Українська та зарубіжна культура
Лекція 12. Витоки української культури
- Історичні передумови виникнення української культури.
- Ранні форми культури на українських землях.
- Трипільська культура.
- Культура стародавніх слов’ян.
- Язичницька культура.
Складні та багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертають до себе увагу. За свою багатовікову історію український народ створив велику культуру, зробив значний внесок у культуру світову. Українська культура пройшла складний шлях. Вона увібрала в себе кращі надбання минулого, збагатилась культурами інших народів. На цьому шляху було багато досягнень та втрат.
В умовах незалежної Української держави вивчення її культури - важливе питання. Адже це питання про те, хто такі українці і звідки пішов український народ, питання його прабатьківщини, часу його виникнення, місця серед інших жителів планети. Люди хочуть знати себе, своє коріння, своє походження.
Витоки української культури сягають часу первісного суспільства Це одна з найдревніших європейських культур. На нинішній українській землі люди з’явилися близько 300 тис. років тому. Вся територія сучасної України вже була заселена у пізньому палеоліті (3540 тис. років тому). Близько 8 тис. років тому почався новий кам’яний вік - неоліт. Він тривав на території України до III тис. до н.е. В цей період людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2-3 млн. років. Люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Тоді відбувся перехід первісних людей від збиральної форми господарської діяльності до відтворюючих, більш продуктивніших форм господарської діяльності - мотижного землеробства і скотарства.
Найбільш ранніми землеробськими племенами на території України, першими хліборобами на українській землі вважаються племена трипільської культури. Ця культура склалась на Правобережній Україні і розвивалась протягом IV-III тисячоліть до н.е. (1500-2000). Вперше пам’ятники цієї культури дослідив у 1896 р. Вікентій Вячеславович Хвойка (1850-1914) - відомий український археолог, чех за походженням. Він жив у Києві, працював учителем. З 1893 р. розпочав археологічні дослідження.
Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. Воно знаходиться на відстані 50 км від Києва вниз по Дніпру. Назва села дала назву всій культурі, яку ще за типом кераміки називають культурою мальованої кераміки. Лише на території України виявлено понад 1000 поселень цієї культури. За підрахунками мінімальна кількість населення на всій території трипільської культури становила більше як 1 млн. чоловік.
Землю трипільські племена обробляли переважно за допомогою кам’яних та кістяних мотиг. Пізніше знайшло застосування первісне рало. Це дало можливість перейти до перелогової системи землекористування, а також до впровадження ярих та озимих посівів. Трипільські племена вирощували пшеницю, ячмінь та просо. Є всі підстави гадати, що трипільці вирощували також бобові та льон. Збирали урожай вони кістяними та дерев’яними сернами з кремінними пластинами - вкладишами. Зерно зберігали у великих глиняних посудинах та спеціальних зернових ямах. Розмелювали зерно на кам’яних зернотерках. Трипільці вирощували абрикоси, сливи й аличу, тобто ті культури, які дійшли до нашого часу! Внаслідок виснаження землі люди мусили кожні 50-100 років переселятися на нові місця.
Поряд із землеробством у племен розвивалося й скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, свиней. Трипільці приручили коня, знали колесо до воза. Значне місце у господарстві займало збиральництво, мисливство та рибальство.
Трипільці були вмілими ремісниками. Вони першими на території України для виготовлення одягу, поряд із шкірою та хутром тварин, стали використовувати тканини, зокрема полотно, яке виготовляли з пряжі. Про це свідчать знахідки пряслиць, грузил для примітивного ткацького верстата й відбитків тканини на днищах деяких глиняних посудин.
Високої досконалості досягли трипільські племена у виготовленні глиняного посуду. Посуд ліпився вручну (трипільські гончарі не знали гончарного круга) і випалювався у спеціальних печах - горнах. Вишукані орнаменти, оригінальна дрібна пластика, незвичайні керамічні форми свідчать про високу духовність трипільського населення.
Жили трипільці у досить великих населених пунктах, які називалися протомістами. Територія деяких поселень сягала декількох сотень гектарів, а населення - 10-15 тис. чоловік. Це вказує на визначні досягнення суспільної організації трипільських племен. Будинки у трипільських поселеннях розміщувались по колу з майданом посередині. Про вправність трипільських будівельників свідчить те, що будинки часто були дво- або триповерховими. Вони поділялися на кілька житлових приміщень, а також комори. В кожному приміщенні була піч і великі посудини для зберігання зерна. Будівельним матеріалом служила глина.
Трипільці вшановували власних богів, вели астрономічні спостереження, мали свій календар, оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Трипільські племена мали зв’язки з районами Східного Середземномор’я та Подунав’я, звідки, зокрема, одержували вироби з міді. За рівнем соціально-економічного розвитку населення трипільської культури підійшло до рівня цивілізацій Єгипту та Близького Сходу, але з різних причин не змогло зрівнятися з ними, не перейшло до державності, створення міст, винайдення писемності.
Доля трипільських племен остаточно не з’ясована. Феномен зникнення трипільської культури ще і сьогодні лишається нерозгаданим. Є припущення, що поступово ця культура під ударами кочівників згасла, трансформувалася. Коли вона зникла (в кінці III тис. до н.е.), в межах цієї території ще довго не було такого самобутнього та яскравого культурно-історичного явища.
Походження трипільської культури ще остаточно не з’ясоване. Одні вчені вважають, що її залишили місцеві неолітичні племена буго-дністровської культури, інші доводять, що культура ця прийшла разом з її творцями і носіями на територію України з Балкансько- го регіону і взаємодіяла з культурою місцевого населення, яке жило тут до трипільців. Такої точки зору дотримується, зокрема, академік П.Толочко.
Досі в науці дискутується питання: чи найдавніші поселенці території України прийшли з інших місць, чи вони є автохтонами (місцевими)? Автохтоністи відстоюють версію одвічного життя українців на власній території. В.В.Хвойка у своєму дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье» (1901) виступив з твердженням про етнічну тотожність слов’ян Київської Русі та неолітичної людності Середнього Наддніпров’я, зокрема носіїв трипільської культури. Його теорію з різними інтерпретаціями і доповненнями прийняли такі дослідники праісторії та етногенезу українців, як В.М.Щербаківський, Я.Пастернак, М.Д.Брайчевський, В.М.Петров.
Сучасна наука не встановила етногенетичного зв’язку трипільських племен з наступними племенами на терені України. Прямого генетичного продовження трипільська культура не мала. Тому оголошувати трипільців безпосередніми родоначальниками українського народу, давніми українцями немає сьогодні достатніх підстав. Український народ вийшов на історичну арену пізніше - в середньовічні часи. Давні культури ще не носять національного характеру.
Але культура має свої закони розвитку. Культура любить спадковість. І якщо трипільці не є прямими попередниками українців, то цілий ряд елементів їхньої культури став органічною належністю культури українського народу. Це - система господарства, декоративний розпис будинків, характер орнаменту розмальованої кераміки. В цьому плані можна говорити, що українська культура є оригінальним синтезом автохтонних попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Останнім сприяло те, що Україна розташована на основних шляхах між Євразією та Азією. Вона одночасно належить і Сходу, і Заходу.
Автохтонними джерелами української культури можна вважати трипільську культуру IV-III тис. до н.е. і кіммерійсько-скіфо-сар- матський культурний симбіоз II—І тис. до н.е. Автохтонні чинники української культури дійшли і збереглися до XX ст., особливо у способі життя, ментальності сільського українця. Але революції та війни, колективізація та голодомори підірвали коріння цієї глибоко народної культури.
Знаходячись на західному кінці великого євразійського степу (Азія, за античними джерелами, починалася за Доном), Україна часто ставала жертвою войовничих кочівників. Найдавнішим народом на українському терені, ім’я якого зберегла історія, були кіммерійці. Вони займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Історичні пам’ятки цих племен відносяться до IX - першої половини VII ст. до н.е. Для кіммерійців характерними були кочове скотарство, висока культура бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Кіммерійські майстри одними з перших на території України почали виплавляти залізо. Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів - іраномовних кочівників. Найдавніші згадки про них датовані серединою VII ст. до н.е., містяться в ассирійських клинописах. В середині - другій половині VI ст. до н.е. відбулося перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим. Наприкінці VI ст. до н.е. тут сформувалась скіфська держава. Свого розквіту вона досягла в IV ст. до н.е. У V ст. до н.е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію та описав її населення.
Скіфи залишили після себе досить багато культурних пам’яток. Їх знаходять на Півдні України у величезних курганах, де хоронили скіфських царів. Для культури скіфів характерна кераміка, прикрашена заглибленим геометричним узором, образотворче мистецтво, яке мало зооморфний характер, так званий звіриний стиль. Його основою були зображення оленя, барана, коня, кошачого хижака, фантастичного грифона, гірського козла. Відомий дослідник української культури Мирослав Сейчишин вважає, що скіфське мистецтво було одним із джерел слов’янської культурної спадщини. На думку іншого дослідника історії, Омеляна Пріцака, українці успадкували від скіфів деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач) запозичили окремі слова (собака, топір та ін.).
Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати - інше могутнє плем’я кочівників зі Сходу. Вони завоювали й асимілювали більшу частину скіфів і панували у причорноморських степах майже 400 років - від II ст. до н.е. до II ст. н.е. Скіфи і сармати та на заході фракійці послужили безпосереднім етнічним субстратом для українців.
Іраномовні племена помітно вплинули на розвиток слов’янської мови. Іранського походження слов’янські слова «віра», «світ», «благо», «чара», «віщати», «жерти» (в первісному значенні - відправляти релігійний обряд), «жрець», «вопити», «звати», «писати, «каятися», «боятися», «хоронити», «слово», «діло», «зло», «ерам», «вина», «могила».
У середині VII ст. до н.е. почалася грецька колонізація Північного Причорномор’я. На побережжі Чорного і Азовського морів греки заснували цілу низку міст-держав: Тіру, Ольвію (у перекладі з грецької - щаслива), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Панті- капей (сучасний Керч), Феодосію. Вони існували тут протягом майже тисячоліття. Їх занепад припадає на рубіж III-IV ст. н.е.
Грецькі міста-держави стали прямим джерелом античних традицій в українській культурі. Разом з грецькою колонізацією на територію Причорномор’я та Подніпров’я прийшло письмо. Звідси бере свій початок писемний період української історії. Значну роль в культурному житті грецьких поселенців відігравали література, театр, музика, живопис, скульптура. До нашого часу пам’ятки мистецтва дійшли у формі скульптур, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів. В І ст. до н.е. - III ст. н.е. грецькі міста-держави підкорялися Риму, тому суттєво впливала на розвиток української культури римська античність.
На рубежі нашої ери як самостійна етнічна спільнота сформувались слов’яни. Вперше про них - венедів чи венетів - згадують римські автори І-II ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з
VI ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Про- копій Кесарійський та Іоанн Ефеський. Тацит високо цінив венедів, вважав їх культурним народом, який вмів будувати гарні будинки, знав військовий порядок та дисципліну, був добре озброєним і хоробро воював з ворогами. Прокопій Кесарійський розповідає про культуру антів, які проживали між Дніпром і Дністром. Він вважав склавінів і антів єдиним народом.
В III ст. до н.е. і до II ст. н.е. праслов’янам була характерна так звана зарубинецька культура. Одне з поселень цього періоду виявлене біля с. Зарубинців на Переяславщині. Це дало назву і всій культурі.
Зарубинецька культура склалася на місцевій основі, але вона увібрала у себе ряд досягнень східних народів. Основними категоріями пам’яток зарубинецької культури є поселення та могильники. Зарубинецькі поселення не мали чіткої забудови. Житла будувались біля річки з дерев, а обмазувались глиною. Причому вони розташовувалися безсистемно, часто перебудовувались.
Носії зарубинецької культури були осілими землеробами, але займались і скотарством. Населення володіло рядом добре розвинутих ремесел, знало виплавку заліза, ковальську справу. Зарубинці вже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.
У II ст. н.е. зарубинецька культура припинила своє існування. На зміну їй у Лісостеповій зоні сучасної України у II ст. н.е. прийшла так звана черняхівська культура (назва походить від назви с. Черняхів, нині Кагарлицького р-ну Київської області). Пам’ятки цієї культури відкрив археолог В.В.Хвойка у 1899 р. Культура черняхівців у своїй основі сформувалася на ґрунті зарубинецької культури. Як і зарубинці, черняхівці займалися в основному землеробством. Поширеними були також скотарство, різні ремесла. Покійників перед похованням спалювали. Проіснувала ця культура до V ст.
Землеробський характер економіки позначився і на побуті слов’ян. Давній слов’янський календар відбиває цикл сільськогосподарських робіт. На це вказують назви місяців: січень (місяць, коли підсікають дерева, звільняючи під посіви ділянки лісу), березень або березозол (місяць, коли дерева спалюють на золу, щоб удобрити землю), квітень (місяць, коли цвітуть плодові дерева), травень (місяць трави), серпень або жнивень (місяць збирання врожаю).
Одночасно з черняхівською культурою існувала київська культура. Вона сформувалась як самостійна на базі зарубинецької під певним впливом окремих елементів черняхівської культури й утвердилась на просторі від Середнього та Верхнього Подніпров’я до курського Посейм’я. Люди жили окремими родами по 30 чоловік. Декілька будівель мали подобу хутора. Для спільної боротьби з ворогами ставили «город» (свого роду фортецю, укріплення). Пізніше біля «города» виростали «остроги» - огороджені поселення купців.
У другій половині І тисячоліття у різних місцевостях України існували лука-райковецька (VIII-IX ст.), волинцівська (VII-VIII ст.), роменська (VII-VIII ст.) та інші культури. Люди були об’єднані в східнослов’янські союзи племен - дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.
Стародавні слов’яни досить добре знали природу свого краю. Сільське господарство знайомило їх з рослинним і тваринним світом, початковими елементами метеорології та астрономії. Але нездатність правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до фантастичних уявлень, що становили суть язичницької релігії - політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов’ян був Перун - бог грому та блискавки. Користувалися повагою в ті часи Дажбог - «сонячний» бог, який повинен дбати про добрий врожай, Стрибог - бог вітру й негоди, Сварог - бог-коваль, Ладо - бог хатнього вогнища. Крім того люди вірили в таких богів, як Велес, Ярило, Коляда. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свій взаємозв’язок з нею. Слов’яни думали, що їх родослівна походить від богів. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає давньоруський народ «дажбоговими внуками».
Основу язичництва складало обожнення сил природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого. За часів язичницької релігії при зустрічі діти низько кланялися і торкалися руками землі. Цим самим вони бажали зустрічному здоров’я, сили і щедрості природи-матері, землі-годувальниці. З дитинства виховувалося чуйне ставлення до всього живого на землі, до кожної билинки і комашки. Звичаями, громадською думкою заборонялося, наприклад, бити палицею по землі.
Для світогляду стародавніх слов’ян був характерний антропо- теокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ніким не створеного, світу - як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено загоряється.
Відомо, що ще до запровадження християнства на Русі розвивалася монументальна архітектура - будувались язичницькі рублені з дерева храми - великі за площею та високі багатоглаві споруди. У «Повісті минулих літ» згадується про існування у 945 р. в Києві кам’яного князівського палацу. Розкопки його фундаменту, проведені в 1981-1982 рр. на Старокиївській горі, свідчать, що стіни палацу були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових порід порфиру, вапняку, мармуру.
Язичницька релігія, як і християнська, виробила великі цінності, своєрідну культуру. Після 988 р. християнство поширювалося по Русі поволі, болісно, непослідовно, здебільшого для широких народних мас насильно, примусово і повністю так і не витіснило язичництво. Люди приймали християнство, але й язичництво не кидали. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам, залишки старих, язичницьких вірувань тримались ще дуже довго. Багато елементів старої релігії сприйняло і християнство.
Отже, на Русі створювалась змішана віра - двовірство, а точніше, не двовірство, оскільки людина не може належати до двох вір одночасно, а нова синкретична віра як результат обрусіння християнства. Християнство було своєрідно засвоєно руськими, як і все, що попадало зовні.
Словник термінів та понять теми
Автохтон, абориген - корінний житель країни чи місцевості, який мешкає в ній з давнини.
Автохтонність (від гр. аутос - сам, хтонес - земля) - належний за походженням до даної території, місцевий.
Андрій Первозванний - перший поширювач у придніпровських краях християнської віри. За легендою, апостол Андрій, проповідуючи християнство, дійшов до місця, де тепер Київ, і поставив тут на одній із гір, де тепер Андріївська церква, хреста.
Археологія (від гр. архатос - стародавній, логос - слово) - наука, яка вивчає історію людського суспільства на основі вивчення пам’яток кам’яного, мідного (бронзового), залізного і почасти пізніших віків. До пам’яток, що називаються археологічними, належать: стоянки, поселення, поховання, різні типи знарядь праці, зброї, посуду, прикрас, предмети побуту, мистецтва. Т.Шевченко називав археологію «матір’ю історії».
Велес - бог худоби, чередників та музик у слов’янській міфології.
Дайбожичі - від язичницького Дайбог або Дажбог.
Зернь - виріб з узорів із найменших зернят металу.
Ідол - в язичницьких релігіях - об’єкт культу, предмет, який начебто містить у собі божество або є ним.
Лада - богиня шлюбу, мати любові та добра у слов’янській міфології.
Масляна - свято наступаючої весни.
Мокош - богиня родючості, мистецтва і води, заступниця вагітних та породіль у слов’янській міфології.
Нявка - лісова русалка.
Орнамент - оздоблювальний візерунок, побудований на ритмічному повторенні геометричних, рослинних та ін. елементів (живописний, графічний, скульптурний), розташованих симетрично один до одного.
Перун - головний бог у язичників.
Поганство (від лат. рщт - село) - стара дохристиянська язичницька віра.
Політеїзм - віра в багатьох богів.
Протомісто (від гр. ртto — перший, первісний) - зародок міста.
Скань (від давньорус. екать - сукати, звивати) - художні вироби з тонкого золотого, срібного або мідного дроту.
Таліон (від лат. таліо - відплата, рівна за силою злочину) - принцип покарання, в основі якого було відшкодування заподіяного зла відповідно до вчиненого, нанесення винуватцю такої ж шкоди, яку вчинив він, відплата, рівна злочину («око за око», «зуб за зуб»).
Требище - жертовник, місце принесення язичниками жертви богу.
Ужиткове мистецтво - металеві та ювелірні вироби.
Чернь - темно-сірі або чорні зображення на срібних і золотих виробах, один з видів ужиткового мистецтва.
Язичництво - система первісних дохристиянських релігійних вірувань, поглядів і обрядів. У східних слов’ян набуло форми обожнення сил природи, тварин та рослин, а також людиноподібних істот: русалок, берегинь, породіль.