Українська та зарубіжна культура
Лекція 8. Культура Західної Європи в середні віки
- Особливості середньовічної культури.
- Значення християнства для розвитку європейської культури.
- Розвиток освіти і науки. Схоластика.
- Література середньовіччя.
- Художні стилі.
Римська імперія припинила своє існування в 476 р., коли германський воєначальник Одоакр скинув (повалив) останнього римського імператора Ромула Августула. Після загибелі пізньої античності народжується середньовічне суспільство. Середніми віками дослідники називають тривалий період в історії Західної Європи між античністю та Новим часом. Цей період охоплює понад тисячоліття з V до середини XVII ст., тобто з моменту падіння Західної Римської імперії і до першої буржуазної революції загальноєвропейського значення - Англійської революції 1640-1660 рр., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни (1648). Термін «середні віки» (точніше - «середній вік» - від лат. medium аеюит) виник в Італії в ХV-ХVІ ст. у колах гуманістів. Цей термін мав різні значення на різних етапах розвитку історичної науки:
- вважався періодом глибокої культурної кризи на противагу високому злетові культури в період античності;
- вважався своєрідним типом варварства (за Регелем);
- вважався найбільш плідним періодом духовно-культурного піднесення в світовій історії (романтики, представники духівництва).
Думка, що Середньовіччя - «темні століття», справедлива тільки по відношенню до раннього етапу (до IX ст.). Тоді багато що було забуто з античної спадщини. Наприклад, коли помер король остготів Теодоріх і йому необхідно було побудувати гробницю, то купол видовбували з величезного суцільного каменю, тому що втратили секрети зведення склепінь. Не слід також однозначно тлумачити слово - «варвари» як відсталі. Це слово походить від грецького барбара, латинського «barbari», що означає іноземці. Латинське «barba» має ще одне значення - борода. Варварами стародавні греки, а пізніше і римляни, називали племена, що жили поза межами грецьких держав і відрізнялися від греків (пізніше - римлян) своїми звичаями і культурою, зокрема не говорили грецькою та латинською. Для греків варварами були перси, скіфи, для римлян - кельтські, германські та слов’янські племена. Потім це слово стало означати будь-яких нецивілізованих людей.
Для середньовіччя характерні такі соціально-історичні особливості:
- перехід до феодалізму (основний зміст цієї соціально-економічної формації - земельна власність, передача її в спадщину, залежність політичної влади від неї);
- затвердження системи міського самоврядування, організація цехів;
- виникнення абсолютної монархії.
Важливим фактором розвитку середньовічної культури стала релігія та її суспільний інститут - церква. В центрі цієї культури знаходилось християнство. Воно стало стрункою світоглядною системою. Для середньовіччя характерні такі поняття, як теологія, аскетизм, містика. Для середніх віків характерним є виникнення так званої «духовної імперії». Церква тоді володіла освітою, контролювала її. Вона мала своє право, основні норми якого іменувались канонами. Джерелом канонічного права було Святе письмо, постанови церковних соборів, нормативні акти глав католицької церкви - римських пап - булли, енцикліки. Це право регулювало не тільки внутрішньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи про шлюб і сім’ю, підробку грошей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що ці вчинки безпосередньо зв’язані з гріхопадінням.
Церковна організація була побудована на принципах аскетизму та всесвітньої влади. З багатьох почуттів людини перевага віддавалась стражданню, бо, за вченням церкви, це - вогонь, що очищає душу. Ідея теократії - поєднання духовної та адміністративно-політичної влади в руках римського папи - призводила до постійної боротьби між світською та релігійною владою.
Люди середньовічної Європи були християнами за своїми релігійними переконаннями і вірили, що історія роду людського завершиться Другим пришестям Христа і Страшним судом, на якому кожен повинен буде дати звіт щодо своїх гріхів та добрих вчинків і отримати кару або винагороду. Картина світу тоді ґрунтувалась головним чином на образах і тлумаченнях Біблії. Як відзначають дослідники, Біблію читали і слухали в середні віки приблизно так, як сьогодні читають свіжі газети.
Вирішальний вплив на формування християнського віровчення, доктрини церкви і на середньовічну філософію та етику зробили ідеї Августина Аврелія (354-430) - знаменитого християнського богослова і філософа, якого католицькі богослови назвали - «Блаженним». У своїх творах він детально розглядав філософські вчення античності, вказував величезні переваги, які мало перед ними християнство.
Чимало чого середньовічного важко зрозуміти сучасній людині. Наприклад, не існувало поблажок для дітей: до них і дорослих вимоги були однакові. Дитину вважали маленьким дорослим. Обвинуваченою в суді могла бути не лише людина, а й тварина. Час не вважали цінністю й не берегли. Його визначали приблизно. Година була не однаковою в різні пори року. Перші механічні годинники мали тільки одну стрілку, їхній хід не був точним. Хвилин до XV ст. не лічили.
В «житіях святих», які розповідали про їхнє життя і чудеса, називали день смерті святого, тому що віруючі відзначали його як церковне свято, але не вказували рік, коли він помер, він не був потрібний. Всі міри лічби теж були неточними. Довжину шляху вимірювали за кількістю днів, які треба було витратити для поїздки сушею чи морем. Тканини міряли ліктями, міри площі землі встановлювали на око.
В середовищі феодалів марнотратство поважалося незрівнянно більше від ощадливості - найважливішої чесноти буржуа. Злиденність вважали бажанішою Богові, ніж багатство. І коли одні прагнули збагатитися, інші добровільно відмовлялися від свого майна.
Вагомість людини залежала не від її майнового стану - грошей і володіння землею, а від походження, наявних в неї прав. Найбідніший дворянин був вищим від найзаможнішого городянина.
Середньовіччя - епоха, в якій виробництво і творчість ще не були відокремлені, як у Новий час із його пануванням масового виробництва, коли робітник виробляє для ринку і не пов’язаний з покупцем.
Середньовіччя висунуло ряд видатних мислителів, які заклали основи по-справжньому наукового підходу до засвоєння світу, хоча основним видом їхньої діяльності стала теологія. Це - римський філософ і письменник, «великий учитель Середньовіччя» Аніцій Манлій Северин Боецій (близько 480-524 рр.), який запропонував досить оригінальний середньовічний варіант натурфілософії, і Магн Флавій Аврелій Кассіодор (близько 487-578 рр.), який був спочатку міністром держави остготів Теодоріха Великого, а пізніше абатом одного з італійських монастирів. Останній заклав основи латинської риторики. Відомий філософ-гуманіст Еразм Роттердамський так характеризував його: «Я без вагання зараховую Кассіодора, людину, яка досягла багато чого і яку пестила фортуна, до числа щасливців і людей видатних; в осягненні наук, як божественних, так і світських, я навіть не помишляю наблизитися до нього».
Дослідження свідчать, що в середньовічній культурі існували дві основні тенденції - Кассіодора та ітаіійського ченця Бенедикта Нурсійського (480-543). Кассіодор об’єднав християнську традицію і світське знання. Це привело до становлення світської культури. Традиція Бенедикта відображала неприйняття античної культури і призвела до духовного диктату церкви в середні віки. Люди виховувались в дусі релігійно-аскетичного світогляду. Аскетизм став офіційною ідеологією.
Бенедикт заснував в 529 р. в місцевості Монте-Кассіно, на півночі Італії, перший в Західній Європі монастир. У монастирях, цих своєрідних гуртожитках, монахи прагнули протиставити неправедному світові ідеальний образ спільного життя. Перший загально-житійний монастирський статут був створений на сході Європи, у Візантії, Василем Великим. Головним принципом об’єднання монахів у складі одного монастиря він визначав наступний: тільки в сумісному житії монахів духовні прозріння одного стануть доступні багатьом. На початку VI ст. Бенедикт написав свій статут монастирів. Статут вимагав від монахів цілковитої відмови від родини і власності, суворої дисципліни, молитви та заняття ручною працею.
Новим в статуті Бенедикта, порівняно зі статутом Василя Великого, було положення про те, що надмірне омертвіння плоті теж не є благом, тому що монахи повинні працювати, а для цього необхідні сили. Бенедикт писав: «Безчинність є ворогом душі. Тому браття мають в означеному часі займатися фізичною працею, а з другого боку - в означених годинах читанням побожних книг. Коли пильна потреба або незаможність вимагає того, щоб самі збирали збіжжя з поля, не повинні з цієї причини попадати у смуток, бо тоді вони є правдивими ченцями, коли живуть з власних рук, як це робили наші отці і апостоли. Але все повинно робитися помірковано, з огляду на слабих».
Традиція Бенедикта знайшла підтримку з боку римських пап. Найбільш яскраво це виявилося під час правління папи Григорія І (590-604 рр. н.е.). На відміну від Кассіодора, цього «останнього римлянина», який заснував першу середньовічну майстерню письма і поєднав в її діяльності античні та християнські культурні традиції, Григорій І вважав абсолютно недопустимим мирне співіснування різних ідеологій. «До чого вся ця марнота мирських знань, - писав він в своїх «Діалогах про життя італійських отців і про безсмертя душі», - яку користь можуть принести нам пояснення граматиків, котрі здатні скоріше розбестити нас, ніж наставити на путь істинний? Чим можуть допомогти нам роздумування філософів Піфагора, Сократа, Платона і Аристотеля? Що дадуть пісні нечестивих поетів - Гомера, Вергілія, Менандра тим, хто їх читає? Яку користь, запитую, принесуть християнській родині Саллюстій, Геродот, Лівій, історики-язичники? Чи можуть Гракк, Лісій, Демосфен і Туллій суперничати своїм ораторським мистецтвом з чистим і ясним ученням Христа? В чому корисні нам вибагливі вигадки Флакка, Соліна, Варрона, Плавта, Цицерона?» Такого роду нетерпимість в галузі культури сприяла зростанню нетерпимості до інакомислячих і згодом стала однією з основ для створення інквізиції.
Але у ранньому Середньовіччі (VІ-VIII ст.) у більшості країн Західної Європи ще зберігаються традиції античної духовної культури. Одним з найбільш значних посередників між античною культурою та середньовіччям був вчений, латинський письменник з Іспанії Іси- дор Севільський (близько 570-636 рр.). Він підготував перший енциклопедичний словник середньовіччя під назвою «Етимології» (або «Начала»). Поклавши в основу укладання словника принцип «етимології», тобто виведення значення слова з його кореня, Ісидор досить довільно трактував поняття з астрономії, космографії, географії. Це викликало критичні оцінки з боку представників науки. Важливим документом з історії германських народів є написана Іси- дором «Хроніка».
В Європі народжувалась єдність нової середньовічної культури. Цьому сприяло політичне об’єднання більшої частини тодішнього Заходу. В ході безперервних війн король франків Карл Великий (742-814) включив до складу своєї держави поруч з Франкським королівством (колишню Галлію та майбутню Францію) північну, не захоплену арабами, Іспанію, Німеччину, більшу частину Італії. У Західній Європі була створена величезна імперія, величезна держава раннього Середньовіччя.
На Різдво 800 р. Карл Великий коронувався в Римі папою Левом III короною римських імператорів як імператор всього європейського заходу. В результаті цього утворилась держава, яка увійшла в історію як Священна Римська імперія. Коронація утверджувала незалежність Риму від Константинополя, де вже був християнський імператор. Одночасно вона була офіційним підтвердженням прийняття франкськими правителями християнства, яке стало важливим аспектом життя їхньої держави. Коронація 800 року закріпила пакт угоди між церквою та державою. Якщо король, а тепер імператор, виконував свої обов’язки перед Богом, дотримуючись миру і справедливості, він забезпечував тим самим спасіння всьому своєму народу. Пізніше (900 р.) Священна Римська імперія розпалась на багато різних державних утворень. З цієї держави утворились, зокрема, Франція, Німеччина, Італія.
При Карлі Великому та його найближчих наступниках відбувалося піднесення культурного життя. Воно увійшло в історію як Каролінгське відродження. В культурно-ідеологічному відношенні Карл Великий прагнув до консолідації різноплемінної держави на основі християнської релігії. Про це свідчить те, що реформи в культурній сфері були початі з співставлення різних списків Біблії і встановлення її єдиного канонічного тексту для всієї Каролінгської держави. Тоді ж була здійснена реформа літургії, проведена її уніфікація, відповідність римському зразку.
Будучи відносно освіченим, проявляючи інтерес до літератури і поезії; зокрема античної, вміючи читати по-латині і по-грецьки, Карл Великий постійно турбувався про вдосконалення освіти в державі, хоча сам він, за свідченням біографа Е.Ейнхарда, так і не зміг навчитись писати. Близько 787 р. було видано «Капітулярій про науки». Він зобов’язував створювати школи при всіх єпархіях, при кожному монастирі. В них повинні були вчитись не тільки клірики, а й діти мирян.
«Загальне Напучення» 789 р. окреслило предмети для вивчення: «Слід відкривати школи, де дітей навчатимуть читати. В кожному монастирі та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного запису, співу, лічби та латинської граматики».
Головним центром освіченості стала створена за античним взірцем придворна академія в Ахені - столиці імперії, де знаходився двір Карла Великого. Нині - це німецьке місто, розташоване недалеко від голландського і бельгійського кордону. Сюди запрошувались найбільш освічені люди тодішньої Європи. В академії займалися проблемами культури, науки, шкільної освіти, робили спроби відновлення класичної латині, переписували та виправляли античні латинські тексти. Це сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів було введено чітке письмо. Воно стало основою написання латинських творів та літер.
З XI ст. починається стійке піднесення середньовічних шкіл, система освіти удосконалюється. Освітою переважно займалась церква, вимоги якої визначали зміст навчання. Середньовіччя знало три типи шкіл. При церквах і монастирях існували нижчі школи. Вони готували елементарно письменних духовних осіб, кліриків. Головну увагу в цих школах приділяли вивченню латинської мови, якою правили службу католики, молитов і самого порядку богослужіння.
У середніх школах, що здебільшого існували при єпископських кафедрах, школярів навчали «семи вільним мистецтвам» (число 7 вважалося священним). Програму цих шкіл першим склав Марціан Капелла, учений і поет V ст., а остаточну форму надав їй Кассіодор, учений-богослов і міністр Теодоріха Великого. Ці «сім вільних мистецтв» складалися з двох частин - двох циклів. Спершу вивчали три мистецтва чи три науки про слово - граматику, риторику і діалектику.
Починалось навчання з граматики (правила читання та письма - йшлося про латинське письмо). В рукописних книжках і на вітражах соборів граматика зображалась у вигляді величавої жінки з ключем в одній руці і з латинською азбукою - в іншій. Це означало, що граматика - ключ до пізнання всіх інших предметів. Як підручник використовували граматику римського вченого-граматика Елія Доната (IV ст. н.е.) «Граматичне керівництво». За цим твором вивчали латинь до початку XV ст., а в переробленому вигляді - до кінця XVIII ст. Крім того, вивченню підлягали приповідки видатного римського державного діяча і письменника Марка Порція Катона (234-149 рр. до н.е.) і байки напівлегендарного грецького байкаря Езопа (VI ст. до н.е.), твори Цицерона і Вергілія. Учні мали за обов’язок постійно говорити латинською мовою.
Риторика вчила правилам побудови промови, складання проповіді, вмінню говорити зв’язно і красномовно. Викладачі риторики також вчили мистецтву писати листи і складати ділові документи. Вивчення діалектики виробляло уміння розмірковувати, захищати свою думку і спростовувати чужі, вести диспут, сперечатися згідно з правилами.
Граматика, риторика, діалектика по-латині називалися тривіум (тришлях). Звідси походить слово «тривіальний», що означає доступний для кожного, простий, примітивний. Тривіум - це перший, нижчий цикл «семи вільних мистецтв».
Подолавши його, учень переходив до другого, підвищеного циклу - квадривіуму (чотиришляху) - науки про числа. Слідуючи після тривіуму, квадривіум включав в себе арифметику, геометрію, астрономію та музику. Арифметика знайомила з рахунком. Вона була необхідна і монахам, які стежили за церковним календарем, і купцям в їх торговельних угодах. Без геометрії неможливо було вести вимірювання приміщень, земельних площ, займатись будівництвом. В геометрію входила і географія. Астрономія пояснювала рух небесних світил. Від їхнього розташування, як тоді вірили, залежать передбачення про долю людей. Музика, яку вивчали в середньовічній школі, була потрібна для виконання релігійних гімнів.
Для синів світських феодалів існувала спеціальна система виховання. До семи років діти жили в сім’ї, до чотирнадцяти - при дворі синьйора як пажі, і до 21 року служили зброєносцями. Виховання включало навчання релігії, придворному етикету і так званим семи рицарським доброчинностям: верховій їзді, фехтуванню, володінню списом, плаванню, полюванню, грі в шашки, створенню та співу віршів на честь дами серця.
Кінець XII - початок XIII ст. - час злету, руху, глибоких перемін у розвитку середньовічної культури. Західна Європа в культурному відношенні почала випереджати Візантію. На цей період припадає виникнення перших західноєвропейських університетів (від лат. universitas, що означає община, корпорація, сукупність, спільність). Середньовічні університети у своїй структурі та звичаях багато запозичили від корпорацій та цехів, особливо італійських, звідки до нашого часу дійшла назва «ректор» (від лат. rector - начальник цеху). Тогочасні університети були об’єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається (студентів).
Першим в Західній Європі було засновано Болонський університет в Італії в 1119 р. Він виник на базі Болонської юридичної школи. У ХІІ-ХV ст. цей університет користувався великою популярністю. В XIII ст. число студентів в ньому сягало майже 10 тис. чоловік. Слово «студент» походить від латинського дієслова studere і означає «старанно вчитися». Особливістю Болонського університету було те, що він, по суті, був юридичним навчальним закладом. Основними предметами викладання були римське і канонічне право. Тільки в XIV ст. виникли факультети філософії, медицини і теології.
Болонський університет мав свій статут, визнаний міською владою, уряд, звід правил та суд. Згідно зі статутом здійснювалося виборне управління, в якому широкі права належали студентам. Великим здобутком першого університету була незалежність від міської та королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і частково у зовнішніх справах. Така автономність була прикладом для інших університетів Європи.
Великою популярністю в Європі користувався Паризький університет, заснований установчою грамотою Філіппа II Августа в 1200 р. В 1253-1257 рр. духівник французького короля Людовіка IX Робер де Сорбон заснував в Парижі коледж для підготовки вищого духовенства. На честь свого засновника коледж дістав назву «Сорбонна». З середини XVII ст. після об’єднання коледжу з університетом їхні назви стали ототожнюватись. Сорбонною почали називати сам університет, а спочатку таку назву мав найстаріший гуртожиток для студентів.
Паризький університет був найбільш типовим. Його статут ліг в основу інших європейських університетів. В галузі теології і юриспруденції він був провідним в Європі, свого роду законодавцем моди. Університет мав чотири факультети: молодший, або артистичний (загальноосвітній, підготовчий), на якому вивчались «сім вільних мистецтв», і три старших - медичний, юридичний і богословський (що включав також і викладання філософії в церковному висвітленні). На трьох останніх факультетах можна було навчатися після закінчення артистичного. Згідно з західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії факультетів чільне місце посідав теологічний факультет. Тут студенти вчилися найдовше, та й віку були відповідного.
Університет об’єднував у своєму складі викладачів і студентів, а також тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів і власників трактирів, де університетська братія проводила чимало часу. Ректора обирала рада професорської колегії, права студентів були обмеженими.
В другій половині XII ст. (1167), а за даними деяких джерел на початку ХШ ст., був заснований Оксфордський університет в Англії. В середні віки тут викладав відомий англійський учений Роджер Бекон (1214-1294). У цій країні в 1209 р. відкрився Кембріджський університет. До найстаріших університетів Європи відносяться Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський і Падуанський в Італії, засновані в ХШ ст. У XIV ст. були засновані університети в Центральній Європі - у містах Празі, Кракові, Гейдельбурзі, Ерфурті та Кельні.
У XV ст. кількість університетів швидко збільшувалась. В 1500 р. їх налічувалось вже 65.
Викладання велось латиною - міжнародною мовою тогочасної науки. Отож юнаки з різних країн могли вчитися в будь-якому університеті Європи. Лише в XIV ст. з’явились школи з викладанням на національних мовах. Навчання було усним. Письмових завдань не давали. Щоб полегшити студентам запам’ятовування, використовували спеціальні прийоми.
Наприклад, граматичним правилам надавали віршової форми.
Основним методом університетського викладання були лекції професорів. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля - на філософському факультеті, трактати Гіппократа - на медичному. Крім лекцій, поширеною формою наукового спілкування були також диспути або прилюдні дискусії, що періодично влаштовувались на богословсько-філософські теми. Диспути могли тривати 15-20 годин. Головний диспутант мусив заздалегідь оприлюднити тези теми, яка давалась для обговорення. На диспуті висловлювались докази за і проти висловленої думки. Вони черпались з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витримок з творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. В одному з диспутів оксфордський магістр Дуне Скотт (1266-1309) вислухав і запам’ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив.
Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, далі - магістра, доктора. Але надзвичайна складність навчання приводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра - тільки кожний шістнадцятий.
З розвитком шкіл та університетів розвивався попит на книгу. В мистецтві її оформлення відбулися суттєві зміни. Книга стала більш прив’язаною до реального життя. Це, насамперед, відбилось на її форматі. Він значно зменшився і став більш практичним. Рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.
Поруч з релігійними текстами значного поширення набула література, а також записи поем і прози. Створення книг перестало бути справою виключно церковних осіб. Якщо до XII ст. книги були переважно зосереджені в церковних бібліотеках, то в ХІІ-ХV ст. з’являються численні бібліотеки при університетах, королівських дворах, у феодалів, заможних городян.
Книга в середньовічній Європі коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI-XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Крім книгописців і палітурників над книгою працювали редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Це була своєрідна галузь ремесла.
На XI ст. припадає час зародження схоластики як широкого інтелектуального руху. Назва ця походить від латинського слова scola (школа) і в прямому розумінні означає «шкільна філософія». Це швидше вказує на місце її зародження, ніж на зміст. Схоластика - це середньовічна провідна течія філософії, яка виростає з теології і нерозривно з нею зв’язана, але не тотожна їй. Ця наука опиралась не на досвід вивчення природи і життєві спостереження, а на авторитети.
Головною проблемою, якою займалася схоластика, було питання про співвідношення знання та віри. Схоластика виходила з того, що віра має зверхність над розумом. Значне місце у схоластиці займала риторика - гра словами, гра розумом. Головним завданням науки теологи вважали вміння оперувати поняттями формальної логіки, відірваними від життя та практики.
Відомими схоластами ортодоксального напрямку були німецький вчений, богослов Альберт Великий (1193-1280) та його учень, Фома Аквінський (1225-1274), з італійського міста Аквін. Останній здійснив синтез аристотелівської філософії та християнської доктрини, створив своєрідну енциклопедію католицького богослов’я «Сума теології». Її основні положення склали підвалини католицького богослов’я і сьогодні вважаються церквою непорушними. Підкреслюючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, проте, підкорив науку богослов’ю (наука - служниця богослов’я). Ще за життя Фома отримав титули «Ангельський доктор», «всезагальний наставник», «князь схоластів». У 1323 р. його було проголошено святим, а в 1567 р. визнано п’ятим вчителем Церкви.
Позиції крайнього теологічного раціоналізму займав англійський схоласт Ансельм Кентерберійський (1033-1109). Він вважав віру передумовою раціонального знання («вірую, щоб розуміти»). Іншу позицію - «розумію, щоб вірити» - відстоював П’єр Абеляр (10791142), видатний французький філософ, теолог і письменник, виразник відкритого опору авторитету церкви. Сучасники називати його «найблискучішим розумом свого віку». Навколо нього стали збиратися найдопитливіші і найзавзятіші студенти. Він славився як блискучий педагог і непереможний в філософських диспутах оратор.
У своїх творах П.Абеляр раціоналізував відношення віри і розуму, поставивши обов’язковою попередньою умовою віри розуміння. Він проводив думку про користь світських знань, передусім античної філософії у справі пошуку істини, наголошував на необхідності підходити до пізнання кожної речі з різних, навіть протилежних точок зору, утверджував пріоритет логіки, досвіду над сліпою вірою та доказовістю авторитетами. В своєму творі «Так і ні» П.Абеляр розвинув методи діалектики, чим значно просунув схоластику вперед.
Прикладом високого рівня духовності, глибини думок і палких людських почуттів є автобіографічна праця П.Абеляра «Історія моїх бідувань». У ній він всебічно аналізує своє життя, розповідає про наукові пошуки і переслідування церковників (П.Абеляр був засуджений церквою), про кохання до чарівної Елоїзи (близько 11001164 рр.) - учениці, згодом дружини, та їх відхід у монастир (1119). З ім’ям П.Абеляра пов’язують розповсюдження вільнодумства.
Раціоналістична тенденція середньовічної культури яскраво виявилася в працях англійського вченого-монаха францисканського ордена, професора Оксфордського університету Роджера Бекона. Він був одним з перших, хто наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи дослідне знання хибним авторитетам. У своїх творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні крани, що полегшують працю людей.
Займаючись хімічними дослідами, Р.Бекон встановив способи одержання фосфору, магнію, вісмуту, а також пороху. Ряд важливих відкриттів він здійснив у галузі фізики, зокрема винайшов окуляри. Його творам католицька церква оголосила анафему, а сам він провів 14 років в ув’язненні.
Здійсненню в період високого Середньовіччя (після XI ст.) ряду фізичних і хімічних відкриттів сприяла поява міфу про «філософський камінь», який нібито допомагав перетворити метали в золото. Це призвело до певної популярності алхімії. Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної культури - щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення та фантазію, раціональну логіку і міфологію. В алхімії нібито разом відбуваються ірраціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу.
Середньовічні схоласти не тільки вивчали класиків античності, а й познайомили Західну Європу з працями арабських вчених. Так, у XII ст. в Кордові (Іспанія) викладав відомий філософ Середньовіччя - араб Ібн Рушд (Ібн Рощд), відомий в Західній Європі під іменем Аверроеса (1126-1198). Будучи представником арабського аристотелізму, він зробив вплив не тільки на Іспанію, а й на сусідні країни.
Крім схоластики, в середні віки існували інші напрямки філософії та богослов’я, що вели боротьбу зі схоластикою. Одним із таких напрямків була містика. Її представники заперечували необхідність вивчення Аристотеля і користування логічними доказами віри. Містики вважали, що релігійні доктрини пізнаються не за допомогою розуму і науки, а шляхом інтуїції, осяяння або «споглядання» молитв і «неспання».
У XII-XIII ст. під впливом шкільної та університетської освіти в містах Західної Європи розвивалась латинська література на церковні та світські сюжети. Це були вірші з описами природи і викривальні твори, що засуджували вади духовенства. Основними напрямками у літературі середньовіччя була поезія вагантів, трубадурів, куртуазна поезія, героїчний епос.
Латинська поезія вагантів (від лат. vagantes - бродячі люди) з’явилася в Німеччині, Франції, Англії та Північній Італії. Її носіями були мандрівні «вічні» студенти, клірики, школярі. Вони переходили з одного університету в інший, зустрічаючи у кожній країні знайоме латиномовне середовище. У їх творчому доробку сатиричні, любовні, студентські, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти і ритуали.
Поезія вагантів - своєрідне культурне явище в середовищі середньовічних студентів. Час розквіту вільнодумної, антиаскетичної, антицерковної, веселої, оптимістичної літератури вагантів, в основному пісенної, - ХІІ-ХШ ст.; її батьківщиною вважається Франція. Ця поезія оспівувала радощі життя: «Кинемо всі премудрощі на бік учення, насолоджуватися в юності - наше призначення...». Ваганти різко викривали римсько-католицьку церкву: «Рим усіх і кожного грабує потворно, пресвята курія - це ринок брудний!». Іноді в віршах вагантів звучала скорбота на їх безпритульне і нужденне життя: «Не для суєтної марноти, не для розваги - через гіркі злидні кинув я учення». Слід зауважити, що віддавши данину критиці католицької церкви та папської курії, колишні ваганти по закінченню навчального курсу ставали єпископами і кардиналами.
Куртуазна література (від фр. courtois - поштивий, рицарський) - течія в європейській літературі ХІІ-ХІІІ ст. Найбільшого поширення набула у Франції та Німеччині. Ця література оспівувала високі почуття, прославляла військові подвиги, служіння дамі, відображала ритуал рицарської честі. Рицарство в Західній Європі склалося до XI ст., а досягло свого розквіту в XII-XV ст. Для рицаря вважались обов’язковими такі моральні норми, як сміливість, вірність обов’язку, благородство по відношенню до жінки. Звідси «рицарська поведінка» - це поведінка самовідданої благородної людини. Вироблені були особливі правила рицарської честі. Рицар повинен був шукати подвигів, боротись з ворогами християнської віри, захищати слабких і скривджених, воювати лише за справедливу справу, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, дотримуватися певних манер.
Виключне значення надавалось коханню як почуттю, яке підносить людину, пробуджує в ній все найкраще. Любов до жінки визначалась як джерело досконалості, чистоти, благородства і добра. При цьому головним вважалось не багатство жінки, не її знатність, а гармонія зовнішньої та внутрішньої краси. Куртуазна література була тісно зв’язана з рицарським побутом і процвітала найбільше під час хрестових походів. Коли ж рицарство почало занепадати, також замовкла і рицарська муза.
Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури - провансальські (Південна Франція) поети-співці ХІ-ХШ ст. До їх складу входили різні соціальні верстви: рицарі, феодали, герцоги, королі, городяни, прості люди. До наших днів дійшла творчість близько п’ятиста поетів. Лірика трубадурів оспівувала рицарську куртуазну любов, радощі життя. Цим самим трубадури кидали виклик церковному аскетизму, який засуджував земне кохання. Почуття трубадурів викликали краса і внутрішнє благородство, а не знатність походження та багатство, хоч поети до них були далеко не байдужими. Поезію трубадурів відспівували професійні співці - менестрелі. Вершина мистецтва трубадурів була досягнута близько 1200 р. Бернардом де Вентадорном - одним із яскравих співаків, Жиро де Борнелем, Фольке де Марселем. Під впливом французьких поетів лірична поезія в ХНІ ст. розквітає в Німеччині, Італії та Іспанії.
Широко використали досвід провансальських трубадурів та їх північнофранцузьких послідовників - труверів - німецькі міннезінгери - «співці кохання». Їхня поезія набуває розвитку наприкінці XII ст. Представник світського напрямку в німецькій куртуазній поезії Готфрід Страсбурзький (кінець XII ст. - близько 1220 р.) створив незакінчений віршований роман «Трістан та Ізольда». У ньому оспівується земне кохання юнака Трістана і королеви Ізольди як почуття, що долає станові релігійні закони феодального суспільства. До нас дійшли численні варіанти цього твору на багатьох європейських мовах. За мотивами цього роману Леся Українка написала поему «Ізольда Білорука».
В кінці раннього середньовіччя на півночі Європи в Ісландії та Норвегії розцвітає поезія скальдів, яка не мала аналогів у світовій літературі. Скальди були не тільки поетами і виконавцями одночасно, а ще й вікінгами, дружинниками.
Коли народ здебільшого був неписьменним, величезну роль відігравала усна народна творчість, і багато епічних переказів, легенд, казок та пісень, що надалі збагатили літературу, склалося в ту епоху. У літературі народними мотивами, які почали розвиватися поряд з літературою по латині, було немало комічних творів. У Німеччині вони так і називалися - шванки (жарти). У Франції поширюються фабліо (байки). В них висміювалися і знатні пани, і продажні судді, і монахи-ненажери, і неосвічені селяни. З усіх національних епосів феодального середньовіччя найбільшою різноманітністю відзначається французький.
У XI-XII ст. остаточно сформувався, був записаний й став літературним жанром героїчний епос, що до цього передавався тільки в усній традиції. Один із найвідоміших його творів - «Пісня про Роланда», остаточний варіант якої було укладено в 1170 р. В основі цього французького епічного твору лежать реальні історичні події - бій франкського загону з маврами-мусульманами в Ронсевальській ущелині в 778 р. під час військового походу короля Карла Великого в Іспанію. Поема оспівує подвиги рицаря, юного французького графа Бретані Роланда, улюбленого племінника Карла Великого. Він віддав своє життя за християнську віру і свого короля. В його образі втілені патріотизм, безстрашність, благородство. Під час хрестових походів цей епос служив закликом до боротьби християн проти «невірних».
Вершиною іспанського народного епосу є «Пісня про мого Сіла» (близько 1140 р.). Це був час Реконкісти - визвольної боротьби проти арабського панування. Головний персонаж цієї пісні - Руй Діас. Араби прозвали його Сідом. Він герой звільнення Іспанії від маврів. Маврами в християнському світі називали берберів - корінних жителів Північної Африки, які прийняли іслам і разом з арабами почали завойовувати Іспанію.
Найзначнішим пам’ятником німецького героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів», складена близько 1200 р. Порівняно з «Піснею про Роланда» і «Піснею про мого Сіда» цей епос значно міфологізований. Але в ньому також є герої, які мають історичні прототипи - Етцель (Атилла), Дітріх Бернський (Теодоріх), бургундський король Гунтер, королева Брунгільда. Історична основа твору - загибель
Бургундського королівства, знищеного гунами в 437 р. Цей епос засуджує свавілля феодалів, оспівує шляхетність нідерландського королевича Зигфріда, історію його трагічного кохання до Брунгільди. Він переміг карликів - нібелунгів - володарів золотого скарбу, що уособлювали темні сили природи.
«Пісня про Нібелунгів» - монументальний твір, що включає 39 «авентиор» (пісень, частин) і має 9 тисяч рядків. Мова поеми, за словами Г.Гейне, - «це кам’яна мова, рядки там подібні до заримованих плит. А між ними подекуди пробиваються ясно - червоні квіточки, наче краплі крові, і звисають довгі стебла плюща, наче зелені сльози». Й.-В. Гете вважав, що «знайомство з цим твором засвідчує рівень культури нації... Його повинен прочитати кожний».
Важливим пам’ятником англійської літератури XIII ст. є знамениті балади про Робін Гуда - легендарного розбійника, улюбленого героя англійського народу. Він змальовується вільним стрільцем, який разом зі своєю дружиною живе в лісі і постійно захищає бідняків від негідних вчинків феодалів і королівських чиновників. Образ Робін Гуда - уособлення мрії людей про свободу і справедливість. Він і понині залишається одним з найвідоміших героїв світової літератури.
Середньовіччя - епоха величезного злету будівничого мистецтва. Тоді було створено визначні пам’ятники архітектури - сотні величних соборів. Вони є чудовим досягненням не тільки будівничої справи, але й свідченням релігійного піднесення в Європі, впливу церкви на все духовне життя. Церква визначала обриси середньовічного мистецтва, яке формувалося під впливом релігійного світорозуміння. Воно було в руках церкви могутнім засобом дії на маси в силу його доступності для всіх і для неписьменних, і для людей, що говорять на різних наріччях. Формула «мистецтво - Біблія для неписьменних» зберігала значення протягом усього середньовіччя.
В архітектурі та мистецтві панівними були романський і готичний стилі. Романський художній стиль, передусім, проявився в архітектурі, де він домінував у Х-ХІІ ст. Він виник у результаті синтезу залишків художньої культури Риму і варварських племен. Сам термін «романський» запроваджений за аналогією («романські мови»), вказує на спадкоємність від Риму і означає «в манері римлян». Цей стиль найбільш яскраво представлений у Франції, Італії та Німеччині. На розвитку романського будівництва позначилась загальний стан періоду
Х-ХІ ст., відомого у західному світі як військовий феодалізм. Характерними спорудами того бурхливого, неспокійного часу стали масивні кам’яні «орлині гнізда» на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, що нагадували фортецю, захисні споруди численних монастирів. Романські собори ще несли в собі своєрідний функціональний момент - вони захищали місто і його населення від ворогів, тому мали товсті стіни, вузькі, як бійниці, вікна.
В міру розквіту міст і вдосконалення суспільних відносин на зміну романському стилю приходив новий стиль - готичний (від італ. gotico - готський, варварський). Назва походить від назви німецького племені готів. У готичному мистецтві сильніше, ніж у романському, відбився вплив більш раціонального сприймання світу. В цьому стилі стали виконуватись в Європі церковні та світські приміщення, скульптура, ілюстровані рукописи, інші твори образотворчого мистецтва. Основним представником і виразником готичного періоду була архітектура. Хоча величезна кількість пам’ятників готики була світськими, готичний стиль обслуговував насамперед церкву - наймогутнішого будівничого в середні віки. Головний феномен мистецтва готики - ансамбль міського собору.
Готична епоха в культурному житті середньовічної Європи бере свій початок близько 1140 р. у Франції, звідки і первісна назва «Французька манера» або пізніше - готика. Протягом XIII ст. вона розповсюдилась по всій Європі: Іспанії, Німеччині, Англії. В Італії вплив готичного стилю був не таким сильним. Готика продовжувала існувати в Західній Європі протягом майже всього XV ст., а в окремих країнах і в XVI ст. Готичний художній стиль поступово витісняв романський.
На відміну від монолітних романських храмів, готичні собори стали власне культовими спорудами. Вони - стрункі, спрямовані у височінь, прикрашені декором (різьбою, великою кількістю скульптур). Тут немає масивних веж, характерних для романської церкви. Глухі, товсті, гладенькі стіни романських храмів були замінені стінами з великими вікнами, внаслідок чого інтер’єри одержали безприкладне для тих часів освітлення. Важливу роль відігравали і вітражі, які робилися з прозорого кольорового скла і створювали неповторну, інколи містичну гру світла всередині готичного собору. Кольорові вітражі - головний вид готичного живопису. Епоха готики - це час розквіту книжкової мініатюри, різьби по каменю, дереву і кості, художнього ткацтва, поєднання обробки металу з дорогоцінним камінням і емаллю.
Тоді собори були чимось більшим, ніж просто місцем церковної служби. Разом з ратушею це був центр громадського життя міста. Якщо в ратуші знаходився центр ділової діяльності, то в соборі, крім богослужіння, відбувались театральні вистави, читались університетські лекції, інколи засідав парламент і навіть укладались дрібні торгові угоди. Багато міських соборів були настільки великими, що все населення міста не могло його заповнити. Біля соборів, як правило, розміщались торгові ряди.
Одним з шедеврів ранньоготичної архітектури можна вважати собор Паризької богоматері (Нотр-Дам де Парі), збудований в 11631208 рр. Його краса і величність оспівані класиком французької літератури В. Гюго в романі «Собор Паризької богоматері».
Величними спорудами готичного стилю є Рейнський і Кельнський собори. Будівництво останнього почалося в 1248 р. Він вдосконалюється, реставрується і ремонтується до сьогоднішнього дня.
У богослужбовій практиці використовувалась музика. Це визначалось текстами Нового Заповіту, де ще апостол Павло закликав славословити Бога в «псалмах, гімнах і церковних піснях». В основу церковної музики клалися співи молитовних пісень. Співи супроводжував орган, який прийшов у Західну Європу в IX ст. з Візантії.
В цілому для середньовічної культури характерні дві риси. Перша - це її глибокий і дуже складний зв’язок із релігією. Друга полягала в тому, що культура в рамках релігійного світобачення, не вступаючи з ним у відкриту суперечність, прагнула у своїх проявах реалізувати уяву та ідею широких верств народу. Саме ці риси середньовічної культури сприяли відкриттю людству милосердя і співчуття, боротьби добра і зла. Духовна сила людини, немічної тілом, але сильної своєю переконаністю і вірою, стала визначальною в оцінці особистості.
Словник термінів та понять теми
Алхімія - «наука» про перетворення всіх речовин на золото.
Астрологія - середньовічна наука, яка досліджувала вплив зірок і планет на долю людини, займалась віщуванням за розташуванням зірок.
Бакалавр - перший вчений ступінь в університетах ряду країн.
Вандалізм - бездушне жорстоке руйнування культурних цінностей, варварство.
Варвари - всі неримляни і негреки.
Готика - стиль, який став заключним етапом європейського середньовічного мистецтва; в більшості країн готичний стиль розвивається в ХШ-Х^ ст., а в деяких - пізніше. В архітектурі характеризується стрімкими, високими будівлями, шпилястими завершеннями, стрільчастими склепіннями та арками, витонченістю кам’яного різьблення, вітражами.
Квадривіум - підвищений курс освіти в середньовічній школі. За цим курсом передбачується вивчення чотирьох предметів: музики, арифметики, геометрії, астрономії.
Куртуазна література - література західноєвропейського середньовіччя, присвячена оспівуванню рицарської честі, кохання.
Куртуазний - рицарський, поштивий.
Лірика - один із трьох основних родів художньої літератури (поряд з епосом і драмою), що відображає переживання, почуття та думки людини (поета); сукупність творів цього роду поезії.
Маври - жителі північної Африки, які в VIII ст. завоювали більшу частину Іспанії.
Магістр - у багатьох країнах - вчений ступінь.
Медієвістика- галузь історичної науки, яка вивчає історію середніх віків.
Менестрелі - в середні віки (ХІІ-ХШ ст.) професійні мандрівні співаки та музиканти у Франції та Англії, носії народних пісенних традицій. Оспівували лицарські подвиги та служіння дамам.
Міннезінгери - в середньовічній Німеччині і Австрії поети-співці, які виконували свої пісні у супроводі струнного інструменту, оспівуючи прекрасну даму.
Містерія (від гр. - таїнство) - духовна драма в середньовічній Європі, яка брала свої сюжети з Святого писання.
Натуральне господарство - тип господарства, при якому виробництво спрямоване на задоволення власних потреб виробника.
Нібелунги - «діти туману» (сканд.), міфічний рід володарів чудесного золотого скарбу з найдавнішої пам’ятки німецького героїчного епосу «Пісня про Нібелунгів».
Прованс - південь Франції.
Реконкіста - відвоювання у арабів Іспанії.
Риторика - теорія ораторського мистецтва; беззмістовні, але пишномовні балачки.
Романський стиль - художній стиль середньовічної Європи, який охоплював у своєму розвитку Х-ХІІ ст. Термін запроваджений за аналогією «романські мови» і вказує на спадкоємність від Риму.
Сага - давньоскандинавське і давньоірландське епічне сказання про легендарних героїв у прозових творах з віршованими вставками; взагалі сказання, перекази.
Серенада - у середньовічній поезії трубадурів - вітальна пісня (в Італії та Іспанії виконувалась на честь коханої під її вікнами); вид ліричного музичного твору.
Скальд - поет-співець воєнних подвигів у давній Ірландії та Скандинавії (IX-XIII ст.).
Скрипторій (лат. scriptorius - письмовий) - майстерня, в якій працювали переписувачі рукописних книг. Скрипторії були при монастирях у країнах Західної Європи (VІ-ХІІ ст.). Схоластика (від гр. scholastikos - учений, шкільний) - загальна назва середньовічної філософії, яка викладалась в тодішніх університетах. Термін став символом розумування, догматизму і беззмістовності, формального знання. Головним її центром став Паризький університет.
Теократія (від гр. theos - бог, kratos - влада) - форма правління, при якій глава держави (як правило, монархічної) є одночасно її релігійним главою.
Тривіум - три предмети, що їх вивчали у школах Середньовіччя: граматика, риторика, діалектика.
Трубадури - в середньовічній культурі провансальські мандрівні поети-співці XI-XIII ст., творчість яких була тісно зв’язана з рицарською культурою, з оспівуванням подвигів і кохання, земних радощів; ті, що прославляють когось або щось.
Трувери - французькі середньовічні придворні співці-поети (ХІІ- ХШ ст.), часто автори слів та музики. Також писали повісті, романи, драми, ліричні вірші. Творчість труверів склалась під впливом поезії - трубадурів, була близька народу, визначалась близькістю до фольклору.
Турнір - у середньовічній Західній Європі - військове змагання лицарів.
Фарс - вид середньовічного народного театру комедійно-сатиричного характеру.