Українська та зарубіжна культура
Лекція 15. Культура України в другій половині ХVІІ - ХVIII ст.
- Освіта і наука.
- Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії.
- І.Мазепа як меценат і культурний діяч.
- Література і мистецтво.
Українська національна революція 1648-1676 рр. привела до створення української держави. Частина її на території Лівобережжя (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст. Вважаємо слушним міркування канадського вченого Ф.Сисина, що якби «не повстання Хмельницького, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському королівстві». Революція сприяла розвитку усної народної творчості, історичної науки (у формі літописання), художньої літератури тощо.
Рівень духовної культури будь-якого народу визначається, насамперед, станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в гетьманській Україні у другій половині XVII - кінці XVII ст. - яскраве свідчення духовного прогресу українського народу. Освіта досягла в Гетьманщині порівняно високого рівня. У 1740 р. тут діяло 866 початкових шкіл, де діти вчилися читанню та письму.
Центром вітчизняної освіти, науки і культури, духовним центром України вподовж майже двох століть була Києво-Могилянська академія, її порівнюють з такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.
Дійсно, значення академії в історії України було велике. За роки її існування в ній навчалося близько 25 тисяч українців. Переглядаючи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в академії. Вона стала свого роду кузнею наукових, державних і церковних діячів України та всієї Східної Європи. Нею була створена інтелектуальна, церковна, військова еліта України замість втраченої в результаті полонізації. Представники нової еліти обмінювалися між собою книгами, ідеями, листувалися, вели наукові диспути, породжували попит на високохудожні твори малярського, музичного, архітектурного мистецтва, створювали в Україні атмосферу культурного спілкування.
В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педагоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи: Л.Баранович, І.Гізель, Ф.Прокопович (в 1688-1698 рр.), М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель, І.Григорович-Барський, С.Яворський, А.Лопатинський, Г.Кониський, Г.Полетика, П.Завадовський, О.Безбородько, великий російський вчений М. Ломоносов (в 1734-1735 рр.), який став засновником Московського університету і першим російським членом Академії наук в Петербурзі. В академії здобували освіту шість українських гетьманів: І.Виговський, І.Самойлович, Ю.Хмельницький,
І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, а також діти видатної старшини - Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба, Полуботка, Скоропадського, племінники І.Мазепи - І.Обидовський та А.Войнаровський, син воєводи П.Шеремет’сва - Б.П.Шеремет’єв, син російського військового діяча шотландського походження Патрика Гордона (1635-1699), дід композитора П.Чайковського, козацький старшина Петро Федорович Чайковський, який був козацького роду, українцем за національністю і родом із села Миколаївка (тепер Фрунзівка) Глобинського повіту Полтавської губернії. У Центральному державному історичному архіві у Києві зберігається «Проше- ніе» студента академії П.Ф.Чайковського, який навесні 1769 р. звернувся до імператриці Катерини II за дозволом щодо переведення його у Санкт-Петербурзький шпиталь для медично-хірургічної науки.
В академії працювали кращі наукові та педагогічні сили того часу. Зокрема, професор філософії Інокентій Гізель - ректор академії (1646-1650) - читав курси філософії та психології, в свій час навчався в Кембриджському університеті (Англія); Лазар Баранович - відомий політичний, освітній, церковний діяч і письменник - ректор академії (1650-1657); професор риторики Іоаникій Галятовський - ректор академії (1657-1665), талановитий проповідник, автор першого не тільки вітчизняного, а й серед всього слов’янського світу друкованого посібника з риторики (гомілетики) «Наука, альбо способ зложеня казаня», що додавався до його циклу проповідей «Ключ разумення» (видання 1659, 1663 і 1665 рр.); професор Стефан (до постригу Семен) Яворський (1658-1722) - уродженець Галичини із Яворова під Львовом, викладач (1690-1693), вчився у Львові, Любліні, Познані та Вільнюсі; професори Йоасаф Кроковський (православний митрополит Лівобережної України в 1708-1718 рр., заарештований в 1718 р.) і Феофан Прокопович (6.06.1681-19.09.1736), мабуть, найвизначніший вчений-енциклопедист тогочасної України - філософ, літератор, публіцист, історик, математик, астроном, глава «вченої дружини» Петра І.
Народився майбутній мислитель у Києві, в родині небагатого купця. При хрещенні був названий Єлисієм (Єліазаром). Справжнє прізвище його, імовірно, Церейський. Після смерті батьків його опікуном став дядько по матері - Феофан Прокопович І, професор і ректор Києво-Могилянської академії. Помітивши великі здібності хлопця, він віддав його на навчання до цього закладу. Не прослухавши курсу теології, юнак вирушив в освітню мандрівку за кордон, заробляючи по дорозі собі на прожиття.
Щоб мати можливість навчатись у католицьких університетах і академіях, куди православних не приймали, він міняє віру, стає уніатом і отримує нове ім’я - Самійло. Спочатку юнак вчився у Польщі, а потім тривалий час в Італії, в Римській католицькій академії.
Повернувшись в Україну, Самійло знову міняє віру, стає православним, постригається у ченці і бере ім’я та прізвище свого дядька по матері. Так він стає Феофаном Прокоповичем II, повторюючи пройдений шлях Прокоповича І від вихованця до професора і ректора Києво-Могилянської академії.
Свої професорські, а пізніше єпископські, гроші Ф.Прокопович витрачав на придбання книг. Такої як у нього кількості книг в Росії не було ні в кого. Знаменита тоді бібліотека незмінного секретаря Французької академії Дорту де Мерана налічувала 3400 книг, у Прокоповича їх було 3193, у М.Ломоносова - 670, у ректора Московської академії А.Лопатинського - 1416 книг. Більшість книг у Ф.Прокоповича складали книги античних авторів: Гомера, Аристотеля, Цицерона, Сенеки, Овідія, Вергілія та європейських, переважно ренесансних, авторів: Яна Амоса Коменського, Лоренцо Валла, Ераз- ма Роттердамського, Г.Греція, Т.Кампанелли, Н.Макіавеллі, а також вчених: природознавців та математиків - Я.Бернуллі, Р.Бойля, Г.Галі- лея, Й.Кеплера, філософів Бекона і Декарта. Серед теологічної літератури найбільший інтерес викликали у Ф.Прокоповича твори Лютера, Кальвіна, Соціні, Меланхтона.
Літературна і наукова спадщина Ф.Прокоповича велика й різноманітна. Він писав численні «слова» і проповіді, був автором курсів поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, чимало віршів українською, російською та латинською мовами. Складений ним у 1707-1708 рр. курс лекцій з арифметики і геометрії для студентів академії мав переваги над тогочасними зарубіжними підручниками з математики. Писав Ф.Прокопович латинською, книжною українською, російською та польською мовами. Немало його творів було видано за кордоном англійською, німецькою, французькою, шведською мовами.
Новаторством було позначено його твір - історичну трагікомедію «Володимир» (1705). З її появою Ф.Прокопович стає зачинателем раннього класицизму в українській літературі. Тим самим український письменник виступив учителем А.Кантемира (1708-1744) та попередником М.Ломоносова (1711-1765).
Новими для тогочасного літературного процесу жанрами - сатирами, одами, зразками любовної лірики - позначена поетична спадщина Ф.Прокоповича.
У своїй філософській концепції видатний філософ-мислитель на перший план висунув тезу про право кожної людини на земне щастя, радив наслідувати кращих представників античної культури. Він виступив за пріоритетність розуму та практичних дослідних знань над теологією, догматами церкви, засуджував сліпу віру в авторитети. Ф.Прокопович першим в Україні почав пропагувати філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, знайомив слухачів академії із вченням Коперніка та Галілея.
Філософські ідеї Відродження як професор академії популяризував С.Яворський. Він читав курси поетики, риторики, філософії та богослов’я, виконував обов’язки префекта. За вірші українською, польською, російською та латинською мовами був удостоєний звання «лавроносного поета».
За рівнем навчання академія не поступалась тогочасним європейським університетам. В ній нараховувалось вісім класів.
Першим був підготовчий або елементарний клас. До нього вступали діти з певним обсягом знань та вмінням читати і писати. Три молодших класи вивчали мови (латинську, старослов’янську, українську книжну (руську), грецьку та польську), а також арифметику, геометрію, нотний спів, катехізис. В наступних двох класах навчали піїтиці та риториці - учні навчалися складати вірші та опановували теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчального курсу академії складалася з двох класів: філософії та богослов’я. Навчання в першому з них тривало два роки, в другому - чотири. В академії вчилися 12 років. Навчальний рік, починався 1 вересня і продовжувався до середини липня, але приймалися на навчання протягом усього року: і в листопаді, і в грудні, і в березні, і в липні.
Не було в академії також вікових обмежень. Наприклад, у другому і третьому молодших класах могли навчатися учні віком від 11 до 24 років. Невстигаючих студентів академія не відраховувала. Залишатись в класі учень міг за бажанням скільки завгодно разів. Іноді студенти поверталися із вищих класів до нижчих «підтверджувати знання».
Викладання велося в основному латинською мовою, як у тогочасних європейських університетах. За традиціями братських шкіл почесне місце посідала старослов’янська мова, якою писали трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й розвинутого саме в академії. З середини XVIII ст. почалася русифікація академії. З 1753 р. навчання почало проводитися тільки російською мовою, а в 1765 р. за наказом Катерини II в академії було запроваджено курс російської мови.
У 1694 р. після тривалих клопотань академія одержала царську грамоту на самоврядування. В самій академії розпорядок був цілком демократичним. Ще навіть в 1759 р. вибирали «вільними голосами» кандидатів на посади учителів. Виборне начало в академії скасував тільки митрополит Гавриїл Кременецький (1770-1783).
Високий рівень навчання, діяльність плеяди визначних вчених, письменників, педагогів, ораторів сприяли перетворенню академії в осередок освіти не лише для України-Гетьманщини. Серед слухачів було багато росіян, українців із Західної та Правобережної України, із Сербії, Болгарії, Молдавії, Румунії, навіть із Греції. Із-за кордону вчилися: в 1736 р. - 127 студентів, в 1737 р. - 122, в 1790 р. - 47 студентів.
Академія була доступною для всіх станів населення. Є дані про соціальний склад її слухачів. Так, в 1737 р. тут навчались діти: козацької старшини - 22, офіцерських - 1, ратушних чиновників - 2, купецьких - 6, простих козаків - 84, міщан - 66, ремісників - 7, селянських дітей - 39.
Починаючи з другої половини XVII ст., професорів академії та її вихованців почали запрошувати до Росії. Вони там були організаторами і викладачами шкіл, посідали місця архімандритів, єпископів, митрополитів.
У 1700 р. був висвячений на митрополита рязанського й муромського С.Яворський. З 1702 р. він став екзархом і блюстителем всеросійського патріаршого престолу. Водночас був протектором слов’я- но-греко-латинської академії. В 1721 р. очолив Синод - найвищий орган управління руською православною церквою. Правляча верхівка першого складу Синоду складалася з українців: С.Яворський - президент, Ф.Прокопович - віце-президент, А.Лопатинський та ін. За наказом Петра І Ф.Прокопович у 1716 р. переїхав до Петербурга і відразу ж став одним з керівників Руської православної церкви, помічником Петра І в його реформаторській діяльності. «Реформа Петра Великого, - як слушно відзначав М.П.Драгоманов. - в культурному відношенні була не що інше, як тільки запровадження адміністративним порядком у Великоросії того, що було вже раніш в Україні».
Вихованці Києво-Могилянської академії були організаторами багатьох духовних училищ в Росії - у Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII - першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури.
Багато вихованців академії займали в Росії світські посади. Так, один з її випускників білоруський суспільний та церковний діяч Симеон Полоцький (1629-1680), приїхавши у 1664 р. до Москви, став вихователем царських дітей - Петра і Софії, а також викладачем створеної для нього монастирської школи. Він брав участь у складанні проекту слов’яно-греко-латинської академії. С.Полоцький в 1678 р. організував у Москві друкарню і в 1679 р. видав буквар - книгу для дітей з текстами для читання, підібраними зі Святого Письма.
З Києво-Могилянської академії вийшов письменник та церковно-освітній діяч Данило Савич Туптало (Димитрій Ростовський, грудень 1651-8.11.1709 рр.) - син київського сотника Сави, якого часто називали Тупталенко. У 1668 р. він постригся в ченці Кирилівського монастиря в Києві, прийнявши ім’я Димитрія. З кінця 1683 р. проживав у Києво-Печерській лаврі, де виступав як проповідник. Д.Туптало до 1702 р. жив в Україні, потім його було призначено митрополитом у Ростові Ярославському. Тут він розвинув велику релігійно-освітню діяльність. Д.Туптало виявив себе палким проповідником високої політичної моралі, необхідності втілення у свідомість політичних діячів чеснот, скромності, лагідності, доброзичливості, безсрібництва. Як проповідник він таврував вади тогочасного суспільства, співчував гнобленим.
Д.Туптало є автором понад 20 богословських та історичних праць. Його найвизначнішим твором, головною капітальною працею є «Четьї Мінеї» або «Житія святих» - підсумок більш ніж двадцятирічної праці автора (1684-1705). Ця чотиритомна збірка вперше була видана у 1689-1705 рр., а в XVIII ст. видавалася 10 разів. Мова твору - церковнослов’янська з українізмами - являє собою яскравий приклад барокового стилю.
Це знамените зібрання оповідей про діяльність святих, історію України на два століття стало улюбленим читанням простого українського люду. На цьому творі виховувалося не одне покоління українських культурних діячів, а поміж них і Т.Шевченко, якому читав цю книгу його дід.
Українці заснували в Москві у 1687 р. першу вищу школу в Росії - слов’яно-греко-латинську академію «на зразок своєї в Києві, і вчителів в цю московську академію набирали за весь XVIII вік сливе з самих тільки українців». У Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів. За час з 1721 по 1750 рр. не менше як 200 вихованців академії займали видатні місця в Росії. Так, Григорій Полетика, який закінчив академію в 1745 р., працював перекладачем з латинської та німецької мов в Академії наук у Петербурзі, а в 1764-1773 рр. - головним інспектором шляхетного корпусу. Олександр Безбородько, будучи російським державним діячем, дипломатом, з 1783 р. фактично очолював Колегію закордонних справ.
Отже, особливістю України було її ослаблення в кадровому відношенні. Певною мірою навіть можна говорити про деяку «українізацію» російської культури. Україна служила своєрідним донором для російської культури, знекровлюючи свій власний організм.
Про значення Києво-Могилянської академії для Росії свідчить і висловлювання Петра І у розмові з патріархом у 1698 р.: «Священики у нас грамоти мало знають... якби їх... у науку послати до Києва у школи...». А Синод висловився так: «Вь славено-латинских Московских школах мало учителей, а ко ученію філософій весма никого неть; а сльшшо де, что в Кіеве обретаются ко ученію философіи, риторики й пиитики способные мужи...».
Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв гетьман України І.Мазепа. Його тісний зв’язок з академією позначився в тих «панегіриках», які відмічали роль Мазепи як вождя України. Мазепа дійсно був меценатом, добродійником і опікуном академії. Завдяки заходам Мазепи вона грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статут академії, хоча давно вже була фактично вищим навчальним закладом. Мазепа дбав також про матеріальне забезпечення академії. Він збагатив її бібліотекою й рідкими рукописами, збудував для неї новий будинок. І.Мазепа сам часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставах. У студентів виховували патріотизм, духовність, демократичні ідеали. В добу піднесення української культури часів Мазепи академії належало центральне місце.
За зв’язки з Мазепою академія заплатила тяжку ціну. Протягом майже тридцяти років вона не могла цілком відійти від репресій Петра І. Першою і найтяжчою репресією була заборона вчитися в академії «чужинцям», тобто підданим Польщі. В лютому 1709 р. замість 2000 студентів було тільки 161. Лише за правління цариці Єлисавети кількість студентів знову зростає: в 1742 р. їх вчилося 1243 чоловіки, в 1744 р. їх було 1160, в 1751 р. - 1193Г в 1765 р. — 1059.
Характерна для тієї доби еволюція Ф.Прокоповича. В 1705 р. він присвячуючи Мазепі свою драму «Володимир», славив його як гідного спадкоємця Володимира Великого, називав Київ «Другим Єрусалимом» - як антитезу „Третього Риму» - Москві. А в 1709 р., після Полтавської катастрофи, речник «Другого Єрусалиму» став неофітом, новим прибічником, прихильником «Третього Риму - Петербургу».
У Києво-Могилянській академії навчався Рафаїл (світське ім’я - Михайло) Заборовський (?-1747). Після закінчення провідного навчального закладу України його відправили до Москви, де в Слов’яно-греко-латинській академії викладав риторику. В 1723 р. він був призначений оберієромонахом російського флоту, потім став архімандритом монастиря у Твері, працював у Синоді, а в 1725 р. був висвячений на єпископа псковського та нарвського.
Талант Р.Заборовського як видатного церковного діяча, просвітителя і мецената сповна проявився після 1731 р., коди він повернувся в Україну і обійняв посаду київського архієпископа. У 1743 р. він добився поновлення Київської митрополії і став митрополитом. Це був останній київський митрополит, який протистояв натиску російського царизму на українську культуру, дбав про розвиток освіти в Україні та церковне зодчество.
Особливим об’єктом його уваги стала Києво-Могилянська академія, котру вдячні сучасники називали Києво-Могиляно-Заборовською. Він прагнув повернути їй славу і велич, які вона мала за часів І.Мазепи. За його ініціативи почали вводитись нові навчальні курси, викладати які запросили провідних вчених. На потреби академії, її розвиток Р.Заборовський виділяв значні церковні та власні кошти, які йшли на утримання професорів та здібних, але бідних студентів, на купівлю книг для бібліотеки. Було добудовано другий поверх академії, зведено багато допоміжних приміщень. Наприкінці свого життя Р.Заборовський розробив новий статут Києво-Могилянської академії, за яким вона діяла аж до свого закриття.
Піклувався Р.Заборовський і про кращу підготовку професорів. Талановитих молодих викладачів відправляв до німецьких університетів, де вони опановували нові методи й напрями в навчанні та науці. Зокрема серед них були Симон Тодорський, Георгій Щербаць- кий, Давид Нащинський, Варлаам Лящевський та інші.
Але повернути Києву і академії блиск і славу часів І.Мазепи не міг уже ніхто. Було чимало спроб заснувати в Україні університети. І.Мазепа планував закласти університет в Батурині і перетворити на університет Києво-Могилянську академію. Спроби такі мали місце і пізніше. До 1760 р. відноситься проект заснування Тепловим університету в Батурині. В 1764 р. у «Проханні малоросійського шляхетства і старшин разом з гетьманом про відновлення старовинних прав Малоросії», поданому Катерині II, ставилось питання про створення в Україні двох університетів: одного - в Києві, «на тому місці, де нині Києво-Братський училищний монастир», а іншого - в Батурині. Але це прохання залишилося без відповіді. У 1765 р. граф Румянцев у доповідній записці Катерині II про поїздку в Україну знову порушує питання про університети у Києві та Чернігові, але цариця на це не погодилася. Про відкриття університету у Києві говорилось і в шляхетських наказах 1767 р. Проте це було марно. Російський уряд не дозволяв Україні мати університети. Лише у 1803 р. вийшов указ про заснування навчальних закладів, де серед міст, в яких варто відкрити університети, названо і Київ.
Києво-Могилянська академія користувалася заслуженою славою. Але поступово становище змінилось. Вона поступово перетворювалась в духовний навчальний заклад. У середині XVIII ст. помічається охолодження світської молоді до академії. В загальній кількості «спудеїв» починають переважати діти духовенства. У 1799 р., наприклад, студентів духовного стану було 554, світських - 344, в 1800 р. - відповідно 500 і 217, у 1811 р. - 1029 і 129.
Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдосконалення, академія почала все більше відставати від запитів свого часу, втрачати роль провідного культурно-освітнього центру. Зникли академічні традиції театру, публічних диспутів, вже не писалися оригінальні поетичні чи філософські курси - було запроваджено єдині підручники. Академія перестала задовольняти суспільство і щораз більше молоді переходить до інших навчальних закладів: Московського університету і Медико-Хірургічної академії, заснованих відповідно в 1755 і 1798 рр.
Крім того, в 1786 р. маєтки Братського монастиря, з яких академія утримувалася, були секуляризовані. Це позбавило її матеріальної основи й поставило в залежність від щорічних урядових асигнувань, які зменшувалися.
Царський уряд, здійснюючи уніфікацію освітньої справи в державі, в 1798 р. поширив єдиний статут духовних навчальних закладів і на Києво-Могилянську академію. Вона перетворилася на головний вищий духовний заклад для цілої округи з підпорядкуванням їй восьми духовних семінарій в Україні. Тадеуш Чацький, тодішній візитатор (ревізор) училищ Волинської, Подільської та Київської губерній у листі до Г.Коллонтая від 4 лютого 1804 р. писав: «Ревізував Київську академію. Ця установа є сатирою на людський розум і служить за приклад, що буде, коли науку віддати монахам». В 1817 р. вийшов царський указ про ліквідацію академії. «Сонцесяйний Гелікон», як називали її вихованці, перестав існувати. Функції Києво-Могилянської академії перебрали Київська духовна академія (1819) та Київський університет (1834). Це була боротьба з українським, національним.
Через 175 років вимушеної перерви, 24 серпня 1992 р. академія відродилась, почала нове, друге життя під назвою міжнародний університет «Києво-Могилянська академія». Це - перша недержавна вища школа в Україні. В навчальному процесі орієнтуються на світовий рівень.
У розвитку освіти в Україні важливу роль відіграли колегіуми - середні навчальні заклади. Колегіумів в Україні було три: Чернігівський, Харківський і Переяславський, відкриті відповідно у 1700, 1721, 1738 рр. Вони здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ та учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшини, духовенства, заможних міщан і козаків.
З цими колегіумами, а також з Києво-Могилянською академією підтримував зв’язок Львівський університет. Він був відкритий 20 січня 1661 р. грамотою польського короля Яна Казимира, за якою Львівській єзуїтській школі-колегії надавались «гідність академії і титул університету». В університеті, який став важливим осередком освіти і науки в Галичині, діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинською мовою, а після входження Галичини в 1772 р. до складу Австрії - німецькою або польською мовою. В 1773 р. папа римський прийняв рішення про ліквідацію ордена єзуїтів і керованих ним інституцій. Це стосувалось і Львівського університету, робота якого була відновлена в 1784 р. за указом австрійського імператора Йосипа II. Багато вихованців університету навчалися в Києво-Могилянській академії, інші після навчання в Києві йшли до Львова.
Значну роль у підготовці національних, релігійних і культурних діячів на західних землях України відіграв Перемишльський колегіум, заснований в 1738 р.
Меценатська, культурницька діяльність І.Мазепи як гетьмана України не обмежувалась Києво-Могилянською академією. Величезний і досі не оцінений вклад гетьмана у розбудову культури всієї України.
Відомий український історик мистецтв Д.В.Антонович (1877-1945) назвав часи його гетьманування, а це трохи більше двадцяти років (1687-1709), «другою золотою добою українського мистецтва» після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Культурна діяльність І.Мазепи залишила в Україні помітний слід.
Він чимало зробив для розвитку, розвою української культури, зодчества. Значну частину своїх незліченних багатств І.Мазепа витрачав на доброчинні цілі: освіту, будівництво навчальних закладів, монастирів, храмів. Зробив багатий подарунок Гробу господньому в Єрусалимі - пишно орнаментовану рельєфну срібну дошку. Вона зберігалася в Єрусалимі ще на початку XX ст. Ця чудова робота українських ювелірів з іменем гетьмана та його гербом репродукувалася на листівці видавництва Якова Оренштайна (Коломия).
У актах Бендерської комісії 1709 р., яка працювала після кончини гетьмана, наводяться такі дані: «... на оновлення монастиря святого Сави дав у Батурині архімандритові, пізніше - патріархові (мається на увазі патріарх Єрусалимський Хрисанф (1707-1731), який в 1701 р., ще архімандритом, побував у Батурині) 50000 золотих, а на закінчення будівництва згаданого монастиря та для інших місць Палестини переслав тому ж патріархові 3000 дукатів, чашу з чистого золота, люстру й срібний олтар для Гроба Господнього, 20000 золотих, багато іншого...».
І.Мазепа - меценат і засновник низки пишних храмів. При його добі кульмінаційного розвитку досягло українське бароко - стиль пишний, урочистий. Він організував будівництво величезних храмів у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідники нарахували 12 збудованих в 1690-1705 роках І.Мазепою та закінчених після його смерті храмів.
До того ж нараховується до 20 храмів, реставрованих І.Мазепою. Це - Софія Київська, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцька надбрамна церква в Києво-Печерській лаврі, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир.
Ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі церковного будівництва. Його заслуги тут були загальновизнані. Підкреслюючи це, Петро І казав, що І.Мазепа «великий строитель святым церквам».
Не треба доводити, що література «високого стилю», з такими представниками, як Єпифаній Славинецький (?-1675), Симеон Полоцький, Дмитро Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, розвивалася завдяки відповідним умовам, створеним І.Мазепою.
Сам І.Мазепа був освіченою людиною, людиною високого розуму, вихованою в європейському дусі. Відомо, що жоден із гетьманів України не володів так добре пером, як він. Він мав неабиякий літературний хист, був талановитим поетом, автором популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть...». Не доведено його авторство іншої пісні: «Ой горе тій чайці небозі...».
Художній талант І.Мазепи проявився і в тому, що він був музикантом, чудово грав на улюбленому козацькому інструменті - бандурі та співав козацькі думи і пісні, а також свої власні твори.
Про високий культурний рівень І.Мазепи свідчить наявність у нього в Батурині великої, багатої, цінної бібліотеки. Книжки в ній були на різних мовах. І.Мазепа славився як знавець іноземних мов. Крім української, добре володів польською, латинською, італійською, німецькою, більш-менш французькою та, як свідчить сподвижник І.Мазепи Пилип Орлик (1672-1742), «досить міцно» татарською.
Добре відомо, що І.Мазепа міг говорити з кожним мовою свого співрозмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон вважав ще в XVII ст. за першу прикмету великої людини.
Про високу освіченість І.Мазепи та його знання іноземних мов є багато відомостей. Ось слова про нього визначних сучасників: «Людина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою» (французький дипломат Де Ля Невіль, 1689 р.); «Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших... Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки» (французький дипломат Жан Балюз, який був у Батурині в 1704 р.); «Учений в латинській, польській і руській мові» (Данієль Крман - словак, посол від лютеран при шведському королі, бачив гетьмана під Полтавою у 1709 р.).
Повна драматизму постать гетьмана І.Мазепи відтворена в російській, польській, англійській, французькій, американській, італійській, іспанській, шведській, канадській та багатьох інших літературах світу). За твердженням історика і літературознавця Сергія
Білоконя, в зарубіжній літературі про нього написано 67 художніх творів. Про І.Мазепу писали росіяни О.Пушкін, К.Рилєєв, Ф.Булгарін, поляки Ф.Гавронський, Б.Залеський, В. Богданко, Ю.Словацький, англієць Дж. Н.Г.Байрон, французи Вольтер і Гюго, американці Д.Сміт, К.Байт, Джорж Говард Пейн.
Невдача І.Мазепи в боротьбі за Україну як незалежну державу мала трагічні наслідки для української культури. Послабились західноєвропейські культурні впливи, посилилась русифікація України, яка почала втрачати свою духовну еліту. Це відсувало українську культуру на другий план, в тінь російської, принижувало, спричиняло появу рис вторинності, провінційності.
З другої половини XVII ст. починається період піднесення літературної творчості. В літературному житті вагому роль відігравали полемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені. Одночасно з полемічною літературою розвивалась ораторсько-проповідницька проза, за допомогою якої роз’яснювалась християнська догматика і мораль.
Помітний слід в українській культурі залишили відомі політичні та церковні діячі, письменники-полемісти XVII ст. Інокентій Гізель (близько 1600-1683 рр.), Лазар Баранович (близько 1620-1693 рр.) та Іоаникій Галятовський (?-12.01.1688 р.).
І.Гізель, німець за походженням, в 1656-1683 рр. був архімандритом Києво-Печерської лаври і управителем лаврської друкарні. До прийняття православної віри був протестантом. Він є автором богословських праць «Твір про всю філософію» (1645-1647), «Мир з Богом людині» (1669) та полемічного трактату «Правдива віра» (1668).
«Мир з Богом людині» містить багато відомостей з історії України XVII ст. У ньому автор ставив вимоги до російського царя про надання політичних прав і свобод пригніченому люду, церковної автономії Україні. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності цей твір був заборонений синодом.
І.Гізелю приписується авторство одного з найпопулярніших лаврських видань «Синопсису», що в перекладі з грецької мови означає огляд. Це був перший короткий нарис історії України та Росії з давніх часів до останньої чверті XVII ст. Він був створений для братчиків Києво-Могилянської академії і використовувався до початку XIX ст.
як офіційний підручник з вітчизняної історії. Мав численну кількість видань. Вперше виданий у 1674 р., перевидавався до 1836 р. - 150 років, щоразу поповнюючись новими подіями.
Книга розповсюджувалась не лише в Україні, а й у Росії та в інших країнах, зокрема в грецькому та латинському перекладах. «Синопсис» мав величезний вплив на російську історичну науку XVII та XVIII ст. і був у Росії підручником аж до XIX ст.
Л.Баранович опублікував збірки проповідей «Меч духовний» (1666 р., 1668 р.). «Труби словес проповідних» (1674 р., 1679 р.). Він став одним із організаторів боротьби проти уніата Павла Бойми. У відповідь на працю Бойми «Стара віра». Л.Баранович видав у 1676 р. релігійно-полемічний трактат «Нова міра старої віри», в якому піддав критиці католицькі догмати.
У деяких епіграмах своєї книжки «Лютня Аполлонова» (1671) висловлював прагнення до миру і спокою, закликав до припинення міжусобних чвар, до об’єднання сил у боротьбі проти турецько-татарських загарбників, нагадував про муки, що їх зазнають християнські невільники у турецько-татарському полоні.
Будучи з 1657 р. архієпископом чернігівським і новгород-сіверським, а потім митрополитом Лівобережної України, Л.Баранович відстоював незалежність української церкви від московського патріарха. Велику увагу приділяв розвиткові шкільної справи і книгодрукування. У Новгороді-Сіверському заснував друкарню, яка діяла протягом 1674-1679 рр. В 1679 р. цю друкарню перевезено до Чернігова.
Л.Баранович був музично обдарованою людиною, створював канти і духовні пісні («Херувимська пісня»). При своєму дворі мав хорову капелу. Похований в 1693 р. у Борисоглібському соборі в Чернігові.
Твори І.Галятовського «Розмова білоцерківська» (1676), трактат «Фундаменти» (1683) великою мірою сприяли обмеженню впливу єзуїтів. Взірцем для наслідування полеміст виставляв людину, що твердо трималася своєї віри, боролася «за отчизну», визволяла з неволі бранців. І.Галятовський є автором збірок релігійних оповідань- легенд «Небо новое» (1665 р., 1666 р.) та «Скарбница потребная» (1676).
На другу половину XVII - першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів
XVIII ст. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи: «Літопис Самовидця», як назвав це цінне історичне джерело й визначний памятник української літератури П.Куліш, літописи гадяцького полковника Григорія Грабянки (? - близько 1737 р.) та канцеляриста Війська Запорізького Самійла Величка (1670-1728). Авторство «Літопису Самовидця» остаточно не встановлене. Серед істориків є думка про те, що його автором був козацький старшина, генеральний підскарбій при гетьмані І.Брюховецькому, Роман Ракушка-Романовський (близько 1623-1703 рр.). Всі три літописи охоплюють історичні події в Україні з 1648 р. до початку XVIII ст.
В усіх козацьких літописах є одна особливість. Літописці відтворюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявою. Про це влучно сказав І.Франко: «Власне в козацьких літописах Самовидця, Грабянки, Величка та їх наступників і компіляторів таких, як Боболинський, Лукомський. Рігельман і т.п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була... головною заслугою козацьких літописів».
Друга половина XVIII ст. ознаменувалася появою видатного історичного та літературного твору - «Історії Русів». Виступаючи з морально-емоційним осудом самодержавної політики, доводячи «давність прав і вільностей козацького народу», виявляючи відчуття руху історії, анонімний автор «Історії Русів» виступив з позицій політичного автономізму та республіканського демократизму, спрямованих проти абсолютизму російського самодержавства. За словами І.Франка, цей твір становив той «ідейний ґрунт, на котрім виростала новіша українська література».
Видатним культурним явищем України другої половини XVIII ст. є творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794) Це була всебічно обдарована людина: філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, педагог, поет, музикант. Він народився у сім’ї малоземельного козака в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де навчався з перервами в 1734-1753 рр. Майже три роки був співаком придворної хорової капели цариці Єлисавети Петрівни в Петербурзі.
У серпні 1744 р., коли цариця Єлисавета з цією капелою приїхала до Києва, Г.Сковорода не захотів повертатись до Петербурга, дістав звільнення з придворного хору і продовжив вчитись в академії. Пізніше в листі до свого друга він писав такі слова: «Втрачений той час, який ти не використав на навчання».
Але навчання в академії тривало недовго. В серпні 1745 р. Г.Сковорода знову вирушив у світ. Цього разу на Захід, до Угорщини, в місто Токай, як член російської місії. Під час цієї місії він побував у багатьох містах Європи. Знання мов дало йому можливість спілкуватися з багатьма видатними людьми того часу.
Повернувшись восени 1750 р. в Україну, Г.Сковорода працював домашнім вчителем, викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційними концепціями православної церкви. Тому він змушений у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу і вже більше не займав жодної офіційної посади. Останні 25 років життя Г.Сковорода мандрував по Слобідській Україні, навчаючи людей. Помер він в с. Іванівці у дідича Ковалівського 29 жовтня 1794 р., де і похований. На його могилі написано: «Світ ловив мене, та не піймав».
Г.Сковорода вважається найсамобутнішим українським мислителем XVIII ст.. Його найбільше цікавило те, що стосується виключно вдосконалення душі. Найвидатнішими творами з філософської спадщини Г.Сковороди є «Начальна дверь ко христіанському добронравию», «Симвонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» та інші.
В основі філософських поглядів Г.Сковороди лежить вчення про три світи: макросвіт або великий світ, мікросвіт або людина, і так званий символічний світ або Біблія. Кожен з них має подвійну природу: внутрішню, невидиму і зовнішню, видиму «натуру». Якщо зовнішнім у них є матерія (макросвіт), тіло (мікросвіт) і «святе письмо» (Біблія), то внутрішнім - невидима натура або бог (макросвіт), людський дух (мікросвіт), приховані за символічною формою образи справді людських відносин (Біблія).
Г.Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріалістичного - безвартісного, і вищого - духовного, цінного. Мета життя - щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю божу. У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежністю «зла» є «добро», яке символізує високі духовні інтереси людини. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Його девіз був: «Пізнай самого себе». Теорія самопізнання пов’язувалася з ідеєю суспільно корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до природних здібностей. Концепція «сродної» праці, праці за покликанням, за якої усе потрібне - не важке, а все важке - не потрібне, проголошує працю великим сенсом життя, джерелом духовної насолоди, «радости душевної», щастя.
За Г.Сковородою, людське щастя має бути можливе не десь і колись, а в кожну мить, тут і тепер. А якщо щастя не залежить від місця і часу, звання і чину, віку й статі, то воно належить до вічних і безплотних сутностей. Ця ідея Г.Сковороди спрямована проти всякого месіанізму, в тому числі й комуністичного. Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г.Сковорода відстоював думку, що головною умовою покращання життя народу є поширення освіти, духовне звільнення людини.
Г.Сковорода прагнув до утвердження в світі справжньої християнської держави, яка б шанувала свою суспільність.
«Бог, - казав він, - дає народам науку та мистецтво, які зміцнюють політичний організм і роблять його міцним, мирним та благополучним. Держава, збудована на цьому, є дім Божий, окрема людина, будуючи життя своє на цьому, стає благочестивою».
Г.Сковорода стояв вище від усіх принад життя. Він не мав нічого, не прагнув посад, життєвих благ, суворо ставився до сучасної церкви, яка, на його думку, матеріалізувалася. Г.Сковорода відмовлявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ставився до монастирського життя. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи викликали порівняння з Сократом.
Його уявлення про одвічне протистояння добра і зла, про єдність людини і природи, про самопізнання людини ввели Г.Сковороду в коло мислителів світового рівня і значення. Його філософська етика була етикою нового суспільства, а не того, в якому він жив.
Філософські погляди Г.Сковороди - уславлення ідей гуманізму, правди, кращих душевних поривів людини - відображаються в його літературних творах. Із літературної спадщини Г.Сковороди найбільш відомі збірки віршів і байок «Сад божественних пісень» (1756), «Байки Харківські» (1774). В них поет виступав і як співець волі, краси рідної природи, і як критик вад суспільства («Всякому городу нрав і права», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоїть явір над водою»).
«Байки Харківські» були видатним і оригінальним явищем в українському письменстві. Вони не тільки підсумували здобутки давнього байкарства, а й започаткували нову літературну байку XIX ст. За визначенням І.Франка, Г.Сковорода був предтечею І.Крилова та Є.Гребінки. До речі, жоден твір Г.Сковороди не друкувався за його життя, більшість їх розповсюджувалась в Україні в рукописних списках. Павло Тичина сказав про Г.Сковороду: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого - чисту та моральну...».
Відбиваючи прогресивні ідеали своєї доби, Г.Сковорода є попередником нової української літератури, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Освіту він дістав у 17801789 рр. у Полтавській духовній семінарії. Серед її випускників були також російський письменник, перший перекладач «Іліади» Микола Гнєдич і батько Миколи Гоголя, український письменник Василь Гоголь. Говорячи про Г.Сковороду і І.Котляревського, академік С.Єфремов відзначав, що вони «задля вільного вчителювання та пропаганди своїх ідей» зреклися духовної кар’єри.
Перший біограф І. Котляревського С.Стеблін-Камінський зазначав: «Ще в юнацькі роки Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «римачем».
В 1798 р. у Петербурзі завдяки ініціативі та зусиллям багатого поміщика з Конотопа, що на Чернігівщині, Максима Йосиповича Парпури вийшли друком три частини знаменитої поеми І.Котляревського «Енеїда» (повністю видання здійснено 1842 р.). Перелицювавши поему давньоримського поета Вергілія, І.Котляревський широко використав традиції української літератури.
Отже, перша українська книжка з’явилася не в Україні, а в Петербурзі. Великий промисловий і культурний центр Харків видав першу українську книжку лише в 1819 р. Це було окреме видання казки
П.Гулака-Артемовського «Солопій та Хівря». Київ внаслідок російської політики був знижений до стану провінційного міста і зміг видати першу українську книжку аж у 1837 р.
«Енеїда» - вісник весни українського літературного відродження, один з найкращих європейських бурлескно-травестійних творів. Поема сповнена яскравого народного гумору, реаліями українського побуту, звичаїв, повір’їв, релігійних обрядів, ігрищ. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників.
«Енеїда» стала першим великим твором нової української літератури, в основу якої лягла жива народна мова. Цей твір започаткував перехід від старої української літературної мови до нової літературної мови, сформованої на народній основі. В основі старої української літературної мови була мова старослов’янська або староболгарська. Вона прийшла в Україну разом з прийняттям християнства і нею користувались, писали книжки вісім століть, аж до XIX ст. Це була літературна мова Київської Русі. Цією мовою написане «Слово о полку Ігоревім». Поява «Енеїди» у період розгорнутої русифікаторської політики царизму, яка ставила під сумнів подальше існування української мови, довела її самобутність та перспективність літературного розвитку, здатність до чіткого і яскравого виразу думок не тільки в розмові, а й на письмі. Відразу ж після виходу «Енеї- да» була прийнята як визначна подія в розвитку української літератури. І.П.Котляревський завоював епітет «батька сучасної української літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а тому, що його «Енеїда» була твором високого літературного ґатунку. Він поклав початок, за словами Дмитра Чижевського, літератури «національного відродження», нової доби національного культурного життя.
Шведський дослідник А.Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої «Енеїди» в історії європейської літератури, зазначав, що творіння І.П.Котляревського не просто виділяється своєю «самостійною оригінальною вартістю», а й перевищує «і культурно-історично, і мовно, та й естетично» всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній висвітлено «багатосторонній образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин», бо українське народне життя в ній «так всесторонньо, а при тім артистично» опрацьоване. Перевищує з погляду на її «реалізм, національний гумор і народну мову». Т.Г.Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському» так оцінив його творчість:
Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть.
Вагомий внесок у розвиток української культури зробив Василь Васильович Капніст (1758-1823) - просвітитель, письменник, громадський діяч. Він належав до просвітницького гуртка О.Паліцина - «Попівської академії» (с. Попівка Харківської губернії).
В «Оді на рабство» В.Капніст різко виступив проти закріпачення селян України (1783). У ній висловлюється протест проти централізаторської політики Росії, яка наклала на Україну «іго тяжкое держави». «Оду на рабство» сприймали в тогочасному суспільстві як літературний виступ за «восстановление гетманского правлення», а самого автора вважали таким, що «готовый был пожертвовать всем своим именем для благополучия Малороссии».
Перу В.Капніста належить проект «Положення, за яким може бути набране й утримане військо охочих козаків» (1788), де висунув ідею відродження українського козацтва.
Авторкою популярних українських пісень була легендарна народна поетеса-піснярка Маруся Чурай (близько 1625-1653 рр.). Її життя випало на період середини XVII ст., коли український народ піднявся на боротьбу за свою волю та незалежність. До війська гетьмана України Б.Хмельницького належав і Полтавський полк, у якому служив Григорій Бобренко - наречений Марусі Чурай. Очевидно, під враженням розлуки з коханим і народилася пісня «За світ встали козаченьки», яка стала улюбленою козацькою похідною піснею.
Композитор Микола Лисенко ввів пісню «За світ встали козаченьки» до своєї опери «Чорноморці». В 1937 р. композитори Левко Ревуцький та Борис Лятошинський, здійснюючи нову музичну редакцію опери М.Лисенка «Тарас Бульба», ввели пісню до цього знаного в світі твору оперної класики.
Марусю Чурай вважають автором також таких пісень, як «Віють вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі», «Летить галка через балку», «Котилися вози з гори», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».
В цей період дальшого розвитку набула народна поезія, насамперед історичні пісні та думи. Вони пройняті героїкою, патріотизмом, прагненням до волі. Саме такими є народні твори «Зажурилася Україна», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Розлилися круті бережечки», «Ой з-за лісу, із-за темного». Відтворені образи Б.Хмельницького («Чи не той то Хміль»), Нестора Морозенка («Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче»), Івана Сірка («Та ой як крикнув же та козак Сірко»). Багато пісень, переказів і легенд склали народні поети про Максима Залізняка, Івана Гонгу, Олексу Довбуша, Івана Бондаренка. Варіант думи «Козак Голота» ввійшов у рукописний збірник 1684 р. - найраніший запис українських дум взагалі.
Величезної популярності набула пісня «Їхав козак за Дунай». На початку XVIII ст. її склав харківський поет і філософ, козак-віршувальник Семен Климовський. Вона має безпрецедентне поширення в світі. Вперше пісня була опублікована у 1796 р. Протягом XIX ст. пісня друкувалася у багатьох пісенниках. Уже в 1806 р. її переклали на німецьку мову і вона ввійшла в побут німецького населення як німецька пісня. Її співали солдати, які воювали проти Наполеона. В 1815 р. цю пісню виконували вже у Сполучених Штатах Америки. Серед тих, хто обробляв «їхав козак за Дунай», був великий німецький композитор Людвіг Ван Бетховен (1770-1827) та інший німецький композитор - основоположник німецької романтичної опери Карл-Марія Вебер.
Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп - ляльковий народний театр. Перша документальна згадка про нього датується 1667 р. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка. Ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині вертепного будиночка розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній - народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувались на торгових площах, у будинках старшин, заможних козаків і міщан.
У другій половині XVII ст. дальшого розвитку в Україні набуло книгодрукування. У цій справі провідну роль продовжувала відігравати друкарня Києво-Печерської лаври. За цей період тут було надруковано понад 120 книг. Більшість з них мали від 500 до 1000 сторінок. В 1664 р. друкарня вперше видала буквар і з цього часу продовжувала їх друкувати близько 200 років. Лаврські видання розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусії, а й у Молдавії, Сербії та інших країнах.
Виникали нові друкарні. Всього в другій половині ХVІІ-ХVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. В 1783 р. було відкрито друкарню Житомирського суду, а через 10 років - в 1793 р. в Житомирі видрукувано першу науково-популярну книжку.
У XVIII ст. в Україні почали виникати книжкові крамниці. Перша така крамниця з’явилася у 1781 р. у Глухові - останній гетьманській столиці України. Тут реалізовувались книги вітчизняних і зарубіжних видавництв. Ініціатором відкриття цієї крамниці виступив член-кореспондент Петербурзької академії наук, редактор петербурзького журналу «Российский магазин» Ф.В.Туманський. В 1720 р. в Глухові було відкрито першу міську бібліотеку.
Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського шрифту. Це сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві. Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Камянці-Подільському, Бердичеві.
Запровадження гражданського шрифту в книгодрукуванні різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» - для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови.
Але в цілому у XVIII ст. становище з книгодрукуванням в Україні різко погіршилось. У 1720 р. Петро І видав указ про вилучення із церков україномовних книг, про заборону друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних, та й останні дозволялись тільки після звірки з російськими з метою уніфікації, «дабы нікакой розні і особаго нарєчія в ніх нє било». Українські друкарні перевозилися до російських міст, зменшувався обсяг друкованих книг в Україні.
У 1721 р. при московському синоді було засновано спеціальну Друкарську контору на чолі з Гаврилом Бужинським. Вона послідовно обмежувала й переслідувала українську книгу та українське слово.
У тому ж таки 1721 р. синод послав в Україну наказ, у якому говорилось: «Киево-Печерскому и Черниговскому монастирям ставропичиями константинопольського патриарха впредь не писаться, а писаться ставропичиями Святешного Всероссийского Правительствующего Синода, от которого и о печатании книг повеления требовать, а без повеления того Духовного Синода никаких книг не печатать». Тоді ж з’являються книги з печаткою російського цензора.
Після повної ліквідації решток автономії України російські цензори з особливою увагою наглядали за тим, щоб у надрукованих тут книгах не було нічого такого, що б відрізняло їх від російських видань. У 1755 р. синод видає наказ митрополитові Т. Кременецькому: «Чтобы несходных выходящим из Московской типографии книгам в народ відпускаємо не было... и ни в чем ни малейшей разности не было... Что же касается до издаваемых вновь книг, то оные исправя, не печатая, прежде присылать непременно». Цим було покладено край важливій ділянці національної культури - українському книгодрукуванню.
Одночасно з цим проходив процес витіснення української мови з державних установ і з освіти. Вже з середини XVIII ст. російська канцелярська мова панує в діловодстві установ в Україні. Як зазначалося, в 1753 р. українською мовою було заборонено викладання в Києво-Могилянській академії. В 1769 р. за розпорядженням синоду були вилучені українські букварі, а в останній чверті XVIII ст. було закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях. Народна мова визнається «зникаючим наріччям», яке часто вводиться хіба що у вистави для надання їм комедійності.
Це було складовою частиною загальної політики царського уряду по відношенню до України. Про це І.Франко згодом писав так: «Преславне прорубуване вікно Петром І в Європу там, на півночі, над Невою, се рівночасне затикання тих вікон, якими світло науки проникало в Україну».
Високого розвитку досягло в другій половині XVII - першій половині XVIII ст. українське мистецтво. Відбувався процес становлення, формування української музики. Важлива роль в цьому належала сольній пісні з інструментальним супроводом. Найвідомішим композитором кінця XVII - початку XVIII ст. був Микола Дилець- кий (близько 1650 - після 1723 рр.).Крім того, він уславився як музичний теоретик, хоровий диригент і педагог. Основна його праця - «Граматика музикальна» - містить теоретичні засади партесного співу. В цьому співі співставлялося звучання всього хору і груп голосів, був відсутній супровід.
«Граматика музикальна» М.Дилецького стала першою ґрунтовною музично-теоретичною працею, посібником для композиторів, теоретиків музики та вчителів співу. Не випадково в останній чверті KVR-KVI!! ст. вона стала основним підручником з теорії музики, контрапункту (рід багатоголосся), композиції для багатьох поколінь українських і російських музикантів.
Практичну підготовку композиторів, музикантів-виконавців, регентів, педагогів-теоретиків здійснювала Києво-Могилянська академія, де існували хор і оркестр, які відзначалися високою професійністю. Для систематичної підготовки освічених музикантів і співаків для хору царського двору спеціальна музична школа була створена в 1738 р. в Глухові, який став центром культурного життя Лівобережної України. Ця школа діяла до 60-х років XVIII ст. і стала відомим осередком музичної освіти. В ній навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі. В Глухові існувала і найбільша в Європі нотна бібліотека. При Харківському колегіумі з 1773 р. існували спеціальні музичні класи - вокальний та інструментальний.
У XVIII ст. Глухів славився не тільки відомою співацькою школою. Тут у 1751 р. гетьман Кирило Розумовський створив театр. В ньому виконувалися концерти, ставилися опери, балети, комедії. Театральними мовами були російська, французька та італійська. Зокрема, французькою мовою відбувалася постановка комічної опери невідомого автора «Ізюмський ярмарок».
До XVIII ст. відноситься творчість таких українських композиторів, як Максим Созонтович Березовський (27.10.1745-2.04.1777), Дмитро Степанович Бортнянський (1751-10.10.1825), Артем Лук’я- нович Ведель (1767-14.07.1808). Всі троє народилися в Україні: М.Бе- резовський і Д.Бортнянський - у Глухові, А.Ведель - у Києві. В Україні почалася їхня музична освіта. М.Березовський вчився в глухівській співацькій школі. Є припущення, що в ній же в 1758 р. вчився і семирічний Д.Бортнянський. Крім того, М.Березовський і
А.Ведель навчалися музики в Києво-Могилянській академії. Як обдарованих співаків їх забрали в Росію: М.Березовського і Д.Бортнянсько- го до Петербурга півчими придворної співацької капели, а А.Веделя - до Москви, де він керував хорами. В Петербурзі М.Березовський і
Д.Бортнянський вивчали теорію музики під керівництвом італійських композиторів відповідно Ф.Цоппіса і Б.Галуппі. Для завершення навчання, вдосконалення музичної майстерності вони були відправлені за кордон, до Італії.
Перебуваючи в Італії (1769-1773), М.Березовський брав уроки композиції у видатного теоретика музики Д.Мартіні. У 1771 р. він витримав іспит у Болонській філармонічній академії на звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. Своє навчання в академії він завершив написанням опери «Демофонт» на лібретто італійського поета Метастазіо.
Цікаво, що одночасно з М.Березовським в Болонській філармонічній академії закінчував свою освіту В.А.Моцарт (1756-1791). В академії був звичай ім’я одного найздібнішого майстра музики, що закінчував академію, записувати золотими літерами на мармурову дошку. Так от конкурентами тут були В.А.Моцарт та М.Березовський. У цьому конкурсі переміг композитор українець і на мармурову дошку вписали його ім’я.
М.Березовський є автором опери «Іфігенія», багатьох духовних концертів («Не отвержи мене во время старости...», «Отче наш», «Вірую»). В них відчутні впливи українських народних пісень і київських церковних співів.
Структурні принципи хорових концертів М.Березовського розвинули А.Ведель та Д.Бортнянський. Повернувшись з Москви в Україну, А.Ведель став керівником хору Києво-Могилянської академії. губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського колегіуму. Він - автор 29 церковних концертів, на яких позначився вплив української народної пісенності. Серед них такі: «Літургія для чотириголосного хору». «Херувимська», «Достойно єсть». Д.Бортнянський називав А.Веделя «Моцартом духовної музики». Композиторська творчість А.Веделя була органічно пов’язана з його виконавською діяльністю. Він був першим виконавцем власних творів як диригент і співак (сольні епізоди в хорах).
Доля М.Березовського і А.Веделя склалася трагічно. Їх талант не знайшов належного визнання. Після повернення в 1773 р. М.Березовського з Італії до Росії придворні кола в Петербурзі байдуже і недоброзичливо поставились до нього і його творчих досягнень. До кінця життя він не мав посади, відповідної до набутої освіти. Доведений до відчаю кризовим матеріальним становищем і принизливим до себе ставленням, М.М.Березовський у 32 роки покінчив життя самогубством. А.Веделя в 1799 р. заарештували за сфальсифікованим політичним звинуваченням і оголосили божевільним, помістили у будинок божевільних на території Кирилівського монастиря в Києві. В 1808 р. батько забирає його додому, де А.Ведель і помер. Похований він на Щекавицькому кладовищі, але могила композитора не збереглася. Царська цензура заборонила друкувати його музичні твори.
Видатним реформатором церковного співу, духовним композитором, диригентом був Д.Бортнянський. Його перу належить понад 100 хорових релігійних творів. Серед них найвідоміші: «Господи, силою твоєю», «Слава во вишніх Богу», «Сей день», «Услиши, Боже, глас мій». Перебуваючи в Італії, де відвідував заняття в Болонській, Римській та Неапольській академіях, композитор написав і поставив в 1776-1779 рр. на італійські лібретто опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій». Цей період був першим кроком до міжнародного визнання Д.Бортнянського. Взагалі в його творчості плідно поєднувались традиції українського хорового мистецтва й досягнення європейської музики. Після повернення в Росію композитор став придворним капельмейстером, а з 1796 р. - управителем придворної капели. Для придворних спектаклів написав три опери на французькі тексти: «Сокід», «Син-суперник», «Свято сеньйора».
На початку XX ст. в одному з храмів Нью-Йорка - єпископальному соборі святого Іоанна Богослова - встановлено скульптурне зображення Д.Бортнянського. Це єдиний в світі пам’ятник славетному композитору.
Істотні зміни сталися в архітектурі та будівництві. Вони зв’язані з іменем архітектора Йоганна Готфріда Шеделя (1680-21.02.1752), який 21 рік (з 1731 по 1752 рр.) жив і працював у Києві. За його проектами споруджено Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври (1731-1744), яку народ назвав «Шеделеве диво». Дзвіниця - восьмигранна чотириярусна вежа. Висота її - 96,52 метра. Це була найвища споруда в межах Російської імперії. Підмурок дзвіниці на сім метрів заглиблено у землю. Про свою роботу Шедель писав: «Сия звонница в КиевоПечерской лавре трудом моим сделанная, каким образом по всей Руси й в Европе другой не обыщется, и на вечность оная звонница стоять будет». Ці слова великого майстра стали пророчими.
Й.Шедель очолював роботи по реконструкції митрополичого будинку (1731-1748) та надбудові дзвіниці Софійського собору (1744- 1748). Він побудував західний парадний в'їзд на територію митрополичого двору Софії Київської, відомий як «Брама Заборовського» (17461748), - один із найкращих творів українського барокового мистецтва.
Визначним архітектором і будівничим був Степан (Стефан) Ковнір (1695-1786) - кріпак Києво-Печерської лаври. У цьому монастирі він навчався будівельної справи, понад 60 років працював під керівництвом і разом з архітекторами П.Неєловим, И.Шеделем та І.Григоровичем-Барським. Найвідомішими спорудами, зведеними С.Ковніром, є так званий Ковнірівський корпус (1744-1745), дзвіниці на Дальніх (1754-1761 рр., за проектом І.Григоровича-Барського) та Ближніх (1759-1763) печерах у Києво-Печерській лаврі, дзвіниця Києво-Братського монастиря (1756-1759 рр., зруйнована у 1935 р). Споруди С.Ковніра виконані у стилі українського бароко, їм притаманні національна своєрідність і колорит, мальовничий пластичний декор. Взагалі, архітектурі бароко були властиві риси урочистої піднесеності, грандіозності, схильності до напружених, рухливих композицій, декоративної пишності й вибагливості. Цього досягали за допомогою протиставлення великих і малих об’ємів, світла й тіні, поєднання контрастних матеріалів, кольорів. В Україні поряд з «високим», аристократичним бароко існувало народне - міщанське, селянське, козацьке, тобто стиль нецерковного, світського напряму.
Кращі риси українського будівельного мистецтва розвинув Іван Григорович-Барський (1713-1785). Його творчість відіграла помітну роль у розвитку українського бароко другої половини XVIII ст., в якому зароджувалися риси класицизму. До найвідоміших споруд, зведених ним, відноситься водогін в Києві на Подолі з павільйоном- фонтаном «Феліціан» (1748-1749).
На початку XIX ст. у середині павільйону було поставлено дерев’яну скульптурну композицію «Самсон роздирає пащу лева». У 1982 р. фонтан відновили в первісному вигляді (автор проекту - архітектор В.П.Шевченко). З фонтаном пов’язано багато переказів. Вважається, наприклад, що той, хто вип’є води від «лева», залишиться жити в Києві.
Крім того, І.Григорович-Барський побудував церкву Миколи Набережного на Подолі (1772-1785 рр., нині - головний храм Української автокефальної православної церкви), Будинок бурси Київської академії (1778) та ін.
У середині XVIII ст. в Україні шириться стиль пізнього бароко - рококо. Він відзначався легкістю та елегантністю. До нього належать перлини мистецтва, шедеври світової архітектури - Андріївська церква в Києві (1744-1767) - твір архітектора Б.Растреллі (Бартоломео Франческо) (1700-1771) і собор св. Юра у Львові (1745-1770). Його автором був український архітектор Меретин Бернард (Мердерер) (?-1759), за походженням німець. У соборі гармонійно поєднуються риси західноєвропейської та української архітектури.
Над розписами Андріївської церкви працювали художники Г.К.Левицький (Левицький-Ніс) (близько 1697-1769 рр.), його син Д.Г.Левицький (близько 1735-1822 рр.) і А.Антропов.
З пам’яток дерев’яного будівництва XVIII ст. всієї України найбільш відомий Запорізький собор в Новомосковському, колись запорізькому місті Новоселиці. В народі Новоселиця звалась Самарою. Новомосковський Троїцький собор - видатний пам’ятник українського народного зодчества XVIII ст. Автор цього шедевру архітектури - талановитий зодчий-самоук Яким Погрібняк, тесляр з села Нової Водолаги на Харківщині.
Собор було закладено в 1773 р. на головному майдані Новоселиці. Його будівництво закінчилось в 1779 р., коли вже не існувало Запорізької Січі. Собор зроблений без єдиного залізного цвяха. Дубові й соснові бруски скріплені дерев’яними тиблями. Ці бруски складені так, що служать опорою один одному виключно на основі рівноваги. Тому ніяких підтримуючих колон, ніяких підпор як в середині собору, так і зовні немає.
Архітектурний стиль, в якому збудовано Новомосковський собор, - українське бароко. Отак в KVE-KVI!! ст. будували в Україні церкви, але далеко не кожна являє собою такий зразок народного українського мистецтва, як цей собор. Троїцький собор є безсмертною творчістю генія із народу. Це - вершина українського дерев’яного зодчества.
У живописі переважає документальність передачі образу, психологічна характеристика людини. За свідченням арабського мандрівника та письменника Павла Алеппського (близько 1627-1669 рр.), який супроводжував у подорожах по Україні свого батька, антиохійського патріарха Макарія, козацькі живописці були «вельми спритні в зображенні людських облич», «мають велику вигадливість у відтворенні людей, як вони є». З’являються картини світської тематики, портрети із зображенням історичних постатей - гетьманів, козацької старшини.
Український художник Тимофій Калинський у 1778-1782 рр. виконав близько 30 малюнків із зображенням представників різних верств українського суспільства - селян, козаків, міщан, козацької старшини. З 1782 р. Т.Калинський жив у селі Андріївці на Чернігівщині. В тому ж селі і з того самого року жив генерал-майор у відставці, історик, військовий інженер, топограф О.І.Рігельман (17201789). Там він створив компілятивний історичний трактат «Летописное повествованіе о Малой России...», присвячений історичному минулому України від найдавніших часів до 80-х років XVIII ст. Саме у цій книжці, що побачила світ у 1847 р. в Москві, і було вперше надруковано малюнки Т.Калинського.
Зміни, що відбулися в політичному і соціально-економічному житті України в другій половині XVIII ст., негативно позначились на розвитку української культури. Найобдарованіша молодь їде навчатися до Петербурзької академії мистецтв, яку було засновано в 1757 р., і не повертається в Україну. Її творчість стає частиною російської культури. Серед таких видатних митців були киянин Дмитро Левицький (1735-1822), глухівець Антон Лосенко (1737-1773), миргородець Володимир Боровиковський (1757-1825), скульптор з Ічні на Чернігівщині Іван Мартос (1754-1835).
В цілому культурний рівень тодішньої України був доволі високим. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687-1708), Івана Скоропадського (1708-1722) та Кирила Розумовського (1750-1764) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи. У культурі України ХVІІ-ХVШ ст. знайшли відображення кращі риси українського національного характеру - прагнення до свободи, осудження зла, соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих начал.
Словник термінів та понять теми
Балаган - театральне видовище переважно комічного характеру на ярмарках і народних гуляннях.
Бандура - український народний багатострунний щипковий музичний інструмент з декою овальної форми.
Бурлеск - перебільшено комічне зображення (у літературі та сценічному мистецтві).
Бурлескна література - жартівлива література.
Бурса - гуртожиток, де жили учні колегії чи академії.
Вертеп - український народний ляльковий театр в ХVІІ-ХІХ ст.; ящик без передньої кришки, де була обладнана сцена, яка зображувала народження Христа. Звідси походить і назва «вертеп» (з грецької - печера, в якій народився Ісус).
Вірші-травестії (від фр. «травестувати» - переодягати) - в них біблійні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять простою народною мовою, діють в обстановці міщанського побуту. Засобами сміху тут розвінчується церковна ідеологія. Бог і святі знижуються до рівня звичайних людей і діють в умовах реального життя.
Водевіль - невелика комедійна вистава з куплетами й танцями.
Гротеск (букв. «причудливий», «химерний») - у літературі, живопису, театрі зображення людей або речей у фантастичному, химерно- комічному вигляді. Означає надмірне перебільшення, загострення тієї чи іншої теми. Гротеск порушує межі правдоподібності, надає зображенню умовності, до краю розкриває суть явищ.
Межигірський монастир - монастир під Києвом, у якому доживали свій вік запорізькі козаки.
Народна драма - поширені у ХVIII-ХХ ст. самодіяльні вистави, в основі яких сюжети і тексти усної фольклорної традиції, що розігрувались згідно з усталеним постановчим каноном.
Панегірик - святкова, урочиста промова; недоречне звеличення, надмірне, нещире вихваляння кого-небудь, чого-небудь.
Префект - заступник ректора в колегії, академії.
Самсон - згадуваний у Біблії легендарний Самсон прославився численними подвигами у боротьбі з ворожим іудеям народом, що вторгнувся в Палестину у XII ст. до н.е.
Синод - найвища духовна інстанція в Росії на початку XVIII ст., яка була заснована для управління руською православною церквою замість патріаршого правління.
Синопсис - збірка матеріалів, статей, описів з якогось питання, як правило, розташованих у хронологічному порядку.
Спудей - студент чи школяр.
Схизматики - православні.
Торбан - український народний музичний інструмент, близький за своєю будовою до кобзи, бандури.
Шкільна драма - вистави, що ставилися у XVII-XVIII ст. учнями Києво-Могилянської колегії, а потім академії та братських шкіл за творами переважно викладачів цих закладів. У них використовувалися релігійні, біблійні та історичні сюжети дидактичного характеру.