Соціологія

§ 30. Соціологічні дослідження системи освіти в Україні, шляхи її вдосконалення

Для того щоб виявити дієвість освіти з позицій соціології, потрібне різнобічне оцінювання цього інституту. Дуже важливо оцінити соціальне спрямування, мету, настанови й орієнтації як тих, хто вчиться, так і тих, хто вчить, а також тих, хто є споживачем продукції професійної освіти, хто отримує професійних фахівців, що претендують на відповідність потребам народного господарства. Саме з таких позицій підходить соціологія до вивчення ключових показників освіти.

Насамперед соціологів цікавить рівень знань учнів, студентів, населення країни. Нині показник працюючих у народному господарстві, що мають середню, середню спеціальну і вищу освіту, надзвичайно високий. З кожним роком він ще збільшується. Проте якість професійної підготовки не задовольняє сучасні потреби
суспільства. Кращі традиції, які мала вітчизняна середня та вища школа в кінці 50-хрр. ХХст., згодом було втрачено. Вона перестала забезпечувати засвоєння справжнього багатства людської культури, загальногуманістичних моральних цінностей.

Тематика соціологічних досліджень у нашій країні змінювалась одночасно з еволюцією соціальних відносин. Соціологічні дослідження проблем освіти активізуються у 60—70-тірр., у періоди її реформування. Аналізуються взаємодія освіти із соціальною структурою суспільства, соціально-професійна орієнтація молоді, чинники поліпшення якості освіти тощо.

Дослідження виявили брак належних зв’язків між навчально-виховною й науково-дослідною діяльністю вищої школи, порушення принципу безперервності освіти, ускладнення адаптації молодих фахівців через невідповідність якості підготовки потребам суспільства, причиною чого був здебільшого недостатній зв’язок освіти з виробництвом. Майбутні фахівці — випускники спеціальних навчальних закладів — були мало поінформовані про зміст і специфіку майбутньої професії, умови й оплату праці. А тому значна їх частина була невдоволена тим, як складалася їхня професійна доля і періодично змінювала професію чи місце роботи.

Дослідження показали, що значний вплив на якість підготовки фахівців справляє матеріально-технічна база, науково-методичне та організаційне забезпечення навчального процесу.

Для оцінювання ефективності та якості освіти велике значення має задоволення процесом здобуття знань, методами та формами надання знань, самими знаннями і тим, наскільки вони допомагають людям у житті.

Соціологічні напрацювання свідчать, що вдоволеність освітою є дуже низькою у службовців і ще нижча у робітників. Учені пояснюють це явище обмеженими можливостями соціального статусу, а також недостатніми у свій час вимогами школи та батьків, які змусили б їх докладати більших зусиль для оволодіння знаннями.

Розвиток сучасної системи освіти в Україні також є дуже суперечливим — реальні позитивні зміни часто є набагато меншими ніж негативні тенденції. Щодо багатьох питань триває стан цілковитої невизначеності.

Стара система освіти приділяла багато уваги трудовому навчанню, вихованню первинної потреби в праці. Але вона була малорезультативною, оскільки оперувала самими загальниками — працелюбність узагалі, трудове навчання взагалі без урахування конкретних запитів і побажань молоді.

Ефективність освіти, як зауважує Ж. Тощенко, багато в чому залежить від того, яку мету мають учасники цього процесу і насамперед учні та студенти, що вони хочуть реалізувати у своєму житті за допомогою освіти. У цьому контексті дуже важливо виявити залежність між соціальною і професійною орієнтацією. Соціальна орієнтація — це визначення людиною свого місця в системі суспільних відносин, вибір бажаного соціального статусу і шляхів його досягнення. Професійна орієнтація — це усвідомлення того «набору» професій, який пропонує в даний момент суспільство, і вибір із них найбільш привабливої.

Соціальна і професійна орієнтації взаємодіють, бо соціальний статус людини в суспільстві значною мірою визначається характером і змістом його професійної діяльності.

Соціологічні дослідження свідчать, що вибір професійної освіти лише частково зумовлюється інтересом до самого тільки фаху. Більше ніж на професію молодь орієнтується на своє майбутнє соціальне становище, тому соціальна орієнтація випускників шкіл формується набагато раніше за фахову. Вони мало поінформовані про зміст майбутньої професії, але свідомі того, які життєві блага, привілеї, добробут вона забезпечує. Особливо посилилась соціальна орієнтація в період ринкових перетворень. Різко збільшилась кількість бажаючих здобути економічну, фінансову, юридичну освіту, через те що саме ці види освіти дають можливість бути в майбутньому лідером, матеріально забезпеченою людиною, посісти високу соціальну позицію в структурі суспільства. Не бажає сучасна молодь фізично працювати, не користуються в неї повагою виробничі професії, що потребують середньої спеціальної освіти.

До проблеми мети впритул примикає проблема мотивів навчання. Якщо в загальноосвітній школі інтерес до освіти дещо розмитий настановами «так потрібно», «вимагають батьки», «усі вчаться», то в професійних середніх та вищих школах він чітко проявляється в бажанні «отримати престижну професію», «працювати в інтелектуальній сфері діяльності». За ринкових відносин виявляється особливий інтерес до високої заробітної плати, економічної незалежності, майбутнього влаштування в житті.

Найбільш престижними нині є підприємницька і менеджерська діяльність, банківська і правнича справа, бухоблік і аудит тощо, натомість значно знизився престиж діяльності інженера, лікаря, учителя, науковця. Зміни, що відбуваються в суспільній свідомості, зумовлено невиправданою невідповідністю соціально-економічних умов різних видів праці, а передовсім її оплати. Звідси й низька професійна стабільність. Велика кількість випускників середніх та вищих навчальних закладів працюють не за фахом. Безробіття призводить до того, що багато фахівців змушені працювати на посадах, які не потребують такого високого рівня підготовки.

Для подолання перекосів у суспільній свідомості, в оцінці престижності професій, у формуванні професійної орієнтації та мотивації до праці велике значення має забезпечення в системі освіти поєднання навчання з продуктивною працею. Завдяки цьому молодь набуває не тільки трудових навичок, а й усвідомлює суспільну значущість цього виду праці; молоді відкриваються можливості свідомої орієнтації у трудовій сфері, а отже, економічної свободи, виникає інтерес до поповнення знань. Без цього праця, на думку видатного педагога А. Макаренка, є педагогічно нейтральною, тобто не формує духовного багатства особистості.

У цьому зв’язку надзвичайно велике значення має співпраця навчальних закладів з науковими й виробничими організаціями, участь учнів і студентів у дослідженні та розв’язанні конкретних проблем сьогодення. З переходом до ринкових умов можлива поява нових форм організації такої співпраці, наприклад, шкільних та студентських кооперативів, поєднання навчання і трудової діяльності на громадських засадах.

Криза освіти проявилася й у збільшенні її відставання від науки. У ХХ ст. наука збагатилася новими знаннями, освіта ж щодо розвитку методології і дидактики залишилася на рівні ХІХст., що знижує престиж знання, послаблює його мотивацію.

У цьому контексті особливо актуальним є питання формування самої концепції освіти, характеру її дальшого функціонування. Стара авторитарна система освіти, виконуючи державне замовлення, формувала не суб’єктів соціальної дії, а людину-об’єкт, якою можна було б управляти, маніпулювати. Вона протиставляла особисте — суспільному, політичне — моральному, професійне — людському. Це пригнічувало людину, принижувало її гідність. Завдання сучасної системи освіти — формувати вільну особистість, яка б самостійно робила вибір і визначала свій життєвий шлях, забезпечувала би свій добробут і сама відповідала за свій соціальний статус. Цьому може сприяти система, орієнтована на зміст освіти, на активні способи інтеграції молоді в соціальні відносини. Вона має більше зосереджувати увагу не на окремих навчальних дисциплінах, не на обсязі інформації, а на пошуках нових методів організації навчання, коли у свідомості людини формувалося б якомога більше прямих зв’язків із загальним світосприйняттям, суспільною свідомістю. Саме в цьому і полягає справжнє багатство, цілісність і єдність особистості, запорука її справжньої свободи.

Велике значення має формування освітою національної самосвідомості, що сприятиме визначенню молоддю правильних життєвих орієнтирів. Поєднання історичної свідомості із самосвідомістю є необхідним для формування в молоді справжньої громадянської позиції в побудові демократичного суспільства.

Значний вплив на свідомість і поведінку молоді справляє система управління навчальним закладом. Додержання норм і принципів демократії, справедливе розв’язання принципових питань, що стосуються інтересів різних груп молоді, стає для тих, хто навчається, справжнім орієнтиром на майбутнє.

Удосконалення системи освіти неможливе без змін у викладацькому корпусі. За об’єктивними даними (освітою, стажем) більшість викладачів, педагогів відповідає своєму призначенню, але якість їхньої діяльності здебільшого залишає бажати ліпшого. Багато хто з учителів, викладачів вищої школи не розуміє сутності явищ, що відбуваються нині в Україні, не вболіває за її майбутнє, а отже, мимоволі передає свою розгубленість, апатію і безпорадність учням. Як свідчать соціологічні дослідження, велике занепокоєння студентів викликає несправедливість і байдужість деяких викладачів і деканів, необ’єктивність оцінювання знань, невиправдано завищений статус тих, хто платить за навчання.

Система здобуття освіти є одним із критеріїв соціальної диференціації. Роль цього критерію з переходом до ринку посилюється. З демократичної системи освіти, доступної для представників усіх соціальних груп, відкритої для контролю і дій з боку суспільства, вона перетворюється на селективну, елітарну, таку, що базується на ідеї як економічної, так і політичної автономності. За ринкових умов освіта сприймається як сфера підприємницької діяльності, яка має давати прибуток. Тому можливість платити і талант — дві головні складові селекції в освіті.

Освіту в Україні було знецінено. Про це свідчить хоча б оплата праці. По суті, зникла була її диференціація (професор отримував значно меншу зарплату, ніж державний службовець із середньою освітою). Унаслідок цього багато найкваліфікованіших викладачів вищої школи виїхали за кордон, знизився інтелектуальний рівень нації. А в США, наприклад, навіть пересічний працівник з вищою освітою отримує зарплату на 70% більшу ніж той, хто її не має.

Погіршання матеріального стану, послаблення стабільності, руйнування соціальної захищеності, обмеження прав вузівських та шкільних колективів посилили вплив вузькогрупових інтересів, активізували дезорганізаційні процеси в системі освіти. Працівники освіти своє тяжке матеріальне становище, труднощі адаптації до ринкових умов небезпідставно зв’язують насамперед з державною політикою, яка постійно відмовляється визнавати освіту пріоритетним напрямком розвитку держави.

Соціальна незахищеність породжує у викладацьких колективах почуття апатії й розчарування. За таких умов годі й сподіватися, що вони впроваджуватимуть у навчальний процес будь-які новації, виявлятимуть ініціативу та високу свідомість.

Однією з причин такої ситуації (крім непродуманої державної політики) є брак інтеграції навчального процесу і практики. Як уже наголошувалося, екстенсивний розвиток народного господарства в минулому не потребував спеціалістів високої якості. Рівень життя людини не залежав від її професійної компетенції. Знання, талант залишалися незастосованими.

Тому наприкінці 80-х і на початку 90-х рр. минулого століття соціологів цікавили проблеми, зв’язані зі входженням освіти до ринкових умов, з управлінням та реформуванням вищої та середньої школи. Саме тоді почався перехід від уніфікованого державного навчання до різноманітних альтернативних форм вищих і середніх навчальних закладів. Відбулися зміни й у державній освіті. Вона стала різноманітнішою, багатоступеневою, було запроваджено акредитацію вузів, договірну систему відносин зі споживачами, змінено правила прийому абітурієнтів тощо. Мета всіх цих змін — підвищення якості підготовки фахівців, уходження в ринкові відносини й інтеграція системи освіти України у світову систему.

Головною ідеєю реформування освіти є створення єдиної неперервної системи, яка з допомогою комплексу державних, громадських та приватних установ освіти здатна була б відтворювати інтелектуальний, духовний потенціал суспільства, задовольняти всі громадські потреби на рівні світових стандартів.

Однак практичне здійснення цієї ідеї гальмується багатьма несприятливими чинниками. На підставі соціологічних досліджень останнього часу провідні фахівці визначили основні з них:

катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;
утрата інтелектуалів та зниження загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу, спричинене безперешкодною дією нецивілізованого й неконтрольованого ринку епохи «початкового нагромадження капіталу»;
нерозвинутість соціальних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;
слабкість альтернативного сектору освіти як щодо організаційних форм та стабільності, так і здебільшого щодо якості належних освітніх стандартів;
брак у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.

Отже, соціологія повинна сприяти системному реформуванню освіти згідно з найновітнішими досягненнями сучасної світової науки й адекватним урахуванням умов ринку.