Українська та зарубіжна культура
Лекція 3. Культура Стародавнього Сходу
- Значення культури Стародавнього Сходу для людської цивілізації.
- Досягнення культури Месопотамії та Стародавнього Єгипту.
- Своєрідність культурної старовини Індії та Китаю.
Історія світової культури - це скарбниця мудрості та досвіду, надбаних людством протягом тисячоліть. Великий внесок у культуру всього людства зробив Стародавній Схід. Так прийнято називати давні класові суспільства на великому терені Азії та Африки. Тут починалася людська цивілізація, виникла державність. Не лише античність, а й Середньовіччя та Новий час успадкували від давньо- східних цивілізацій багато відкриттів у астрономії, математиці, механіці та географії, блискучих досягнень у медицині та архітектурі.
Характерною рисою культур Сходу, монументального мистецтва Вавилону, Єгипту, Ассирії був теоцентризм, прославлення божественності необмеженої влади царів і фараонів, грізної могутності богів, підлеглість особистості державі, монументальність, символічність, декоративність. У цьому районі жили народи різного походження. Вони воювали між собою, причому переможці, як правило, руйнували храми, фортеці та міста переможених. Так загинуло багато великих творінь мистецтва.
Історія Стародавнього Сходу бере початок від виникнення найдавніших цивілізацій у Месопотамії та Єгипті (IV-III тис. до н.е.), в Індії (III-II тис. до н.е.) та Китаї (II тис. до н.е.). За даними сучасної науки перші цивілізації виникли у Месопотамії та Єгипті. Яка з них з’явилась раніше, ще остаточно не встановлено, але різниця в їх зародженні не дуже велика.
За своїм місцем у світовій культурі виділяється така країна Стародавнього Сходу, як Месопотамія. В перекладі з грецької це слово буквально означає «Межиріччя» (mesos - середній іроtamos - річка).
Так називали стародавні греки душну і багнисту долину, створену наносами двох великих азіатських річок - Тигру і Євфрату (Дворіччя). У Дворіччі змінювались один за одним різні державні утворення, в тому числі Шумер, Аккад, Північна Месопотамія, Ва- вилонія, Ассирія, Іран.
В IV-III тис. до н.е. тут виникла і утвердилась висока культура. Сільське господарство цих країн було засноване на іригації (зрошенні). Геродот у своїй «Історії» зазначає, що вся Вавилонія, як і Єгипет, перетиналася каналами. Найбільший з них - судноплавний. Він протікав у південно-східному напрямку з Євфрату у Тигр. Взагалі найсприятливіші умови для розвитку аграрної культури були в долинах річок. Не випадково всі центри стародавньої землеробської культури розташовувалися в долинах Тигру і Євфрату, Нілу в Африці, Інду і Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї.
Жителі Месопотамії, шумери, винайшли гончарний круг та бронзу. Пам’ятки свідчать, що шумери використовували вози та тягло, бо знали вже колесо - винахід, до якого, наприклад, американські ацтеки не дійшли навіть у XVI ст. н.е. Близько 2400 р. до н.е. вони вперше у світі виготовили кольорове скло. На високому рівні в них знаходилось ювелірне мистецтво. В Шумері, який знаходився у південній частині Месопотамії біля гирла Тигру та Євфрату, набувала розвитку торгівля. Шумери торгували продуктами, тканинами, обмінюючи їх на деревину, каміння та метали. Купці бували у Малій Азії, Вірменії, на узбережжі Середземного моря та Персидської затоки, обмінюючись товарами з індійськими купцями в таких торгових центрах, як о. Дильмун (сучасний Бахрейн).
Близько 2300 р. до н.е. правитель Месопотамії Саргон Древній («цар чотирьох сторін світу», як він сам себе величав) створив першу в історії постійну професійну армію, яка налічувала 5400 воїнів і залежала тільки від милості царя.
Почала будуватись і функціонувати у загальнодержавному масштабі зрошувальна система. Була запроваджена єдина система мір і ваг. Царювання Саргона Древнього було примітне будівництвом монументальних культових споруд. Приблизно у 2000 р. до н.е. була створена арифметика. В її основі лежала певна система ліку. Це стало важливим винаходом в історії людства.
Одним із досягнень месопотамської культури є місячно-сонячний календар. Близько 2500 р. до н.е. шумерські чиновники почали точно і докладно вести облік часу за днями, місяцями й роками. Також із Месопотамії у сучасну культуру прийшов семиденний тиждень, запроваджений близько 700 р. до н.е. Шумери винайшли такий напій, як пиво. Як свідчать глиняні таблички, вони варили з ячменю 19 сортів пива.
Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності, широке розповсюдження якої припадає на період близько 3000 р. до н.е. Різновидом ідеографії була клинописна писемність шумерів. Це писемність, знаки якої складались з клиноподібних рисочок. Вони вичавлювались на сирій глині. Таблички з цієї глини були міцними. Вони обпалювалися в гончарних печах, завдяки чому збереглися до наших днів. Шумерський клинопис був розшифрований у XIX ст. Він містить перші печатки історичних оповідей. У музеях та наукових закладах зберігається нині понад півтора мільйона клинописних текстів.
Шумери створили перші в людській історії поеми - про «Золотий вік», написали перші елегії. Вони є авторами найдавніших у світі медичних книг - збірників рецептів. Шумери розробили і записали перший календар землероба, залишили перші дані про захисні насадження.
В столиці Ассирії - Ніневії - знаходилась найдавніша у світі бібліотека, відкрита археологами у 1853 р. Її володарем і засновником був один з останніх ассирійських царів Ашшурбанапал. Вперше в історії людства було створене величезне книгосховище. Воно поміщало понад 20 тисяч «книг» у вигляді глиняних табличок з усіх відомих у той час галузей знань. Ці «книги» були підібрані та розкладені за розділами, в залежності від змісту. Був створений перший у світі бібліотечний каталог. Він допомагав швидко знайти потрібну книгу. Систематизовані були історичні твори («аннали», «хроніки»), судові збірки, гімни богам, молитви, заклинання та заговори, епічні поеми, «наукові» тексти (медичні та астрологічні тексти, словники). На глиняних табличках бібліотеки Ашшурбанапала викладалась історія стародавніх народів Близького Сходу, їх життя, вірування, звичаї. Записувались стародавні легенди, літературні твори, тобто все те найцінніше, що було написано в Месопотамії за дві з половиною тисячі років. Розуміючи цінність старих глиняних табличок, Ашшур- банапал - людина освічена і начитана - збирав їх і зберігав.
Цей цар повідомляв про себе такі дані: «Я, Ашшурбанапал, осягнув... все мистецтво писців, засвоїв знання всіх майстрів, скільки їх є, навчився стріляти з лука, їздити на коні і колісниці, тримати віжки... Я осягнув заховані таємниці мистецтва письма, я читав в небесних і земних будівлях і роздумував (над ними). Я був присутній на зборах царських переписувачів. Я спостерігав за прикметами, тлумачив явища неба зі вченими жрецями, я розв’язував складні задачі з множенням і діленням, які не зразу зрозумілі... В той же час я вивчав і те, що належить пану, і пішов по своєму царському шляху».
Прославляючи своє мистецтво писця не менше, ніж свої завоювання, Ашшурбанапал заявляє, що «перевершив в цьому відношенні всіх царів - своїх попередників і може читати на каменях часів потопу і розуміти таблички».
При шостому царі Вавилону - Хаммурапі (правив у 1792-1750 рр. до н.е.) - був створений перший в історії збірник законів, який історики назвали «Кодексом Хаммурапі».
Під час розкопок в Сузах, столиці стародавньої держави Елам, французькі археологи виявили в 1901 р. великий двометровий кам’яний стовп із зображенням царя Хаммурапі та текстом 247 його законів. Вони були написані клинописом. В цих законах відобразились господарське життя, побут, вдача і світогляд стародавніх жителів Дворіччя.
В своїх законах Хаммурапі проголосив благородні завдання. Він прагнув, «...щоб сильний не чинив утисків слабкому, щоб виявляти справедливість до сироти і вдови, щоб пригнобленому чинити справедливість». Але закони були дуже суворими, злочинці жорстоко карались. «Коли хто вломиться до чужого дому, на місці влому вб’ють його і там поховають. Коли хто припуститься пограбунку і його схоплять, він буде вбитий. Коли хто виб’є око високоуродженому, виб’ють йому око. Коли хто іншому зломить частину тіла, зломлять йому ту саму частину. Коли хто виб’є зуби рівному собі, виб’ють йому його зуби. Коли хто виб’є зуби одному з убогих, заплатить третю частину міри срібла. Коли будівничий побудував дім і не зміцнив будови, так що він завалиться і стане причиною смерті власника, - такого будівничого вб’ють».
Згідно з законами Хаммурапі, якщо людина украла малолітнього сина іншої людини, то вона повинна бути убитою. Смертній карі підлягав злодій, який украв речі погорільця. Якщо син ударив свого батька, то сину належало відрубати руку. Отже, тоді панувало право помсти - «око за око, зуб за зуб».
Кодекс Хаммурапі містив і ряд норм, що стимулювали економічне життя. Так, боргове рабство обмежувалося трьома роками роботи на кредитора. Коли минали ці три роки, позика, незалежно від її розміру, вважалася погашеною. Також за умови стихійного лиха і знищення врожаю борг (позика і відсотки) автоматично переносився на наступний рік. В кодексі були закладені засади орендного права. Так, встановлювалась орендна плата за використання поля (третина врожаю) і саду (дві третини врожаю).
Хаммурапі був добрим господарем, опікувався хліборобством і будував нові водні канали, взагалі турбувався про процвітання свого народу. Залишився напис, в якому цар розповідає про свої культурні справи: «Викопав я канал що спроваджує великі води для країн шумерів і аккадів. Обидва його береги я замінив на родючу землю, розсипав купи пшениці, забезпечив водою на вічні часи шумерів і аккадів. Розсіяне населення я докупи зібрав, уладив їм пасовиська й корита до водопою, забезпечив їх добробутом і багатством, дав їм жити у спокійних оселях».
Хоч які закони Хаммурапі давні, проте в них уже сформульовано деякі принципи, які наявні і у сучасному законодавстві. Так, наприклад, за злочин мають карати не потерпілий, і не родичі потерпілого (у випадку смерті останнього), а державні органи ім’ям царя.
Близько 3000 р. до н.е. на території Месопотамії виникли перші міста-держави. Серед них виділялось місто Вавилон, що знаходилось на лівому березі Євфрату, на перехресті торговельних шляхів. Назва міста походить від Баб-Ілі - «Ворота бога». Завдяки Хаммурапі воно стало культурним і науковим центром Передньої Азії. Багато досягнень вавилонців увійшло в сучасний побут. Ще у Вавилоні коло ділили на 360 градусів, рік - на 12 місяців, час - на хвилини і секунди. Вавилонські астрономи спостерігали небесні світила. Вони вирахували закони обертання Сонця, Місяця та повторюваності затемнень. Вавилонські математики заклали основи алгебри. Вони вже вміли вираховувати не лише квадратний, а й кубічні корені.
В І тис. до н.е. Вавилон був великим і гамірливим містом, у якому налічувалося щонайменше 200 тис. жителів. Відвідавши його близько 460 р. до н.е., грецький історик Геродот розповідав, що столиця вавилонян була така прекрасна, як жодне місто, яке він знав. Вавилон був забудований три- і чотириповерховими будинками. Його перетинали 24 великих проспекти. В місті нараховувалось 53 храми і 600 каплиць. За словами Геродота, висота фортечних стін Вавилона доходила до 200 ліктів (близько 100 метрів), а товщина стін дозволяла розминутися двом колісницям, які були запряжені чотирма кіньми. Щоправда, дані, наведені Геродотом. без сумніву, перебільшені, бо не підтверджуються результатами археологічних розкопок.
Визначним місцем у Вавилоні вважалась знаменита Вавилонська вежа - храм бога Мардука, створений ассирійським архітектором Арадаххешу в часи царя Асархаддона. В алтарному приміщенні цього храму стояла шестиметрова золота статуя Мардука, яка важила разом із золотим жертовним столом, як запевняє Геродот, понад 2,4 тонни. Висота Вавилонської вежі досягала 90 метрів. Про її будівництво як про Вавилонське стовпотворіння говориться в Біблії. Озеленені тераси Вавилонської вежі відомі як «висячі сади» Семіраміди. Стародавні греки шанували їх як одне із семи чудес світу. Традиція помилково зв’язує спорудження висячих садів з іменем легендарної ассирійської цариці Семіраміди, яка жила в IX ст. до н.е. Справжнє ім’я цієї цариці Саммурамат. Вона була матір’ю та регентшею царя Адад-Нерарі (810-783 рр. до н.е.), що успадкував престол іще хлопчиком. Звичайно, з огляду на роки царювання її сина, вона ніякого відношення до висячих садів не мала. Насправді сади створені при правлінні Навуходоносора II (605-562 рр. до н.е.), при якому Нововавилонська імперія досягла свого найвищого розквіту. За легендою, цар вирішив подарувати своїй улюбленій дружині Амітіді (Амітіїс) цілу оазу, ніби вивезену з гір Мідії, звідки вона була родом. Цей цар, чиє правління було успішним і довгим, у 597 і 587 рр. до н.е. під час походів у Палестину захопив Єрусалим і забрав багато його жителів у вавилонський полон. Спомин про це міститься на сторінках Біблії. Усіх полонених використали на будівництві храмів, укріплень, палаців Вавилона.
Навуходоносор перебудував Вавилон, перетворив його в неприступну твердиню. Він спорудив парадний в’їзд до міста - облицьовані синіми кахлями та прикрашені рельєфними фігурками биків, левів та єдинорогів Ворота богині Іштар. Через Євфрат було зведено 115-метровий міст, одна із секцій якого на ніч розбиралася. Ось запис, який залишив цей цар: «Я оточив Вавилон зі сходу могутньою стіною, я вирив рів і укріпив його схили за допомогою асфальту і обпаленої цегли. В основі рову я спорудив високу і міцну стіну. Я зробив широкі ворота з кедрового дерева і оббив їх мідними пластинками. Для того, щоб вороги, які задумали недобре, не могли проникнути в межі Вавилона з флангів, я оточив його могутніми, як морські хвилі, водами. Подолати їх було так само важко, як справжнє море. Щоб запобігти прориву з цього боку, я спорудив на березі вал і облицював його випаленою цеглою. Я ретельно укріпив бастіони і перетворив місто Вавилон у фортецю». Все це було даремним, бо жерці, які займали виключно високе становище в Нововавилонському царстві, при одному з наступників Навуходоносора просто передали країну і столицю перському царю в розрахунку на збільшення своїх прибутків.
Збереглося багато пам’яток шумерської літератури. Вони записані на глиняних табличках і майже всі з них вдалося прочитати. В основному це гімни численним богам, релігійні міфи і легенди, зокрема про виникнення цивілізації та землеробства. Заслуги за це приписувались богам. Найважливіша пам’ятка шумерської літератури - цикл сказань про відважного і непереможного героя Гільгамеша, царя міста Урука, сина смертного і богині Нінсун, «на дві третини бога, на одну - людини».
Основна ідея епосу (початок II тис. до н.е.) - мрія про вічну славу, яка прийшла на зміну мрії про безсмертя, в ім’я чого вершилися великі подвиги. Епос представляє собою гімн славним діянням людини. Його пронизує думка про те, що смерть - це зло, але вона не може перекреслити цінність життя. Людське життя по суті своїй прекрасне і це виявляється в усіх аспектах буденного життя - у радощах перемоги, коханні до жінки, дружбі:
Боги, коли сотворили людину, —
Смерть вони передрекли людині,
Життя ж утримали в своїх руках.
А ти, Гільгамеше, наповнюй свій шлунок,
Вночі і вдень нехай будеш веселий.
Свято справляй ти щоденно,
Вдень і вночі грай і танцюй!
Світлими будуть нехай твої шати,
Чистим волосся - водою омийся,
Поглянь, дитя твою руку хоче тримати,
А ти можеш подрузі радість обіймами дати —
Тільки у цьому справа людини!
Під час своїх мандрів у пошуках безсмертя Гільгамеш відвідав Утнапіштіма— героя епосу, що пережив світовий потоп. Від нього Гільга- меш довідався, як він, щоб урятуватись від потопу, збудував корабель. Цю розповідь майже без змін запозичили автори біблійної легенди про Ноя, який єдиний із своєю сім’єю врятувався в ковчезі під час «всесвітнього потопу» і став родоначальником нового людського роду.
Художня зрілість та привабливість епосу про Гільгамеша - в його гуманістичних ідеалах, роздумах про людські долі. Американський шумеролог С.Н.Крамер висловив цю думку так: «Проблеми й прагнення, що про них ідеться в епосі, близькі всім народам усіх епох. Це потреба в дружбі, звеличування вірності, поривання до особистої слави, до подвигів і пригод, нездоланний страх перед неминучою смертю та всепоглинаюча жага безсмертя. Всі ці суперечливі почуття, які вічно бентежать людські серця, складають основу оповідей про Гільгамеша, і вони роблять цю поему здатною долати просторові та часові бар’єри».
Релігійні вірування шумерів були політеїстичними (багатобожними). Шумери поклонялись сотням найрізноманітніших богів і богинь. Вони вірили, що потрібно слухатись богів і приносити їм подарунки. Якщо боги розгніваються, то вони можуть послати людям як кару повінь або війну. У кожного великого міста був свій власний покровитель, який захищав інтереси його жителів. Існували божества, зв’язані з найрізноманітнішими сторонами життя та смерті.
Шумери вірили, що містами-державами володіють і правлять самі боги, і тому селяни і раби обробляли особливі ділянки землі спеціально для них. Держава передавала такі землі або жерцям храмів, які знаходились в центрі кожного міста як його небесні покровителі, або землеробам. Останні виплачували частину врожаю як ренту. Рента, дари і приношення, а також урожаї, одержані із земель, які належали богам, використовувались для потреб храмів і для допомоги біднішим жителям міста.
Одним з найяскравіших і гідних подиву явищ стародавньої історії була культура Стародавнього Єгипту. Як і месопотамська, давньоєгипетська цивілізація виникла в IV-III тис. до н.е. Епоха її розквіту припадає на II тис. до н.е. В стародавні часи Єгипет займав практично ту ж територію, що й сьогодні. Цивілізація Стародавнього Єгипту виросла на берегах Нілу. Добробут і процвітання Єгипту були засновані на сільському господарстві, а велика річка не тільки давала воду, а й створювала своїми розливами родючі землі в таких місцевостях, які без неї перетворилися б на пустелю.
Близько 450 р. до н.е. Єгипет відвідав давньогрецький історик Геродот. Ця країна справила на вченого сильне враження, сильніше, ніж будь-яка інша країна, по яких він подорожував раніше. Геродот захоплювався стародавньою культурою Єгипту, яка проявлялася буквально у всьому: старанно обробленими полями з безліччю зрошувальних каналів, великою нільською флотилією, багатством звірини й риби, здоровим кліматом, охайністю жителів. Він ні разу не назвав єгиптян варварами, а висловлювався про них так: «Єгиптяни - найрозумніші з усіх людей... Щодо самих єгиптян, то жителі придатної для землеробства частини країни найкраще зберігають пам’ять й через те знаються на історії своєї країни краще за всіх людей, з якими мені будь-коли доводилося стикатись у моїх мандрівках».
Єгиптяни залишили людству винайдений ними матеріал для письма - папірус. Цим він став відомий всьому світу. Цікаво, що саме слово «папір» (по-англійськи «рарег») на мовах багатьох народів схоже за звучанням із словом «папірус».
Єгиптяни створили одну з найдавніших систем письма у світі, перші зразки якого відносяться до періоду 3300-3100 рр. до н.е. Ця писемність відома під назвою ієрогліфів. їх нараховується понад 700. Більшість з них зображають предмети і тварин. Пізніше вони стали означати також звуки. Тим самим з’явилась можливість виражати абстрактні поняття. Останній зразок ієрогліфічного напису відноситься до 394 р. н.е.
Дуже довго ніхто не міг розшифруватиєгипетські ієрогліфи. Першим, хто це зробив, був французький вчений-лінгвіст Франсуа Шампольйон (1790-1832). У цьому йому допоміг двомовний (греко-єги- петський) напис на Розеттському камені, що був знайдений під час походу Наполеона Бонапарта до Єгипту у 1799 р. Результати своїх дослідів він опублікував у 1822 р., а дата його доповіді перед членами Французької Академії наук 23 вересня того ж року вважається за день народження нової науки - єгиптології.
Найдавніший із зразків письма, що зберігся до наших часів, - папірус Пісса. На думку вчених, йому понад шість тисяч років. Але не тільки поважний вік цікавий, а й те, що на ньому написано. Папірус починався такими словами: «На жаль, світ тепер не той, що був раніше. Кожний хоче писати книжки, а діти не слухають батьків».
На досить високому рівні у єгиптян була грамотність. Вони вважали, що знання наближають людину до краси. Так, автор одного «Повчання» говорив: «Заглибся в писання і вклади їх в своє серце і тоді все, що ти скажеш, стане прекрасним».
Люди, які спеціально опановували мистецтво читання та письма, називалися писцями. Це була одна з найшанованіших професій в Єгипті. Вона забезпечувала їм високе становище в суспільстві. Писці могли одержати високооплачувану роботу в храмах або на державній службі. Ставши великими чиновниками, вони часто звільнялися від сплати податків.
Культура писців засвідчена в епоху двох перших єгипетських династій печатками чиновників, які носили характерні титули «канцлера всіх письмових справ Півдня» або «начальника печаті всіх письмових справ».
Перші школи з’явились при дворі фараона (правителя Єгипту) в III тис. до н.е. В них навчали майбутніх писців. Пізніше школи почали створюватись при храмах, а з II тис. до н.е. - при великих державних закладах. В школах навчали хлопчиків у віці від 5 до 16 років. Їх учили читанню, письму, рахунку, гімнастичним вправам, плаванню, хорошим манерам. Обов’язковим було запам’ятовування напам’ять відомих художніх і релігійних творів. Учителів з окремих предметів тоді не було. Учили в основному писці.
Були в Єгипті і школи другого ступеня. В них навчали, як правильно-складати листи та інші офіційні документи. Хлопчики вивчали тут цілий ряд предметів, в тому числі історію, літературу, географію, релігію, мови, земельну справу, будівельне мистецтво, діловодство і облік, астрономію, математику і медицину. Є дані, які свідчать, що в школах учні складали екзамени. Ті, хто їх витримував, одержували можливість спеціалізуватися на одному або двох предметах.
Єгипетські школи підтримували зв’язок з «Будинком життя». Він являв собою комплекс споруд, де зберігались, записувались та переписувались релігійно-магічні, літературні, медичні та інші тексти.
Важливою частиною єгипетської культури була наука. Без наукових знань неможливо було нормально вести господарство, будівництво, військову справу, управляти країною. В математиці єгиптяни знали додавання та віднімання, множення та ділення, могли вирахувати місткість корзини, величину купи зерна, площу кола, об’єм піраміди.
Єгиптяни створили точний календар, в основу якого поклали спостереження за небесними світилами. Рік у них складався з 365 днів. Він ділився на три сезони по чотири місяці в кожному.
Відбувався процес накопичення історичних знань, починались перші спроби оволодіти часом. В Єгипті вівся список фараонів із зазначенням точної дати їх правління та детальним описом подій, які відбувались в роки їхнього царювання.
Значних успіхів у Стародавньому Єгипті досягла медицина. Давньоєгипетські лікарі користувались таким високим авторитетом на Середньому Сході, що інколи відправлялися в сусідні країни за запрошеннями їх володарів. Лікарі проходили навчання у своїх старших і досвідчених колег, живучи якийсь час у їхніх сім’ях. Очевидно, в Єгипті існували і медичні школи. Так, є свідчення про існування спеціальної школи для акушерок. Кращі лікарі ставали придворними медиками фараона та його сім’ї.
Давньоєгипетські лікарі добре розбирались в тому, як улаштоване людське тіло. Вони мали дані про нервову систему і про наслідки травм головного мозку. Вони знали, наприклад, що травма правої сторони черепа викликає параліч лівої сторони тіла, і навпаки. Лікарі знали, що серце забезпечує циркуляцію крові в організмі. Пульс вони називали «таким, що передає повідомлення серця».
Інколи єгипетські лікарі робили хірургічні операції. Про це свідчать знайдені при розкопках гробниць різноманітні хірургічні інструменти. Хірурги прожарювали свої інструменти на вогні перед операцією та намагалися тримати в максимальній чистоті хворого і все, що його оточує. Деяким хворим, яких оперували, давали обезболюючі засоби, наприклад, опіум. Його привозили з Кіпру в спеціальному посуді.
Свої знання в галузі медицини єгиптяни узагальнювали і систематизовували, виробляючи раціональні рецепти. Створювались спеціальні медичні довідники з діагностики, лікування та застосування лікарських засобів, з анатомії, жіночих хвороб, книги для дантистів, хірургів і ветеринарів. Збереглися фрагменти копій цих текстів. Вони містять детальні інструкції, як лікувати рани, переломи (мова йде про II тис. до н.е.). Вживались такі ліки, як товчене копито осла, «молоко жінки, яка народила хлопчика».
Як і в Месопотамії, у Стародавньому Єгипті наукові знання мали суто прикладний характер. Вони, за словами відомого сходознавця
І.М.Дьяконова, «були донауковими в тому плані, що в їх основі лежали тільки опис і зовнішня класифікація, питання ж «чому», з якого, власне, й починається наука, не ставилося...».
Єгиптяни створили монументальну кам’яну архітектуру - піраміди. Це одне з небагатьох чудес світу, що збереглося до наших днів. Про піраміди єгипетське прислів’я стверджує: «Все у світі боїться часу, а час боїться пірамід». В пірамідах відобразились характерні особливості світогляду і релігії єгиптян. Вони вірили у можливість вічного життя душі і обожнювали фараонів, намагаючись зберегти їхні тіла після фізичної смерті.
Піраміди в Єгипті будувались починаючи з XXVIII ст. до н.е. Перша східчаста піраміда була побудована в Саккарі для фараона III династії Джосера, який правив в епоху Давнього царства (близько 2630-2611 рр. до н.е.). Це - найстародавніша монументальна будівля з каменю у Старому Світі. У Новому Світі старішою є, може, на тисячу, може, на дві тисячі, а може, й на три тисячі років піраміда Куїкулько, яка стоїть у передмісті столиці Мексики. Вчені досі не можуть визначити її вік. Піраміда Джосера була спроектована архітектором Імхотепом, першим міністром Джосера. Імхотеп також був лікарем і верховним жрецем. Пізніше єгиптяни обожнили його, а греки ототожнювали його зі своїм богом лікування Асклепієм, культ якого виник в Афінах до 420 р. до н.е. Там на його честь раз на чотири роки проводилось свято Асклепії.
Одна з найвідоміших пірамід - піраміда в Гізі (південне передмістя Каїра) фараона IV династії епохи Давнього царства Хуфу, або Хеопса, як називали його греки. Він правив близько 2551-2528 рр. до н.е. Ця піраміда, яку ще нерідко називали Біблією в камені, - найбільша з усіх побудованих і відноситься до семи чудес світу. Її висота - 146 м, а довжина сторони основи - 230 м, тобто в ній вільно міг би поміститися будь-який європейський собор, крім Кельнського, вежі якого перевершують висоту піраміди Хеопса. На її спорудження використано 2 млн. 300 тис. кам’яних блоків, вага кожного з них приблизно 2-3 тонни. Причому точність підгонки блоків і сьогодні вражає уяву - між ними неможливо просунути навіть голку, шви ледве можна розпізнати,
Як підрахували дослідники, для того, щоб перевезти блоки цієї піраміди, потрібно було б 20 тисяч товарних поїздів по 30 вагонів кожний. Відомо, що тільки дорогу для доставки кам’яних брил із каменоломень на берегах Нілу до майбутнього місця будівництва прокладали 10 років, а саму піраміду будували понад 20 років, тобто щоденно встановлювали понад 300 кам’яних блоків.
У Стародавньому Єгипті було понад 2000 богів і богинь. Головним вважався бог Сонця - Ра, цар богів, творець богів і людей, світу в цілому і всього, що є на землі. Він щоденно подорожує у човні небосхилом. Вночі ж Ра перепливає підземний світ. З часів V династії Ра одержує офіційне визнання, і його ім’я стає складовою частиною титулів єгипетських царів. Одним з важливих богів був Осіріс, культ якого мав широке розповсюдження в Єгипті. Він об’єднував у собі функції правителя, бога природи і владики царства мертвих.
За традицією, Осіріс - перший правитель Єгипту, він навчив людей обробляти землю, створив перші закони. У «Книзі мертвих» його названо зерном, а в «Текстах пірамід» - богом виноградної лози. Осіріс - бог родючості, в його образі втілювалися поняття смерті та відродження, у міфах про нього відображена природна зміна пір року, осіннє в’янення та весняне відродження природи.
З Осірісом пов’язували надії на безсмертя. Найчастіше його ім’я супроводжував епітет Уннефер, тобто «той, що перебуває у стані благості». Саме від цього епітета виникло й поширилося серед східних слов’ян після прийняття християнства ім’я Онуфрій. З Єгипту походять також імена Таїса, Пахом, Сусана, Пафнутій.
Важливою богинею була Ісіда, жінка та сестра Осіріса, покровителька родючості і материнства, символ подружньої вірності. Вона навчила людей ремеслам. її шанували як велику чаклунку. У греко-римський період культ Ісіди як великої богині-матері поширився далеко за межі Єгипту. Предмети її культу знайдені на території римської провінції Паннонія (нинішні Австрія та Угорщина).
У Стародавньому Єгипті під іменем Хапі була обожнена головна річка країни - Ніл. Джерела цієї великої річки вважались воротами в потойбічний світ. Недаремно Геродот назвав Єгипет даром Нілу.
Єгипет став місцем першої в історії спроби запровадження монотеїстичної релігії. Цю релігійну реформу впровадив фараон XVIII династії Аменхотеп IV, який правив близько 17 років в 1364-1347 рр. до н.е., в епоху Нового царства. Це перша людина в світовій історії, про яку можна з впевненістю сказати, що вона поклонялась тільки одному богу. Фараон-реформатор замінив культ Амона - Ра і цілий пантеон богів культом єдиного бога Сонця - Атона. Аменхотеп IV ліквідував старі храми, визнав можливість спілкування людини з Богом без посередників, заборонив персоніфікацію божества. Він змінив навіть своє ім’я, назвавшись Ехнатоном (що означає корисний для Атона), переніс столицю на північ від Фів у новозбудоване місто Ахетатон (тобто Горизонт Атона).
Але релігійно-політичні реформи Ехнатона були занадто революційними, щоб стати довговічними. Поклоніння єдиному богу в Єгипті було нетривалим. Відразу ж після смерті Ехнатона культ Атона був заборонений, всі зміни скасовані, а столиця покинута жителями.
Пам’ятники Ехнатону зруйнували, а його самого затаврували як єретика.
Місто Ахетатон (тепер місто Ель-Амарна) уійшло в історію ще з однієї причини. При його розкопках в одній із скульптурних майстерень знайдений невеличкий скульптурний портрет голови цариці Нефертіті (її ім’я означає «Красуня прийде»). Вона була головною дружиною Ехнатона, яку він призначив своєю співправителькою. Невідомий єгипетський скульптор, надзвичайно обдарований, обезсмертив Нефертіті, створивши один зі світових шедеврів мистецтва, одне з найчарівніших зображень в історії людства (близько 1360 р. до н.е.). Зображення Нефертіті вражає довершеністю витончених рис обличчя, сприймається як втілення шляхетності, гордовитості та водночас делікатності справжньої жіночої краси.
Сином Ехнатона був єгипетський цар XVIII династії Тутанхамон (1347-1337 рр. до н.е.). Він вступив на трон приблизно в дев’ять років і одружився на своїй зведеній сестрі Анхесенаатон. Хоч Тутанхамон помер молодим, він добре відомий завдяки знайденій в двадцяті роки XX ст. в Долині царів його гробниці зі скарбами.
За віруваннями єгиптян, боги розпоряджаються долею людей. У кінці життя людину чекає перехід у потойбічний світ, але попередньо вона має постати перед Страшним судом. На ньому боги тримають у руках сувій із записом добрих і злих справ людини, якій надається право на самозахист.
Одна з таких передсмертних виправдальних промов збереглась. У ній єгиптянин заявляє, що він не ображав вдів і сиріт, не крав, не лжесвідчив і не зводив наклепів, не підпилював гирі на базарі, не робив перешкод на шляху потоку, не опускав перо в чорнильницю з метою зробити зло ближньому. Він чистий, чистий, чистий...
Визначне те, що покійника хоронили не одразу. Родичі зобов’язані були, насамперед, виставити його на майдан. Тут, у присутності судді, кожний мав право звинуватити його. Якщо суддя бачив, що звинувачення дійсно справедливі, тоді покійника позбавляли поховальних почестей. Тільки той, хто чесно прожив життя, удостоювався їх.
Однією з рис стародавніх єгиптян була їх любов до справедливості, гуманізм. Ще з Стародавнього царства (близько 2700-2160 рр. до н.е.) до нас дійшли вислови на зразок надпису жреця Шеші: «Я рятував нещасного від сильнішого... Я давав хліб голодному, вбрання нагому. Я перевозив своїм човном того, хто не має його. Я хоронив того, хто не має сина свого...». Книги давньоєгипетських мудреців за три тисячі років до нашої ери говорили про милосердя й милостиню, які пізніше стали християнськими цінностями.
В Стародавньому Єгипті були розроблені та записані правила «Маат» - верховний принцип давньоєгипетської етики. Вони сприяли зміцненню традиційно існуючих суспільних відносин, де панувала релігійно-міфологічна свідомість. Їх основна функція саме й полягала в упередженні спроб змінити світ та суспільство, раз і назавжди встановлений космічний порядок. Виражаючи волю богів, правила «Маат» містили у собі такі етичні ідеї, як «істина», «порядок», «справедливість», «доброчесність». Стародавні єгиптяни прагнули діяти відповідно до божественної волі. Тому для селянина слідування правилам «Маат» означаю сумлінну працю, а для посадової особи - справедливе рішення. Правила «Маат» закликали до милосердя, зобов’язували багатих допомагати бідним, привчали до культури поведінки, дисципліни, скромності та стриманості. Посилаючись на авторитет богів, вони сприяли також усвідомленню цінності кожного індивіда: «Не май злих намірів щодо інших людей, інакше боги покарають тебе».
У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші вільні громадяни вважалися рівними перед творцем і законом, жінки були рівноправними з чоловіками. Єгиптяни цінували радощі сімейного життя. Це знайшло своє відображення в літературі, малюнках та написах на стінах гробниць. Характерним для їх суспільного життя явищем був гедонізм (етика насолоди), яскраво змальований у творі Птахотепа «Наука». У ньому зазначалось: «Будь щасливим усе життя, не роби понад те, що належить робити, не скорочуй часу, відведеного для радощів. Останні настільки цінувались у Стародавньому Єгипті, що переносились навіть у потойбічне безсмертне життя, яке, як уявлялося, дарує вічну насолоду. Цілком закономірно що чимало гедоністичних мотивів містить «Книга мертвих». Вона написана на згортках папірусів і складається з міфів про життя у загробному світі («царстві мертвих»). Примірники ілюстрованої «Книги мертвих» клалися до гробниці поруч із мумією померлого і слугували йому дороговказом у потойбічному світі.
Антитеза ідеї безсмертя відображена, зокрема, у збірці текстів епохи Середнього (близько 2134-1786 рр. до н.е.) та Нового (близько 1575-1087 рр. до н.е.) царств «Пісня арфіста». Головна її думка в тому, що все на землі минуче, приречене на зникнення, кожного чекає смерть. Але ніхто з померлих не з’явився з потойбічного світу, щоб розповісти людям про долю, яка чекає їх у загробному житті. Тому слід насолоджуватися благами, бо ніщо не відверне неминуче.
Одне з унікальних явищ у світовій культурі - культура Індії. Це - одна з найстародавніших культур. Специфіка індійської культури почала складатися ще в IV тис. до н.е., а перша цивілізація на території Стародавньої Індії з’явилась в III тис. до н.е. Тоді ж були засновані перші міста - столиці цієї цивілізації, яка в своєму розвитку не тільки не поступалася шумерській та єгипетській, а й у дечому навіть перевершувала їхній рівень. Ці міста називались Мохенджо- Даро і Хараппа. Їхнє населення нараховувало приблизно по 100 тисяч чоловік Ці стародавні міста контролювали великі території. Розквіт стародавньоіндійської цивілізації припадає на період від 2300-х по 1900-і роки до н.е. Ця процвітаюча цивілізація базувалась на землеробстві, ремісництві, торгівлі та мореплавстві.
У другій половині II тис. до н.е. на території Індії почали розселюватись індоєвропейські племена, які називали себе аріями або арійцями. За припущеннями вчених, вони сформувались на північ від Чорного і Каспійського морів, в межиріччі Дніпра, Дону і Волги. З невідомої до цього часу причини ці племена рушили на територію нинішнього Ірану, Середньої Азії та Індостану.
На освоєній ними території вони насаджу вали властивий їм сільський общинний спосіб життєдіяльності. Це була суттєва відмінність від попередньої урбаністичної хараппської культури На довгі історичні часи сільська община в Індії залишалася основною культурною ланкою.
Головним заняттям жителів долини річки Інд, де надовго зосередився центр економічного й культурного життя Індії, було землеробство. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, горох, просо. Стародавня Індія є батьківщиною такої культури, як бавовник. У ремісничому виробництві важливу роль відігравали прядіння та ткацтво. Уже в ті часи Індія вивозила бавовняні тканини в сусідні країни - Шумер і Єгипет. Причому індійці навчились робити тканини з бавовника такої якості, що одяг з них можна було протягнути через маленьке кільце. Ці тканини були дуже дорогими і називались ситець, в честь богині ріллі Сіти.
Особливе значення для вивчення культури Стародавньої Індії мають письмові джерела, насамперед сукупність найбільш ранніх текстів
- Веди (дослівно з санскриту - „священне знання»). Це стародавні пам’ятники індійської релігійної літератури Вони складалися протягом багатьох століть (кінець II - початок І тис. до н.е.).
Вед було чотири. «Рігведа (Веда гімнів). «Самаведа» (Веда пісень). «Яджурведа» (Веда для жертвоприношень»), «Атхарваведа» (Веда заклинань). «Рігведа» складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами могли тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Самаведа» складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Рігведі». «Яджур- веда містить інструкції по проведенню жертвоприношень. В «Атхар- ваведі» зібрані різні пісні та обряди, в основному призначені для лікування хвороб.
Ведичне знання приймають без доказів, оскільки в ньому не може бути помилок. В Індії, якщо одна людина каже іншій: «Ти повинен зробити так», той може запитати: «А чому ти так вважаєш? Хіба про це сказано у Ведах і я повинен підкорятися тобі, не вимагаючи доказів?».
Веди написані на стародавньоіндійській (ведійській) мові, або на мові санскрит, що означає «досконалий», «оброблений». На основі санскриту була створена і своєрідна писемність. Алфавіт складався з 48 букв, з яких 12 - голосних. Майже всі слова на письмі в санскриті пишуться укупі, разом, розділені лише рядки. Санскрит здобув широке розповсюдження в Індії як важливий засіб спілкування між численними племенами і народностями. Володіння санскритом було ознакою освіченості та культурності.
Цінним джерелом для вивчення індійської культури першої половини І тис до н.е. служить епічна література. Основними пам’ятниками епічної літератури стали «Махабхарата» («Велика війна нащадків Бхарати») і «Рамаяна» (Сказання про подвиги Рами»). Вони також записані на санскриті в перших століттях н.е., але в своїй основі вони вже існували в IV ст. до н.е. Ось уже більше двох тисячоліть ці поеми надзвичайно популярні. Їх герої Крішна («Махабхарата») і Рама («Рамаяна») обожнені і вважаються уособленням Вішну - одного з важливих божеств сучасного індуїзму, який утвердився як панівна релігійна система країни в період пізньої давнини й у Середньовіччі. Індуїзм поділяється на дві основні течії - вішнуїзм і шіваїзм. Від вішнуїзму відділяється ще один напрямок - крішнаїзм.
«Махабхарата» являє собою величезне зібрання літератури різноманітного змісту. Це найбільша поема в світовій літературі. Вона у вісім разів перевершує за розміром «Іліаду» разом з «Одіссеєю». Основний переказ «Махабхарати» - поема про велику битву на Курукшетрі. Пізніше до нього додавалися все нові міфи і легенди, нові сюжети і образи. Внаслідок цього поема розрослась до величезних розмірів, склала цілу літературу в межах одного пам’ятника. Цікаво, що відома заповідь: «Не роби іншому того, що було б неприємно тобі самому», яка зустрічається в працях Конфуція, Аристотеля, Канта та ін., вперше прозвучала в рядках «Махабхарати».
Герой поеми «Рамаяна» царевич Рама і досі вважається для індійців найулюбленішим героєм. По всій Індії щороку урочисто відзначають свято «рамлілу» - на честь перемоги Рами над ракшасами - лихими демонами-людожерами. Розповідь про дитячі роки Рами супроводжується описом міст, царських палаців, урочистих подій стародавніх індійців. В образі Рами втілилися народні уявлення про доброго й справедливого царя. Своїм найпершим обов’язком він вважає турботу про благо народу.
Крім того, що Рама хоробрий воїн і справедливий правитель, він ще люблячий і шанобливий син, вірний брат, дбайливий чоловік, лагідний, стриманий, уважний до старших. Йому не властиві бундючність та пиха. Всі ці високі душевні чесноти Рами перевіряються в найтяжчих випробуваннях.
«Рамаяна» стала не тільки захоплюючою історією, а й своєрідним підручником життя для індійців.
Давні індійці добилися значних успіхів у розвитку наукових знань. Видатним досягненням давньоіндійської науки було створення десяткової системи лічби, якою нині користується весь світ. В Індії вперше було застосовано знак нуль. До речі, цифри, які називаються арабськими, насправді були винайдені індійцями, а вже потім перейшли до арабів. Значним інтелектуальним здобутком давньо індійської цивілізації стало винайдення на початку нашої ери гри в шахи.
Один з арабських авторів IX ст. Аль-Джахіз писав: «Стосовно індійців, то ми знаходимо, що вони досягли великого успіху в астрономії, арифметиці... та в медицині, оволоділи таємницями лікарського мистецтва. Вони вирізьблюють скульптури й зображення, володіють багатою літерами писемністю... У індійців - багата поезія, розвинуте ораторське мистецтво, медицина, філософія, етика... Наука астрономія походить від них і інші люди її запозичили. Від них пішла наука думати».
Цінним є те, що дані з різних галузей знань того часу містить ведична література. Це знання із землеробства (добрива, сівозміни, шовківництво, шкідники рослин), медицини (перелік хвороб, їх ознаки, цілющі трави і близько 760 приготовлених цілющих речовин, дані про анатомію, патологію, терапію), геометрії (співвідношення сторін прямокутного трикутника), ремесел (конструкція гідравлічних машин), військової техніки (види зброї, оборонні споруди), астрономії (визначення положення багатьох зірок).
В епоху «Рігведи» почав складатися й такий суто індійський феномен, як становокастова система, яка збереглась в Індії аж до наших днів. У «Рігведі» вперше теоретично обґрунтовані морально- правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани - «варни»: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайпіїв (про- столюдинів-землеробів) та шудрів (слуг). В своїй основній масі варна шудр була сформована з поневолених аріями місцевих аборигенів- дравидів. Чоловіки перших трьох варн залучались до знань і тому після посвячення називалися «двічі народженими». Шудрам і жінкам всіх варн це було заборонено, бо, згідно з законами, вони нічим не відрізнялись від тварин.
Своєрідною реакцією небрахманських верств населення давньоіндійського суспільства, що виступали проти нерівності каст, був буддизм (виник в VI ст. до н.е.). Історична традиція приписує заснування цієї релігії реальній історичній особі - сину царя однієї з невеликих північноіндійських держав на кордоні з Непачом - Сідхар- тху із роду Гаутами, якого після смерті стали називати Буддою. Роки його життя - 623-544 рр. до н.е. за буддійською традицією, 563/560483/480 рр. до н.е. - за оцінкою істориків.
З дитинства майбутній засновник нової релігії вражав сучасників своїми здібностями. Оточений пишністю, він проводив життя в гарних палацах, перемагав суперників на рицарських турнірах.
В шістнадцять років він одружився на своїй двоюрідній сестрі, якій було стільки ж років, як і йому. Жінка-красуня та любий син довершували щасливе і безтурботне життя принца. Але якось, коли йому виповнилось 29 років, вперше життя повернулось своєю жорстокою та прозаїчною стороною, раніше йому невідомою. На одній із прогулянок він побачив людей, далеко не так щасливих: немічного старого, хворого на проказу чоловіка, монаха-відлюдника і мертвого (мерця). Потрясіння було таким сильним, що, залишивши все, він відправився в мандри.
Шість років провів Сідхартха в блуканнях і самозреченні, і лише на сьомий рік відчув себе Буддою (буквально - просвітлений), знайшовши повноту внутрішньої свободи. Буддизм як світова культурна традиція починається з того часу, коли Гаутама захотів зробити своє просвітлення загальним здобутком і почав свою проповідь.
Центральне місце у буддизмі займає вчення про чотири «святі істини»: «жити - означає страждати, «причина страждань - бажання», «для звільнення від страждань треба позбавитися від бажань», «шлях позбавлення від бажань - дотримуватися вчення Будди». Воно може привести віруючого до головної мети його буття - нірвани (заспокоєння, згасання), тобто стану повного подолання земних бажань та почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства в духовному єднанні з Божеством. «Мудрі, - говорив Будда, - згасають як лампади». Безумовно, людям, які постійно страждали від незадоволених бажань та нездійснених мрій, від хвороб і старості, від страху перед смертю, тяжкої праці й мук кохання, надзвичайно імпонувала, надана буддизмом, можливість для кожного, а не лише для брахманів шляхом праведної благочестивої поведінки, доброти й милосердя до інших та відмови від злих намірів, насильства, прагнення до насолод та влади досягти справжньої істини, а отже, й вищого блаженства - нірвани.
Кожний може досягнути нірвани і стати Буддою. Ті що досягли нірвани, не помирають, а стають архатами (святими). Бог в буддизмі іманентний людині, іманентний світу, тому буддизм не потребує Бога- творця, Бога-спасителя, Бога-управителя.
В III ст. до н.е. буддизм приймається Індією як офіційна релігійно-філософська система, а потім, розпавшись на два великих напрямки - Хінаяну («мала колісниця» або «вузький шлях») і Махаяну («велика колісниця» або «широкий шлях») розповсюджується дале- ко за межами Індії: в Шрі-Ланці, Бірмі, Кампучії, Лаосі, Таїланді, Китаї, Японії, Непалі, Кореї, Монголії, на Яві та Суматрі. Але подальший розвиток індійської культури і релігій пішов по шляху трансформації та відходу від чистого буддизму. Результатом цього став індуїзм. Він, без сумніву, багато перейняв від попередніх культур них і релігійних традицій.
Важливу роль у буддизмі відіграло вчення про ахімсе (ахінс). Воно ґрунтується на забороні завдавати шкоду живим істотам, чинити насильство над ними, вбивати. Його, зокрема, включила в своє віровчення така неортодоксальна індійська релігія, як джайнізм. Він, як і буддизм, був своєрідною антитезою брахманізму, не визнавав кастової нерівності, відмовився від вшанування божеств й зосередився на соціально-моральних аспектах поведінки людей. Але найбільш повно вчення про ахімсе було запозичене індуїзмом. Це проявилося у тому, що поряд із вшануванням основної трійці богів індуїзму - Брахми, Вішни й Шіви, особливою пошаною користувався і культ священних тварин (мавп, корів).
Унікальну культуру створив Китай. В давнину він був ізольований в географічному відношенні, відрізаний від решти світу морем, горами, величезними пустелями і степами Центральної Азії. Наскільки відомо, у Китаї не було прямих контактів із західними країнами аж до II ст. до н.е. Тому його розвиток йшов далеко не так, як розвиток інших культур стародавнього світу. Знайдені археологами залишки поселень стародавніх людей датуються XXX тисячоліттями до н.е.
Є дані про появу землеробських общин в долині річки Хуанхе близько 5 тис. років до н.е. Ця культура одержала назву культури Ян-шао. Землероби вирощували просо (сорт хлібних злаків), фрукти, горіхи, овочі, тримали свиней і собак. Землеробство розвивалось також в долині річки Янцзи, де вже з IV тис. до н.е. вирощували рис. В епоху Луншань (близько 2500 р. до н.е.) землероби вже розводили велику рогату худобу, курей, овець і кіз, а також буйволів для оранки і перевезення вантажів.
Піднесення китайської цивілізації відноситься до II тис. до н.е. Але особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з часу перетворення Китаю в кінці III ст. до н.е. у єдину могутню імперію спочатку династії Цінь (221-207 рр. до н.е.), а далі династії Хань (206 р. до н.е. - 220 р. н.е.).
Історія культури Китаю вивчена ще недостатньо. Але незаперечним є той факт, що використовуване китайське письмо налічує близько трьох тисяч років. Це примітивне ідеографічне письмо було винайдене в Китаї між XII і VIII ст. до н.е. Воно складалось з різних видів знаків. Найдавніші з них - намальовані чи викарбувані на скельній поверхні людські фігури. Шляхом тривалого удосконалення це письмо згодом перетворилось у завершену за своєю формою ієрогліфічну каліграфію, від нього беруть початок ієрогліфи як комбінації двох чи трьох піктографічних знаків. Ієрогліфи - цей глибоко самобутній витвір китайської культури - свідчать про образне мислення стародавніх китайців, їхню художню уяву, винахідливість, фантазію. Серед ієрогліфів були й найдавніші з відомих китайських цифр.
У Стародавньому Китаї розвивалися різні філософські школи. Їхні зусилля спрямовувались на вироблення концепцій державного управління, зокрема на створення сильної централізованої держави. Видатний мислитель світу Кун-Фу-цзи, в європейській транскрипції Конфуцій (551-479 рр. до н.е.), створив вчення, основним змістом якого став ідеал соціальної гармонії та пошук засобів для його досягнення.
Учитель Кун походив із збіднілого аристократичного роду. Прожив бурхливе життя був пастухом, викладав мораль, мову, політику і літературу, в кінці життя досяг високого становища на державному поприщі. Після себе залишив знамениту книгу «Лунь-юй» («Бесіди і судження»). Конфуцію приписується авторство книги «Весна і осінь» («Чунь-цю»), складеної у VI-V ст. до н.е. В ній найбільш яскраво відбилася його концепція норм та правил суспільного устрою.
За чотири століття конфуціанство завоювало уми і серця людей і в II ст. до н.е. стало офіційною ідеологією імператорського Китаю. Понад два тисячоліття ідеї Конфуція були духовною основою суспільного життя в Китаї. В 1503 р. Конфуцій був причислений державою до лику святих. Конфуціанство також поширилось у країнах Південне-Східної Азії. Воно зробило величезний вплив на взаємостосунки людини і держави не тільки в Китаї, а й в Японії, Кореї, В’єтнамі.
Конфуція мало турбували проблеми потойбічного світу. Він любив говорити: «Не знаючи ще, що таке життя, як можна знати, що таке смерть?» В центрі його уваги - людина в її земному бутті. Її взаємостосунки з суспільством, її місце в соціальному порядку. Країна для Конфуція - велика сім’я, де кожний повинен значитись на своєму місці, нести свою відповідальність, обравши «правильний шлях» («Дао»).
За Конфуцієм, правила поведінки зводяться до вимог помірності, поваги до інших, особливо старших, гідності та пристойності, виваженості слів та вчинків. Про це говориться у класичному конфуціанському творі «Лі-цзи», складеному вже на початку нашої ери. В ньому величезна кількість фіксованих правил зібрана в 49 главах. Одному з правителів Конфуцій радив: «Використовуй народ так, неначе робиш важливе жертвоприношення (тобто з повагою, урочисто. - М.К.). Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді і в державі, і в сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже». Держава, в якій все благополучно, обов’язково принесе людині щасливе життя. Імператор - батько народу, а народ - його діти. Правитель повинен управляти головним чином шляхом морального прикладу, а не за допомогою сили.
З метою удосконалення порядку в Піднебесній Конфуцій висунув умову про «виправлення імен», тобто розстановку всіх людей по місцях в строго ієрархічному порядку. За Конфуцієм управляти - це ставити кожного на своє місце. Це виразилось в його формулі: «Хай батько буде батьком, син - сином, чиновник - чиновником, підданий - підданим, а правитель - правителем. Всі повинні знати своє місце і свої обов’язки, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки».
Це положення Конфуція відіграло величезну роль в долі китайського суспільства, створивши культ професіоналізму і майстерності. Крім того, люди повинні оволодівати знаннями, щоб, в першу чергу, розуміти самих себе. Запитувати з людини можна тільки тоді, коли її вчинки усвідомлені, а з людини «темної» нічого не візьмеш.
Особливо помітний вплив справило конфуціанство на розвиток сімейних відносин, розквіт культу сім’ї та сімейного клану. Конфуцій висунув тезу про те, що держава - це та ж сама сім’я, хоча і велика. Сім’я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси перевищували інтереси окремої людини, яка в усьому повинна була підкорятися волі старших членів сімейної громади, а надто волі батьків. Підкорення старшим, синівська відданість їм, їхнє шанування були однією з важливих основ соціального порядку в імператорському Китаї. Конфуцій виступив також з ідеєю шанування старих традицій, бо без любові та поваги до свого минулого у країни немає майбутнього.
Взагалі в центрі уваги в Китаї завжди були суспільство і держава, а не окрема людина. Давньокитайське суспільство жило за принципом: «особисте - ніщо перед державним і колективним». Правильними визнавалися тільки офіційні істини. Це породжувало схильність до догматизму, конформізму, пасивності думки.
Після смерті Конфуція його вчення розпалось на вісім шкіл. Дві з них стали найбільш значними - школа Мен-цзи і школа Сюнь- цзи. Мен-цзи виходив з природної доброти людини. Він вважав, що всі прояви її агресивності та жорстокості визначені лише соціальними обставинами. Мета вчення та знання - «відшукати втрачену природу людини». Державний устрій повинен здійснюватись на основі взаємної любові та поваги. Задовго до Джона Локка Мен-цзи підкреслював, що люди мають право повставати проти несправедливих правителів.
Сучасник Мен-цзи, Сюнь-цзи, навпаки, вважав, що людина від природи сердита. «Прагнення до наживи і жадібність, - говорив він, - це природжені якості людини». Виправити людські вади може тільки суспільство завдяки відповідному вихованню, державі та закону. Ідеї Сюнь-цзи лягли в основу могутнього соціально-політичного руху в часи правління династії Цінь (III ст. до н.е.). Цей рух одержав назву законників або легистів. Вони стверджували, що хибну природу людини взагалі не можна змінити, але можна обмежити і придушити шляхом покарань та законів. Програма легистів була практично повністю реалізована. Було запроваджено єдине для всього Китаю законодавство, єдину грошову одиницю, єдину писемність, єдиний військово-бюрократичний апарат, інтенсивно велося будівництво Великого китайського муру. Отже, держава стала одноманітною. Поставивши завдання зробити одноманітною китайську культуру, ле- гисти спалили більшість книг, а праці філософів втопили у відхожих місцях. За приховування книг людину піддавали негайній кастрації та відправляли на будівництво Великого китайського муру. За доноси заохочували, за недоносництво страчували. Хоча династія Цінь проіснувала всього 15 років, кривавий розгул першої «культурної революції» в Китаї приніс чимало жертв.
Поруч з конфуціанством одним з головних напрямків китайського культурно-релігійного світогляду став даосизм. Необхідність в новому вченні була обумовлена філософською обмеженістю конфуціанства, яке, будучи соціально-етичною концепцією, залишало без відповіді питання загальносвітоглядного характеру. На ці питання спробував дати відповідь Лао-цзи, засновник лаоської школи, що жив приблизно в V!-V ст. до н.е. В перекладі його ім’я означає «старий філософ». Він написав знаменитий трактат «Дао-децзін» («Книга про Дао і Де»). Звідси і назва учення - даосизм (ієрогліф Дао буквально перекладається як «шлях»).
Центральне поняття даосизму - Дао - першооснова і загальний закон світобудови, джерело всього існуючого в світі. Дао - загальний закон природи, початок і кінець творення. Дао - це все і ніщо. Дао панує всюди і в усьому, завжди й безмежно. Його ніхто не створив, але все походить від нього й повертається до нього. Його не бачать і не чують, воно не сприймається органами чуття, непізнане до кінця. Постійне й невичерпне, без імені й форми, воно дає початок, ім’я, форму всьому на світі.
Лао-цзи стверджував, що все у світі залежить від дао, а не від «божественної волі» або яких-небудь надприродних сил. Не заперечуючи існування богів, він вважав їх всього лише породженням дао. Даоси заперечували культ предків, жертвоприношення небу, землі, річкам, горам, іншим обожненим явищам природи.
Прибічники вчення даосизму захищали право людини на вільне самовиявлення. Вони виступали проти штучної ускладненості суспільного життя, за природний шлях самих речей, не залежний ні від Бога, ні від людей, як загальний закон всесвітнього розвитку. Звідси й головна вимога - у всьому дотримуватися природного закону та не втручатись у визначені ним процеси. Завданням розуму було не зміна і зруйнування усталеного порядку, а слідування загальному шляху (Дао). Обов’язок кожної людини - слідувати належному, надати речам можливість розвиватись самим по собі. Немає більшого нещастя, як попасти в полон власних пристрастей.
За Лао-цзи, спокій кращий за рух. тому кінцева мета, єдиний сенс і щастя всього людського життя - пізнати Дао, дотримуватися Дао і, нарешті, злитися з істинним Дао. Той, хто осягне Дао, зливаючись з ним воєдино, одержує вічне задоволення, спокій, щастя.
Лао-цзи і його прибічники - даоси - виступали за управління країною на основі «нічого не робити», тобто забороняли дії, які суперечать природному руху Дао. Значущість цього зафіксована у твердженні даосів, що «той, хто знає, не говорить, той, хто говорить, не знає». Це означало, що сам правитель не має бажань, а малочисель- ний народ живе простими радощами первісного суспільства, не переобтяжуючи себе працею й у свідомій ізоляції від інших держав. Але «нічого не робити» зовсім не тотожне пасивній споглядальності. «Нічого не робити» - це таке повне злиття з природнім ходом речей, що відпадає необхідність у спеціальній, підкресленій активності. Мудрець не протиставляє себе ситуації, а спокійно впливає на неї зсередини, через використання природних можливостей, які сховані від непосвячених. Ця теорія - головний принцип даосизму.
Значного розвитку набуло в Стародавньому Китаї мистецтво. Цьому великою мірою сприяло створення імператором У-ді (156-87 рр. до н.е.) Музичної палати Юефу. Їй ставилось завдання збирати народні пісні. Палата перетворилась на театральне управління. Воно відало виставами, в яких поєднувалися спів, інструментальна музика й танці. Музика завжди співіснувала з танцем та акторською грою. Артисти вміли співати, танцювати, копіювати зовнішність, поведінку людини.
Взагалі мистецтво сприймалось як універсальний механізм виховання добропорядності громадянина. Це йшло від Конфуція. Він вважав основою виховання пісні, обряди і музику. «Виховання починається з пісень, утверджується з обрядом і завершується музикою». У Стародавньому Китаї знали 20 музичних інструментів. «Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика нездатна брехати», - так визначалась стародавніми китайцями соціальна функція музики.
В країні активно створювалися книгосховища. Почала розвиватися філологія. Вся літературна спадщина була систематизована в так званому «П’ятикнижжі»: «Книзі пісень», в якій містилось понад 300 пісень і віршів, «Книзі історій», «Книзі перемін», «Книзі обрядів», літописі царства Лу. У найбільш ранній поетичній збірці Стародавнього Китаю, знаменитій «Книзі пісень» («Шіцзін»), яка складалася тривалий час (протягом ХІІ-III ст. до н.е.) на основі народних пісень, священних наспівів та старовинних гімнів, оспівуються подвиги обожнених предків.
Засновником китайської філології став Дун Чжуншу. Завдяки його наполяганням було створено перший вищий навчальний заклад в історії Китаю - «Тайсюе» («Університет»). У ньому викладали п’ять докторів, а навчалися п’ятдесят студентів. Кожний з викладачів знався на одній з книг «П’ятикнижжя».
Творцем історичної науки в Китаї вважається Сима Нянь (близько 145-87 рр. до н.е.) - «китайський Геродот». Він є автором славнозвісного твору «Шицзії» («Історичні записки»). Над цим твором Сима Цянь працював понад 10 років. У ньому зроблена спроба осмислити і описати хід історії Китаю за більше, ніж тисячолітній період. Використовуючи хронологічно-біографічну форму, історик, хранитель державного архіву веде розповідь про жорстоких чиновників, конфуціанців, мужніх героїв, про підлабузників, ворожбитів, користолюбців. У цих записках йдеться про музику, релігію, календар, науку, гроші, торгівлю, ріки та канали. Головний висновок автора «Історичних записок» про мінливість не тільки культури і господарства, а й правлячих династій став його вироком. Він був засуджений до страти, яка була замінена кастрацією. В історії світової культури Сима Цянь залишився не тільки творцем багатотомної праці «Шиц- зи», а й першим істориком культури.
Впродовж усього розвитку китайської культури її важливим аспектом завжди була медицина. Свої здобутки вона з давніх часів фіксувала в письмових пам’ятках. Ще в VI ст. до н.е. лікар Бянь Цао в творі «Нань-цзін» («Книга про важке») систематично описав анатомію, фізіологію, патологію та діагностику, виступив з ученням про пульс і терапію. Бянь Цао був відомий як вправний хірург, що робив операції під наркозом, використовуючи для цього спеціальний напій.
У Стародавньому Китаї вперше застосували й описали у літературі й такі уславлені методи лікування, як голковколювання, припікання та масаж. Їх китайські лікарі активно застосовували вже в І тис. до н.е. Ці методи здійснюють вплив на хворий організм шляхом подразнення певних ділянок шкіри. Останнім часом лікарі переконалися в їх ефективності. Надзвичайно популярний у світі й дотепер стародавній метод лікування за допомогою «кореня безсмертя» - женьшеню. Китайці стали лідерами в застосуванні лікування наркотиками.
В галузі математики видатними китайськими досягненнями були використання десяткових дробів, обчислення відношення довжини кола до його діаметра (число л ), відкриття методу розв’язання рівнянь з двома і трьома невідомими. Ще до початку XIV ст. так званий «трикутник Паскаля» (XVII ст.) у Китаї вважався старовинним способом розв’язання рівнянь. Велику суму математичних знань вміщував трактат «Математика в дев’яти розділах», складений в II ст. до н.е. Він став свого роду інструкцією для землемірів, астрономів, чиновників.
Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли вираховувати дати затемнення сонця, вели спостереження за плямами на ньому, склали в основних рисах місячний календар, перший в світовій історії зоряний каталог на 800 світил (350 р. до н.е.). Починаючи з 240 р. до н.е., китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. В 104 р. до н.е. було вирахувано, що тривалість року становить 365,25 дня. У Китаї зародилася давня традиція біологічного захисту рослин. До IV ст. н.е. відносяться описи методів використання одних комах для боротьби з іншими.
Китай - батьківщина шовку, виробництво якого почалося понад дві тисячі років тому і який більше ніде не вироблявся. Його виготовляли з коконів шовкопрядів - червів декількох видів. Шовк був такий тоненький, що плаття з нього вільно проходило через перстень. Шовк дуже цінувався. За спеціальним указом імператора шовковий одяг мали право носити лише знатні та багаті люди. Виробництво шовку китайці тримали у великій таємниці. Вони торгували ним з іншими країнами. В І ст. до н.е. шовк з Китаю експортувався навіть у Римську імперію. Цьому сприяв Великий шовковий шлях, який був прокладений через гори, степи і пустелі в II ст. до н.е. Він відіграв особливу роль в культурних контактах Китаю із зовнішнім світом. Крім того, китайці експортували також напівдорогоцінне каміння (особливо нефрит), фарфор і прянощі.
У Стародавньому Китаї зародилась також культура чаю. Китайці першими навчились вирощувати чайні кущі та готувати чай. Якраз звідси чайний кущ попав у країни Західної Європи. Слово «чай» походить від англійської назви Китаю «Чайна». По-китайськи «чай» означає «молодий листочок». В давнину пиття чаю було своєрідним ритуалом. Велику роль у ньому відігравали оточуюча обстановка, посуд і т.ін.
Стародавнім китайцям належать і багато технічних винаходів. Протягом ранньої історії імператорської епохи Стародавній Китай збагатив світову культуру такими важливими винаходами, як компас (III ст. до н.е.), спідометр (III ст. до н.е.), фарфор. В період Ханьської імперії (за іменем династії Хань), яка впала в результаті повстання «жовтих пов’язок» (184-204 рр.), в Китаї були створені глобус та сейсмограф.
Стародавні китайські вчені винайшли такі морехідні та навігаційні прилади та пристрої, як румпель та багатоярусні мач- ти. Китайці придумали стремена, що допомагають триматися у сідлі. На межі нашої ери в Китаї з’явився водяний млин, тоді ж створили водопідіймальну машину - насос, яка піднімала воду на поверхню землі.
Велике значення для розвитку загальнолюдської культури мало винайдення паперу. Спочатку ж матеріалом для письма служили черепахові панцирі, кістки тварин, бронзові та кам’яні посудини, нефритові дощечки. Тексти на них вирізали за допомогою металевих інструментів. У І тис. до н.е. тексти книг і документів стали вирізати на бамбукових і дерев’яних дощечках. У верхньому краю цих дощечок просвердлювали дірочки і зв’язували їх разом шкіряним або шовковим шнурком. Такі книги мали надто велику вагу і це було значним їхнім недоліком. Наприклад, бамбукову книгу одного вченого Ш ст. до н.е. перевозили на п’яти возах.
З появою шовку китайці дуже довго писали на ньому (з III ст. до н.е.), використовуючи як чорнило натуральні фарби. Але шовк - дуже дорогий матеріал, через що він не годився для широкого вжитку. Тому пошуки більш зручного матеріалу для письма продовжувались. Вони увінчались винаходом паперу, виробництво якого почалося в 105 р. н.е. Папір варили з кори дерев, ганчірок, коноплі. Автором цього величезного в історії людства відкриття став чиновник Цай Лунь. Приблизно тоді ж була створена туш.
Згодом у Китаї були винайдені ксилографія - початкова форма книгодрукування (V!-VO ст.) та порох (X ст. н.е.), а за династії Тан (VH-Х ст.) - механічний годинник. Розвиток шовкоткацтва обумовив такі фундаментальні винаходи, як приводний пас та ланцюгова передача. У Китаї винайшли гармату.
Взірцем, грандіозним пам’ятником оборонної архітектури є Великий китайський мур, будівництво якого почалося в 214 р. до н.е., імператором Цінь ІШхуанді (правив у 238-210 рр. до н.е.) і тривало з перервами понад тисячу років. Його будівництво було спрямоване, насамперед, на охорону, захист зовнішніх кордонів імперії від вторгнень войовничих кочівників з Півночі. Мур мав довжину 4000 км, за іншими даними - 6700 км, висоту - 9 м, ширину - в нижній частині - 8 м, у верхній - 5 м. По гребеню муру могло проїхати одночасно п’ять вершників. Вздовж муру було споруджено 60000 сторожових веж (збереглося 20000). Цю споруду в давнину називали «восьмим чудом світу». Вона частково збереглася до нашого часу і залишається найбільшим творінням рук людських. Її видно навіть з Місяця. Вислів «одгородитися китайським муром» дістав переносне значення. Він означає: замкнутися у власному світі, відмежуватися від суспільства, від зв’язків з іншими людьми і народами.
Китайські будівельники здобули славу й іншою грандіозною спорудою - Великим каналом, що з’єднав Пекін з Ханчжоу. Будівництво цього найбільшого в світі каналу, справжнього шедевру світового іригаційного мистецтва, почалося ще у VI ст. до н.е., продовжувалося протягом майже двох тисяч років і було завершене лише у XIII ст. н.е. Ця складна гідротехнічна споруда довжиною понад 1800 км і шириною від 15 до 350 м має численні пристрої для перекачування та очищення води.
Словник термінів та понять теми
Ассиріологія - наука про історію та культуру стародавньої Месопотамії, у вужчому розумінні слова - стародавньої Ассирії. Назву цю отримала тому, що перші месопотамські пам’ятки походять з Ассирії.
Астральний культ - обожнення неба та небесних світил.
Атон - в давньоєгипетській міфології - Бог Сонця. Зображається у вигляді сонячного диска.
Вавилон - столиця стародавньої Вавилонії; руїни Вавилона лежать на лівому березі Євфрату, приблизно 120 км на південь від сучасного Багдаду. Вавилонці називали його «Бабілі» - «Ворота божі».
«Висячі сади Семіраміди» - оперті на стовпи платформи терас, на яких у насипному ґрунті росли екзотичні дерева та кущі.
Гільгамеш - міфічний цар міста Урука, герой давньовавилонського епосу. Був на дві третини богом, а на одну третину - людиною; вчинив багато героїчних подвигів, прагнучи досягти безсмертя.
Голіаф - за біблійною легендою, велетень-силач; загинув у двобої з юним пастухом Давидом, який згодом став іудейським царем.
Дхарма - одне з центральних понять індуїзму, яке означає пануючий над світом вічний моральний закон.
Єгиптологія - наука про історію та культуру Стародавнього Єгипту. Поділяється на три основні галузі (з численними відгалуженнями): єгипетська археологія, єгипетська філологія та література, єгипетська історія.
Жрець - особа, що займалася відправленням релігійних обрядів у язичників. Жрець здійснював жертвоприношення божеству, слідкував за вшануванням богів, доглядав за статуями богів і за священними тваринами, молився їм і приносив жертви, приймав дари від віруючих. Найбільшого розвитку жрецтво досягло в Єгипті, Індії, Іудеї. Жерці звільнялися від будь-яких податків.
Зиккурат - висока ступінчаста храмова вежа зі святинями-алтарями.
Ієрогліф - фігурний знак ідеографічного письма. При такому принципі письма використовуються не букви, які відповідають звукам, а малюнки чи особливі знаки, що відповідають цілим словам або частинам слова (у давньоєгипетській, китайській, японській та інших мовах). Ієрогліфи почали використовуватися з IV тис. до н.е. Ієрогліфічними написами прикрашали стіни храмів, будівель, гробниць, пам’ятників.
Іригація - штучне зрошення землі за допомогою спеціальних пристроїв.
Ісіда - в давньоєгипетській міфології дружина Осіріса, богиня родючості, води, вітру, чарівництва, мореплавання, охоронниця померлих.
Клинопис (клинописне письмо) - тип письма. Знаки в клинописі мали клиноподібну форму, вичавлювали їх на сирій глині прямокутною паличкою. Цей тип письма застосовували в Передній Азії з кінця IV до кінця І тис. до не. Клинопис виник у Шумері на основі шумерського ієрогліфічного письма. Пізніше його запозичили ассирійці, вавилоняни, урартці, хетти, перси та ін. Вперше розшифрував клинопис (перський) у 1820 р. Ф.Гроте- фенд. Різні види клинопису дешифровано в ХІХ-ХХ ст. Знаки клинопису відображають і цілі поняття, і окремі звуки.
Манускрипт - давній рукопис (на папірусі, пергаменті, папері).
Нефертіті - давньоєгипетська цариця, дружина фараона Аменхотепа (Ехнатона).
Нірвана - центральне поняття джайнізму і буддизму, яке означає вищий стан, мету людських прагнень.
Осіріс - в давньоєгипетській міфології бог помираючої та воскресаючої природи, покровитель і суддя мертвих.
Папірус - багаторічна трав’яниста рослина родини осокових. Батьківщина папірусу - тропічна Африка; у стародавніх єгиптян - сувій із склеєних стрічок, вирізаних із стеблин папірусу, попередник паперу; стародавній рукопис, написаний на матеріалі з папірусу. Крім того, з папірусу виготовляли одяг, циновки тощо.
Пергамент - спеціально оброблена шкіра молодих тварин, що до винайдення паперу використовувалася як матеріал для письма, документ, написаний на такому матеріалі.
Піраміда - гробниця єгипетських фараонів у вигляді величезної кам’яної архітектурної споруди з чотирикутною основою та трикутними боковими гранями із спільною вершиною.
Санскрит (буквально - очищений, оброблений) - одна з головних давньоіндійських мов. Відрізнялась суворо нормалізованою та уніфікованою граматикою. Вчений брахман (жрець) Паніні, який жив у V-W ст. до н.е., створив першу в Індії нормативну граматику санскриту. Санскритом написані визначні літературні та релігійні пам’ятки: «Веди» і епос «Махабхарата».
Семіти - група народів, батьківщиною яких, напевно, був теперішній Арабський півострів. Семітська культура - одна з найдавніших розвинутих культур людства, а семітське письмо (фінікійське) лягло в основу грецького алфавіту, з якого розвинулись латинський алфавіт і кирилиця (слов’янська азбука).
Сфінкс - у Давньому Єгипті кам’яна фігура лежачого лева з головою людини, що уособлювала владу фараона.
Східна культура - тип суспільних систем, в яких переважає установка на злиття людини з природою, відмова від активного втручання в процеси оточуючого світу і робиться акцент на особистісне самоудосконалення, формування ціннісної свідомості.
Уеей - недіяння. Основний спосіб досягнення Дао. Недіяння означає невтручання в природні процеси, принцип ненанесення шкоди природі; це дія, погоджена із законами світобудови.
Упанішади (санскр. - таємне знання) - пам’ятники давньоіндійської літератури, зібрання 108 філософських творів, релігійно-філософські коментарі до «Вед», що утворюють заключну частину ведичної літератури - веданту («кінець Вед»). Упанішади є основою всіх ортодоксальних (які приймають авторитет Вед) релігійно-філософських систем Індії.
Фанза - традиційне китайське житло.
Фенікс - у міфології стародавніх народів (єгиптян, фінікійців) - чарівний, казковий птах, який, проживши кілька сот років, спалював себе, а потім знову воскресав, поставав з попелу молодим і оновленим; символ вічного оновлення, відродження, невмирущості, безсмертя.