Українська та зарубіжна культура
Лекція 1. Предмет курсу
- Предмет і завдання історії української та зарубіжної культури.
- Поняття культури.
- Структура культури.
- Культура і суспільство.
- Українська культура в контексті світової культури.
Історія людства є, передусім, історією розвитку культури. В усі часи її проблеми мали першочергове, по суті, провідне значення. Будь- яка нація цікава насамперед культурою, яка завжди відбивала якісну характеристику суспільного життя. Нації, етноси сильніші тоді, коли розвинута їх культура. Якщо через якісь історичні колізії культура зживає себе, деградує, то суспільство, як носій цієї культури, опиняється поза історією.
Історія культури - це скарбниця мудрості й досвіду, надбаних людством. Сучасники повинні їх зберегти, узагальнити, осмислити, освоїти. Без цього неможливі ні соціальний прогрес, ні самовдосконалення особистості.
Предмет історії культури має свій зміст і специфіку в ряді історичних дисциплін. Історія культури передбачає, насамперед, комплексне вивчення різних її сфер - історії науки і техніки, побуту, освіти і суспільної думки, фольклористики і літературознавства, історії мистецтва. По відношенню до них історія культури виступає як узагальнююча дисципліна, яка розглядає культуру як цілісну систему в єдності та взаємодії всіх її галузей.
Що ж таке культура? Термін «культура» латинського походження й етимологічно зв’язаний зі словом «культ» (від лат. cultus - вшанування богів, предків), тобто те, що кличе до вершини, підносить людину. Первісно цей термін означав обробіток землі відповідно до людських потреб. З часом він став означати виховання, освіту, розвиток. Вперше до наукового обігу поняття «культура» було введене римським політичним діячем, філософом, письменником і оратором Марком Туллієм Ціцероном (106-43 рр. до н.е.) і пов’язувалося з культурою розуму. Починаючи з XVII ст., під культурою стали розуміти рівень розвитку розумових здібностей окремих народів. У своєму сучасному значенні поняття «культура» укорінилось в європейській свідомості, стало надбанням європейської соціальної думки лише з другої половини XVIII ст. Цим поняттям позначались у той час досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість та взагалі все те, що називали тоді освіченістю.
Нині, за оцінками ряду дослідників, існує близько тисячі визначень культури. Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО у 1982 р., прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій та вірувань. Культура являє собою якісну оцінку суспільства, кожної людини та її діянь. Під культурою, на противагу «натурі» (природі, природному), розуміють те, що безпосередньо створене людиною, і в цьому значенні - штучне. До культури належить те, що не від природи, чого не було до людини і що детерміноване, освоєне, перетворене людиною. Культура не існує поза людиною. Культура, таким чином, є перетвореною людиною природою.
Під природою розуміють все те натуральне, що існує за незалежними від людини законами, що виникло саме по собі, саме народилось і саме росте. Природне, отже, не є культурою, котра з’являється внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності людини, її творчості - матеріальної або духовної. Діяльність людини тому можна розглядати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне.
Природа (жива і нежива) є корінням, фундаментом культури. За всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою. Тому, дбаючи про природу (ґрунти, води, повітря, флору, фауну), людина дбає про культуру. За масштабами свого впливу на природу 6 млрд. наших сучасників рівні приблизно 60 млрд. людей кам’яного віку. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси. Біосфера (оболонка Землі) може існувати без людини. Людина ж існувати без біосфери не здатна. Людство зможе існувати в майбутньому, лише коли візьме на себе відповідальність за розвиток біосфери.
Отже, культура не може розвиватися всупереч своїй основі - природі. Але є і зворотна залежність. Олюднена природа дедалі більше потребує культурного ставлення. Як відомо, «культура, коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо .. , залишає після себе пустелю».
Одним із перших, хто наголосив на нерозривному зв’язку природи й культури, був видатний учений, перший президент Української Академії наук Володимир Іванович Вернадський. Він підкреслював необхідність навчитися гармонійному спілкуванню з природою, зберігати рівновагу між нею та культурою. З цього приводу академік С.Шварц писав: «Жити серед природи і не впливати на неї людина не може... Завдання полягає в тому, щоб інтереси людини і природи збігались, щоб наші відносини були не боротьбою, а спілкою, від якої обидва партнери були б у виграші».
Відповідно двом основним сферам людської діяльності існують поняття матеріальної та духовної культури. Матеріальна культура - це засоби виробництва, житло, предмети домашнього побуту, одяг, засоби транспорту і зв’язку - все те, що є результатом виробничої, матеріальної діяльності людини. Духовна культура - це пізнання, моральність, виховання та просвіта, включаючи право, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію, тобто сферу свідомості, сферу духовного виробництва.
Але поділ культури на матеріальну і духовну якоюсь мірою умовний, ці сфери культури тісно зв’язані між собою, творіння матеріальної культури не можуть виникнути без участі людської свідомості. Вони є предметним втіленням творчої діяльності людини, її знань, інтелекту, тобто містять духовний компонент. Продукти духовної культури, як правило, мають матеріальне втілення (книги, картини, кінофотомагнітні плівки).
Культура є продуктом людської творчості. Якраз через культуру людина відкриває та змінює світ і саму себе. Людину творить і культура. Якраз культура відрізняє людину від усіх інших створінь. Людина - дитя не тільки природи, а й культури, не стільки створіння біологічне, скільки соціальне, а її природа не стільки матеріальна, скільки духовна.
Культура - складне і багатогранне явище. В залежності від умов розвитку відбувається її конкретизація. Вона має історичні аспекти (наприклад, культура стародавнього світу, середньовічна культура. сучасна культура). Культура охоплює різні галузі людського життя (матеріальна культура, духовна культура, політична культура, культура праці, культура дозвілля, культура споживання, культура побуту, художня культура, культура мови, культура поведінки). Є культура колективу, культура особи, індивіда, культура класу (селянська, буржуазна), культура суспільства, молодіжна, військова, артистична, релігійна культура. Культура розрізняється за етнонаціональними і географічно-регіональними ознаками (культура Заходу, антична, американська, словенська, українська, німецька культура). Є культурні епохи (Відродження, Просвітництво).
З поняттям «культура» зблизився термін «цивілізація» (від латинського кореня «civitias» - громадянство, міське населення, громадяни, община). З середини XVIII ст. поняття «цивілізація» вживається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на увазі його зрілість. Воно означає загальний рівень культурного розвитку, має значення всього найкращого, що створене людиною. На відміну від культури, поняття «цивілізація» вказує на рівень матеріального, науково-технічного розвитку суспільства, який може сприяти духовній творчості, в результаті чого досягнення цивілізації трансформуються в культуру, але може і суттєво деформувати духовний розвиток людини.
Природа культури має якісний, а не кількісний характер, тому не може бути «більше» чи «менше» культури: вона або є, або її немає. У цьому «або» - корінь протистояння культури й цивілізації. Цивілізація рухається тільки вперед і останнє слово є для неї авторитетом. З цієї причини німецький філософ та історик Освальд Шленглер (1880-1936) оголосив цивілізацію долею будь- якої культури. Культура як осередок світових досконалостей не поспішає покінчити з минулим. У лабіринтах змін культура може загубитися. Культура - це завжди спадщина, яка залишається на майбутнє. Культура попередніх поколінь - це фундамент, на якому будується сьогоднішня культура і на якому виростає культура майбутня. Звідси і турбота про збереження та розвиток культурної спадщини.
Культура містить пам’ять народу. Через культуру кожне нове покоління, вступаючи в життя, відчуває себе частиною цього народу. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже крім культури, суспільство не володіє ніяким іншим механізмом трансляції всього багатого досвіду, надбаного людством. Тому не випадково культуру вважають соціальною пам’яттю людства. Розрив же культурної спадщини прирікає нові покоління на втрату соціальної пам’яті (феномен манкуртизму) зі всіма наслідками, що випливають звідси.
Культура не має степенів. Опозицією їй може бути тільки безкультур’я. Немає культури другого сорту. Якщо в питаннях території та населення є «великі» та «малі» народи, то в галузі культури «малих» народів нема. Територія та населення давніх Афін, які створили одну з найвеличніших світових цивілізацій, в період розквіту «уклались» би в нинішній середній обласний центр. Культури великі великими людьми, творами та ідеями. У цьому розумінні будь-яка справжня культура є культурою великою.
Культура не буває абсолютно замкненою. Це така сфера, яка не терпить кордонів. Новації в ній поширюються, незважаючи на державні кордони та етнічні відмінності. Будь-яка культура досягає високого ступеня розвитку лише за умов відкритості і толерантного ставлення до інших, коли вона взаємодіє з максимальною кількістю інших мов і культур, але при цьому зберігає структурні засади власної побудови. Жодна національна культура не розвивалася в ізоляції, відрубності. Чим вищий розвиток цивілізації, тим інтенсивніший культурний обмін. Але в одній своїй функції культура виступає як національна, в іншій - як міжнаціональна або інтернаціональна, космополітична, вселюдська. Це вселюдське яскравіше виступає там, де культура творить своє, національно специфічне. Відмінність для культури важливіша, ніж подібність.
У кожній культурі, за всієї її унікальності, є все ж дещо схоже з культурами інших народів. Своєрідність кожної культури є відносною, її специфічність, унікальність виступає як прояв загального у розвиткові людського суспільства. Як слушно зазначив російський філософ Володимир Біблер наприкінці XX ст., «культура здатна жи- ти і розвиватись (як культура) тільки на межі культур, одночасно у діалозі з іншими цілісними культурами». Уся історія культури - це історія руху від національних культур до світової.
Важливим елементом культури, однією з її підсистем, складовою частиною є наука. Уже набув хрестоматійності історичний приклад того, як правителі оберігали науку і вчених. Олександр Македонський брав у свої походи найцінніше, що було в його імперії, - вчених. Під час особливої небезпеки він ховав їх поміж бойових порядків війська, до речі, разом із віслюками - теж стратегічною цінністю. Тоді, власне, і народився крилатий вислів: «Вчених і віслюків - докупи, у середину війська». Вважалося, що втратити військо - лихо, загубити правителя - подвійне лихо, але втратити інтелект держави - катастрофа.
Інтелект нації є підвалиною, на якій тримаються і економіка, і господарство, і культура, і суспільство загалом. На значущість інтелекту вказував ще на початку XX ст. В.І.Вернадський. «Той народ, - писав він, - який зуміє якомога повно, якомога швидко, якомога досконало оволодіти знанням, що відкривається в людському житті, досконало розвинути й застосувати його до свого життя, здобуде ту могутність, досягнення якої й спрямування якої на загальне благо є основним завданням усякої розумної державної політики».
В.І.Вернадський вбачав порятунок людства в розумі. На увазі мався, насамперед, розум науковий - той згусток людського інтелекту, що здатний виконувати дві найважливіші соціальні функції: творити науково-технічний прогрес - основу для становлення технологічно розвинутої держави, і формувати духовний прогрес - головну умову для становлення цивілізованої країни.
Світовий досвід підтверджує практичність цього філософського узагальнення, бо ж ті країни, котрі скористалися винайденою формулою, дбали про національний інтелект, плекали науку і вчених, справді вийшли у розряд цивілізованих і технологічно розвинутих країн. Той, хто має великий науковий потенціал, відродить суспільство з попелу.
Не можна не погодитись з думкою американського соціолога Д.Белла щодо провідних націй світу. Цього доможуться лише ті, які створять найбільш ефективну систему шкіл, коледжів, університетів.
Не випадково Отто Бісмарк, рейхсканцлер німецької імперії в 18711890 рр., говорив: «Дайте мені дві-три тисячі гарних вчителів і я побудую нову державу».
Приклади XX століття показують, що економічне процвітання в основному зв’язане з культурою. Між сферою економіки і сферою культури існує тісний взаємозв’язок. Історія доводить: життєвий рівень будь-якої країни є прямим наслідком рівня освіченості суспільства. Інтелектуально розвинена нація здатна забезпечити себе всім необхідним попри те, яка територія на Землі їй припала. Багата Північ і бідний Південь різняться не земельними просторами і надрами, а культурними запасами. З іншого боку, приклад Японії, Ізраїлю, Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню та деяких інших країн свідчить, що бідність землі, майже повна відсутність природних ресурсів і малість капіталу - не перешкода до економічного процвітання, але лише за тієї умови, що народи цих країн мають більшу культуру і вміють нею розпорядитись, використати знання.
Отже, доки не підніметься духовна культура на національному ґрунті, про ефективну економіку годі вести мову. Дефіцит культури творить матеріальні дефіцити. Для успішного розв’язання економічних і соціальних проблем потрібна, насамперед, духовна революція. У статті «Кінець історії?» американський вчений японського походження Френсіс Фукуяма акцентує увагу ось на чому: «Той, хто хоче збагнути джерело успіхів Японії і західних суспільств, мусить шукати вирішальний чинник цього в духовній сфері, у культурі».
Японці, наприклад, на основі соціологічних досліджень дійшли висновку, що у працівників з низькою загальною культурою низька відповідальність за доручену справу. Тому власники багатьох підприємств для своїх працівників запровадили обов’язкові заняття з історії світової літератури, музики, живопису. Вони витрачають на це великі кошти, наймаючи для викладання високооплачуваних мистецтвознавців, співаків, музикантів. Вони роблять один висновок: без знання мистецтва не може бути повноцінної людини, а отже, і спеціаліста. Коли японець, власник фірми, дізнається, що його працівник у вільний від роботи час відвідує аматорський театр, танцювальний колектив тощо, він одразу перераховує туди досить солідну суму грошей, бо розуміє: людина, котра доторкнулася до таїнства створення прекрасного, не допустить браку на виробництві, у неї буде все гаразд у сім’ї, взагалі в житті.
Дозволимо собі нагадати ще раз всесвітньо відомий історичний факт: імперія Чингізхана зникла не через те, що її державно-політичний устрій був недосконалий, а через те, що вона не мала власної культури, власних художньо-естетичних ідеалів.
Нинішній прогрес у суспільстві неможливий без прогресу людини. На стику віків мова йде про гуманістичний тип особистості, яка не лише споживає культурні цінності, а й примножує їх, особистості як самоцінності та мети суспільного виробництва, а не засобу суспільного розвитку.
Якщо раніше вважалося, що витоки підвищення продуктивності праці зумовлюються фізичними можливостями робітника, то у сучасному виробництві переваг набув інтелектуальний аспект трудового процесу. Особиста культура робітника стає основоположним фактором зростання продуктивності праці, її ефективності та якості.
У постіндустріальну епоху матеріальне виробництво перестає бути головним і тим більше єдиною мірою суспільного прогресу, а людина - лише придатком матеріального виробництва. На перший план висуваються її соціокультурні потреби. Цим спростовується одна з найзгубніших концепцій в історії про розмежування продуктивної та непродуктивної праці А.Сміта.
Отже, без культури, поза культурою ні про яке оновлення суспільства не може бути й мови. Лише культура збагачує народ загальнолюдськими надбаннями, залучає людину до творчості, виховує в ній і духовно-моральні, і господарсько-ділові якості. Саме тому розвиток культури має розглядатися у статусі найвищих пріоритетів. Історичний досвід людства свідчить, що «некультурна істота» не може користуватися надбаннями цивілізації, не може створювати щось таке, що оцінювалось би як загальнолюдське надбання. Спроби побудувати справедливе суспільство поза загальноцивілізаційними надбаннями людства також приречені на невдачу.
Факти культури показують, що багатство як таке - не головне в суспільних прагненнях. Ідеали людства більш широкі. Це і істина, і благородство, і чесність, і моральність, і прекрасне, і просто здоров’я людей (яке не купиш за гроші). Одними з ідеалів людства є також і творча праця, і вільний час. Основне в змісті культури - не речі, а людина, суспільство.
Нині зростає невідповідність між рівнем моральної культури і рівнем технологічного розвитку суспільства. Останній, як відомо, змінюється більш швидкими темпами, ніж рівень культури та психологія людства. Як стверджують вчені, основи психологічної конструкції людства сформувалися ще на його світанку, зазнавши мало змін протягом тривалої історії.
В культуру енергійно проникає техніка. Це знаходить своє відображення у мові. З’явились терміни «автоматизація проектування», «комп’ютеризація освіти», «штучний інтелект». Тут є не тільки ототожнення культури і техніки, але й тенденція заміни індивідуальних форм культури технікою.
Як гімн культурі звучать слова російського живописця, археолога, мандрівника, громадського діяча Миколи Реріха (1874-1947). Він писав: «Культура є шанування Світла. Культура є любов до людини. Культура є пахощі, поєднання життя й краси. Культура є синтез високих і витончених досягнень. Культура є зброя Світла. Культура є спасіння».
Тлумачення М.Реріхом культури як культу світла ґрунтується на поєднанні двох слів - «культ» і «ур». Вони, за твердженням М.Рер- іха, прамовою індоєвропейців означають: перше - шанування, служіння благому началу, друге - світло. Культура, на його думку, - це якісність у всьому, це накопичення найвищої якісності в усіх людських діяннях, піднесення та освітлення духовності. Культура є універсальним засобом самоудосконалення та самоствердження людини, людяності.
Культура - не пасинок, а душа народу, його генетичний код. Культура - паспорт нації. Культура завжди була цементом, який укріплював націю. «Нація без культури, - писав Расул Гамзатов, - централізована заготконтора».
Прилучаючись до культури, людина стає людиною. Некультурних людей не буває. Але в мові за виразом «культурна людина» закріпився інший зміст: поняття «культурний» зв’язане не з культурою, а з культурністю. Під культурністю розуміють дотримання людиною зводу правил, норм, соціальних установок, які визначають її поведінку в суспільстві. Це добровільне визнання тих меж, які встановлені суспільством для своїх членів і самою людиною для себе як члена соціуму. Сюди рівноправно входить поняття «етикет».
Людство існує у вигляді окремих національно-культурних спільнот, тому світова культура - це мозаїка національних культур. Кожна з них є незамінною частиною людської культурної спадщини.
Кожен народ створює свою особливу, неповторну, унікальну культуру. Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної цивілізації.
Складовою світової культури є українська культура. В ній тісно переплелись елементи як західної, так і східної культур. У зв’язку з цими впливами виростала глибоко оригінальна народна культура.
Поняття «українська культура» та «культура України» не тотожні. Українська культура - це творіння українського народу. До української культури слід віднести і творчість українців, які працювали за межами батьківщини. Нині українці проживають і творять матеріальну й духовну культуру в 64 країнах планети. Разом з тим не можна вважати за українські навіть видатні творіння, що прикрашали землю України, коли вони не пов’язані з національною традицією. Нічого «українського не має, наприклад, збудована великим турецьким зодчим Хаджи Станом мечеть у Євпаторії.
Нинішнє відродження України як суспільства, як держави неможливе без духовного оновлення її народу. Потрібне формування нових духовно-ціннісних орієнтирів, культурне відтворення нації, перехід до культури злагоди. Місія культури в нових історичних умовах відповідальна. Культура формує стиль життя, спосіб поведінки, творить демократичні, гуманістичні ідеали незалежної держави. Без культурної людини держава не може бути ні незалежною, ні демократичною. Духовно бідні люди ніколи не зроблять Україну багатою та щасливою. Економіка, політика та культура - це три основні галузі, без одночасного просування яких суспільство не має змоги успішно розвиватися.
Важлива роль культури як стабілізуючого фактора в суспільстві. Процес консолідації суспільства може проходити лише на основі розвитку української культури, відродження духовності. Культура людей об’єднує. Вона - посол миру. В театрі чужих не буває. Танець, пісню, гарне слово люблять усі: ліві, праві, центристи. В стабільності зацікавлена, насамперед, людина середнього класу, дрібний власник. Вона повинна стати опорою держави.
Завдяки успіхам в розвитку культури, спорту Україна може швидше всього підняти свій позитивний імідж, заявити про себе на міжнародній арені. Це важливо, адже на культурній карті світу вона і досі переважно залишається загадковою незнайомкою.
У суспільстві повинні бути ідеали. Вони не можуть знаходити своє вираження тільки у матеріальному задоволенні, у вигоді. Дуже важливо розв’язувати питання духовного життя людей, утверджувати вікові цінності - совісливість, співчутливість, працьовитість, пошану до батьків.
Українська духовність ґрунтується на хліборобській культурі. Прив’язаність до землі - споконвічна українська національна риса. Землеробство - найблагородніше із людських занять. Його ідея вилилась в ємку і всезагальну заповідь наших предків: «Хто сіє хліб - той сіє правду». З цього приводу німецький філософ і теолог, батько всієї європейської землеробської науки Альберт Великий писав: «Землеробство - перше, найважливіше з мистецтв, ... справжнє багатство доставляється тільки землею, хто покращує свої землі - торжествує перемогу».
Дійсно, багатовікові надбання українського народу зв’язані з культом землі, з повагою та любов’ю до вільної праці. Стародавні українці так і називалися: орії - орачі - хлібороби - сонце-славці. Село - традиційний носій українського, національного. Із села вийшла вся українська культура. Там її джерела.
Але одна сільська традиційна культура не зробить Україну лідером у сфері духовності та цивілізації. Сьогодні необхідне якісне оновлення на рівні кращих світових зразків усіх сфер духовного життя українців.
У духовному оновленні важливо повернення ідеалів, вироблених попередньою історією, продукування нових традицій. Звичаї та традиції - це народні знання, народна мудрість, народне мистецтво. Вони, перш за все. виховують добро, правду, красу, справедливість. Люди їх нагромаджували протягом віків, передавали від покоління до покоління Без них немає народу, духовності, культури. Зберегти, відтворити і примножити мистецькі традиції - благородна і перспективна справа. Це одна з доріг до Храму духовності та мистецтва.
Основа культури - народне, фольклорне мистецтво. Народні джерела, народна культура - це те, що тримало українську культуру в умовах бездержавності, надавало їй силу, не давало зруйнуватися. Разом з тим недоформованість української нації як результат бездержавності українського народу відповідним чином відбилася й на українській культурі, яка має непомірно великий «простолюдний» пласт, що, звичайно, не можна вважати позитивним явищем.
У багатьох народів світу, зокрема і в українського, існує свята істина: щоб жити у достатку, в усвідомленні щастя та радості свого буття, нічого не відкидай від досягнутого, а лише додавай. Культура є там, де є спадковість, пам’ять про минулі покоління. Без знання минулого - немає майбутнього. Знання минулого - ключ до розуміння і сучасного, і майбутнього. Людина, яка не знає і не любить минулого, не має і майбутнього. Потрібно оглядатись назад, щоб краще бачити попереду.
Для кожного народу знання історичної традиції - це щось більше, ніж просто знання. Людина, яка знає історію країни, рідного краю, власної родини, є патріотом. Атрофія історичної пам’яті перетворює націю у населення. Народ, який не цікавиться власним минулим, стає об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу.
Найголовніше і найвирішальніше для долі культури нації - це не просто відтворення національної мови, традицій минулого, а встановлення їх зв’язків із сучасною культурою, засвоєння її кращих досягнень, піднесення її до світового рівня. Пошуки «виключно українського шляху», образ так званої шароварної України, небажання враховувати світовий досвід є небезпечними. Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку. Відродження етнічної культури - це, перш за все, якісне оновлення та розвиток основних її компонентів. Здатність змінюватися - необхідна умова виживання та самозабезпечення будь- якої етнічної культури.
Один із шляхів до культури - це формування національної свідомості. В ній - один із могутніх коренів любові до Батьківщини, а отже, і патріотизму, самовідданих діянь та звершень в ім’я своєї країни й свого народу. Національна свідомість великою мірою залежить від існування держави. Незалежна Українська держава - найвища форма утвердження національної свідомості.
Про пробудження національної свідомості свідчить підвищення інтересу людей до історичного минулого України. Відновлюється історична пам’ять українського народу, повертаються його багатюща культурна спадщина, вилучені раніше сторінки історії, імена українських культурних діячів.
Повертається те, що зв’язане з Україною, козацтвом, Запорізькою Січчю. Ці слова скасовувались та виганялись ще при царизмі. Царизм добре розумів, що народ без історичної пам’яті, без своїх коренів - то вже не народ, а просто населення. За радянських часів це повторювалось. Боялись того, що було зв’язане з волею України, свободою її народу, державністю.
Треба боротись з «національним самоїдством», з національним нігілізмом. Про корені цього писав Олександр Довженко: «Єдина країна в світі, де не викладалась би в університетах історія цієї країни, де історія вважалась забороненою, ворожою і контрреволюційною - це Україна. Іншої такої країни на Земній кулі нема».
Однією з прикметних ознак української національної самосвідомості є любов українського народу до своєї пісні, його традиційна повага до книги, до письменства, його апробоване лихоліттями захоплення своїм театром.
Важливою частиною національної самосвідомості народу є повага до його надбань у художній творчості, в літературі та мистецтвах. Для України це питання особливо гостре. Адже навряд чи є на світі література, розвиток якої зазнавав би стільки ускладнень, обмежень і прямих ударів, як українська література за останніх двоє століть. Це особливо стосується радянського періоду її існування. Олесь Гончар зазначав: «Книгу свою («Прапороносці». - М.К.) я ніколи не перепишу, як не можна переписати нашу історію».
Скарбницею багатовікової духовності людства є релігія. Вона сформувалась як органічна частина культури. Релігійні уявлення були властиві вже культурі первісного ладу. Рушієм нового культурного процесу стало християнство. Церква створила великі культурні цінності. Християнство і культура - нерозривні. Християнський храм концентрував найважливіші пошуки на ниві культури. Він став замовником творів мистецтва всіх видів і жанрів - архітектури, малярства, книжкової справи і гравюри, хорового співу, шкільної драми, вертепу.
Релігійні свята стимулювали утворення цілого ряду різноманітних обрядів, спрямованих на зміцнення спілкування людини з людиною. Храм, релігія - джерело морального виховання (не укради, не убий і т.п.). Церква утверджує загальнолюдські ідеї добра, правди, краси, справедливості, благородства, толерантності, поваги. Це риси, за якими виразно проступають контури найбільшої християнської доброчинності - любові. Біблія говорить, що «Бог є любов». Згідно з Біблією Бог проявляє також такі якості, як милосердя та співчуття.
Стан духовної атмосфери не вимірюється за допомогою якоїсь системи показників. Важливі не кількість збудованих клубів, церков, будинків культури чи куплених книжок, а той дух, що панує у цих закладах, ті почуття, які виникають у людини при читанні книжки.
У СРСР з факту зростання кількості клубів. Будинків та Палаців культури, шкіл, парків, бібліотек, яке дійсно було вражаючим, робився висновок про підвищення загальної культури населення. Про продуктивність роботи цих та інших культурно-освітніх закладів судили за кількістю «охоплених» людей, виданих у бібліотеках книжок, прослуханих лекцій та радіопередач. Справді, ці показники стосуються культури, але відображають не її сутність, а динаміку її матеріальних основ. Справжню ж ефективність роботи культурних закладів можна визначити через розвиток людських інтересів, потреба цілей, тобто культура має бути звернена безпосередньо до людини, процесів культивування певних норм і цінностей.
Словник термінів та понять теми
Актуальна культура - культура, яка знаходиться в масовому використанні.
Антропогенний процес - процес, зумовлений діяльністю людини. Біомаса - маса живих організмів, що припадає на одиницю площі або об’єму.
Біосфера - сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами.
Громадянська культура - ставлення індивідів до інституцій держави та настанов влади, їхня законослухняність та критична вимогливість. Культура громадянськості, на відміну від культури політичності, належить до сфери взаємодії населення, з одного боку, та влади, - з іншого, а не до сфери протистояння окремих верств одна з одною. Вона характеризується сприйманням влади не як предмета боротьби й завоювання, а як об’єкта впливу щодо захисту інтересів і прав громадян. Виражається у ставленні населення до існуючого порядку, у знанні та визнанні ним суспільних норм, готовності їх дотримуватися. До громадянської культури належать знання людей про їхні права та обов’язки, про устрій держави, про політичні системи, процедури політичного, зокрема виборчого, процесу.
Громадянська освіта - це навчання людей як жити в умовах сучасної держави, як додержуватися її законів і водночас не дозволяти владі порушувати їхніх прав, добиватися від неї здійснення їхніх правомірних потреб, як бути громадянином демократичного суспільства.
Домінуюча культура - сукупність цінностей, вірувань, традицій та звичаїв, якими керується більшість членів суспільства.
Духовна культура - це пізнання, моральність, виховання та просвіта, включаючи право, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, мову, музичний і словесний фольклор, національні риси характеру, звичаї, традиції, міфологію, віросповідання, тобто сферу свідомості, сферу духовного виробництва.
Етнос - у перекладі з старогрецької - народ, але не в соціальному, а в суто національно-племінному значенні. Це позачасова, поза- територіальна, позадержавна, усталена спільнота людей, що історично склалася на певній території і позначена спільністю мови, культури, побуту, традицій та звичаїв, психічного складу, історією, єдністю етнічної самосвідомості, зафіксованою у самоназві (етнонімі), а також усвідомленням єдності родового походження та водночас несхожістю на інші етноси.
Інтеркультурне виховання - навчання різноманітних культур, виховання поваги та почуття гідності у представників усіх культур, незважаючи на расове чи етнічне походження, сприймання взаємозв’язку та взаємовпливу загальнолюдського і національного компонентів культури в широкому значенні.
Історична доля народу - необхідність зберегти себе як народ, можливість відчути кожним свою приналежність до рідного народу; національні кривди, історична доля народу, національне лихо (соціальні конфлікти, стихійне лихо).
Культура (від лат. сиїґита - оброблення, виховання, розвиток, освіта) - сукупність досягнень людського суспільства у виробничій, суспільній та розумовій діяльності, зокрема в галузі освіти, науки, мистецтва, відображає історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей людини. У широкому розумінні - все, що створено людським суспільством та існує завдяки фізичній та розумовій праці людей, на відміну від природи.
Культура топоса - тобто місця проживання - житла, будинку, села, міста.
Культурна спадщина - частина матеріальної та духовної культури, яка створена минулими поколіннями, витримала випробовування часом і передається наступним поколінням як щось цінне і шановане.
Культурний ареал - географічний район, всередині якого у різних культур виявляється схожість в головних рисах.
Культурні універсали - норми, цінності, правила, традиції, властивості, які притаманні всім культурам незалежно від географічного місця, історичного часу і соціального устрою суспільства.
Матеріальна культура - сукупність засобів виробництва та інших матеріальних цінностей суспільства на кожній історичній стадії. До матеріальної культури відносяться засоби виробництва, житло, предмети домашнього побуту, одяг, засоби транспорту і зв’язку - все те, що є результатом виробничої, матеріальної діяльності людини.
Мистецтво - 1) художня творчість в цілому - література, архітектура, скульптура, живопис, графіка, декоративно-ужиткове мистецтво, музика, танець, театр, кіно та інші види діяльності людини, що об’єднуються як художньо-образні форми відображення дійсності; спосіб виявлення творчого потенціалу особистості та задоволення її естетичних потреб; 2) у вузькому значенні - образотворче мистецтво; 3) високий ступінь виявлення майстерності в будь-якій сфері діяльності.
Навколишнє середовище (довкілля) - природні фактори (земля, повітря, вода) й комплекс живих організмів, серед яких живе людина.
Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.
Національна свідомість та самосвідомість особистості - це усвідомлення себе часткою певної національної (етнічної) спільноти та оцінка себе як носія національних (етнічних) цінностей, що склалися в процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти, її самореалізації як суб’єкта соціальної дійсності.
Національне виховання - формування гармонійно розвиненої, високоосвіченої, соціально активної та національно свідомої людини, наділеної глибокою громадянською відповідальністю, здоровими інтелектуально-творчими й духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, працьовитістю, господарською кмітливістю, підприємливістю та ініціативою.
Національний дім - сімейно-родинні зв’язки, спільна територія мешкання (рідна земля), національний одяг, їжа, житло, господарський уклад життя.
Світова культура - це синтез кращих досягнень всіх національних культур різних народів, які населяють Землю.
Українська культура - це сукупність надбань, спосіб сприйняття світу, система мислення та творчості українського народу.
Художня культура - це культура творення мистецтва, культура його поширення, пропаганди, культура його сприймання, розуміння, насолоди мистецтвом, нарешті, культура естетичного виховання.
Цивілізація - будь-яка форма існування живих істот, наділених розумом; історичні типи культур, локалізованих у часі та просторі; рівень суспільного розвитку і матеріальної культури, досягнутий даним суспільством.