Українська та зарубіжна культура
Лекція 11. Європейська культура ХІХ–ХХ ст.
Дев’ятнадцяте століття характеризується могутнім розвитком виробничих сил, остаточним об’єднанням науки і техніки. Звідси бере початок науково-технічний прогрес. У розвинутих європейських країнах відбувається промисловий переворот, індустріалізація та урбанізація. Це потребувало нових науково-технічних знань. Як показали підрахунки П.Сорокіна, «лише тільки одне XIX століття принесло відкриттів і винаходів більше, ніж всі попередні століття разом взяті», а саме - 8527. Внаслідок цього технічне панування над простором, часом і матерією виросло безмежно.
Практично єдиним універсальним двигуном до кінця XIX ст. була парова машина, яку в 1784 р. створив і запатентував видатний англійський винахідник Джеймс Уатт (19.01.1736-19.08.1819). Революційна подія відбулася в історії судноплавства. У 1807 р. американський винахідник Роберт Фултон (14.11.1765-24.02.1815), чия діяльність пов’язана і з Англією, і з Францією, збудував перший у світі колісний пароплав з двигуном у вигляді поршневої машини і 11 лютого 1809 р. запатентував його. 18 червня 1819 р. до Ліверпуля (Англія) прибула «Саванна» - перший пароплав, який перетнув Атлантичний океан. Англієць Джордж Стефенсон (1781-1848) в 1814 р. став автором паровоза «Ракета». В 1814-1825 рр. в Англії була побудована перша залізниця загального користування Стоктон-Дарлінгтон.
1839 рік вважають датою виникнення фотографії. Тоді французький художник і винахідник Луї Жак Манде Дагер (1787-1851) розробив перший практично придатний спосіб фотографування - дагеротипію, і доповів про це Паризькій академії.
24 травня 1844 р. американський художник і винахідник Самюель Морзе (1791-1872) передав уперше телеграфне повідомлення електричним способом на відстань 65 км. Німецький винахідник К.Ф.Дрез (1785-1851) сконструював транспортну машину на залізничному ходу, яка приводиться в рух вручну або двигуном внутрішнього згорання - дрезину. Американський винахідник і промисловець Джордж Вестінгауз (1846-1914) в 1869 р. одержав патент на пневматичне залізничне гальмо - гальмо Вестінгауза. В 1863 р. в Лондоні побудована перша підземна залізниця (3,6 км) - метро. З 1868 р. метро діє в Нью-Йорку. Найстаріші метрополітени на Європейському континенті - Будапештський (1896), Віденський (1898) і Паризький (1900).
В 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила 164 км, ширина по дну - 22 м, первісна глибина - 7,5 м. Згодом канал був поглиблений і розширений.
Різке зростання попиту на метали призвело до винаходу англійцем Генрі Бессемером (1813-1898) конвертерного способу переробки чавуну на сталь, так званого бессемерівського процесу (патент 1856 р.). В 1864 р. французький металург П’єр Мартен (1824-1915) для виробництва сталі шляхом окислювальної плавки залізомістких матеріалів (чавуну, стального лому) збудував піч, яку згодом, як і спосіб плавки, назвали його іменем. У 70-ті рр. XX ст. будівництво мартенівських печей практично припинилося. Був розроблений більш прогресивний киснево-конвертерний процес.
З кінця 70-х рр. XIX ст. почав поширюватись телефонний зв’язок, розпочалася ера електричної лампочки. Американський винахідник і підприємець Томас Едісон (1847-1931) у своїх майстернях, які стали пізніше основою знаменитої «Дженерал електрік», розробляє всю техніку електроосвітлення. В 1882 р. він побудував у Нью-Йорку першу в світі теплову електростанцію загального користування, а в 1896 р. дала струм найбільша гідроелектростанція - Ніагарська. У 80-х рр. на вулицях Берліна з’являються перші трамваї. В 1897 р. німецький інженер Рудольф Дізель (1858-1913) реалізував свою давню ідею двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем. Почалася історія автомобіля, трактора, комбайна, літака.
У 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Гульєрмо Марконі (1874-1937) одержав патент на винахід радіоприймача.
Період 1895-1916 рр. можна характеризувати як переворот у науковому мисленні. Були подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної механіки. Наприкінці 1895 р. німецький фізик Вільгельм Конрад Рентген (1845-1923) повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. Залишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Рентген став володарем першої у світі серед фізиків Нобелівської премії (1901), засновником яких був шведський винахідник і промисловець Альфред Нобель (25.10.1833-10.12.1896). Раніше за Рентгена «г-про- мені» відкрив в Австро-Угорщині видатний український учений Іван Пулюй (2.02.1845-31.01.1918). Він став піонером у їх вивченні і виготовив скляну лампу для світлоскопії.
В кінці XIX ст. почалося становлення як самостійної науки атомної фізики. В 1896 р. французький фізик Антуан Беккерель (18521908) вперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів, радіоактивне випромінювання вивчали видатні французькі фізики П’єр Кюрі (1859-1906) та його дружина Марія Склодовська-Кюрі (1867-1934). Саме вона запровадила в науковий обіг поняття «радіоактивність». Склодовська-Кюрі керувала Радієвим інститутом у Парижі. Разом з чоловіком дослідниця у 1898 р., відкрила нові елементи: полоній та радій.
За свої винаходи Беккерель, П’єр Кюрі та Марія Склодовська- Кюрі в 1903 р. одержали Нобелівську премію. Склодовська-Кюрі була першою жінкою в світі, яка отримала таку високу нагороду. Крім того, вона була першою жінкою, яка завідувала кафедрою в Сорбонні. В 1911 р. Склодовська-Кюрі отримала другу Нобелівську премію. Пізніше радіоактивність вивчали такі вчені, як англієць Ернест Резерфорд (1871-1937) і данець Нільс Бор (1885-1962). Обидва вони є лауреатами Нобелівської премії відповідно за 1908 і 1922 рр.
Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкриття кінематографа, який винайшли, а в 1895 р. запатентували брати Луї та Огюст Люм’єри в Парижі. Внаслідок цього була вироблена система фотографічної фіксації реально ті в русі й подальша її проекція на великий екран. 28 грудня 1895 р. в підвалі «Гран кафе» на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно. Глядачі були ознайомлені зі сценами, знятими з натури: «Вихід робітників із заводу Люм’єра», «Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота», «Политий поливальник». Всього фірма Люм’єра випустила близько 1,5 тис. одно- та двохвилинних фільмів. У жанровому відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні та історичні сюжети. Уже XX ст. інтегрувало науково-технічний винахід із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва. Кіно мало переваги перед іншими видами мистецтва в тому, що могло досягти найбільш віддалених куточків будь-якої країни, легко знаходило шлях до глядачів інших країн, тим більше, що до 1926 р. воно було німе.
Внаслідок стрімкого розвитку науки і техніки в XIX - на початку XX ст. культурний процес зазнав значних змін. Удосконалювалась матеріальна база культури, сформувалися нові соціальні верстви населення, збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Епоха породила різні літературно-мистецькі течії. Вони відбивали розмаїття почуттів, нестабільний характер тогочасного суспільства.
У культурному житті Європи в першій третині XIX ст. домінував романтизм. В його основі лежав творчий метод, який проголосив своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Для романтизму як художнього стилю характерне заперечення нормативності у створенні творів мистецтва. Суттю романтизму є також оновлення художніх форм. Твори романтиків наповнені почуттями захоплення та розчарування, піднесення та відчаю.
Романтизм вніс героїчні мотиви в усі жанри образотворчого мистецтва, сприяв розвиткові та збагаченню його виражальних засобів. У романтичну епоху люди відчули плин часу, суспільні переміни. Це супроводжувалось небувалим інтересом до народної культури, її джерел і до росту національної самосвідомості в багатьох європейських країнах.
У літературі одним з найяскравіших представників романтизму, виразником епохи XIX ст. був великий англійський поет Джордж Ноел Гордон Байрон (22.01.1788-19.04.1824). Свій рід по батькові він вів від Вільгельма Завойовника. Батько промотав родове багатство і покинув сім’ю, коли Джордж був маленьким. Тому «нащадок королів» у дитинстві був оточений бідністю. Його могутній дух втілився в слабкому, хворобливому тілі, до того ж з фізичною вадою - кульгавістю.
Байрон належав до найвідоміших людей свого часу. Слава прийшла до нього раптово, в один день. У його записах читаємо: «Одного ранку я проснувся знаменитим». Це сталося 27 лютого 1812 р. Тоді Байрон виголосив промову в палаті лордів, а наступного дня вийшли друком дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд Гарольда».
Поема прославила Байрона, вона стала популярною серед його покоління, яке зазнало гіркого розчарування і втратило ілюзії щодо можливості побудови світу на засадах, ідеалах просвітництва. Величезний успіх мали роман у віршах Байрона «Дон Жуан», поема «Корсар», філософські драми «Манфред», «Каїн». Його перу належить одна з найоригінальніших поем «Мазепа». Цим твором поет увів в англійську та й загалом у європейську літературу образ України та українського героя.
В 1823 р. Байрон відправився на допомогу грецькому повстанню, спрямованому проти турецького панування. В Греції він і помер від лихоманки в самий розпал повстання. Друзі перевезли прах на його батьківщину. Але через розрив відносин з англійським суспільством його прах відмовились помістити у Вестмінстерське абатство, місце поховання всіх великих людей Англії. Байрона похоронили в сільській церкві в Гекноллі. Серце ж його залишилось похованим у Греції.
Байрон вважається національним героєм Греції. На його надмогильній плиті вибитий напис про те, що поет поліг «при героїчній спробі повернути Греції її стародавню свободу та славу».
Романтики активно звертались до народної творчості, використовували сюжети, образи, мову, притаманну народним пісням, баладам, епосу. Із збирання народних пісень і балад почав свою літературну діяльність англійський письменник Вальтер Скотт (1771-1832). Своїм прозаїчним твором «Уеверлі» (1814) він започаткував жанр історичного роману, став зачинателем історичного жанру в літературі. Творчості В.Скотта властива особлива композиція романів. В них на першому місці знаходяться описання життя, побуту і вдачі самого народу, а не королів, полководців, вельмож. О.С.Пушкін порівнював В.Скотта з Шекспіром, а О.Бальзак вважав його своїм учителем.
Цілу галерею романтичних образів створив знаменитий французький письменник Олександр Дюма-старший (24.07.1802-5.12.1870). Його бабуся була негритянкою. Батько - наполеонівський генерал. Після смерті батька сім’я бідувала і дати освіту хлопчику мати не змогла. Він заповнив цю прогалину читанням. В ньому рано проснувся письменницький хист і захоплення театром. Завдяки своїм романам Дюма став славетним, при чому слава прийшла до нього рано.
Славу йому принесли, насамперед, гостросюжетні романи «Граф Монте-Крісто» (1845-1846), «Три мушкетери» (1844) та продовження цього роману - «Двадцять років згодом» (1845) і «Віконт де Браже- лон, або Десять років згодом» (1848-1850), ще одна трилогія - «Королева Марго» (1845), «Мадам Монсоро» і «Сорок п’ять». Герої цих творів увійшли у свідомість багатьох поколінь читачів так міцно, що іноді сприймаються, як реально існуючі історичні особи. З цього приводу англійський письменник Роберт Стівенсон (1850-1894) сказав: «Напевне, після Шекспіра найдорожчий, найкращий мій друг - д’Артаньян... Мені невідома інша душа настільки людяна і у своєму роді настільки неперевершена...».
Главою й теоретиком французького демократичного романтизму, членом Французької академії з 1841 р. був письменник Віктор Марі Гюго (26.02.1802-22.05.1885). В своїх творах він виступав проти деспотизму, тиранії, висловлював віру в перемогу прогресу й демократії. Найвідоміший його твір - роман «Собор Паризької богоматері» (1831). Собор для В.Гюго - це не лише величний пам’ятник середньовіччя, а й славетне минуле Франції, неповторна історична і культурна цінність. Саме з Собором пов’язана доля головних героїв, у ньому перетинаються шляхи багатьох із них. Інколи він постає перед читачем мов жива істота.
Перу письменника належить поема «Мазепа». Гюго, як президентові літературного конгресу в Парижі, в 1878 р. було вручено брошуру М.Драгоманова французькою мовою «Українська література, заборонена російським урядом», видану як доповідь на цьому конгресі.
Одним з творців жанру науково-фантастичного роману був французький письменник Жюль Верн (1828-1905). Романтикою науки проникнуті його гуманістичні книги «Діти капітана Гранта» (18671868), «20000 льє під водою» (1869-1870), «Таємничий острів» (1875). «Море, муза і свобода - ось що я люблю і що хотів би постійно виражати у своїх творах», - писав Жюль Верн.
У німецьких романтиків одним з улюблених жанрів була казка. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм - Якобом (1785-1863) та Вільгельмом (1786-1859).
Особливе місце в мистецтві романтизму займала музика. Романтики вважали музику найвищим з мистецтв. Це визначило її провідне значення в XIX ст. До композиторів-романтиків належали австрійський композитор Франц Петер Шуберт (1797-1828), німецький композитор Роберт Шуман (1810-1856), чеський композитор Бедржих Сметана (1824-1884), польський композитор Фредерік Шопен (1810-1849), якого вже у восьмирічному віці називали «польським Моцартом». В його творчості використовуються картини народного побуту, історичні сцени, народні перекази, відображається вся повнота і складність внутрішнього життя людини - від ліричних роздумів до буремної пристрасті.
«Новоромантичною трійцею» називають французького композитора Гектора Берліоза (1803-1869), угорського композитора й піаніста Ференца Ліста (1811-1886) і німецького композитора та музичного теоретика Ріхарда Вагнера (1813-1883). Берліоз у музичному відношенні був спадкоємцем Бетховена та іншого німецького композитора Карла Вебера (1786-1826) - основоположника німецької романтичної опери. Берліоз прагнув зробити музику виразником літературних ідей і образів. З цією метою він вивчав твори Вергілія, Шекспіра, Гете, Байрона. Такий же ілюстративний характер має музика Ліста. В січні 1847 р. відбулися його гастролі у Києві. Ідею поєднання музики та літератури сприйняв і Вагнер.
До романтиків відноситься і німецький композитор, піаніст, диригент Йоганнес Брамс (7.05.1833-3.04.1897). Він з 60-х років XIX ст. жив у Відні, де розвивав традиції віденського класичного симфонізму, збагативши їх новим романтичним змістом. Композитора було обрано почесним членом Галицького музичного товариства.
В другій половині XIX ст. в окремий напрям у літературі та мистецтві оформляється реалізм (від лат. realis - речовинний, дійсний). Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти враховувати об’єктивні умови, можливості, співвідношення сил. Реалізм XIX ст. прийнято називати критичним.
Становлення реалізму відбувалося поступово. Показовим щодо цього є творчість видатного майстра ліричної та політичної поезії, німецького поета і публіциста Генріха Гейне (13.12.1797-17.02.1856), про якого Ф.Ліст сказав, що «це один з найвидатніших людей Німеччини». Гейне називав себе останнім поетом романтизму і першим поетом нового, реалістичного напрямку, «барабанщиком революції». Світову славу принесла йому «Книга пісень» (1827), у якій він оповідав про любовні переживання молодої людини, типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Деякою мірою це була автобіографічна сповідь Гейне, закоханого у свою двоюрідну сестру Амалію. Багато віршів із «Книги пісень» покладено на музику такими видатними композиторами, як Шуман, Шуберт, Шопен, Ліст, Чайковський, Лисенко, Ревуцький, Людкевич, Лято- шинський.
Згодом у своїх творах Гейне звертається до реальних соціальних проблем. Етапною в цьому відношенні є збірка «Сучасні вірші». В ній поет стверджує реалізм у німецькій поезії. Драматизм XIX ст. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». Гейне належить вислів: «Молодість - це не вік, а стан душі».
Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості видатного французького письменника Оноре де Бальзака (20.05.179918.08.1850). Він кілька років жив на Житомирщині, а в 1850 р., незадовго до смерті, в Бердичеві, у костьолі святої Варвари, обвінчався з Евеліною Ганською, яку письменник любив багато років. Бальзака справедливо порівнюють з Прометеєм, але прикутим не до скелі, а до письмового столу. Гюго казав, що у бальзаківському житті було більше праці, ніж днів.
Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об’єднав під назвою «Людська комедія». Ця епопея становить майже сто пов’язаних між собою творів, понад дві тисячі персонажів - такий масштаб цього грандіозного творіння. Герої творів - банкіри, купці, лихварі. Вони примножують свої багатства злочинами, жорстокістю, насильством над залежними від них людьми. Письменник хотів створити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була «Божественна комедія» Данте для свого часу. Бальзак і Данте прагнули зобразити весь світ у всій його повноті, і це їм вдаюся. Формулюючи ідею «Людської комедії», Бальзак у передмові до неї зазначав: «Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства... мені, можливо, вдасться написати історію... звичаїв». Письменник називав себе «секретарем французького суспільства», «доктором соціальних наук».
Риси реалізму знайшли відображення в музиці. Одним з найбільших оперних композиторів-реалістів був італійський композитор Джузеппе Верді (10.10.1813-27.01.1901). Його творчість - вершина реалізму в музичному оперному мистецтві XIX ст. Шедеврами оперного реалізму є опери композитора «Аїда» (1870), «Отелло» (1886), «Фальстаф» (1892). Проблеми соціальної нерівності - зміст опер Верді «Ріголетто» (1851). «Трубадур» (1853), «Травіата» (1853). Героїко-історична тема реалістично втілена в операх «Бал-маскарад» (1859), «Сила долі» (1861), «Дон Карлос» (1867).
Демократизм, глибока людяність творчості Верді принесли йому світову славу. Його опери користуються великою популярністю. Вони не сходять зі сцен оперних театрів світу. З 1961 р. в Буссето (Італія) проводиться конкурс вокалістів «Вердієвські голоси».
Вершиною реалізму в оперному мистецтві Франції визнана опера «Кармен» (1874), яка стала однією з найпопулярніших у світовому оперному мистецтві. П.І.Чайковський визнавав її «в повному розумінні слова шедевром». Автором цієї опери є всесвітньо відомий французький композитор Жорж Бізе (25.10.1838-3.06.1875). Вирішальний вплив на формування його таланту мав видатний французький композитор і диригент Шарль Франсуа Гуно (17.06.181818.10.1893), який створив відому оперу «Фауст» (1859). За однойменним романом В.Скотта Бізе написав оперу «Перська красуня» (1866).
Середина XIX ст. стала часом народження нового музичного жанру - оперети - легкої опери, яка включала і танець, і діалог. Батьківщина оперети - Франція. В останній третині XIX ст. отримала розвиток віденська оперета в Австрії. Одним з її основоположників став Йоганн Штраус (син: 25.10.1825-03.06.1899) - австрійський композитор, скрипаль і диригент. Кращими його творами є оперети Летюча миша» (1874), «Циганський барон:» (1885). Всесвітню славу Штраусу принесли також віденські вальси («Голубий Дунай», «Казки віденського лісу»). Завдяки їм від здобув ім’я «король вальсів».
В літературі та мистецтві останньої третини XIX ст. склалася така течія, як натуралізм (фр. naturalisme від лат. nature - природа). Він прагнув до безпристрасного, фотографічно точного та об’єктивного відтворення дійсності та людських стосунків. Митці-натуралісти ставили собі за мету вивчати суспільство так само досконало, як учений досліджує природу та її закони. Вони цікавилися побутом людини, її фізіологічною природою, буденними явищами, намагалися «писати під диктовку життя». Теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (02.04.184029.09.1902). Він сформулював теорію «наукового роману». Вона вимагала від митця натуралістичного відтворення фактів без їх відбору і типізації. В 70-80-і рр. натуралізм піднімав дуже важливі теми: детально показуючи життя знедолених і пригноблених, досліджуючи механізми взаємодії людини і середовища з метою його розумної організації, активізуючи увагу на ролі несвідомих моментів у людській психіці.
Такий підхід привів врешті-решт до кризи натуралізму. На це звернув увагу відомий російський філософ XX ст. Микола Бердяєв (1874-1948). Характеризуючи літературний процес у XIX ст., він, зокрема, писав: «В літературі найскладнішою, але й найчистішою формою є роман, притаманний душі XIX ст. Почали прагнути не стільки краси, скільки правдивості. Це само по собі було здобутком. Та це ж призвело до того, що зблід ідеал краси. Зрештою, мистецтво почало цуратися краси... Це породжує глибоку кризу мистецтва».
В XIX ст. у мистецтві відбуваються серйозні зміни. Для багатьох його діячів реалістичний напрямок перестає бути еталоном, і в принципі заперечується саме реалістичне бачення світу. Художники стомились від вимог об’єктивності та типізації. Народжується нова, суб’єктивна художня реальність. Важливо не те, як всі бачать світ, а те, як його бачу я, бачиш ти, бачить він. До всякого образотворчого мистецтва абсолютно застосовне таке судження про живопис видатного німецького художника XIX ст. Каспара Давида Фрідріха (17741840): «Художник повинен писати не тільки те, що він бачить перед собою, але і те, що бачить в собі. А якщо в собі він нічого не бачить, то нехай кине живопис».
На цій хвилі і формується імпресіонізм. Сам термін походить від назви картини французького художника Клода Моне (14.02.184006.12.1926) «Враження. Сонце, що сходить» («Impression. Levant soleil»). Іноді виникнення терміна «імпресіонізм пов’язують з новаторськими пошуками іншого французького художника - Едуара Мане (1832-1883). У передмові до каталогу своїх картин він так висловив власне естетичне кредо: «Митець прагне лише до того, щоб передати свої враження (impression)».
Теоретично обґрунтовуючи імпресіонізм, Еміль Золя після довгих дискусій з Полем Сезанном (1839-1906) прийшов до висновку: предмет або людина, яких зображають, є лише приводом. Геніальність полягає в тому, щоб показати цей предмет або людину в новому вигляді, більш правдивому або більш величному. «Мене, - писав він, - зачіпають не дерево, не обличчя, а художник, якого я бачу в цьому творі, могутній індивідуум, який опинився в стані створення поряд з божим світом свого власного Світу, який очі мої не зможуть забути». Так було підтримано пріоритет суб’єктивного над об’єктивним, значущого над видимим.
Крім Моне і Мане, імпресіоністський рух висунув таких великих майстрів, також представників Франції, як П’єр Огюст Ренуар (18411919), Едгар Дега (1834-1917). Каміль Піссарро (1830-1903), Альфред Сіслей (1839-1899), Анрі Тулуз-Лотрек (1864-1901). Історія імпресіонізму порівняно короткочасна - всього 12 років (від першої виставки картин 1874 р. до восьмої в 1886 р.).
Імпресіонізм прагнув відтворити найточніші суб’єктивні відчуття та переживання, настрій та швидкоплинні враження автора від реального світу в його русі та мінливості. Важливим принципом імпресіонізму був відхід від типовості. В мистецтво ввійшли миттєвість, фрагментарність композиції, випадковий погляд, несподівані ракурси і точки зору, свіжість та безпосередність сприйняття. Це яскраво помітно в творчості Ренуара. Створюється враження, що його полотна написані простим перехожим, який гуляє (або, як сказали б французи, фланірує) по бульварах і насолоджується життям.
Головні риси імпресіонізму дістали свій розвиток в постімпресіонізмі. Яскравими представниками цього напрямку були французькі художники Поль Сезанн, Поль Гоген (1848-1903) і голландський художник Вінсент Ван Гог (1853-1890). Вони великою мірою є родоначальниками мистецтва XX ст. Ван Гог посилював експресивні якості художньої форми, прагнув висловити своє захоплення красою природи, співчуття людині, яка страждає. Картини художника, які при його житті не знаходили покупців, в наші дні коштують багато мільйонів доларів і продаються на всесвітньо знаменитих аукціонах.
Французькі митці виступили законодавцями такого мистецького напрямку кінця XIX - початку XX ст., як символізм (від фр. symbole - знак, символ). У творчості його представників основним засобом вираження був символ, концентроване відбиття певної ідеї, явища, образу. Символом може бути вчинок, квітка, порух. Об’єктом зображення стає ірреальний світ, світ мрії, таємності. Символісти стверджували, що тільки ідеї являють ту вищу реальність, яку і повинно зафіксувати мистецтво. Вони спирались на тезу німецького філософа-ідеаліста Артура Шопенгауера (1788-1860) про те, що існує «стільки різних світів, скільки є мислителів». Крім живопису, символізм охоплював літературу, театральне мистецтво, музику. Характерною рисою символізму була ставка на інтуїтивне, безсвідоме. Символісти відстоювали ідею незалежності мистецтва від соціальних завдань та проблем. Вони вірили, що одвічні культурні цінності можуть об’єднати людей. Близький своєю поезією до французьких символістів англійський письменник Оскар Уайльд (15.10.185430.11.1900) вважав, що мистецтво нічого не виражає, крім самого себе, що мистецтво вище від життя.
Сила абстрагуючої свідомості, спрямованість до безпредметного мистецтва, відмова від наслідування видимому світу найбільш зримо втілились в культурі XX ст. Розуміння її сутності неможливе без такого феномену, як модернізм, який виник як реакція на нездійсненність естетичних ідеалів, що пропонувалися реалістичним мистецтвом. Це був принцип «навпаки» щодо реалізму. Поняття «модернізм» походить від французького слова «moderne» і означає новітній, сучасний. Це поняття має той же корінь, що і слово «мода», і нерідко вживається в значенні «нове мистецтво», «сучасне мистецтво». Модернізм охоплює період від початку століття до кінця 1960-х років (за деякими оцінками). Для нього характерна безліч відносно самостійних художніх напрямів та течій, загальною ознакою яких є рішучий відхід від традицій класичного мистецтва.
Крім модернізму, в мистецтві XX ст. виникло таке поняття, як авангард (від фр. avantgarde - передовий загін). Воно об’єднало на принципах корінного оновлення художньої практики різні школи і напрямки європейського мистецтва 10-20-х рр. ХХ ст. Авангардисти (найрадикальніші кола модерністів) порвали з усталеними принципами, традиціями і шукали нові засоби художнього вираження. Особливістю авангардизму є не лише розрив з художньою традицією минулого, її образною системою та виражальними засобами, а й активний, революціонізуючий суспільство протест, який потребує переоцінки духовних цінностей та нового сприйняття світу. У 1913 р. сформувалася течія російського авангарду, до якого належали такі відомі художники, як Казимир Малевич (1878-1935), Василь Кандинський (1866-1944), Кузьма Петров-Водкін (1878-1939).
Модернізм зачепив літературний процес. Біля джерел модерністської прози стоїть творчість австрійського письменника Франца Кафки (3.07.1883-3.06.1924). Вся творчість цього видатного письменника є здебільшого наслідком його конфлікту з середовищем, насамперед з батьками, які були чужі йому духовно, а це він переживав як гріх і прокляття. У творчості Кафки людина самотня, беззахисна, ніщо її ні до кого і ні до чого не прив’язує. В модерністській поезії деякі її представники стали на шлях по можливості більш повного розриву з поетичною традицією, бунту проти звичних норм віршованої мови, на шлях бурхливого словотворення, яке інколи доходило до крайнощів. Модерністи дали культурі великих поетів - французів Гійо- ма Аполлінера (1880-1918), Луї Арагона (1897-1982), Поля Елюара (1895-1952), німця Йоганнеса Роберта Бехера (1891-1958), росіянина Володимира Маяковського (1893-1930), іспанця Гарсіа Лорку (5.06.1898-19.08.1936).
Перша світова війна викликала природний відгук письменників. Видатний чеський письменник Ярослав Гашек (30.04.1883-03.01.1923) написав роман-епопею «Пригоди бравого солдата Швейка під час світової війни». Швейк - людина з народу, в зіткненнях з начальством він удає простачка, а часом і дурника. Свої думки він завжди висловлює з невинним і наївним виглядом. Швейка називають серед таких всесвітньо відомих літературних героїв, як Дон-Кіхот і Санчо Панса, Гуллівер і барон Мюнгаузен. Фашистські власті в Німеччині оголосили цей твір Я.Гашека «біблією саботажу» і спалили.
Учасником Першої світової війни був німецький письменник Еріх Марія Ремарк (22.06.1898-25.09.1970). Її страхіття він описав у романі «На західному фронті без перемін». Проти війни був спрямований роман французького письменника Анрі Барбюса (1873-1935) «Вогонь» - перший твір соціалістичного реалізму в зарубіжній літературі.
Друга світова війна примушує письменників знову нагадати людям про їх відповідальність за майбутнє людства - «Кожний відповідає за свою планету», - заявляє в романтичній казці «Маленький принц» французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері (29.06. 1900-31.07.1944).
В літературі та мистецтві післявоєнної Європи переважали ідеї наймоднішої філософської системи того часу - екзистенціалізму, різновиду ірраціоналістичної філософії. Єдиним сенсом діяльності людини за цією течією є самовираження особистості, вибір правильної лінії поведінки, стоїчне виконання свого обов’язку, навіть в екстремальній ситуації.
Щоб робити життя, стверджують екзистенціалісти, потрібно, насамперед, його бачити. Бачити, що в світі немає і не може бути ніякої надії. Людина повинна усвідомити, що вона живе тільки сьогодні і ніякого завтра, ніякого майбутнього у неї немає. Якщо воно і буде, то уже не в неї, а у тих, хто прийде після неї, але для них це майбутнє стане лише теперішнім. Тому потрібно жити в теперішньому, жити теперішнім, діяти в теперішньому. Всі розмови про «прекрасне майбутнє» - це химера.
Яскравими представниками екзистенціалізму були Жан Поль Сартр (1905-1980), Карл Ясперс (1883-1969), Мартін Хайдеггер (1889-1976). Провідну роль у модерністській літературі відіграли саме твори Сартра («Дороги свободи»), а також Альбера Камю (19131960) («Чума»). Останній в 1957 р. отримав Нобелівську премію в галузі літератури. Розвінчання фашизму і захист гуманістичних цінностей були в центрі уваги німецьких письменників Томаса Манна (1875-1955) («Доктор Фауст», 1947 р.) і Ремарка («Час жити і час помирати», 1954 р.).
Американський письменник Ернест Хемінгуей (21.07.189902.07.1961) у повісті «Старий і море» розвинув традиційну для нього тему мужності людини перед обличчям смерті. В 1954 р. йому також була присвоєна Нобелівська премія.
Модернізм охоплював і світовий театр. В 1953 р. ірландський драматург Семюел Беккет поставив у Парижі п’єсу «Очікуючи Годо» (1952), яка утвердила так званий «театр абсурду». Вистава символізувала абсурдність людського життя, мала величезний успіх, а Беккет у 1969 р. отримав Нобелівську премію в галузі літератури.
Поява кінематографа, а потім і телебачення (від гр. бачення вдалину, далеко - про передачу зображення на відстань) підірвали монопольне панування театру як провідного видовищного мистецтва. Але театр успішно витримав конкуренцію.
Шляхи розвитку театру в XX ст. були визначені драматургією норвезького драматурга Генріка Ібсена (1828-1906), новаторськими п’єсами Антона Павловича Чехова (1860-1904) та англійського письменника Бсрнарда Шоу, а також системою російського режисера, актора, педагога, теоретика театру Костянтина Сергійовича Станіс- лавського (1863-1938). Театральні експерименти продовжив німецький письменник і режисер Бертольт Брехт (1898-1956). Він висунув теорію епічного театру. Згідно з цією теорією, спектакль повинен впливати не на почуття, а на розум глядача, бути публіцистичним і соціально гострим. Експерименти Б.Брехта збагатили театральне мистецтво.
Чітко намітились тенденції до абстрагування краси в живописі. Це стосується, насамперед, роботи французького художника Анрі Матісса (1869-1954) «Радість життя», яка в 1905 р. з’явилась на виставці в Парижі. Нове світосприйняття закріпилося в назві «фовізм» (від фр. fauves - дикі). Фовісти стверджували свого роду живопис «без правил», за що й отримали від критиків іронічну назву.
Головним засобом душевного самовираження, способом прояву симпатії до предметів оточуючого світу ставав колір. Для фовізму характерне прагнення до яскравого відкритого кольору, який вони широко використовувати в жанрі пейзажу. Максимальна виразність кольору, організація з його допомогою художнього простору, активний вплив кольорової гами на композиційне співвідношення частин художнього твору - все це і є характерними ознаками фовізму. Фовісти відмовлялись зображати конкретні образи.
Ще одним художнім напрямком, який мав довготривалі наслідки та значно вплинув на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм (від фр. cube - куб). Зародження кубізму дослідники пов’язують з іменем іспанського художника Пабло Пікассо (25.10.1881-8.04.1973), який від 1904 р. працював у Франції. Пікассо - один з тих, хто самою природою був створений для мистецтва. Його не можна уявити поза живописом, про який він говорив так: «Живопис сильніший за мене. Він примушує мене робити те, що він хоче». Талант Пікассо проявився дуже рано. За словами самого художника, він почав малювати «задовго до того, як став говорити, але ніколи не малював як дитина». Якось Пікассо сказав: «Моїй роботі присвячую все... тому що звичайна людина тратить свою енергію на тисячі дрібниць. Я ж витрачаю її виключно на одне - на мій живопис...».
Пікассо став родоначальником багатьох художніх течій XX ст., хоча не входив в жодне з творчих угруповань. В 1907 р. художник пише свій програмний твір «Авіньйонські дівчата». Якраз з цієї картини починається історія кубізму, утвердження іншої естетики, іншого світорозуміння. За це Пікассо називали «крайнім революціонером» у мистецтві.
Зображаючи п’ять оголених фігур, художник пропонує глядачеві небачене досі трактування людського тіла. Фігури складаються з окремих площин, мають викривлені пропорції. Обличчя схожі на маски, носи є неправдоподібно тонкими, вуха - непропорційно великими. «Авіньйонські дівчата» позбавлені не лише жіночої привабливості, а навіть об’ємності. Вони настільки геометризовані, що перетворилися на безплотні схеми.
Образно кажучи, якщо раніше приміщення будувалось за допомогою риштовання, то Пікассо та його однодумці стали доводити, що художник може залишити риштовання - та зібрати саме приміщення таким чином, що при цьому в риштованні збережеться вся архітектура. «Змучити» красу, щоб вона не була досконалістю, за якою можна лише вічно встигати, так ніколи її і не досягнути - такий був естетичний принцип кубістів. Подібна естетика залишає простір здогадкам і уяві глядача.
Одним з перших теоретиків і практиків кубізму був французький художник Жорж Брак (1882-1963). Саме в його творах, поруч з Пікассо, експерименти кубізму набули найдосконаліших форм. За легендою, А.Матісс, побачивши картину Брака «Будинки в Естаці» - міський пейзаж, де будинки були зображені у вигляді кубів, вигукнув: «Надто багато кубізму!» З легкого жарту Матісса вийшла назва художнього напрямку - кубізм.
Джерелом зла в культурі кубісти вважали принцип відбиття зовнішнього світу людським оком. Вони намагалися звільнитися від влади речей. Ж.Брак вважав картину філософським твором, викладеним за допомогою барв і ліній. Тому своє бачення світу художники зображували геометричними фігурками у коричневих, сірих та чорних тонах у вигляді куба, кулі, циліндра, конуса. Один з теоретиків кубізму - французький поет Гійом Аполлінер - близький друг Пікас- со, заперечував зв’язок між художнім образом і дійсністю. Мистецтво має виражати індивідуальність художника.
Так само, як і експресіоністи, кубісти прагнули виразити свій внутрішній світ, вважаючи його єдиним джерелом творчого натхнення. Мистецькі засоби кубізму були настільки несподіваними, що М.Бердяєв оцінив цей напрям як найбільш повну і радикальну художню революцію з часів епохи Відродження. При цьому він наголошував, що кубізм змінив характер і суть образотворчого мистецтва.
Й дотепер вихідною точкою багатьох модерністських пошуків є революція в галузі традиційного багатовікового художнього досвіду, яка була зроблена кубістами на початку XX ст. Ця течія зійшла нанівець до початку Першої світової війни.
Кубізм виявився кроком до останньої крайності ірраціоналістич- ного (алогічного, уявного) мистецтва - до абстракціонізму. Абстракціонізм (від лат. abstractio - далекий від дійсності, відвертання) - напрямок в мистецтві XX ст., який відмовляється від зображення реальних предметів і явищ у живописі, скульптурі та графіці.
Абстракціонізм - це «безпредметне», нефігуративне мистецтво. Його послідовники зображують реальний світ як сполучення, поєднання відокремлених форм, кольорових імпровізацій.
Засновником абстракціонізму є російський художник Василь Кандинський, який з 1921 р. постійно жив за кордоном. Він вважав, що нова абстрактна мова живопису допоможе прорватись крізь зовнішнє до внутрішнього, крізь тіло - до душі. Естетичну програму абстракціонізму, його теорію Кандинський виклав в книзі «Про духовне в мистецтві» (1910). Кандинський - автор перших абстрактних живописних полотен. Свою художню манеру він пояснював тим, що «коли релігія, наука і мораль розкладаються, коли зовнішні підпори загрожують зруйнуватися, тоді людина відвертає погляд від зовнішнього світу до духовного, до передачі «чистого», незалежного від матерії духовного життя».
Інший провідний представник абстракціонізму - російський художник К.Малевич, українець за походженням, став основоположником одного з видів абстрактного мистецтва, так званого супрематизму (від фр. supreme - найвищий). Його знаменита картина «Чорний квадрат» (1913) стала своєрідним маніфестом супрематизму, а текстовий варіант свого маніфесту Малевич назвав «Від розуму і футуризму до супрематизму». Цим самим він підкреслив, що розглядає новий напрямок як необхідну ланку в еволюції світового живопису і як продовження «загального руху» до визволення мистецтва від дійсності та переважання в ньому функцій життєбудови. Супрематизм тяжіє до зображення художнього світу в формі простих геометричних фігур (квадрат, коло, трикутник).
Голландський художник Піт Мондріан (1872-1944) виступив творцем неопластицизму - абстрактних композицій з прямокутних фігур, які пофарбовані в основні кольори спектра (з додаванням білого та сірого тонів).
Одним з мистецьких напрямків 10-20-х років XX ст. був футуризм (від лат. futurum - майбутнє), який досяг найбільшого розквіту в Італії, Росії та Франції. Одним з фундаторів футуризму був італійський письменник Філіппо Марінетгі (1876-1944). Теоретики футуризму намагались виробити нові канони «мистецтва майбутнього». Футуризм оголошував людські почуття, ідеали любові, щастя, добра - «слабостями», проголошуючи критеріями прекрасного «енергію», «швидкість», «силу». В футуризмі могутньо звучала апологія техніці, урбанізації, руху. Футуристи стверджували, що автомашина краща за Венеру, теплота шматка заліза хвилює більше, ніж посмішка або сльози жінки. Ставилось завдання прислухатися до моторів і відтворювати їхню мову («мотор - кращий з поетів»). Страждання людини повинні цікавити художника не більше, ніж «скорбота електролампочки». Маніфести футуристів закликали руйнувати музеї та бібліотеки, вони вітали війну (як єдино можливу гігієну світу), мілітаризм та анархію.
У 1911 р. з’являється експресіонізм (від лат. expressio - вираження, виразність) - термін для позначення художнього напряму, що виник у 1905 р. у Німеччині. Тоді чотири студенти архітектурного факультету Вищого технічного училища в Дрездені - Е.Кірхнер, Ф.Блейль, Г.Хеккель і К.Ротлуфф - створили групу «Міст». Уже в самій назві «експресіонізм» була зафіксована одна з визначальних рис цього напрямку - прагнення митця найповніше виразити себе у ліричному творі.
Експресіонізм проголошує суб’єктивний світ художника єдиною реальністю, характеризується яскравістю виразних засобів, гротескністю образів. Мета цієї мистецької течії - якомога виразніше передати ідею твору без уваги на точність відтворення предмета. Головне завдання мистецтва експресіонізм вбачає в експресії емоційного переживання.
Один з фундаторів експресіонізму, австрійський художник і драматург Оскар Кокошка (1886-1980) твердив, що митець «повинен забувати всі закони», оскільки єдиним законом для нього є «його душа - єдине справжнє відображення всесвіту». Різновидом абстрактного експресіонізму є ташизм. Це - живопис плямами, мазками, які виражають несвідому активність художника.
Експресіонізм як художній напрямок проіснував до середини 20-х рр. XX ст. Але головна його риса - загострено-конкретне бачення світу - серйозно вплинула на художню культуру багатьох країн Європи і Америки.
Однією з модерністських течій в мистецтві був дадаїзм (букв. «дерев’яний коник»), в переносному значенні - незв’язний дитячий лепет. Дадаїзм виник у лютому 1916 р. під час Першої світової війни у нейтральній Швейцарії, де доля звела художників та поетів з ворогуючих країн Європи. Пізніше центром цієї форми модернізму став Париж. Поет, румун Трістан Тзара, засновник дадаїзму, випадково виявив у словнику слово «дада». «Мовою негритянського племені Кру, - писав Тзара в маніфесті 1913 р., - воно означає хвіст священної корови. В деяких областях Італії так називають матір. Це може бути позначенням дитячого дерев’яного коника, годувальниці, подвоєного ствердження в російській та румунській мовах. Це могло бути й відтворенням безладного дитячого лепету. В усякому разі - щось цілком безглузде, що віднині й стало найдоречнішою назвою для всієї течії».
Дадаїзм підкреслював безглуздість навколишньої дійсності та будь-яких проявів людської творчості, активно насаджував культ абсурду, вважав, що мистецтво утворює нерівність поміж людьми, а слово «художник» звучить як образа. Своїм ворогом дадаїсти вважали будь-який авторитет, будь-яку традицію і, навіть, саме мистецтво. Вони не висували ніяких ідеалів. «Ми просто знущалися з усього, - писав Георг Грос, - для нас не було нічого святого, ми плювали на все, і це була дада». Прихильники дадаїзму використовували техніку колажу, спонтанність творчого процесу, епатажність, примітивізм, наслідуючи художній світ архаїчної людини, дитячий малюнк.
У 1922 р. дадаїзм припинив своє існування, розпався. На його основі в 20-ті рр. у Франції виник сюрреалізм (фр. surrealisme - надреалізм). Сам термін запровадив французький поет Г.Аполлінер в 1917 р., хоча він не був поетом сюрреалізму. Розквіт сюрреалізму припадає на 1924-1938 рр. У 1925 р. в Парижі відбулася перша виставка художників-сюрреалістів. Представники цього художнього напряму - художник Сальвадор Далі (1904-1989), письменник Луї Арагон (1897-1982), поет Артюр Рембо (1854-1891) та інші - свою духовну революцію в культурі здійснювали шляхом абсолютного бунту, тотальної непокори, неухильного саботажу, гумором і культом абсурду.
Принциповий ворог сюрреалізму - світ компромісів і здорового глузду. Єдиним джерелом натхнення сюрреалісти визнавали сновидіння, містичні видіння, галюцинації та божевілля. Сюрреалісти закликали до звільнення людського «Я» від кайданів матеріалізму, логіки, розуму, традиційної естетики, моралі, які пригнічують творчі можливості особистості. Головна мета сюрреалізму - вихід за межі видимого світу. Мистецтво сюрреалістів предметне, реальне, але ця реальність деформована, викривлена. Реальні предмети перебувають у нереальних співвідношеннях і нереальних ситуаціях. Сюрреалізм увійшов в досвід мистецтва XX ст. як його невід’ємна складова частина, мобілізувавши могутні сили людської підсвідомості як одного із джерел художньої творчості.
Своїми попередниками сюрреалісти оголосили вихідця з Росії, живописця Марка Шагала та італійського архітектора Антоніо Гауді. До сюрреалізму в літературі примкнули такі великі майстри, як Поль Елюар, Луї Арагон, Федеріко Гарсіа Лорка, Пабло Неруда.
Одним з найвидатніших сюрреалістів був відомий іспанський художник Сальвадор Далі. В його творчості, яка почалася в 30-ті рр., мистецтво сюрреалізму знайшло найбільш концентроване вираження. Художник не без підстави говорив: «Сюрреалізм - це я». Надре- алістична достовірність образів С.Далі інколи настільки сильна, що, здається, вони ось-ось вилізуть з рам і підуть гуляти по світу. С.Далі спеціально вивчав різну оптичну техніку, працював із дзеркалами, цікавився голографією, електронною фотографією. В полотнах художника «Атомний Нерон» (розколота статуя імператора), «Атомна Леда» (майже академічно правильне зображення жіночого тіла і лебедя з величезними лапами) поєднані окремі деталі із загальним фантастичним змістом і абстракціонізм, що зводив живопис до «вільного» поєднання ліній і фарб.
Дослідники вказують на два методи в його творчості. Він або вводив у нереальний, фантастичний пейзаж предмети підкреслено буденні, або спотворював реальні предмети до страхітливого образу. У картині «Передчуття громадянської війни» (1936) зображена розкладена голова на кістяній нозі з двома величезними лапами. Одна з них вичавлює кров з частини іншого тіла, страшна голова якого закинута назад у дикому вищирі. Все це показано на тлі мертвого пейзажу.
На хвилі студентських революцій 1968 р. в європейську культуру на зміну модернізму прийшов постмодернізм - той стан духовної культури і мистецтва, в якому перебуває західне людство до сьогоднішнього дня. Постмодернізм як культурне явище став реакцією на попереднє мистецтво, яке в XX ст. скуштувало вже всі принади суспільства споживання. Характерними рисами постмодернізму є:
- орієнтація постмодерністської культури і на «масу», і на «еліту» суспільства;
- суттєвий вплив мистецтва на позахудожні сфери людської діяльності (на політику, релігію, інформатику і т.ін.);
- стильовий плюралізм;
- широке цитування в своїх творіннях творів мистецтва попередніх епох;
- іронізування над художньою традицією минулих культур;
- використання прийому гри при створенні творів мистецтва.
В сучасній західній культурі широкого розповсюдження набула так звана масова культура. У найбільш типових яскравих формах вона виникла у США, які стали в ній «законодавцем моди», зосередивши для цього потужні фінансові та технічні ресурси. Відомий американський політолог Збігнєв Бжезинський любив повторювати фразу, яка стала з часом повсякденною: «Якщо Рим дав світу право, Англія - парламентську діяльність, Франція - культуру і республіканський націоналізм, то сучасні США дали світу науково-технічну революцію та масову культуру». Типові її риси - стандартизація, засилля легко доступних форм, апеляція до лібідних інстинктів, ринкове ставлення до мистецтва, науки, політики, релігії як до виробників споживчих вартостей. На відміну від високої, елітарної культури, яка завжди була орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на «усереднений» рівень масових споживачів.
Масова культура є продуктом індустріального, а потім постінду- стріального суспільства з притаманним їм культом споживання та високим розвитком засобів масової комунікації, насамперед, преси, радіо, кіно, телебачення, зв’язку, відео- та звукозапису, які й роблять споживання культурних цінностей масовим. Однак прагнення до масового охоплення (термін «масова культура» містить у собі вказівку на масовість даного явища) ґрунтується не на змістовній, а на формальній кількісній ознаці. Масовість є не народність, а кількісний спосіб виробництва та споживання. Характерно, що масова культура знаходить родючий ґрунт там, де ще не розвинена національна культура.
Масова культура створюється і нав’язується зверху спеціалістами - майстрами-професіоналами (менеджерами, письменниками, теле- та кінорежисерами і сценаристами, естрадними композиторами, музикантами, співаками, акторами) іноді на високому професійному рівні. Проте якість її творів визначається лише одним критерієм - комерційним успіхом.
Масова культура є надзвичайно прибутковою справою, особливим типом бізнесу (шоу-бізнесу). Вона характеризується наявністю розгалуженої мережі «індустрії розваг». Причому саме поняття «індустрія розваг» свідчить про те, що «творення» культури поставлене на промисловий рівень. Будь-яке художнє явище навіть високого ґатунку набуває ознак товар; комерціалізується. В сучасній західній культурі шоу всіляко рекламується як один з найбільш демократичних видів мистецтва, що втім не виключає, а швидше передбачає його широке використання у різних політичних акціях (виборчі кампанії тощо).
Головний засіб дії масової культури - імідж (образ), уявлення про речі та людей, цілеспрямовано сформоване засобами масової інформації, зокрема рекламою. Імідж включає в себе кілька обов’язкових характеристик - «людина з народу», хороший сім’янин, турботливий батько.
Масова культура спрощує культурні цінності, робить ставку на видовищність, штампи, стереотипи. Вона не вимагає від людини зайвих інтелектуальних та емоційних зусиль, витрат розумової енергії, почуттів, волі, тобто того, що вимагає серйозне мистецтво (елітарна культура). Масова культура тільки створює пародію на високу культуру, паразитуючи на ній.
Жанри масової культури - мелодрама, детективний роман, вестерн (від англ. western - західний) - фільми, присвячені, як правило, героїзації перших поселенців західних районів Америки, мюзикл - музично-сценічні твори, головним чином комедійного характеру, в яких використовуються різні засоби естрадної та побутової музики, драматичного, хореографічного і оперного мистецтва. Жанр мюзиклу виник в США в кінці XIX ст. Популярними жанрами масової культури є фільми жахів і порнофільми.
Одним з найяскравіших елементів масової культури є комікс - оповіді в картинках з короткими коментарями до змісту. Комікс випускається у вигляді окремих журналів або на сторінках газет. Як правило, комікси мають вкрай низький естетичний зміст, всіляко експлуатують теми еротики, насильства і вульгарного гумору. Якраз в межах цих жанрів створюються спрощені «версії життя», які зводять соціальне зло до психологічних і моральних факторів.
Подібні псевдоцінності культури для широкого вжитку одержали назву «кітч», «кіч» (від нім. verkitschen - продавати задешево і kitschen нім. жаргон - збирати вуличне сміття). Він має всі ознаки культури, крім її змісту. Це - культура за формою й антикультура за змістом. Для вітчизняного глядача таким яскравим зразком кітча, феноменом масової культури виступають численні мексиканські та бразильські серіали. Вони розраховані на первинний рівень сприйняття й художнього мислення, на примітивну й естетично нерозвинену людину. Це фільми для «бідних людей», бідних, насамперед, культурно.
Суперечливість розвитку масової культури XX ст. спричинила появу такого явища, як контркультура, яка як ідейна течія та громадський рух досягла найбільшого розвитку в 60-70-і рр. XX ст. Основне в ній - це боротьба з офіційними цінностями, опозиція офіційній культурі.
Офіційна культура є такою формою культури, яка транслюється зверху і визнається (найчастіше мовчки) більшістю суспільства як певний стандарт. Офіційна культура існує в будь-якому суспільстві.
Офіційній культурі контркультура протистоїть не як її антипод, а просто як інше. Найбільш популярними і впливовими теоретиками контркультури виступили французький письменник, філософ і публіцист Жан Поль Сартр і німецько-американський філософ і соціолог Герберт Маркузе (1898-1979). Вони розглядали усю існуючу культуру як організоване насильство над особистістю, що викорінює з людських душ творчі пориви. Найбільш ефективним засобом контркультурного протистояння існуючому Сартр і Маркузе вважали безпосередню дію, спонтанний бунт, виклик, заперечення, порушення норм громадського порядку, правил поведінки, пристойності взагалі.
Контркультура - це моральне протистояння світові вдоволеності, світові ситих, духовно глухих. Ідеологія контркультури виражалась у критиці міщанського матеріального благополуччя, накопичення, життєвого успіху, соціального конформізму. Вона має особливий попит серед молоді, студентства, ліво- і праворадикальних рухів, сексуальних меншин. Сюди відносяться «нові ліві», хіпі та інші. Контркультурою можна називати культуру дисидентів в часи СРСР.
Від поняття контркультури необхідно чітко відділяти анти-культуру. Остання є антагоністичною культурі як такій. Анти-культура є такою формою буття людини і суспільства, яка спеціально спрямована на зруйнування, знищення, деструкцію духовності та культури. Інколи антикультура може проявлятись під маскою офіційної культури, наприклад фашизм.
Складним, своєрідним та суперечливим явищем XX ст. є рок- культура, яка виникла на межі 50-60-х рр. Рок (від англ. rock - хитатися, розкачуватися) - це не лише музичний стиль. Музика - не все, що становить зміст року. Головне в ньому - моральна позиція, тип існування. Рок-культура зародилась як прагнення молоді повернути моральності та мистецтву їх простий, безпосередній людський зміст, звільнити їх з-під диктату церкви, держави, партій.
Словник термінів та понять теми
Абстракціонізм - формалістична течія в образотворчому мистецтві (виникла на початку XX ст.), що відмовляється від реалістичного зображення предметів і явищ.
Авангардизм (фр. avantgardisme, від avantgarde - передовий загін) - умовний термін для позначення загальних новаторських напрямів у художній культурі XX ст., яким притаманні прагнення докорінно оновити художню практику, пошук нових, нетрадиційних засобів вираження форми й змісту творів.
Академізм (фр. academisme) - напрямок в мистецтві ХІХ-ХХ ст., який догматично слідує усталеним канонам, спрямований на збереження й утримання творчих здобутків своїх безпосередніх історичних попередників (зокрема романтиків). У своїх крайніх проявах характеризується епігонським догматичним наслідуванням зовнішніх форм і стильових засад, канонів і традиціо- налістських принципів творчості, еклектичним поєднанням різностильового матеріалу. Для академізму характерні запозичення сюжетів (переважно з античної міфології, Біблії, стародавньої історії), ідеалізація образів.
Ампір (від фр. empire, букв. - імперія) - стиль в архітектурі та декоративному мистецтві, який вперше виник у Франції в кінці
XVIII - на початку XIX ст. при Наполеоні І, служив втіленню ідей державної могутності, заснований на наслідуванні античних зразків; стиль пізнього класицизму у західноєвропейській архітектурі й мистецтві (початок XIX ст.).
Бестселлер (від англ. bestseller) - видання, що набуло особливої, все- загальної популярності. У дослівному перекладі означає: «те, що найкраще розпродається, розходиться».
Ватиканський музей - відомий музей греко-римських та інших художніх пам’яток. Організований на основі колекції античних скульптур папи Сікста IV, зібраної у 1471 р., та особистої колекції одного з кардиналів, зібраної у 1682 р. Музей відкрито для глядачів лише на початку XIX ст.
Вестерн - пригодницькі фільми або літературні твори, дія яких розгортається у другій половині XIX ст. в західних штатах США і героями яких є ковбої.
Дадаїзм (фр. dadaisme, від dada - дерев’яний коник, у переносному розумінні - незв’язний дитячий лепет) - модерністська літературно-художня течія, що зародилася (1916) в Цюриху під впливом сприйняття Першої світової війни як розв’язання в людині одвічних тваринних інстинктів. Художні методи його представників засновані на програмному ірраціоналізмі та демонстративному антиестетизмі. В 20-х рр. у Франції дадаїзм злився з сюрреалізмом, а в Німеччині - з експресіонізмом.
Декадентство - загальне позначення кризових явищ у філософії, естетиці, мистецтві та літературі кінця XIX - початку XX ст. (передусім у їхніх нереалістичних течіях); неприйняття реального життя, відторгнення соціальних проблем, культ краси як єдиної цінності.
Елітарне мистецтво - мистецтво, яке орієнтується на невелику групу людей.
Естетизм - підхід до мистецтва як до предмета витонченої насолоди, доступної нібито тільки еліті суспільства. Естетизм при розгляді мистецтва віддає перевагу формі перед змістом. Для нього характерні проповідь безідейності та аполітичності. Виник і поширився в XIX ст. у ряді країн Західної Європи, а також в Росії та на Україні.
Західна культура - суспільні системи, які характеризуються спільністю установки на підкорення природи, активне перетворення суспільного життя, культом науки і техніки.
Ікебана - мистецтво складання художніх композицій, букетів (інколи з символічним значенням) із квітів, рослин, гілок.
Імпресіонізм (фр. impressionisme, від impression - враження) - напрям у мистецтві та літературі останньої третини XIX - початку XX ст. Провідною метою мистецтва імпресіонізм проголошував витончене відтворення суб’єктивних швидкоплинних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань художника. Імпресіонізм сформувався в пейзажному живописі у Франції (70-80 рр. ХІХ ст.); художники-імпресіоністи збагатили живопис творчими досягненнями в зображенні мінливих станів природи, тонких відтінків світла, забарвлення предметів залежно від освітлення.
Кітч, кіч - як феномен масової культури виникає в кінці ХІХ ст. Спочатку кітч - промислова імітація унікальних художніх виробів; згодом явища переважно масової культури, позначені еклектичним поєднанням різнорідних (за жанровою характерністю, стилістикою, походженням тощо) елементів художнього матеріалу. Своєрідна естетика кітчу часом суперечить як естетиці традиційного народного мистецтва, так і мистецтва вченого (професіонального). Кітч є одним з факторів перехідного характеру, культурної адаптації, призвичаєння. Викликає зацікавлення водночас людей мало обізнаних з мистецтвом та витончених ерудитів-естетів.
Колаж (фр. со11а§е, букв. - наклеювання) - технічний прийом в образотворчому мистецтві; наклеювання на певну основу різних матеріалів, які відрізняються від неї кольором і фактурою. Колажем називають також твір, виконаний цим прийомом.
Конструктивізм (від лат. mnstructio - побудова) - течія в художній культурі 20-30-х рр. XX ст., яка під гаслом «конструювання довколишнього середовища» висунула на перший план функціональну виправданість форм, доцільність конструкцій, раціональну ясність, логічність художньої творчості.
Контркультура - сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, ідей та дій західноєвропейської та північноамериканської молоді лівоекстремістської спрямованості, що виникли на початку 60-х рр. і досягли кульмінації в 1968 р. Контркультура відрізняється від домінуючої культури, протистоїть їй, знаходиться в конфлікті з домінуючими цінностями.
Концептуальне мистецтво - одна з течій авангардизму, яка розглядає художній твір як засіб демонстрації ідей, понять, концепцій.
Кубізм (фр. rnbisme, від сиЬе - куб) - модерністська течія в образотворчому мистецтві першої чверті XX ст., яка заснована на комбінації геометричних форм, деформованих фігурами. Початком кубізму вважають картину П.Пікассо «Авіньйонські дівчата».
Модерн (фр. moderne - найновіший, сучасний) - формалістичний напрям образотворчого та прикладного мистецтва кінця ХІХ - початку XX ст., що протиставляється мистецтву минулого.
Модернізм (фр. modemismе від moderne - новітній, сучасний) - узагальнююча назва ряду художніх течій XX ст. Модернізму властиві розрив із традиційним досвідом художньої творчості, постійний пошук нових художніх форм як самоцінного явища.
Мюзикл - сценічний музичний твір комедійного характеру.
Натуралізм (фр. naturalisme від лат. naturalis - природний, натуральний; natura - природа) - напрям і метод у західноєвропейській літературі та мистецтві, що склалися в останню третину ХІХ ст. Прихильники натуралізму ставили за мету досягнення наукової точності в зображенні людини й навколишнього середовища. Різні характери людей та соціальні явища, що відбуваються, вони пояснювали тільки біологічними законами. Натуралізм в образотворчому мистецтві копіює лише зовнішню оболонку явищ та предметів реального світу, прагне до безпристрасного, фотографічно точного і об’єктивного відтворення дійсності та людських стосунків.
Поп-арт (англ. рор art, скорочене від рорular art - популярне, загальнодоступне мистецтво, яке справляє шокуючий вплив) - течія в авангардистському мистецтві (форма модернізму) кінця 1950-1960 рр., яка проповідує використання предметів масового споживання як творів мистецтва і в якій образотворча творчість представлена композиціями з реальних предметів. Складовими частинами твору поп-арту можуть виступати манекени, частини машин, опудала, афіші, недокурки.
Поп-музика - поняття, яке охоплює різноманітні стилі та жанри, переважно розважальної естрадної музики. На Заході з 1950 р. під цим терміном прийнято розуміти музичні стилі, які постійно змінюються і засновані на використанні електрогітар та інших музичних інструментів, що посилюють звук.
Постімпресіонізм (від лат. роst - після та імпресіонізм) - умовна загальна назва одного з основних напрямів європейського живопису кінця ХІХ - початку XX ст. Для постімпресіонізму характерний взаємовплив різних течій та індивідуальних творчих систем.
Постмодернізм (від лат. роst - після і модернізм) - один із сучасних напрямів в архітектурі та мистецтві, що протиставив себе модернізмові й претендує на його заміну. Проголосивши ідею «повернення мистецтва в рамки мистецтва», постмодернізм орієнтується на буденні смаки, погляди й настрої масової свідомості.
Пуризм - течія в живопису, яка виникла у Франції. Пуристи внесли в живопис принцип функціоналізму, дух машинного віку. Вони переоцінювали безпосередній вплив на глядачів кольору, комбінацій з геометричних фігур, схематизованих зображень, представляючи людину як «геометричну тварину».
Реалізм (від realis - предметний, дійсний) - об’єктивне, правдиве, найповніше відображення, відтворення дійсності в літературі та мистецтві різними засобами з урахуванням специфіки різних видів художньої творчості.
Соціалізація - «входження» особистості у світ суспільства шляхом освоєння його норм і цінностей культури.
«Срібний вік» - російський культурний ренесанс. «Вік» тривав недовго - близько двадцяти років. Це було на стику XIX і XX ст. В «Истории моего современника» В.Г.Короленко сформулював принципи та ідеали гуманізму і демократії, які пізніше героїчно відстоював в своїх знаменитих листах А.В.Луначарський.
Супрематизм (від лат. supremus - найвищий) - різновид абстрактного мистецтва, створеного в 1913 р. К.С.Малевичем. Тяжіє до зображення художнього світу в формі найпростіших різнокольорових і різновеликих геометричних фігур (квадрат, коло, трикутник).
Сюрреалізм (від фр. surrealisme - надреалізм) - авангардистський напрямок в художній культурі XX ст., який проголосив зображення сфери несвідомого головною метою мистецтва.
Тоталітаризм (від пізньолат. totalis - весь, цілий, повний) - політичний режим і система державної влади з використанням насильницьких засобів у процесі управління суспільством, з відсутністю політичного плюралізму й демократичних свобод, обмеження політичних прав усього населення. Тоталітарні політичні (державні) системи домагаються повного (тотального) контролю над усім життям суспільства й над життям кожної людини зокрема.
Урбанізація - процес підвищення ролі міста в розвитку суспільства.
Урбанізм (фр. urbanisme, від лат. urbanus - міський, urbs - місто) - у мистецтві XX ст. напрям, що обрав об’єктом свого зображення велике місто і міське життя.
Формалізм - напрям в естетиці, мистецтві, літературі та інших науках, що надає головного значення формі, нехтуючи змістом.
Футуризм (від лат. futurum - майбутнє) - загальна назва авангардистських художніх течій 1910-х - початку 20-х років у деяких європейських країнах (Італії, Росії та ін). Футуристи висували ідеї створення «мистецтва майбутнього», заперечували художні традиції. Вони прагнули насаджувати ідеї урбанізму, фантастики, знаків і символів.
Шлягер - модна, популярна пісенька про кохання. «Шлягер» - слівце з жаргону австрійських торговців, означало «товар, що гарно збувається».
Шоу (від англ. show) - в широкому розумінні - масове видовище, один з головних елементів масової культури, який розрахований на психологічний вплив на глядача.