Соціологія

§ 38. Предмет і становлення соціології управління

Будь-яке суспільство турбується про свій соціальний розвиток, постійно розробляючи й запроваджуючи в життя програми такого розвитку. Критерієм життєздатності цих програм є ступінь відображення в них інтересів більшості населення і забезпечення ефективного управління соціальними процесами.

Управління — функція систем різного роду (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх певної структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію програми розвитку, досягнення мети діяльності.

Тривалий час питання управління вивчали різні науки. Із загостренням соціальних проблем до підготовки управлінських рішень почали залучати й соціологів, що забезпечило врахування соціальних чинників, потреб та інтересів людини, ціннісних орієнтацій суспільства.

Зміни, які відбуваються в нашому суспільстві, не мають бути стихійними, ними треба управляти. Успіху у формуванні якісно нового суспільства можна досягти лише вмілим управлінням перетворювальними процесами, точним урахуванням соціальних наслідків управлінських рішень.

Соціологія управління як галузь соціології вивчає соціальні наслідки функціонування механізму цілеспрямованого впливу на соціальні структури і процеси в суспільстві, а також соціальні відносини, які із цим зв’язані. Це стосується всіх сфер суспільного життя: економічної, політичної, національної, сімейно-побутової, культурної тощо. Механізм управління ніби вмонтовується в них і забезпечує вироблення та застосування відповідних способів, методів і форм здійснення передбачуваних змін.

Соціологія управління — міждисциплінарна наука, що вивчає проблеми управління, поєднуючи економічні, політичні, соціальні, організаційні, правові, психологічні та інші підходи до управління.

Управління соціально-економічними процесами зв’язане з господарсько-організаторською функцією і має давню історію.

Уже із зародженням суспільства люди ставили перед собою певні цілі й завдання. Отже, уже тоді виникала потреба в забезпеченні відповідної організації управлінської праці. Вивчення та використання багатого досвіду організації управління, безумовно, сприятиме досягненню ліпших результатів.

Становлення соціології управління пройшло кілька етапів.
У попередніх розділах посібника досить докладно було розглянуто принципи фордизму, тейлоризму, доктрини людських стосунків
Е. Мейо тощо. Залишається додати, що з метою подолання обмеженості названих теорій виникла так звана емпірична школа теорії організації та управління, яку ще називають «менеджеризмом».

Згідно із цією соціологічною концепцією вирішальна роль в економічному житті сучасного суспільства переходить від власників капіталу і засобів виробництва до управлінців виробництвом — менеджерів.

Менеджмент — діяльність найманих професійних працівників — менеджерів, що полягає в плануванні, організації, координації і контролі.

Один із представників менержеризму, відомий дослідник сутності і змісту праці керівника-менеджера Г.Мінцберг визначає 10 управлінських ролей, що виконуються в різні періоди і на різних рівнях, поділяючи їх на такі групи:

міжособистісні — головного керівника, лідера, зв’язуючої ланки;
інформаційні — приймача інформації, розповсюджувача інформації, представника;
з прийняття рішень — підприємця, який ліквідує порушення, розподіляє ресурси, веде переговори.

Керівник — сукупне поняття, з’являється з поділом праці; суб’єкт діяльності з визначення цілей і способів їх досягнення, стратегії розвитку і управління.

Менеджер — фахівець з розробки і використання системи методів, принципів, норм, спрямованих на підвищення ефективності підприємницької діяльності.

Керівник визначає загальні завдання, а менеджер відповідає за виконання конкретних завдань; за це його влучно прозвали «рукою, що управляє кіньми». Менеджер — представник особливої ланки в суспільному поділі праці, професійній і соціальній структурі.

Менеджер виконує такі функції:

¨ визначає цілі ділового підприємництва;

¨ організує мотивацію, а також зв’язок, аналіз, оцінку діяльності працівників;

¨ створює умови для кваліфікаційного зростання працівників;

¨ формує необхідні організаційні структури і добирає керівний склад.

З появою школи менеджменту проблеми управління почали сприймати як суто соціальні, а сам менеджмент — як техніку чи метод управління, що розвивається внаслідок властивій людям тенденції об’єднуватися в певні групи. Залежно від того, які групи є об’єктами управління, автори наукової праці «Організація бізнесу та менеджменту» Е. Петерян і Е. Плоумен виокремлюють такі основні види менеджменту: урядовий, державний, військовий, асоціативний, або клубний, бізнесовий, державної власності.

Представники менеджеризму вищим мистецтвом управління вважають управління бізнесом, а менеджмент сприймається ними як специфічний економічний орган індустріального суспільства. На їхню думку, мистецтво управління відрізняється від технічних умінь самою суттю справи, якою управляють, і менеджмент ніколи не стане точною наукою, а критерієм його якості завжди буде тільки практичний успіх. Мистецтво менеджменту має вирішувати такі завдання:

створення «виробничої єдності», що потребує усунення всіх «слабких місць»;
забезпечення максимального розвитку і використання всіх ресурсів системи;
урахування вимог не тільки поточного моменту, а й перспективи.

Ефективність управління процесами будь-якої сфери багато в чому залежить від уміння і компетентності кадрів, від стилю управління.

Управлінці — категорія специфічна. Вони посідають цілком визначене місце в основній суспільній підсистемі-виробництві і відіграють у ньому значну роль. Проте у зв’язку з тим, що оплату праці управлінців не завжди вдається поставити в залежність від її результатів, а отже, відповідним чином стимулювати, виникає проблема вдосконалення стилю управління. З нею зв’язані такі вимоги:

наявність повної всебічної інформації, яка б давала змогу зробити обґрунтовані рекомендації;
уміння здійснювати всебічний і систематичний підхід до прийняття рішень;
урахування інтересів працівників, узгодження їх з інтересами виробництва і суспільства.

Центральне місце в організації розв’язання нагальних проблем належить керівникові.

Керівник як представник державної влади, як формальний лідер у трудовому колективі має певні права і зобов’язаний об’єднувати та спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має оволодіти різними методами керівництва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі управління.

Відомі такі види методів керівництва:

¨ адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і ґрунтуються на можливості примусу;

¨ економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів;

¨ соціально-психологічні, що полягають у створенні в колективі таких умов, за яких формування трудової поведінки відбувається під впливом психологічного клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.

Багато залежить від особистості керівника. Він має бути позбавлений начальницьких амбіцій, а його вчинки — служити прикладом для інших. Керівник має бачити перспективу і вміло просуватися до неї, підпорядковуючи поставленій меті всі свої дії, що характеризуються стилем керівництва.

Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежить від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться з підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав’язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії підлеглих максимально контролюються.

Для керівника трудового колективу особливо актуальними є проблеми, зв’язані з трудовими конфліктами, як міжособистісними, так і більш широкого соціального плану, зокрема страйками.

Виникнення міжособистісних конфліктів може статися і з вини керівника (порушення неформальних норм поведінки, несприйняття групою стилю керівництва, некомпетентність, низька психологічна культура тощо) і з вини підлеглих (непорядність, порушення норм і правил поведінки, підвищена конфліктність як характерологічна риса, соціально-психологічна несумісність тощо).

Для розв’язування конфліктів застосовуються різні способи: адміністрування, товариська критика, переговори, дружні бесіди. При цьому можуть використовуватися тактика заспокоєння, компроміси, зміна позицій, перебудова відносин тощо.

Нині у зв’язку з різкою зміною специфіки соціальних і економічних відносин з’явилися масові соціальні (в тому числі трудові) конфлікти, наприклад, страйки.

Страйк — це групова, організована і цілеспрямована тимчасова відмова працівників від участі в регламентованій трудовій діяльності з метою задоволення органами управління висунутих страйкарями вимог.

Страйки можуть зумовлюватися як внутрішніми чинниками — невиконання керівництвом своїх обіцянок, поганий заробіток, несправедливий розподіл прибутку тощо, так і зовнішніми — вимога змінити політичного лідера, послаблення правового й соціального захисту трудящих, виникнення гострого дефіциту товарів щоденного вжитку тощо.

Застосування спеціальних методів дослідження, соціологічні вимірювання соціального напруження дають змогу виявити причини соціальних конфліктів і визначити найраціональніші способи їх розв’язання.

Відомий американський соціолог Ф. Херцберг зазначає, що індустріальна соціологія на Заході в розвитку вчення про виробничу поведінку працівника та її регулювання пройшла три парадигми (короткий виклад основних понять, пропозицій, процедур і проблем): 1)науковий менеджмент; 2)менеджмент людських стосунків; 3)ситуативний менеджмент.

Вітчизняний менеджмент має певні особливості. У колишньому СРСР одразу після революції (2 грудня 1917р.) при Раді Народних Комісарів було утворено Вищу раду народного господарства, а пізніше аналогічні органи на місцях. Саме ці органи управляли соціально-економічними процесами, узгоджували діяльність різних господарських організацій.

У той час видавалися й вивчалися праці відомих західних учених з проблем управління (хоча із застереженнями щодо їх «буржуазного» та «класового» характеру), функціонувало понад десять науково-дослідних інститутів з вивчення цих проблем.

Директором Всеукраїнського інституту праці Ф. Дунаєвським було розроблено оригінальну концепцію «трьох категорій якостей функціонера», побудовану на тому принципі, що якості, котрих вимагають від керівника будь-якого рангу, визначаються конкретною ситуацією, а не заздалегідь створеною нормою. Ситуаційність задається організацією і характером праці. Наприклад, у ситуації, коли роботу чітко організовано, розписано виконання всіх посадових обов’язків у часі, потрібен функціонер, який умів би додержуватися чинних норм і виконувати їх акуратно і швидко. Коли роботу не налагоджено, коли бракує раціональності в побудові управлінського апарату, потрібен вольовий керівник, що вміє побачити в роботі головне і своєчасно знайти єдине правильне рішення.

Проте з часом політична ситуація в країні змінювалася, наукові дослідження стали втрачати об’єктивність, усе більше утверджувалися різні догматичні концепції, які заперечували світовий позитивний досвід, вороже сприймалися соціологічні праці навіть найвідоміших учених. У 30-тірр. відбувся остаточний перехід до жорстко централізованої бюрократичної системи.

Щоправда, у 50-тірр. за часів хрущовської «відлиги» було зроблено досить вдалу спробу перейти на територіальний принцип управління, але невдовзі після усунення М. Хрущова переміг галузевий принцип, який врешті-решт призвів до неподільного панування міністерств у економіці. Відомче підпорядкування стало причиною застійних явищ, загострення соціальних та економічних проблем. Саме йому зобов’язане суспільство технократизмом, залишковим принципом задоволення соціальних потреб, ігноруванням регіональних та національних інтересів. У 80-тірр. відомчий принцип сягнув свого апогею: реакцією на кожну нову проблему було створення нового міністерства чи відомства. Колишній СРСР упевнено тримав світову першість щодо кількості міністерств.

За ринкових умов актуальними стали проблеми власності, значущості різних її форм, організації соціальної поведінки людини, її участі в управлінні суспільними процесами.

На жаль, зміна відносин власності на теренах колишнього СРСР супроводжується не тільки економічними, а й глибокими політичними кризами. Тому потребує зміни й удосконалення механізм управління соціально-політичними процесами, адаптації його до нових умов суспільного розвитку. Важливі проблеми управління в цій сфері зв’язані з розвитком демократії, з побудовою державності України, розвитком культури й духовності народу.

Специфіка управління у сфері соціально-політичних відносин полягає в тім, що для характеристики цієї діяльності не досить кількісних показників — кількості партій, активних виборців тощо. Це управління не зводиться до якихось технічних прийомів. Важливо створити такий механізм, котрий вдало поєднував би централізацію із самоврядуванням, з участю широких мас в управлінні. Особливе значення мають уміння політиків приймати правильні рішення, добре орієнтуватись у кожній конкретній ситуації. Інтуїція, передбачення наслідків рішень, прогноз — усе це не стільки засвоюється в процесі теоретичного навчання, скільки набувається досвідом.