з’являлися й складалися переважно із студентів. Громадівці знову зосередилися на неполітичній діяльності.
З ініціативи членів громади в 1873 р. був заснований осередок української думки і науки - Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства. Це була перша легальна організація в галузі українознавства. Її головою обрали Г.Ґалаґана, а секретарем - П.Чубинського, який відбувши за «українофільство» семирічне архангельське заслання, повернувся в Україну. За кілька років були підготовлені два томи «Записок» цього Товариства, проведено археологічний з’їзд, одноденний перепис населення Києва, створено наукову бібліотеку, етнографічний музей.
На початку 70-х років П.Чубинський очолив науково-дослідну експедицію для збирання етнографічно-статистичних відомостей на території Правобережної України. Зібраний матеріал ліг в основу виданого у 1872-1873 рр. у Петербурзі за редакцією П.Чубинського семитомника праць експедиції «Труды этнографическо-статистической зкепедиции в Западно-Русский край». За оцінкою І.Франка, це - «жива картина життя і побуту українського народу з його звичаями, характером, світоглядом, з його радістю і безмірною тугою, в них передана жива мова, якою народ краще всього сам за себе говорить». «Труди» здобули міжнародне визнання - були відзначені Золотою медаллю у 1875 р. на міжнародному конгресі в Парижі, Золотою медаллю Російського Географічного товариства, премією Російської Академії наук. За працю «Исторические песни малороссийского народа» академія присудила премію В.Антоновичу і М.Драгоманову.
У Києві склався сильний науковий центр з українознавства, проводились археологічні конгреси, видавались праці світового значення.
Але в 1876 р., за влучним висловом історика, на культурному полі України знову «запахло порохом». Репресії, які почалися в 1875 р., особливо посилилися після Емського акту 1876 р.. Таку назву дістав таємний указ, який підписав російський імператор Олександр II 18 (30) травня 1876 р. в м. Емс, у Німеччині, поблизу Вісбадена. Емсь- кий акт був витриманий в дусі циркуляра Валуєва. Він став подальшим кроком політики національного гноблення українського народу, переслідування його культури.
Емський акт забороняв ввіз у межі Російської імперії без дозволу «будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі», друкування та видання в імперії «оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі», крім історичних документів, пам’яток, із додержанням правопису оригіналів, творів красного письменства з користуванням тільки загальноприйнятим російським правописом. Емським актом заборонялися також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот». На інші мови почали перекладати навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрах.
На підставі Емського акту було розпущено громади, припинив діяльність Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства в Києві, припинилося видання прихильної до українців газети «Киевский телеграф», яка фактично була друкованим органом київської громади в 1874-1875 рр. Наслідком Емського акту було й те, що в 1877 р. не було надруковано жодної української книжки.
Окремий пункт Емського акту стосувався персонально М.Драгоманова й П.Чубинського. Їм було заборонено жити в Україні. М.Драгоманова й М.Зібера було усунуто з Київського університету і в 1876 р. вони, а також Ф.Вовк й С.Подолинський, виїхали за кордон. П.Чубинського було вдруге вислано і він працював у адмірала Посьета в міністерстві шляхів сполучення в Петербурзі.
Ставши одним з проявів русифікаторської політики російського царизму щодо України, Емський акт гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.
В історії української культури XIX ст. чільне місце посідає М.П. Драгоманов - один з лідерів Старої громади, її провідний діяч. Це - великий мислитель, будитель свободи, постать світового масштабу. Він - великою мірою предтеча, духовний попередник сьогоднішньої незалежної та демократичної України. Багато що в нинішньому розвитку України він передбачив ще понад 100 років тому. М.Драгоманов є започатковувачем українського соціалістичного руху, але його погляди великою мірою відрізнялися від марксистських. Тому ім’я його або замовчувалось, або піддавалось незаслуженій критиці.
Перу М.Драгоманова належить чимало творів: «Про українських козаків, татар і турків», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Історична Польща і великоруська демократія», «Лібералізм і земство в Росії».
Народився майбутній вчений у місті Гадячі під Полтавою в небагатій дворянській сім’ї. Батько М.Драгоманова вів свій рід від козацького старшини часів Гетьманщини. Національні традиції в сім’ї дотримувались, однак вони все ж були в тіні космополітичного лібералізму батька - людини виключно освіченої та ерудованої. Після навчання в Галицькому повітовому училищі та Полтавській гімназії М.Драгоманов закінчує в 1863 р. історико-філологічний факультет Київського університету, де одержує в 1864 р. право викладати після захисту дисертації на тему «Імператор Тиберій». Тут він спочатку працює приват-доцентом, а з 1870 р. - доцентом кафедри всесвітньої історії, читаючи курс стародавньої історії Сходу, Греції та Риму. В 1870-1873 рр. проходив стажування у Львові, Празі, Гейдельберзі, Цюріху, Відні, Флоренції.
Талановитий педагог-шестидесятник, просвітитель М.Драгоманов в умовах русифікації послідовно утверджував, відстоював права українців на освіту рідною мовою. З цією думкою він виступив ще будучи студентом Київського університету, коли став одним з організаторів та громадських учителів безплатних недільних шкіл. За М.Драгомановим, освіту в народних школах слід розпочинати зрозумілою материнською мовою і лише потім переходити до вивчення мови російської. Зацікавленість українськими справами привела М.Драгоманова до Старої громади. Разом з іншими громадівцями він проводить активну наукову та культурну діяльність, займається етнографічними та фольклористичними дослідженнями. Водночас в російській періодиці він здобуває популярність завдяки серії статей, де з’ясовується ставлення представників української прогресивної громадськості до зовнішньої та внутрішньої політики Російської імперії.
М.Драгоманов виступив на захист української культури від політики самодержавного уряду, а також російського і польського шовінізму. Разом з тим він прагнув очистити цю культуру від національної обмеженості, а головне - відірваності від інтересів і потреб народу.
М.Драгоманов став однією з перших жертв хвилі репресій проти українського руху, що знайшла завершення в Емському акті 1876 р. За любов до України за особистим наказом Олександра II в 1875 р. його звільнили з Київського університету і він змушений був у 1876 р. назавжди виїхати за кордон.
Перед тим, як залишити Київ, М.Драгоманов домовився зі Старою громадою про видання за її фінансової підтримки за кордоном журналу, присвяченого українським проблемам. З цією метою у Женеві він організував вільну українську друкарню і почав випускати перший український політичний журнал «Громада» (1878-1882), тобто дав українству вільну демократичну пресу. Вона публікувала те, що не могло вийти у світ на пригнобленій Російською імперією Україні. В цьому йому допомагали соціолог С.Подолинський і український письменник з Галичини Михайло Павлик.
Завдяки М.Драгоманову Європа дізнавалася про Україну. В 1878 р. на Паризькому світовому літературному конгресі він зробив доповідь про заборонену царським урядом українську літературу, різко засудивши Емський акт. Цю доповідь М.Драгоманов вручив президентові та віце-президентові конгресу - Віктору Гюго та І.С.Тургенєву, одержав підтримку найавторитетніших діячів світової літератури. У своїх виданнях про Україну він писав різними європейськими мовами.
Успадкувавши кращі традиції Кирило-Мефодіївського товариства, М.Драгоманов виступав за надання автономії та самоврядування всім слов’янським народам, у тому числі й українському. Він писав, що необхідно передусім проголосити й забезпечити громадянські свободи - особи, друку, зібрань, совісті, науки, освіти, театру, рівноправності та недоторканності національностей, національної мови.
Погляди М.Драгоманова у розв’язанні національного питання ґрунтувались на федералістичних позиціях. Він не виступав за відокремлення України від Росії, а вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Одночасно у статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На його думку, українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, - писав він, - як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу. Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».
М.Драгоманов вважається засновником українознавства у світовій науці. Аналіз його наукових та публіцистичних робіт з проблем держави, суспільства, особистості дає підстави назвати М.Драгоманова першим українським політологом.
За визначенням І.Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов: «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня.
Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка М.Драгоманова - могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця. Як свого часу Т.Шевченко зробив українську культуру європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу українського народу, так і М.Драгоманов підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.
Поряд з національними проблемами на сторінках «Громади» М.Драгоманов все частіше пропагував й радикальні соціалістичні ідеї. Це призвело в 1885 р. до розриву між ним і більш консервативними київськими українофілами. Журнал припинив своє існування. З 1889 р. й до смерті М.Драгоманов працював професором кафедри загальної історії Софійського університету - першого вищого навчального закладу молодої Болгарської держави. Помер і похований у Софії на католицькому кладовищі.
Важливим здобутком Старої громади, яка продовжувала існувати підпільно, нелегально, стала наукова українознавча праця, очолена В.Антоновичем і зосереджена переважно навколо журналу «Киевская старина» - історико-етнографічного і белетристичного щомісячника, який видавався у Києві майже чверть століття (з 1882 р. до 1907 р.). Це був перший в Україні науковий історичний часопис, який виходив російською мовою. Михайло Грушевський назвав його справжньою енциклопедією українознавства. На сторінках журналу друкувалися відомі історики: Володимир Антонович, Михайло Гру- шевський, Михайло Драгоманов, Дмитро Яворницький, Олександр Лазаревський, Дмитро Баталій, Олександра Єфименко, Микола Василенко; літературознавці: Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Володимир Науменко, Василь Горленко; мовознавці: Кость Михальчук, Агатангел Кримський, Олександр Потебня, Микола Сумцов; письменники: Іван Франко, Панас Мирний, Борис Грінченко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський та багато інших.
Автори журналу в умовах жорстокої русифікаційної політики висловлювали свої погляди мовою науки, доводячи історичними фактами закономірність існування і розвитку українського народу з самобутньою культурою і традиціями.
Розквіт «Киевской старини» пов’язаний з діяльністю Володимира Науменка (1852-1919), якого М.Грушевський назвав серед «заслужених для української науки і українознавства діячів». Він впродовж десяти років (1897-1906) редагував журнал, а потім був і його видавцем. Саме з його ініціативи в 1897 р. редакція одержала дозвіл на публікацію художніх творів українською мовою. Тоді ж при редакції було засновано українську друкарню, а через два роки, в 1899 р., було відкрито ще один український осередок - книгарню «Киевской старины». В 1907 р. «Киевскую старину» було перетворено на громадсько-політичний і літературний журнал «Україна», який проіснував лише один рік, а потім самоліквідувався.
У 1992 р. естафету свого попередника прийняла редакція історичного науково-популярного та літературного часопису українською мовою під назвою «Київська старовина».
Стара громада виступила ініціатором створення словника української мови і доручила це відомому письменнику, публіцисту, фольклористу і мовознавцю Борису Грінченку (1863-1910). Він став упорядником і редактором «Словаря української мови» в 4-х томах (68 тисяч слів), за який йому присудили премію Російської академії наук. Головним критерієм для Б.Грінченка як одного з найвизначніших представників українського народництва було розуміння вислову селянином. Б.Грінченко виступав за повсякденну культурницьку роботу, за оволодіння народом культури, за подолання роз’єднаності між народом - селянством та інтелігенцією.
У XIX - на початку XX ст. діяла і давала плоди священна традиція українського меценатства. В цей час знайшлися люди - українські патріоти, які, власне, відродили, продовжили ті традиції, що започаткували К.Острозький, Г.Гулевичівна, П.Сагайдачний, П.Могила, І.Мазепа. Одним з перших українських цукрозаводчиків і меценатів був Федір Симиренко (1791-1867). Багатьма добродійними, доброчинними справами уславилися вже згадувані В.Тарновський і Г.Ґалаґан, Микола Терещенко (1819-1903), київський цукрозаводчик Василь Симиренко (1831-1915), Євген Чикаленко (1861-1929), Микола Аркас (1853-1909), Богдан Ханенко (18481917). Матеріальна підтримка ними діячів української культури, багатьох культурницьких починань є яскравим виявом їхніх патріотичних почуттів, найщирішого ставлення до справ національного відродження України, української культури.
В.Тарновський (Старший) ще в 1840 р. фінансував перший випуск «Кобзаря» Т.Шевченка.
Родина Терещенків на меценатство витратила близько 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба - «Прагнути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва. Ця родина фінансово утримувала Київську малювальну школу. Дочка М.Терещенка Варвара була одружена з Б.Ханенком. Виконуючи заповіт чоловіка, вона передала в дарунок Києву свій особняк і величезну колекцію творів живопису. Зараз це - Музей західного і східного мистецтва.
Григорій Ґалаґан (15.08.1819-25.09.1888) в пам’ять про померлого єдиного сина Павла заснував колегію Павла Ґалаґана в Києві (1871), закриту російським урядом в 1916 р., пожертвував свій маєток у с. Дігтярі для ремісничого училища (1876). Завдяки йому в Прилуках було відкрито чоловічу й жіночу гімназії. Працюючи головою Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства і співробітником Київської археографічної комісії, надавав допомогу цим організаціям. Разом з В.Симиренком, В.Тарновським (Молодшим) матеріально підтримував журнал «Киевская старина». За згадками і записами відомого громадського і культурного діяча, редактора «Киевской старины» В.П.Науменка, В.Симиренко був постійним жертводавцем журналу, щорічно перераховував на його потреби 1000 крб. В.Тарновський (Молодший) зібрав багато рукописів та малюнків Т.Шевченка і 1897 р. подарував їх Чернігівському земству.
Переймаючись українським національним рухом, Є.Чикаленко захопився, як він сам висловився в одному з листів до М.Грушевського, «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені». Коли у Є.Чикаленка в 1895 р. померла восьмирічна донька Євгенія, він вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі і таким чином вшанувати її пам’ять. Спочатку Є.Чикаленко вніс у редакцію журналу «Киевская старина» одну тисячу карбованців як премію за найкраще написану популярну історію України.
Він весь час підтримував літературні таланти України. У 1902 р. Є.Чикаленко став літературним «хрещеним батьком» В.Винниченка, який тільки починав свою письменницьку діяльність, всебічно сприяючи виданню його творів. Серед тих, хто отримував Чикаленкову допомогу, були: А.Тесленко, М.Коцюбинський, О.Олесь, С.Васильченко, М.Вороний та інші. Є.Чикаленко взяв на себе оплату авторських гонорарів у журналі «Киевская старина», підтримуючи таким чином Б.Грінченка, Д.Яворницького, М.Коцюбинського.
Матеріали особистого архіву Миколи Аркаса свідчать про його велику й безкорисливу матеріальну підтримку багатьох діячів української культури, і насамперед М.Лисенка, В.Доманицького, Ф.Матушевського, В.Винниченка, Б.Грінченка та багатьох інших. Листувався М.Аркас з Гнатом Хоткевичем, матеріально підтримував видання його школи гри на бандурі. Прохань про допомогу було так багато, що в одному із своїх листів М.Аркас скаржився: «Велике лихо уславитись заможним чоловіком, а в дійсності не мати зайвої копійки».
Відомою українською меценаткою та громадською діячкою була Єлизавета Іванівна Скоропадська (1832-1890) - тітка гетьмана Павла Скоропадського і дружина Лева Милорадовича - сина відомого українського історика Г.Милорадовича. Своїми пожертвами вона підгримувала українські видання та недільні школи, жіночу гімназію в Полтаві. На свої кошти Є.Скоропадська заснувала школу в с. Рибці поблизу Полтави. Після заборони видань українською мовою у Російській імперії меценатка пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині, зокрема на товариство «Просвіта» та журнал «Правда». З 1878 р. вона очолювала Полтавське філантропічне товариство.
В Галичині, яка продовжувала знаходитись в імперії Габсбургів, в 60-х роках почався новий виток народного руху. Але він проходив уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австро-угорського дуалізму. В ряди українського національного руху вступило молоде покоління інтелігенції - вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти. Вони започаткували новий, так званий народовський напрям національного руху, який орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.
В 1861 р. у Львові, а в 1869 р. в Чернівцях було створене культурно-просвітнє товариство «Руська бесіда». У Львові це зробив український культурний діяч Юліан Григорович Лавровський (18211873). Товариство організовувало переважно по селах бібліотеки, читальні, клуби, хори, театральні аматорські гуртки, видавало науково-популярну та художню літературу, народні календарі, часописи. Так, в 1862 р. у Львові почав виходити перший в Галичині український громадсько-політичний часопис - тижневик «Вечорниці».
В XIX ст. в Галичині виникають просвіти. Основна їхня мета - масове поширення освіти і національної свідомості серед українського народу. Просвіти сприяли, боролись, виступали за соборність та державність України. Вони організовувати бібліотеки, народні музеї, читальні, самодіяльні хори, театри, видавали газети, підручники, популяризували твори Т.Шевченка та інших письменників, відкривали школи, курси для неграмотних.
Найбільш значною стала львівська просвіта, заснована 8 грудня 1868 р. заходами народовців на чолі з одним із своїх лідерів композитором, музичним діячем, літератором Анатолем Климентовичем Вахнянином, який до 1870 р. був її першим головою. Це - перша просвіта в Україні. Звідси бере свій початок просвітянський рух. У творенні та діяльності просвіт брали участь Юрій Федькович, Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Липа, Микола Аркас, Іван Огієнко, Микола Лисенко, Леся Українка, митрополит Андрій Шептицький. Почесними членами просвіти, крім
А.Вахнянина, Б.Грінченка, М.Лисенка, І.Франка, Ю.Федьковича, були Володимир Антонович, Павло Житецький, Олександр Кониський, Іван Нечуй-Левицький, Іван Пулюй, Михайло Старицький, Василь Тарновський, Володимир Гнатюк, Євген Чикаленко, Михайло Грушевський, Богдан Лепкий, Софія Русова, Степан Смаль-Стоцький, Василь Стефаник. У просвітянських виданнях друкуватися І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, Дмитро Дорошенко (1882-1915). А.Вахнянин був організатором першого в Галичині концерту, присвяченого пам’яті Т.Шевченка (1864).
В 1905 р. українська інтелігенція почата створювати просвіти у Східній Україні на зразок західноукраїнських. Перші просвітні організації виникли у Катеринославі, Одесі, потім - у Києві. Житомирі, Кам’янці-Подільському. Житомирська просвіта була тісно зв’язана з волинським товариством боротьби з неписьменністю, яке існувало з 1901 р. У Житомирі просвіта вимагала для українського народу програм у галузі української мови.
Заходами Михайла Коцюбинського та Іллі Шрага в 1908 р. засновано просвіту у Чернігові, заходами Миколи Аркаса - у Миколаєві. Просвітянський рух ширився і по інших територіях Російської імперії, заселених українцями: на Кубані, в Новочеркаську, в Баку й Владивостоці. Але після 1907 р. царський уряд заборонив діяльність майже всіх українських просвіт.
В Галичині ж просвіти продовжували діяти. Вони там проіснували аж до 1939 р. На початок війни 1914 р. 75% українських населених пунктів Галичини мали свої читальні (не було їх тільки у невеличких селах і хуторах), 15% з них мали власні будинки (Народні доми), працювали аматорські драматичні театри, хори, читальні-бібліотеки. Завдяки підтримці митрополита уніатської церкви Андрія Шептицького у Львові засновано український національний музей (1913).
Здійснювались також спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були засновані гімнастичні товариства під назвою «Сокіл» і «Січ».
У Галичині стали традиційними щорічні відзначення шевченківських днів, які перетворилися у національне свято українців. Особливо широко були відзначені 50-річчя від дня смерті у 1911 р. і 100-річчя від дня народження Кобзаря у 1914 р. У Галичині було споруджено кілька десятків пам’ятників Т.Шевченкові. Представники галицьких українців взяли участь в урочистостях в 1903 р. у Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника класику української літератури
І.П.Котляревському. Відбулося справжнє єднання українців, яких розмежовував російсько-австрійський кордон.
В Галичині, яка була підвладна Австро-Угорщині, де у 60-х роках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в конституційну монархію, чинилося менше перешкод для розвитку української культури, ніж в Наддніпрянській Україні. Галичина, за словами М.Грушевського, незважаючи на тяжкі умови власного національного життя, прийняла на себе роль центру українського руху, духовного П’ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де створювались і удосконалювались засоби національного, культурного і політико-суспільного відродження українського народу». Наддніпрянці позбавлені можливості друкувати свої літературні твори рідною мовою у себе вдома, багато друкувалися в Галичині.
Тут побачили світ твори П.Куліша, Марка Вовчка, В.Антоновича, О.Кониського, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. У Львові в 1893 р. свою першу поетичну збірку «На крилах пісень» видала Леся Українка. «Перший, - писав М. Грушевський, - оце раз за стільки віків, починається поворотний культурний рух зі східної України на західну, тим часом як перед тим, під натиском польського панування, живіші елементи з західної України відпливали на схід».
На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило Літературне товариство ім. Т.Шевченка, засноване в 1873 р. у Львові за фінансової допомоги меценатів - уже згадуваних полтавської поміщиці Єлизавети Скоропадської та цукрового барона Василя Симиренка. Є.Скоропадська, зокрема, на потреби товариства внесла 20 тисяч австрійських крон. Заснована організація ставила перед собою мету «вспомагати розвій руської словесності» шляхом видання наукових і літературних книг, журналів та вручення премій за найкращі твори. За дорученням Є.Скоропадської перший статут товариства склали колишній кирило-мефодіївець Дмитро Пильчиков і М.Драгоманов. У 1892 р. товариство набуло статусу наукової організації і відоме далі як Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Воно було, по суті, першою національною академією української науки. У товаристві працювали секції: історико-філософська, філологічна та математико-природничо-медична. До секцій входило кілька комісій. Товариство мало друкарню, бібліотеку й музей, разом з науково-дослідницькою займалось культурно-просвітницькою роботою серед населення. Товариство об’єднувало фахівців з різних галузей знань: письменників, культурних та державних діячів як Західної України, так і УРСР, Берліна, Будапешта, Відня, Ленінграда, Москви, Праги та інших наукових центрів світу. В різні роки членами товариства були В.Бехтерєв, М.Бойчук, В.Вернадський, О.Грущевський, Д.Дорошенко, С.Єфремов, О.Колесса, Ф.Колесса, А.Кримський, А.Крушельницький, Т.Масарик, І.Нечуй-Левицький, М.Павлик, В.Перетц, М.Панчишин, В.Різниченко, С.Смаль-Стоцький, К.Студинський, М.Сумцов, П.Тут- ковський, І. Франко, М.Шаповал, А.Шептицький та багато інших. Наприкінці 30-х років товариство налічувало понад 300 членів.
За час свого існування товариство видало більше як 120 томів «Записок наукового товариства імені Тараса Шевченка» і більше як 100 томів інших видань, серед яких і «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури». Товариство значно активізувало свою роботу, коли в 1897 р. його головою обрали Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934), який у 28 років в 1894 р. після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету і роботи в ньому протягом чотирьох років над магістерською дисертацією переїхав до Львова і за рекомендацією свого наукового керівника по Київському університету, професора
В.Б.Антоновича очолив кафедру «всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи» у Львівському університеті, фактично кафедру української історії. Відтоді протягом 19 років (до 1913 р.) діяльність М.Грушевського пов’язана з Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини, організацією української національної науки. «Золотою трійцею» товариства називали М.Грушевського, І.Франка та В.Гнатюка, які тривалий час очолювали відповідні напрямки українознавства: історію, мову та літературознавство, фольклор та етнографію.
Товариство, в якому М.Грушевський головував до 1913 р., заснувало у Львові «Літературно-науковий вісник» (1898-1907). У журналі працювали І. Франко, письменники В.Гнатюк і О.Маковей. Він став всеукраїнським літературним органом. На його сторінках друкувалися найкращі літературні сили України: М.Вороний, М.Коцюбинський, Леся Українка, В.Винниченко, П.Грабовський, Б.Грінченко, А.Кримський, М.Кропивницький, О.Кобилянська, О.Кониський, Б.Лепкий, О.Маковей, І.Нечуй-Левицький, О.Олесь, В.Самійленко, В.Стефаник, М.Старицький, І.Тобілевич. У 1907 р. вісник було переведено зі Львова до Києва. Редколегію очолив М.Грушевський, а до цього, за словами І. Франка, він майже 10 років був «головним співробітником, а потім головним редактором цього журналу».
Серед інших наукових видань товариства виділяються «Джерела до історії України-Русі», «Етнографічний збірник», «Матеріали до української етнології», «Студії з поля суспільних наук та статистики», «Часопись правнича». У 1897 р. вперше в історії українського народу почало виходити україномовне видання в галузі природничих наук — «Збірник математично-природничо-лікарської секції». Для інформування світової громадськості про діяльність товариства з 1890 р. регулярно виходила «Хроніка НТПГ» водночас українською та німецькою мовами.
Товариство проіснувало до січня 1940 р., коли інтегрувалося в наукові структури АН УРСР. Діяльність його продовжувалася після Другої світової війни на еміграції. Відновлене, поновило свою роботу у Львові в жовтні 1989 р.
В 1900 р. в Житомирі було створено Товариство дослідників Волині. Його очолив відомий геолог і мінералог, професор, а пізніше академік П.А.Тутковський. Товариство вивчало природні багатства краю, його економіку, історію, етнографію, геологію.
Велику роль у відродженні інтересу до наукових знань відіграло створене у 1907 р. у Києві на гребені національно-культурного руху Українське наукове товариство, що, за словами його голови М.Грушевського, «своєю метою ставило допомагати розробленню й популяризації українською мовою різних галузей науки...». Навколо товариства згуртувалися значні наукові сили та визначні вчені: М.Грушевський, В.Перетц, Б.Грінченко, Г.Павлуцький, О.Левицький,
О.Грушевський, М.Сумцов, І.Каманін, В.Модзалевський. Саме завдяки їм були закладені міцні підвалини для утворення осередку національної науки - Української Академії наук.
Створене на зразок Наукового товариства ім. Т.Шевченка Українське наукове товариство почало видавати свої записки та збірники. Та з початком Першої світової війни ці видання припинилися. З друку вийшли лише два томи своєрідної енциклопедії українознавства під назвою «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914-1915).
Важливими чинниками українського національного відродження стали узагальнюючі праці з історії України М.Грушевського. М.Грушевський повернув Україні її історію. Він здійснив головне завдання української історіографії — створив синтез українського історичного процесу, зробив систематичний виклад історії України, до нього писали фрагментарно. Завдяки М.Грушевському наявність окремої національної української історії не можна було заперечувати так само, як завдяки Т.Шевченкові — наявність окремої української мови і літератури.
Світову славу вчений здобув завдяки своїй фундаментальній дослідницькій праці «Історія України-Руси» у 10 томах і 13 книгах (1898-1936). Це — найголовніше, що є в його творчому доробку, який нараховує близько двох тисяч назв. В «Історії України-Руси» - найвидатнішому творі української наукової історіографії, взагалі, своєрідному паспорті українського народу — М.Грушевський написав систематизовану історію нації, дав історичне обґрунтування української державності й значно вплинув на державницьке виховання цілих поколінь.
Велику популярність здобули також 5-томна «Історія української літератури» (1923-1927), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911). «Початки громадянства» (1921). У своїх творах М.Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність.
Своєю історичною концепцією він відкидав класову боротьбу як рушія історії, підкреслюючи, що над усе є національні інтереси, які він ставив вище за будь-які інші мотиви політичної діяльності. М.Грушевський піднявся до розуміння ролі держави як гаранта розвитку нації.
За Грушевським, Київська держава, її право, культура були створені однією народністю - українською. М.Грушевський стверджував, що Київська Русь належить тільки історії України і аж ніяк не могла бути «колискою» українського, російського і білоруського народів. Він писав: «Історія вела ці народності здебільшого зовсім різними шляхами, які виявляли більше відмінностей, ніж подібностей. В наслідку утворилося народне самопочуття, яке відрізняє тепер, навіть цілком інстинктивно, українця від великороса, «хохла» від «кацапа», і дає себе відчувати вже на перших сторінках історії».
У діяльності М.Грушевського та його послідовників простежувався дуже важливий у всі часи постулат - чим тісніші зв’язки Наддніпрянської та Галицької України, тим ширший і активніший їх загальний розвиток.
Український культурний рух набув швидкого поширення в Наддніпрянській Україні під час першої російської революції 1905-1907 рр. Саме тоді царській уряд був змушений скасувати нарешті драконівські закони щодо українського друкованого слова. Разом з просвітами з’являється українська демократична преса. 25 листопада 1905 р. в м. Лубнах явочним порядком, не чекаючи дозволу, вийшла перша україномовна газета в царській Росії - «Хлібороб». Це була перша українська газета в Україні після заборони української преси в 1876 р. Емським указом Олександра II. Її видавав М.Шемет на кошти місцевої громади. Газета виходила тиражем 5 тисяч примірників і швидко набула популярності, але розпорядженням полтавського губернатора 20 грудня 1905 р. була заборонена.
3 31 грудня 1905 р. у Києві почала виходити перша українська щоденна газета «Громадська думка», згодом - «Рада», а з 5 січня 1906 р. в Полтаві - щотижневик «Рідний край».
В 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві з’явилося 18 українських газет і журналів. Перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися, як вже згадувалося, під назвою «Україна», проте проіснував недовго - лише до кінця 1907 р.
Україна довго перебувала осторонь світового поступу в книжковій справі, й український читач змушений був орієнтуватися на російську, польську чи австрійську книгу. Це продовжувалось доти, доки в другій половині XIX ст. спочатку на Галичині, а з перших років XX ст. й у Наддніпрянській Україні знову почалось відродження української книги, яка під пресом, забороною Емського акту - цього небувалого в історії світової культури закону - перебувала цілих тридцять років (1876-1906). Як свідчать дослідження, за 1906 рік в Україні було видано 116 українських книжок, а у 1907 р. по всій Росії вийшло у світ 156 українських книжок.
Але такий стан тривав недовго. З 1907 р. наступила хвиля реакції та нових утисків українського культурного життя. Знову закрито українську періодичну пресу, конфісковано видану літературу. В 1913 р. з 5283 книг, що вийшли в Україні, лише 176 були українськими, а з 1914 р., початку війни, було заборонено взагалі всі україномовні видання. Багато визначних українських діячів зазнали репресій. Так і не дійшло до створення шкіл та кафедр українознавства у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання лекцій українською мовою, було примушено відмовитись від цього.
Таємними інструкціями влада забороняла брати на викладацьку роботу педагогів, яких підозрювали в «мазепинстві», «сепаратизмі». Закривалися просвіти, заборонялися українські клуби і бібліотеки. У 1914 р. царський уряд заборонив святкувати соті роковини з дня народження Т.Шевченка. Це викликало хвилю обурення по всій Російській імперії.
Циркуляром П.Столипіна від 20 січня 1910 р. весь український народ зараховано до інородців, у яких відібрано всі громадянські права, зокрема право мати національні культурно-освітні організації. У згадуваному розпорядженні Столипін вказував на «невідповідність російським державним завданням створення товариств, які ставлять перед собою вузькі національно-політичні цілі, бо об’єднання на ґрунті таких національних інтересів веде до поглиблення основ національної відокремленості та роз’єднання і може спричинити наслідки, які загрожують спокоєві і безпеці». З огляду на це наказано не дозволяти товариств «инородческих». в тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони перед собою ставлять.
Столипін витлумачив політику царського уряду щодо української культури також у поясненні до заборони товариства «Українська
Хата» в Москві, де він писав: «Хотя ближайшею целью общества и является материальная поддержка, но, очевидно, главным являются культурные цели. Между тем, такая цель для украинского общества, с точки зрения русской государственной власти представляется крайне нежелательною и противоречит всем начинаниям. которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине. Исходя из того положения, что три главные отрасли восточного славянства и по происхождению, и по языку не могут не составлять одного целого, наше правительство, начиная с XVII столетия, постоянно боролось против движения, известного в наше время под наименованием украинского и олицетворяющего собою идеи возрождения прежней Украины и устройство Малорусского края на автономных национально-территориальных началах».
У 1926 р., аналізуючи культурну ситуацію в Україні в XIX - на початку XX ст., М.С.Грушевський писав: «Заборона 1876 року, що протривала без двох місяців цілих тридцять років та вивела з лав українського активу цілий ряд поколінь, була тільки найбільш яскравим і голосним явищем, - але подібних перепон, часом менш абсолютних і менш тривких, українське культурне життя за часи свого зв’язку з Москвою зазнало безліч. І вони в загальній сумі утворили таку «натуральну» для багатьох ситуацію, де українська культура - що давніш ішла напереді Московщини в зв’язках з культурним світом, в культурних домаганнях і досягненнях, зійшла на провінціальний додаток до «світової» російської культури».
Це робилося для того, продовжує свою думку великий український історик, щоб «забезпечити за великоруською культурою абсолютну гегемонію. Дати великоруській мові, літературі, історії тощо під різними аспектами роль обов’язкових і пануючих предметів у шкільному навчанні. Зоставити місцеві культури при «домашнім ужитку», а за великоруською культурою - значення «окна до Європи»: тої форми, в котрій світова творчість має доходити до знання, свідомості і вжитку «менших народів» (зайвість перекладів на українську й інші мови, коли всі сі провінціальні народи можуть користуватися перекладами російськими; зайвість українських форм для таких вищих культурних явищ, як, скажімо, опера; можливе обмеження українського театру місцевою побутовщиною - тимчасом як світовий репертуар мав би зіставатися фактично привілеєм театру російського і т.п.). Одночасно використати всі матеріальні лишки провінцій на розвій всесоюзних, себто фактично великоросійських установ. Їх розростом і одночасними обмеженнями культурних установ провінціальних звернути всю культурну творчість, оскільки вона підіймається над рівнем масового мінімуму, в течію великоросійської культури. Се, як бачимо, являється ще й тепер цілком конкретним завданням адептів великоросійської великодержавності, чи імперіалізму, - їх же ім’я легіон!».
Словник термінів та понять теми
Альманах - неперіодична літературна збірка творів різних авторів. Великодержавний шовінізм - різновид націоналізму народів, які в процесі історичного розвитку були або стали панівними у багатонаціональних країнах.
«Галицько-руська матиця» - культурно-освітнє та літературно-видавниче товариство, засноване у 1848 р. у Львові з метою піднесення освіти народу та розвитку літератури й мистецтва на західноукраїнських землях. За одними джерелами, проіснувало до Першої світової війни, за іншими - до 1930 р.
Громади - осередки української інтелігенції, що проводили національно-культурну і громадсько-політичну роботу в другій половині XIX ст. - на початку XX ст. в Україні.
«Зоря галицька» - перша українська газета, що виходила у Львові протягом 1848-1857 рр. До 1851 р. була органом Головної руської ради, пізніше перейшла до рук «москвофілів». Культурництво - культурно-освітній рух XIX - початку XX ст., діячі якого вважали просвітницьку роботу найдійовішим засобом піднесення освітнього рівня населення та зміцнення національної самосвідомості, а також система заходів, спрямована на активізацію формування й консолідації нації. «Лянкастерський» метод навчання - вчитель доручав кращим учням навчати інших, почав вживатися в школах України на початку XIX ст.
«Просвіти» - самодіяльні національно-культурні, економічні та освітні українські товариства, які існували як у Східній, так і в Західній Україні у 1868-1939 рр. «Руська бесіда» - українські культурно-просвітницькі товариства на західних землях, які мали на меті поширення серед українських селян просвіти рідною мовою, досягнень культури й науки. Вперше виникли у Львові (1861-1862), згодом у Чернівцях (1869).
Харківське товариство грамотності - організація української інтелігенції, заснована в 1869 р. для поширення освіти серед народу.
Циркуляр - офіційне письмове розпорядження, що його надсилають підвідомчим установам або підлеглим службовим особам.