Українська та зарубіжна культура
Лекція 10. Культура Просвітництва (ХVІІ–ХVIІІ ст.)
- Витоки та основні засади Просвітництва.
- Ідеї Вольтера, Дідро, Руссо, Гер дера.
- Особливості розвитку мистецтва доби Просвітництва.
- Зростання ролі літератури в житті суспільства.
Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині XVII ст. під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині XVIII ст. уже на французькому ґрунті. Завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство. Ця революція поховала віру просвітителів в «золотий вік» поступового ненасильницького прогресу. Крім Англії і Франції, одним з головних осередків Просвітництва була Німеччина.
У XVII ст. в Західній Європі почався загальний прогрес знань. Він був викликаний потребами матеріального виробництва, торгівлі та мореплавання. Наукові знання, які раніше були надбанням вузького кола вчених, стали поширюватись на всі суспільні верстви. Цей період ознаменувався науковою революцією, відкриттями у галузі природничих наук, технічними винаходами. Англієць Уїльям Гарвей (1578-1657) першим відкрив кровообіг і став засновником фізіології як науки. Італійський фізик і математик Еванджеліста Торічеллі (1608-1647) винайшов барометр і дав основу науці метеорології. Він відкрив і пояснив безповітряний простір над вільною поверхнею рідини в закритій зверху посудині - Торрічеллієву порожнечу. Наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, ртутні термометри, вдосконалено компас і годинник.
Підсумком у науковій революції XVII ст. стали відкриття великого англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона (1643-1727). Вихідні принципи нового наукового світогляду за Ньютоном можна сформулювати так: час і простір мають абсолютний характер, вони існують самі по собі, незалежно від матерії; рух має всезагальний характер; всі явища в світі перебувають у причинно- наслідковому зв’язку. Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння.
Для більш ефективної організації наукових досліджень в країнах Західної Європи, разом з навчальними закладами, почали поширюватися перші товариства вчених. У 1575 р. іспанський король Філіп II заснував у Мадриді академію математичних наук. 2 січня 1635 р. Арман Жан Дюплесі, герцог Рішельє, заснував Французьку академію - об’єднання вчених, переважно філологів. У 1666 р. офіційно оформляється Паризька природничо-наукова Академія, членами якої, крім французьких вчених, були й іноземці. У XVII ст. виникли і перші загальнонаціональні академії наук - славетне Лондонське королівське наукове товариство у 1662 р., до якого належало багато видатних вчених, у тому числі й І.Ньютон, і Академія наук в Парижі з 1699 р. Першою академією в галузі суспільних наук була Португальська академія історії.
У XVI-XVII ст. почали виникати перші мистецькі об’єднання. В 1585 р. брати Каррачі заснували Болонську академію мистецтв в Італії, а у 1648 р. створюється Королівська академія живопису та скульптури у Франції.
Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, рівності, справедливості, що, на їх думку, випливає з самої природи, прав людини. Просвітителі проголосили культ розуму і природи. Вони були переконані в тому, що у світі все можна пояснити розумом, що розвиток розуму і, насамперед, прогрес науки і просвітництво народу, зможуть вирішальним чином вплинути на всі сторони життя суспільства і перебудувати його на засадах загальної рівності, яка відповідає законам природи. Діячі Просвітництва боролися за утвердження «царства розуму», яке буде ґрунтуватися на «природній рівності» людей, оцінці їх за особистими заслугами. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяти їх політичному розкріпаченню. Людина розумілась як tabula rasa (чиста дошка), на яку можна записати все розумне. Проголошується рівність не тільки перед Богом, а й перед законом. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. У цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.
Рушійною силою історичного розвитку просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Головний шлях до прогресу, універсальний засіб удосконалення людини й суспільства вони вбачали в поширенні освіти, вихованні та самовихованні. На їх думку, зло у світі існує через неосвіченість людей, помилки розуму. Коли їм пояснити, що таке добро, - все буде гаразд. Просвітителі вірили, що знання про добро вже гарантує вчинки за законами добра. Вони переконували, що просвітництвом мас виховані монархи приведуть до знищення безправ’я і несправедливості.
Одним з напрямів духовного життя епохи Просвітництва стало прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній світських засад, незалежних від церкви. Це знайшло своє відображення у боротьбі за віротерпимість, свободу совісті, за право людини на вибір релігії. Просвітителі заперечили головний постулат теологічного світобачення - про божественну напередвизначеність усього сущого. Просвітителі намагались довести, що суб’єктом історії є не Бог, а сама людина.
Але ідея Бога не була відкинута. Про Бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Раціоналізм (як світоглядний принцип) передбачав ідею Бога як гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина просвітителів переосмислювала її в контексті деїзму (від лат. деїз - бог). Ця форма віри, яка виникла в епоху Просвітництва, визнавала, що хоч Бог і існує в світі як його першопричина, однак після створення світу рух світотворення здійснюється без його участі. Провідна теза деїзму - «Закон природи є закон Божий». Характерна риса Просвітництва - компроміс між знанням і вірою, між наукою та релігією.
Просвітителі походили з різних соціальних прошарків, класів і станів: аристократії, дворян, духовенства, службовців, представників торгово-промислових кіл. Але їх об’єднала ненависть до пережитків феодально-абсолютистського ладу, вимога рівності, оцінки людини за її особистими заслугами. Просвітницька ідеологія мата антикріпосницький, антифеодальний, антирелігійний характер. Цій ідеології були властиві історичний оптимізм, віра в прогрес людини і людства, в основоположну роль знання. Важливим стало усвідомлення можливості існування різних поглядів на світ, філософію, мистецтво, мораль, толерантність по відношенню до інших.
Відбувалася переорієнтація суспільних ідеалів. Вони ставали більш прагматичними, позбавлялися героїко-романтичного забарвлення. Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає більш привабливим, аніж ідеал лицаря чи ченця-аскета.
Самі діячі Просвітництва довгий час віддавали перевагу називати свою епоху віком розуму, віком філософів, хоча термін «просвітництво» зустрічається в таких видних його представників, як Вольтер і Гердер. Остаточно затвердив його в правах громадянства і запровадив у повсякденний обіг німецький філософ Іммануїл Кант. На самому завершенні Просвітництва, у 1784 р., він пише невелику статтю «Що таке Просвітництво?» У ній Кант пропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людства, суть якої полягає в широкому використанні людського розуму для реалізації соціального прогресу. В статті міститься характерний заклик до читача: «Майте мужність користуватись власним розумом». Канту належить знаменита фраза: «Праця - кращий спосіб насолоди життям».
У XVII ст. з ідеями Просвітництва виступили філософи Бенедикт Спіноза (1632-1677) в Нідерландах, Томас Гоббс (5.04.15884.12.1679) і Джон Локк (1632-1704) в Англії. Гоббс вважав, що люди рівні від природи. Але в процесі розвитку виникає нерівність, а нерівність сприяє взаємній недовірі, яка призводить до війни. При відсутності громадянського стану завжди є війна всіх проти всіх, збиткова для всіх. Тому люди шляхом договору об’єднались у державу, щоб цим самим одержати захист і можливість гуманного життя. Гоббс підтримував гасло: «Мета виправдовує засоби».
Локк виступив теоретиком англійського раціоналізму. У своїх працях він дотримувався погляду, що людина не має вродженого знання, як це доводили попередні філософи, а добуває його з практичної дії. Локк був прихильником конституційної монархії і за мету держави вважав охорону свободи й природного права людини на життя.
До невід’ємних прав людини Локк відносив три основні права: на життя, свободу і власність. Правопорядок, за Локком, повинен забезпечити можливість одержання вигоди кожним, але так, щоб при цьому зберігались також свобода і приватний інтерес всіх інших.
Англійські просвітителі підкреслювали значення особистого творчого зусилля кожної людини, її знань та досвіду. Це сприяло закріпленню в характері англійців таких рис, як підприємливість, винахідливість, практицизм.
Великий суспільний резонанс одержало Просвітництво у Франції, яка у XVIII ст. стала гегемоном духовного життя Європи. Найвидатнішим діячем французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (21.11.1694-29.05.1778). Тому все XVIII ст. називали «століттям Вольтера». Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Вольтер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах - трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті. Йому належить знаменита фраза: «Всі жанри гарні, крім нудного».
У своїх творах Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви та її слуг, висміював позірне святенництво та релігійний фанатизм. Йому належить вислів, який був спрямований проти католицької церкви: «Розчавіть потвору». Цю вимогу він поєднував із закликом до віротерпимості у «Філософських листах» (1734) і відмовою від атеїзму. Останній загрожував побудованому на приватній власності суспільному порядкові. «Якби Бога не було, - писав Вольтер, - його належало б вигадати».
Як історик, автор ряду історичний праць («Історія Російської імперії в царювання Петра Великого», «Історія царювання Людовика XIV і Людовика XV», «Філософія історії») Вольтер вимагав опори на точні джерела, намагався вивчати культуру, взагалі історію народу, а не тільки життя королів і полководців. Він вірив у історичний прогрес, але не пов’язував його з політичним розвитком мас. Звідси у нього виникла ідея так званого просвітницького абсолютизму, тобто свої надії просвітитель покладав на «освіченого монарха».
Одним з найглибших і гостросатиричних творів Вольтера є повість «Кандід, або Оптиміст» (1759), в якій розповідається про казкову країну Ельдорадо. Доля головного героя складається непросто, роки жорстоких розчарувань стали потрібними йому для того, щоб прийти до власного світосприйняття. Довго мандруючи по світу і зневірившись у гонитві за багатством та славою, він побачив турка, який обробляв разом із своєю сім’єю ділянку землі. І Кандід зрозумів, що людина може знайти щастя тільки у впертій та корисній праці. Виразом цієї думки є вислів: «Треба доглядати свій сад», яким закінчується повість Вольтера. У цьому вислові вся життєва мудрість, смисл і призначення людського життя. Якраз праця, на думку автора, позбавляє від «трьох великих бід: нудьги, пороку і нужди». Про себе Вольтер писав: «Я гнучкий, як в’юн, меткий, як ящірка, і завжди за роботою, як білка».
Гостре перо Вольтера здобуло йому всесвітню славу, його боялися навіть королі. Недаремно самого Вольтера сучасники називали «некоронованим королем Європи», «королем філософів». Він вважався першим поетом Франції XVIII ст. Слава Вольтера була така велика, що він якось одержав листа, на якому замість прізвища адресата стояло: «Трибуну вітчизни, натхненникові громадян, співцю героїв, ворогові фанатизму, захиснику пригноблених». Саме таким уявляли його собі французи, таким він і був. Власне, слово «вольтер’янство» стало синонімом вільнодумства, не обмеженого впливом влади і забобонами натовпу. Вольтеру належать слова: «Я ніколи не погоджусь з вашими переконаннями, але віддам життя за те, щоб ви могли їх вільно висловлювати».
Сам Вольтер найбільше цінував у своїй діяльності практичний захист прав конкретних людей. Уже на схилі літ, здобувши широку славу, він писав: «Я зробив немало добра, і це найкраще з усього, що я зробив». Вольтера перезахоронювали в 1791 р. На катафалку, на якому перевозили його прах, були написані слова: «Він підготував нас до свободи».
До найвидатніших діячів французького Просвітництва належав Лені Дідро (1713-1784). Він прославився не тільки як критик і громадський діяч, а й як талановитий літератор і теоретик мистецтва, яке, на його думку, «повинно учити любити доброчесність і ненавидіти порок».
Дідро - автор численних філософських творів, головними з яких є «Думки про пояснення природи» (1754 р.), «Розмова д’Аламбера з Дідро» (1769), «Філософські принципи матерії та руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774-1780) та інші. Філософ виступив з ідеями про незалежність матерії від руху, єдності органічної та неорганічної природи. Задовго до Чарльза Дарвіна він висловив здогад про біологічну еволюцію. Дідро відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Він вірив у суспільство, життєвим принципом якого мала стати доброта й народжувана нею самопожертва.
Дідро - головний редактор і натхненник знаменитої 35-томної «Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (1751-1780), яка здобула всесвітню славу. Він зумів залучити до співробітництва багатьох видатних учених і філософів, блискучу плеяду публіцистів: Вольтера, Монтеск’є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. д’Аламбера, Дюкло, Бюффона, Доббантона і багатьох інших. При всій різноманітності просвітницької діяльності важко переоцінити роль видання, якому судилося стати одним з найбільших культурних здобутків XVIII ст.
Мета, яку прагнули досягти автори «Енциклопедії», полягала в тому, щоб не просто зв’язати у єдине ціле існуючі знання, а й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути суспільні відносини. Французькі просвітителі вказували шлях всім, хто шукав суспільного порядку. Для свого часу «Енциклопедія», що охопила увесь наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін, стала справжньою академією науки, зводом найпередовіших знань XVIII ст. Видання сприяло тому, що усі французи і навіть всі європейці, за словами Вольтера. зробилися енциклопедистами.
Представником радикального крила французького Просвітництва був Жан Жак Руссо (28.06.1712-02.07.1778). Він виступав поборником права людини на свободу, рівність, щастя. В його трактаті «Суспільний договір» (1762) на весь світ прозвучала репліка: «Людина народжена вільною, а разом з тим вона скрізь в кайданах». Руссо є одним з основоположників ідеї народного суверенітету, яка передбачає безпосередню участь кожного громадянина у владних відносинах на відміну від принципу представництва, коли громадянин передає свою волю іншій особі
Вчення Руссо зводилось до вимоги вивести суспільство зі стану загальної зіпсованості моралі. Вихід він бачив не тільки в правильному вихованні, матеріальній та політичній рівності, а й у прямій залежності моралі та політики, моралі та суспільного ладу. На противагу філософам, які вважали себелюбство та егоїзм сумісними з суспільним благом, Руссо вимагав підкорення особистості благу суспільства. Він протиставляв зіпсованості, моральній деградації «культурних» націй чистоту і простоту вдачі народів, які знаходились на архаїчному ступені розвитку.
Поруч з Вольтером «патріархом» французького Просвітництва справедливо називають письменника, публіциста і філософа Шарля Луї Монтеск’є (18.01.1689-10.02.1755). У своїх творах він піддав критиці феодально-абсолютистський лад Франції, сформулював ідеї політичної та громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Монтеск’є належить вислів: «Кожний народ має той уряд, який заслуговує».
Друга половина XVIII ст. стала добою бурхливого пробудження в масовій свідомості інтересу до історії. З’являється цілий ряд спеціальних історичних праць просвітителів, які започаткували «філософію історії». Якісно новим кроком у розвитку проблеми історизму стала діяльність Йоганна Готфріда Гердера (1744-1803) - німецького просвітителя, великого дослідника національних культур, визначного історіософа, літературознавця.
Історичний прогрес людства Гердер пов’язував з розвитком культури, до якої відносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні стосунки, державне управління, звичаї та традиції. Він описує історію та культуру різних народів до XIV ст., засуджує претензії з боку будь- якого народу на обраність, виключне місце у всесвітній історії, закликає вивчати культуру різних народів. Це мало плодотворний вплив на розвиток гуманітарної думки.
Гердер виступив з ідеєю єдності історичного процесу і суспільного прогресу для всіх суспільств і народів, хоч би як їх звичаї були несхожими. За ним, людське суспільство проходить ряд ступенів, де немає вищих і нижчих рас і народів, де кожна культура цінна своєю своєрідністю і де розвиток йде від стародавніх культур Китаю та Індії, через Грецію та Рим, до середньовіччя і до нашого часу. За Гердером, вся історія народів - це школа змагання в швидкому досягненні гуманності.
Гердер заперечив правомірність тези про існування «класичних» народів як єдиних носіїв нормативних правил культури і мистецтва та дав теоретичні підстави історичного права поневолених слов’янських народів на самостійне історичне буття, на розвиток їх мови, культури й літератури. Вражаюче звучать написані в 1769 р. слова Гердера про Україну: «Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, весела вдача народу, його музичний хист, плодовита земля колись прокинеться і подібно, як з багатьох племен, якими колись були греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля - ген у широкий світ».
Цікаве висловлювання залишив Гердер про мову: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілені всі її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце і душа. Позбавити народ мови - значить позбавити його єдиного вічного добра».
XVII ст. є часом видатних досягнень в європейському мистецтві. Пануючими в ньому стали два великі загальноєвропейські стилі: бароко і класицизм. Терміном «бароко» (від італ. Ьагоссо - дивний, химерний), введеним швейцарським істориком та філософом Буркхардтом наприкінці XIX ст., позначається напрям західноєвропейської культури, що сформувався, виник у 80-90-х рр. XVI ст. в Італії після кризи Відродження на основі творчого переосмислення його естетичних принципів. Бароко увійшло в архітектуру й музику, живопис й літературу, декоративне мистецтво.
Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Барочні будівлі відрізняються грандіозністю, урочистістю, для них характерна складна, примхлива, пишна декоративність. Для бароко притаманна здатність поєднувати непоєднуване - умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту та ускладненість, фантазії та реальності. Барочному стилю властиві зовнішній блиск, парадність, декоративність, театральність, прагнення до екзотики, нечуваного і незвичайного. Прагнення до помпезності приводило до того, що міські брами (ворота) ставали античними тріумфальними арками, на ринкових площах з’являлись статуї відомих міфологічних героїв. Навіть кондитери робили торти із зображенням міфологічних персонажів. Бароко як художньо-естетична течія проіснувало до середини XVIII ст.
Видатними представниками бароко у живописі були італієць Мікеланджело Караваджо (1573-1610) і голландець Пітер Паусл Рубенс (28.06.1577-30.05.1640). На початку століття вони обидва працювали в Римі. Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності. Сміливі реалістичні спостереження характерні і для творчості Рубенса.
Як антитеза бароко виступає класицизм (від лат. classicus - зразковий) - напрям у європейській літературі та мистецтві у XVII - на початку XIX ст. Він є естетичним вираженням ідей абсолютизму, тому склався і основний розвиток одержав у Франції. Основні принципи класицизму такі: ментальність, наслідування античних зразків, нормативність творчості, раціоналізм, моралізаторство. На перше місце в системі мистецтва висувались драматургія та театр, центр уваги яких зосереджується на проблемі взаємодії людини та суспільства. Визначними діячами класицизму були драматурги П’єр Корнель (6.06.1606-30.09.1684), Жан Расін (21.12.1639-21.04.1699), Жан Батіст Мольєр (15.01.1622-17.02.1673), поет Нікола Буало (16361711). Драматургія та театр провідними жанрами в мистецтві залишаються і в XVIII ст., яке часто називають «золотим віком театру».
В архітектурі найяскравішим зразком класицизму є ансамбль Версальського палацу, збудований в 1668-1689 рр. за наказом французького короля Людовіка XIV. Головними авторами цієї пам’ятки французького класицизму були архітектор Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основні споруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, скульптурами.
У сфері живопису класицизм набуває провідного значення у творчості видатного французького майстра XVII ст. Ніколя Пуссена (1594-1665). Він є творцем найбільш універсальної доктрини класицизму, фундаментом якого вважав раціоналізм. У своїй творчості художник пов’язував ідеали краси, істини і добра з розумом, закономірністю, доцільністю та справедливістю. Одна з найвідоміших його картин - «Смерть Германіка».
Взагалі XVII ст. увійшло в історію як золоте століття живопису. Крім згадуваних Караваджо, Рубенса, Пуссена в цей час працюють у Фландрії Антоніс Ван Дейк (1599-1641), в Іспанії Дієго Сільва де Веласкес (5.06.1599-6.08.1660), в Нідерландах - Рембрандт Харменс ван Рейн (15.07.1606-4.10.1669). Ці великі майстри живопису втілили в своїй творчості нові пошуки. Рембрандт по праву вважається справжньою вершиною голландського реалізму. Син мельника, він став автором 600 картин, 300 гравюр і близько 2 тисяч малюнків. Живопису навчався у своєму рідному місті Лейдені, а потім - в Амстердамі, де в 25 років став найзнаменитішим художником.
Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різних прошарків суспільства, у глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу. Будучи геніальним митцем світлотіні, Рембрандт відкрив у живописі світло. У славнозвісній картині митця «Повернення блудного сина» (1668-1669) саме світлом змальована вся гама людських почуттів - пошуки, досягнення, зневіра, втрати, знахідки. Цю картину можна розглядати як заповіт Рембрандта-людини і як втілення досвіду Рембрандта-художника. Вона проникнута незгасною вірою в людину і в силу її кращих почуттів.
Загальновідомим шедевром художника є картина «Даная» (1636). У ній Рембрандт відтворив покинуту Данаю її коханим - богом Зевсом. Складна гама почуттів у Данаї: чекання, надія та майже благаюча посмішка. Ніколи ще і ніхто не писав оголеного жіночого тіла з більшою безпосередністю та теплотою, повністю порвавши з класичною традицією ідеальної жіночої краси. Головний зміст його полотен («Святе сімейство», «Пристрасті Св.Маврикія», «Есполіо») - протиставлення духовної досконалості та благородства низьким пристрастям, жорстокості та злості.
Нідерланди стали батьківщиною двох самостійних жанрів живопису - натюрморту та пейзажу. Їх розквіт був викликаний тим, що Реформація заборонила художникам писати картини на релігійні теми, і їм прийшлось шукати нові напрямки.
Взагалі витіснення релігійних засад мистецтва світськими стало однією з важливих характеристик культури епохи Просвітництва. Світська архітектура у XVIII ст. вперше бере верх над церковною практично на території всієї Європи. Очевидне і вторгнення світських засад в релігійний живопис тих країн, де він раніше відігравав головну роль - Італії, Австрії, Німеччині.
В епоху Просвітництва в Європі влаштовуються перші публічні виставки - салони. Вони являли собою новий вид зв’язку мистецтва і суспільства. У Франції салони відіграють надзвичайно важливу роль не тільки в житті інтелектуальної еліти, художників і глядачів, цінителів творів мистецтва, а й стають місцем для диспутів з питань державного устрою.
На XVIII ст. припадає виникнення нових художніх напрямків - рококо і романтизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва, але, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві.
Рококо (від фр. гососо - подібний до черепашки) - художній стиль, що відрізняється вишуканою складністю форм і вигадливими орнаментами у зовнішньому і внутрішньому оздобленні палаців, замків, церков. Характерним для нього є застосування великої кількості дрібних ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками.
Романтизм як світогляд і художня течія зародився в Німеччині на основі осмислення уроків Французької революції. Для романтизму властиві духовний порив, піднесення над реальністю, інтуїтивно- почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтикам було властиве глибоке розчарування в реальній дійсності, у наслідках антифеодальних революцій, в можливостях існуючої цивілізації.
Разом з тим однією з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна, всеохоплююча жадоба нового, почуття необхідності радикального оновлення світу. Романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості, увага до внутрішнього світу людини. Романтики пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вони тяжіли до всього, що стояло «над прозою життя», ставило митця над «сірою повсякденністю». Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразком мистецтво античності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового часу, відмінного від класицизму.
Романтизм характерний для творчості великого іспанського художника Франсіско Хосе де Гойї (30.03.1746-16.04.1828), діяльність якого припадає і на XIX ст. Він став не тільки одним з найвеличніших живописців і графіків Іспанії, а й суттєво вплинув на все європейське мистецтво XIX і XX ст. Гойя малював картини, які оспівували іспанський народ, прославляли його красу, здоров’я, моральну силу. Революційним пафосом овіяні його офорти, зокрема картина «Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року» (іспанець у білій сорочці відчайдушне розкинув руки назустріч смерті). Художник створив і другу графічну серію «Страхіття війни» - це справжній документ героїчної боротьби іспанського народу проти французької інтервенції (кінь, який відбивається від зграї собак, - це Іспанія серед ворогів; темні силуети старої та старого, які шукають тіло сина серед білих плям мерців). Тут Гойя беззастережно став на бік народу, який боровся з Наполеоном. В той же час він створив картини, сповнені злої, викривальної іронії. Широко відомий портрет «Сімейство короля Карла IV». на якому художник реалістично зобразив обличчя короля з ознаками виродження, відштовхуюче, пихате і злобне обличчя королеви.
Важливу віху залишили XVII-XVIII ст. в історії музики. Це був час виникнення нових музичних жанрів, зокрема опери, синтетичність якої дозволяє найбільш повно відобразити багатомірну картину дійсності та складні внутрішні переживання людини. Батьківщиною опери є Флоренція. Там на рубежі ХУІ-ХУІІ ст. створюються перші «драми з музикою». В 1637 р. у Венеції відкрито перший платний оперний театр. До того опери ставились у приватних театрах. Тепер же кожний за гроші міг прийти і послухати виставу. Саме слово «опера» вперше згадується в 1639 р.
Найвиразнішою італійською музичною формою, провідним жанром у музичному мистецтві залишалась опера і в XVIII ст. Італія в той час була джерелом нових явищ в музичному житті Європи. 2 серпня 1778 р. свою першу виставу дав один із найзнаменитіших оперних театрів світу - Ла Скала в Мілані. У другій половині XVIII ст. опера досягає розквіту у Франції. В Німеччині та Австрії розвивались такі форми музичних творів, як ораторія і меса (в церковній культурі) і концерт (у світській культурі).
Вершиною музичної культури епохи Просвітництва, безперечно, є творчість Баха і Моцарта. Великий німецький композитор і органіст Йоганн Себастьян Бах (21.03.1685-28.07.1750) створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п’єс для органа, скрипки, флейти, клавесина. Композитор використав і переробив величезний матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Його твори відрізняються глибиною та силою почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом вперед. Інший великий німецький композитор Бетховен сказав про Баха: «Не струмок! - Море повинно бути йому ім’я».
Життєстверджуючою за характером і демократичною за спрямуванням була творчість великого австрійського композитора, представника віденської класичної школи Вольфганга Амадея Моцарта (27.01.1756-5.12.1791). Творчість Моцарта - вершина європейської музики XVIII ст., що відобразила передові ідеї епохи Просвітництва. Про талант, геніальність композитора свідчить те, що славетна Музична академія в Болоньї визнала його академіком у 14 років. Він почав писати музику і грати на скрипці та клавесині в такому віці, коли інші діти ще не вміють складати букви.
Моцарт - автор опер «Одруження Фігаро» (1786), «Дон Жуан» (1787), «Чарівна флейта» (1791), інструментальних творів (симфоній, концертів, сонат, варіацій, фантазій), пісень, вокальних ансамблів. Останнім твором композитора, який він так і не закінчив, був «Реквієм». Завершив цей твір його учень Ф.К.Зюсмайр. У своїх операх Моцарт з дивовижною майстерністю створює різнобічні та живі людські характери, показує життя в його контрастах, переходячи від жарту до глибокої серйозності, від веселощів до тонкої поетичної лірики.
Творча спадщина митця - понад 600 творів - охоплює всі жанри й форми музики; 16 опер, близько 50 симфоній, 23 концерти для фортепіано, 7 скрипкових, 4 валторнові, 2 флейтові, 7 струнних квінтетів, 23 квартети, тріо, дуети тощо; для скрипки та фортепіано - 34 сонати, варіації: для фортепіано - 18 сонат, фантазії, фуги, варіації, сольні пісні, вокальні ансамблі.
Одним з основоположників віденської класичної школи, видатним композитором-новатором був Йозеф Франц Гайдн (1732-1809). Його справедливо вважають «батьком» симфоній і квартетів, засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. П.І.Чайковський писав про нього: «Він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його - не було б ні Моцарта, ні Бетховена».
Видатним симфоністом, творцем героїчного музичного стилю, піаністом і диригентом був німецький композитор Людвіг ван Бетховен (17.12.1770-26.03.1827). Завоювання свободи в результаті наполегливої боротьби - головна ідея його творчості. Бетховен надихався героїчними сюжетами. Такі його єдина опера «Фіделіо», увертюри «Коріолан», «Егмонт». Безкінечно багатий світ його сонат. Лірично-драматичні образи Чотирнадцятої «Місячної» і Сімнадцятої сонат відобразили відчай композитора в найважчий період життя, коли Бетховен був близьким до самогубства через втрату слуху.
Але криза була подолана: поява Третьої симфонії ознаменувала перемогу людської волі над страшною недугою.
Одним з наймогутніших засобів для цілей Просвітництва стала література, яка зайняла провідне місце в системі видів мистецтва. Для літератури того часу характерні поглиблене осмислення дійсності, вироблення та розповсюдження нових жанрових форм, головною з яких став роман.
Одним з найвідоміших письменників цієї доби був англієць Даніель Дефо (близько 1660 - 26.04.1731 рр.). Світову славу приніс йому написаний у 1719 р. роман «Життя і надзвичайні пригоди Робінзона Крузо». В основу твору автор поклав пригоди шотландського моряка Селькірка, який завдяки мужності, наполегливості, копіткій праці, винахідливості перемагає несприятливі обставини. Дефо прославляє людину, її велич і невичерпні можливості. Цей роман викликав у ХУШ-ХІХ ст. численні наслідування, а ім’я Робінзона стало загальною назвою людини, що живе в безлюдній місцевості. Пригоди такої людини називають «робінзонадою».
Інший англійський письменник і політичний діяч Джонатан Свіфт (30.11.1667-19.10.1745) видав у 1726 р. роман «Мандри Гуллівера». Герой роману - капітан Лемюель Гуллівер - потрапляє в імперію Ліліпутів, що її населяють людці як палець завбільшки. Під виглядом казкових подорожей свого героя письменник-сатирик висміяв вади сучасного йому англійського суспільства: чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги. У сучасній літературній мові Гуллівера й ліліпутів згадують, коли треба образно протиставити щось величне й могутнє чомусь мізерному, незначному. Свіфту належить вислів: «Гарні манери має той, хто найменшу кількість людей ставить у незручне становище».
На епоху Просвітництва припадає творчість великого шотландського поета Роберта Бернса (25.01.1759-21.07.1796). У своїх поезіях він змалював образи селян («Був бідний фермер батько мій»), виступав проти соціального й національного гніту («Веселі жебраки»). Революційними настроями пройняті його твори періоду Французької буржуазної революції - «Дерево свободи», «Чесна бідність».
Глибоким соціальним змістом сповнені твори великого французького драматурга і публіциста П’ера Огюстена Карона де Бомарше (24.01.1732-18.05.1799). Світову славу принесли йому комедії «Севільський цирульник» (1755) і «Одруження Фігаро» (1784). У них автор висміяв нікчемність та розпусту аристократів, зловживання владою напередодні Французької буржуазної революції, створив образ повного енергії та розуму слуги Фігаро, який став втіленням загальнонародної опозиції старому режиму - тієї самої опозиції, яка привела до революції. Своєму панові графу Альмавіві цирульник Фігаро говорить: «Вашою єдиною працею було народитися... в той час як мені, загубленому в темній юрбі, мені лише тільки для того, щоб прогодуватися, довелося виявити більше знань і кмітливості, ніж їх було використано за сто років на управління всіма Іспаніями. І ви хочете змагатися зі мною?» Недарма Людовик XVI заборонив ставити «Одруження Фігаро» у театрі. На сюжети цих комедій композитори Джоаккіно Россіні (29.02.1792-1868) і Моцарт написали опери.
Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості ряду німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух «Буря й натиск». Важливу роль у ньому, в розвитку німецького Просвітництва взагалі відіграли видатний письменник, мислитель та природодослідник Йоганн-Вольфганг Гете (28.08.1749-22.03.1832), великий поет і драматург, теоретик мистецтва Просвітництва, автор праць з естетики Йоганн-Фрідріх Шіллер (10.11.1759-9.05.1805), згадуваний вже філософ і письменник Йоганн Готфрід Гердер. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри мистецтва динамічного. Вони виступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття.
Саме такі риси характеру властиві героям творів Шіллера - одному з основоположників німецької класичної літератури. Він є автором багатьох ліричних віршів, балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, боротьби народів проти поневолення. Серед його творів - драми «Розбійники», «Вільгельм Тель», трилогія «Валлешнтейн». У драматичному творі «Розбійники» (1781) в образі Карла Моора Шіллер втілив прагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків. У драмі «Вільгельм Тель» звеличено швейцарського народного героя, борця за свободу та визволення країни з-під австрійського гніту. Драма «Орлеанська діва» присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д’Арк. В «Оді до радості» поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єдність народів.
Поруч з Й.Г.Шіллером основоположником німецької літератури нового часу, найвидатнішим її представником кінця XVIII - початку XIX ст. був Гете, - «універсальний геній», що став одним з найосвіченіших людей свого часу. За 82 роки життя він написав десятки літературних творів - романів, повістей, драм, поем, балад, ліричних віршів, а також наукових праць з природознавства. Велетенський доробок Гете складається із 143 томів, серед них - 3150 віршів. До його думки прислухалась уся Європа, і навіть всемогутній Наполеон вважав за честь побачитися і поговорити з ним.
Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Глибоко зрозумівши значення Французької революції, він, однак, негативно поставився до революційного насильства, бо був переконаний, що більше користі дадуть виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини. Це знайшло яскраве відображення у його всесвітньо відомому філософському творі, книзі всього його життя, безсмертній трагедії, драматичній поемі «Фауст». Понад півстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закінчив за рік до смерті.
В драматичній поемі відбито пошуки сенсу життя, щастя. Доктор Фауст - герой німецьких середньовічних легенд та головний герой трагедії Гете - це, насамперед, людина, вічно невдоволена собою та своїм оточенням, душа бентежна й щира. Наприкінці трагедії, переживши безліч пригод, вже гинучи, Фауст доходить висновку, що сенс життя, найвища насолода, щастя полягають у самовідданій праці, діяльності та боротьбі на користь народу:
Служить цій справі благородній - Це верх премудрощів земних:
Лиш той життя і волі годний,
Хто б’ється день у день за них.
У літературі ХІХ-ХХ ст Фауст є символом титанічної творчої праці, невтомного шукання істини й боротьби за свободу людського духу.
Фауста в усіх його мандрах супроводить Мефістофель. Його образ не менш складний, ніж образ Фауста, і часом Мефістофель висловлює дуже глибокі думки. Ось одна з них:
Теорії, мій друже, завжди сірі:
Зелене тільки дерево життя.
На сюжет гетевського «Фауста» французький композитор Ш.Гуно (1818-1893) створив однойменну оперу, яка користується величезною популярністю.
Секретар Гете, письменник Еккерман мав звичку щодня записувати почуті від нього думки та міркування. Згодом ці записи склали чималу книжку - «Розмови з Гете». В одній з таких розмов Гете говорив про архітектуру, що це - застигла музика. Цей вислів вживають і нині, коли мова заходить про уславлені пам’ятники мистецтва.
Один з кращих театральних творів Гете п’єса «Егмонт». На думку письменника, найвеличніша мета полягає в утвердженні людяності, втіленням якої є Егмонт. Гете писав: «Щоби мати дійсну уяву про людей, треба їх знати на схилі життя».
Таким чином, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, а й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, митців людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні. В цілому епоха Просвітництва була важливим етапом у розвитку світової культури.
Словник термінів та понять теми
Абсолютизм - необмежена монархія, форма правління, за якої верховна влада повністю належить монархові (царю, імператору, королю).
Агностицизм - філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання об’єктивного світу та його закономірностей.
Бароко (від італ. barocco - вигадливий, химерний) - один із провідних художніх стилів кінця XVI - середини XVIII ст. Виник в Італії, поступово поширився в інших країнах Європи та Латинській Америці. Мистецтву бароко властиві грандіозність, пишність, динаміка, патетична піднесеність, інтенсивність почуттів, пристрасть до ефективних видовищ, поєднання ілюзорного та реального, сильні контрасти масштабів і ритмів, світла та тіні.
Британський музей - один з найбагатших музеїв світу, відомий своїми збірками документів різних культур і епох та багатою бібліотекою. Заснований у 1753 р. на основі приватних збірок.
Деїзм (від лат. деїз - бог) - форма віри, яка виникла в епоху Просвітництва і визнавала, що хоч Бог і існує в світі як його першопричина, однак після створення світу рух світотворення здійснюється без його участі.
Кантата - великий музичний твір урочистого або лірико-епічного характеру для хору, соліста і оркестру.
Класицизм (від лат. classicus - взірцевий) - один з основних напрямів у європейській літературі й мистецтві XVII-XVIII ст., зразком для якого було класичне (давньогрецьке й давньоримське) мистецтво.
Лібретто - словесний текст вокального музично-драматичного твору.
Лувр - колишній палац французьких королів у Парижі, який після Великої французької революції перетворили у перший загальнодоступний музей. Під час його заснування у 1793 р. мав 117 античних статуй з королівської збірки; тепер за своїми археологічними, історичними й художніми збірками належить до найбагатших музеїв світу.
Марсельєза - пісня батальйону добровольців, що вирушив із міста Марселя на півдні Франції на захист революційної вітчизни від військ іноземних королів, гімн Великої французької буржуазної революції. Її слова й музику написав за одну ніч (25 квітня 1792 р.) нікому доти не відомий капітан інженерних військ Руже де Ліль.
Опера - музично-драматичний твір, в якому діючі особи не говорять, а співають у супроводі симфонічного оркестру. В опері використовуються різноманітні. види вокальної та інструментальної музики. В рамках опери можливе втілення великого ідейного змісту.
Рококо (фр. гососо) - стиль, що набув розвитку в європейських пластичних мистецтвах першої половини XVIII ст. Рококо виник у Франції. Для цього стилю характерна декоративність, химерність та фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Відрізняється примхливо-вишуканим оздобленням інтер’єрів приміщень, манірністю образів. Напрям рококо відрізняється від стилю бароко в основному дрібнішими та складнішими формами, вигнутими й переплетеними лініями.
Романтизм (фр. romantisme) - художній метод, що склався наприкінці XVIII - на початку XIX ст. й поширився як напрям (течія) в літературі й мистецтві Європи та США. Романтики виступали проти раціоналістичних догм класицизму, ставили на перший план духовне життя людини. Вони зображали незвичайні явища та обставини, особливих героїв із сильним характером і пристрастями.
Салон - 1) назва періодичних, спершу офіційних виставок сучасного мистецтва у Франції. З XVII ст. такі виставки влаштовувались у Парижі; 2) будинок, спеціальне приміщення для художніх виставок. Магазин для продажу художніх виробів.