Соціологія

§ 2. Основні категорії (поняття) соціології

Незважаючи на велику кількість тлумачень предмета соціології, усі вони зводяться до того, що соціологія вивчає соціальну дійсність (головним суб’єктом якої є людина), для того щоб ліпше зрозуміти соціальні зв’язки і взаємодії, соціальні відносини. Робить вона це за допомогою спеціальних категорій, які дають змогу описувати соціальну дійсність і адекватно сприймати її.

Категорії загалом — це загальні поняття, що відтворюють найбільш суттєві властивості та відносини предметів і явищ.

Категорії соціології — це загальні поняття, що відтворюють певні властивості суспільства та його складових (об’єкта) як цілісної соціальної системи. Дослідження будь-якого процесу, що відбувається в суспільстві, потребує з’ясування суті самого суспільства, досліджуваного процесу і явищ, що з ними зв’язаний цей процес. Це робиться за допомогою спеціальних категорій, які прийнято типологізувати так:

«категорії визначеності (соціальні відносини, соціальні спільноти, соціальні групи, індивіди, соціальні дії тощо). Вони відповідають на запитання «що це таке? чим воно є стосовно суспільства як об’єкта вивчення?»;
категорії зумовленості (інтереси, потреби, норми, цінності). Вони відповідають на запитання «чому індивід поступає саме так, а не так? чим зумовлено його дії?»;
категорії вибору (стимулювання, мотивація, ціннісно-нормативне регулювання). Вони відповідають на запитання «що необхідно зробити, аби людина діяла у відповідний спосіб?».

Отже, категорії визначеності дають уявлення про сутність складових суспільства як соціальної системи, а категорії зумовленості й вибору уможливлюють з’ясування явищ і процесів, котрі безпосередньо впливають на роль і статус індивідів у суспільному житті.

Докладно різні категорії соціології буде розглянуто у відповідних темах посібника. На разі обмежимося загальною характеристикою ключових понять соціології.

Центральним і засадничим поняттям соціології є «соціальне». Проблема соціального пронизує всю історію розвитку соціологічної думки. Розглядаючи її, найчастіше акцентують увагу на тому, що соціальне — це ефект спільного, який виникає внаслідок свідомої взаємодії індивідів. Але спільне спостерігається й у стадних сукупностях тварин чи в сім’ях комах. Дуже наочно це проявляється, наприклад, у бджіл, мурашок тощо.

М. Вебер виділив як квінтесенцію соціального так зване очікування, тобто орієнтацію на відповідну реакцію. Г.Осипов уважає, що соціальне — це сукупність будь-яких властивостей і особливостей, що формуються індивідами чи спільнотами в процесі спільної діяльності за конкретних умов і проявляються в їхньому ставленні один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя. Соціальне виникає тоді, коли поведінка одного індивіда підпадає під вплив іншого індивіда (групи індивідів) безпосередньо чи опосередковано. Саме в процесі взаємодії вони впливають один на одного і сприяють тому, що кожний з них стає носієм і виразником соціальних властивостей, які є предметом соціологічного вивчення.

Слід вирізняти поняття «соціальне» в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні «соціальне» є синонімом «су-
спільного» й означає все те, що належить до суспільства, на відміну від природи. У вузькому розумінні «соціальне» означає тільки ті аспекти суспільного, які визначаються позицією індивідів, соціальних груп у соціальній структурі суспільства, відносинами між соціальними групами та між окремими індивідами як представниками різних класів, націй, соціальних організацій, професійно-кваліфікаційних та інших соціальних груп.

Ключовим поняттям є соціальні відносини — усталена, така, що історично склалася за конкретних умов, місця і часу, система зв’язків між окремими індивідами й соціальними спільнотами, які беруть певну участь в економічному, політичному й духовному житті, мають певний соціальний статус, спосіб життя, джерела й рівні доходів та особистого споживання. Ці відносини складаються з приводу місця й ролі людей у суспільстві, способу їх життя, умов існування. Вони виявляються в результаті зіставлення становища окремих індивідів, соціальних груп у соціальній структурі через комунікаційні зв’язки між ними, тобто через взаємний обмін інформацією, оцінювання власного становища порівняно зі становищем інших з метою впливу на результати їхньої діяльності, корекції поведінки та інтересів.

Соціальні відносини можуть бути економічними, політичними, правовими, моральними тощо.

Наприклад, економічні відносини — це матеріально опосередковані відносини, що складаються в процесі виробництва, обліку, розподілу і споживання.

Політичні відносини — це відносини між класами, націями та іншими соціальними групами, основним змістом яких є завоювання, утримання і користування владою.

Вивчення соціальних відносин дає можливість висновувати про взаємозв’язки соціальних спільнот і людей як представників цих спільнот. Такі висновки робляться за різними властивостями та ознаками: ставленням до засобів виробництва і суспільної власності, місцем у соціальній структурі, роллю в групі, мірою забезпечення соціальними благами, рівнем культури, освіти та кваліфікації, змістом і умовами праці, засобами до існування і розміром особистих доходів, потребами, інтересами, мотивами діяльності, цінностями та ціннісними орієнтаціями тощо. Суспільні відносини опосередковують соціальні відносини, тобто відносини між людьми, що встановлюються в процесі певної діяльності (політичної, економічної, правової) і роблять людей не абстрактними, а конкретними індивідами. Тому соціальні відносини неможливо виокремити в чистому вигляді, як це можна зробити з економічними, політичними, правовими тощо. Постійна взаємодія окремих індивідів чи спільнот за певних соціальних умов утворює специфічні соціальні відносини.

Суб’єктом конкретної дії може бути лише індивід, а не група, спільнота чи населення в цілому, бо тільки індивід може чітко ставити мету, вільно вибирати необхідні засоби її досягнення. Сукупність соціальних відносин — це вся життєдіяльність суспільства. У ній визначається місце окремого індивіда чи групи, спільноти, динаміка їхніх взаємовідносин і поведінки в соціальному середовищі, ставлення до окремих складових цього середовища, мотивація дій і вдоволення ними, ціннісно-нормативна система тощо. Це все підлягає вивченню й соціологічному аналізу. Від правильного аналізу соціальних відносин багато в чому залежить своєчасне вирішення проблем життєдіяльності суспільства, своєчасне зменшення соціального напруження до безпечного рівня тощо.

Соціальні відносини формуються в процесі соціальної діяльності, тобто сукупності дій окремих особистостей у соціальній організації у зв’язку з досягненням певних цілей, реалізацією інтересів і задоволенням потреб.

Соціальна діяльність — це процес, що включає мету, засоби і результат. Типи і форми соціальної діяльності вирізняються за суб’єктом, об’єктом, функціями і цілями (індивідуальна, суспільна, ідеологічна, політична, виробнича, наукова, виховна, репродуктивна, творча тощо).

Соціальна організація є своєрідною фізіологією суспільства (механізм виникнення соціальних суперечностей, зіткнення інтересів різних груп, боротьба історично віджилих форм організації суспільної праці з новими, більш прогресивними) і відтворює історичну динаміку його розвитку.

Особистість вивчається соціологією не з точки зору неповторності (це є предметом психології), а з позиції її соціально типових якостей як суб’єкта соціальних дій.

Особистість як соціальний тип характеризується цілою системою понять, що виражають її внутрішню структуру і зовнішню поведінку.

Насамперед це потреби — об’єктивно й суб’єктивно необхідні вимоги особистості (групи) до умов її існування і джерел розвитку.

Одні потреби характеризують людину як біосоціальну істоту (потреба в їжі, відпочинку, сні), інші — як окремого індивіда (потреба в самоідентифікації, безпеці, повазі, саморозвитку). Ці потреби вивчають психологія та соціальна психологія. Для них потреба — стан окремого індивіда, котрому чогось бракує. Соціологія ж вивчає потреби людини як соціального типу, тобто представника соціальної групи. Це потреби в справедливості (справедливій оплаті праці), у гарантії прав (трудовій зайнятості, можливості підвищення кваліфікації), у самоствердженні, самовираженні (посаді, творчій роботі) тощо.

Це стосується й інтересу. Для психолога інтерес — це прояв пізнаної потреби, цільова спрямованість особистості, її емоційні переживання.

Соціологи розуміють інтерес як усвідомлене, вибіркове ставлення особистості чи групи до будь-якого об’єкта, що має для них життєву значущість, бо зв’язаний із задоволенням їхніх потреб.

Інтерес — це насамперед усвідомлення індивідом свого соціального стану, тобто належності до певної соціальної групи, і свого місця в системі соціальних позицій. Це може бути місце у сфері професійного поділу праці, у системі управління суспільними процесами, у сім’ї тощо. Отже, соціальний інтерес є основною ланкою, яка зв’язує реальний стан із відображенням його у свідомості людини.

Соціальні відносини існують і реалізуються в межах соціальної структури суспільства, яка містить сукупності соціальних спільнот, груп різного типу.

Соціальна структура з її численними підструктурами (соціо-професійними, соціостатусними, соціорегіональними, соціоетнічними) є внутрішнім устроєм суспільства і відображає його ніби в статиці.

Проблеми соціальної структури належать до так званих фундаментальних знань, тобто тих, що зачіпають сутність соціальних явищ і процесів, закономірності формування та розвитку котрих вивчає соціологія.

Соціальне явище — це елемент соціальної реальності, будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок. Це все те в соціальній дійсності, що виявляє себе, існує, є.

Послідовна зміна явищ, станів, переміни в розвитку будь-чого, узагалі рух, розвиток будь-якого явища є соціальним процесом. У соціології соціальний процес — це взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни в людських стосунках, у становищі соціальних груп, окремих індивідів, тобто в соціальній структурі. Це може бути серія соціальних явищ, зв’язаних між собою структурними чи причинними (функціональними) залежностями, які спричинюються до переходу певної соціальної системи, підсистеми, будь-якого соціального об’єкта з одного стану в інший.

Соціальні процеси вирізняються за об’єктом, (людство, су-
спільство, клас, організація, мала група); за ступенем управління (стихійні, природно-історичні, цілеспрямовані).

Соціальні процеси можуть характеризувати:

зміни в структурі особистості (формування установок, ціннісних орієнтацій чи мотивації поведінки);
взаємодію кількох індивідів (спілкування, особистісні конфлікти);
внутрішньо- і міжгрупову взаємодію (адаптація, згуртовування, спільна праця).

Виокремлюють процеси функціонування, що забезпечують відтворення якісного стану об’єкта, і процеси розвитку, що зумовлюють перехід об’єкта до якісно нового стану. Розвиток може бути еволюційним і революційним, прогресивним і регресивним.

Якщо такі процеси супроводжуються позитивними зрушеннями порівняно з минулим, тобто нагромадженням суспільно значущого змісту, то має місце прогрес — перехід від нижчого до вищого, досконалішого.

Результатом соціального прогресу є такі соціальні відносини, рівнодійна яких має тенденцію максимального наближення до вимог тих чи тих соціальних законів.

Соціальний закон — це вираз суттєвих, необхідних і постійно повторюваних взаємозв’язків і відносин між соціальними явищами та процесами, а передовсім між діяльністю соціальних спільнот і діями окремих індивідів, що зумовлюють виникнення, функціонування й розвиток соціальних систем.

Г. Осипов визначає соціальний закон як відносно стійкі і систематично відтворювані відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними і професійними групами, а також між суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і сім’єю, суспільством і особистістю, соціальною організацією і особистістю, містом і селом тощо.

С. Фролов трактує соціальні закони як об’єктивні правила, що існують незалежно від свідомості і регулюють поведінку людей стосовно один одного, основу яких утворюють історично сформовані мотиви, інтереси і намагання людей до вдоволення власних потреб у поліпшенні умов існування, у безпеці і визнанні з боку інших, у самовираженні тощо.

Соціальні закони поділяють на загальні і специфічні. Загальні вивчає філософія, а специфічні — соціологія. Будь-який із соціальних законів виражає відносини між різними індивідами, соціальними спільнотами і проявляється не взагалі, а в конкретній формі — в їх соціальній діяльності.

В.Андрущенко та В.Волович вирізняють соціальні закони, які:

констатують співіснування соціальних явищ (якщо є явище «А», то має бути і явище «Б», наприклад, індустріалізація та урбанізація суспільства зумовлюють скорочення зайнятості в сільському господарстві;
виявляють характер тенденцій розвитку, що спричинюють зміну структури соціального об’єкта, перехід від одного порядку взаємовідносин до іншого, наприклад: зміна продуктивних сил потребує зміни характеру виробничих відносин, зміна змісту праці — зміни її характеру тощо;
виявляють зв’язок між соціальними явищами (функціональні закони), тобто зв’язок між основними елементами соціального об’єкта, що визначає характер його функціонування;
фіксують причинний зв’язок між соціальними явищами, наприклад: важливою й необхідною умовою соціальної інтеграції є раціональне поєднання суспільних та особистих інтересів;
визначають можливість чи ймовірність зв’язків між соціальними явищами, наприклад: рівень розлучень у різних країнах коливається відповідно до коливань економічних циклів.

Залежно від рівня дії соціальні закони можна класифікувати на такі, що:

діють на рівні соціальних інститутів (діалектична єдність людини й соціального середовища; визначальна роль колективу в розвитку особистості; постійне вдосконалення колективу; провідна роль виробничого колективу в системі колективів);
визначають розвиток складових соціальної структури су-
спільства: прискорене збільшення кількості міського населення; зростання частки населення, зайнятого у сфері обслуговування; зменшення кількості селян і наближення їхньої праці за змістом і характером до індустріальних видів праці; підвищення темпів зростання кількості інтелігенції; збільшення внутрішньокласових відмінностей порівняно з міжкласовими;
діють на рівні конкретних соціальних систем: самовдосконалення систем; пропорційний їх розвиток; діалектична єдність об’єктивних і суб’єктивних факторів у процесах керування соціальними системами.

Регулюючи соціальні процеси, розробляючи прогнози, необхідно враховувати насамперед дії таких законів:

закону найменших витрат, за яким кожна система розвивається в тому напрямку, де зустрічає найменший опір зовнішнього середовища;
закону еволюційного потенціалу, який полягає в такому: що високоспеціалізованішою є певна форма соціальних зв’язків і що більше вона пристосована на даній стадії розвитку до зовнішнього середовища, то меншими є її можливості (потенціал) до переходу в нову стадію;
закону ефективності (за Е. Торндайком), згідно з яким імовірність появи реакції і її інтенсивність більша, якщо вона підкріплюється успіхами;
закону соціального порівняння, що відбиває суспільні зв’язки між індивідами (соціальними групами) на основі загальних життєвих порівнянь власного рівня життя з рівнем життя інших людей чи якимось еталоном: «Хоч яким би малим не був чийсь дім, — писав К. Маркс, — але поки будинки, що його оточують, будуть так само малими, він задовольнятиме всі вимоги, що ставляться до житла. Але коли поруч з маленьким будиночком з’являється палац, то будиночок зменшується до малої хижки, і мешканці порівняно маленького будиночка почуватимуться у своїх чотирьох стінах усе більш некомфортно, з усе більшим незадоволенням, усе більш принижено». Цей закон має велике значення для організації стимулювання: справедлива, посильна для подолання дистанція формує ефект змагальності, несправедлива (надміру велика) — пасивність, негативні емоції, навіть відчай;
закону піднесення потреб, за яким із задоволенням одних потреб виникають інші, якісно нові, більш розвинуті. Цей закон характеризує об’єктивний характер динаміки людських потреб (згасання одних, поява інших, їх розвиток, заміна) у міру вдосконалення матеріального виробництва, зміни умов і способу життя. Піднесення потреб — це передовсім їх ошляхетнення, одухотворення;
закону вільного часу, який полягає в тім, що для підвищення ефективності суспільної діяльності держава має виділяти частину сукупного часу як вільний час. Але вільний час, не заповнений суспільно корисними чи особисто значущими заняттями, стає гальмом розвитку особистості і суспільства. Звідси випливає потреба раціональної організації використання вільного часу, підвищення культури дозвілля;
закону великих чисел, що відбиває логіку кількісних змін у соціальних системах. Він гласить, що сукупність дій великої кількості випадкових факторів (причин, умов) приводить до результату, майже незалежного від одного конкретного випадку. Це закон, що відображає зв’язок статистичних показників (параметрів) вибіркової та генеральної сукупності. Будучи явищами масовими, соціальні процеси та дії людей (попит, задоволення, громадська думка тощо) підпорядковуються статистичним закономірностям.

Фактичне значення статистичних показників, отриманих вибірково, завжди відрізняється від так званих теоретичних значень, характерних для генеральної сукупності. Закон великих чисел полягає в тім, що фактичні дані в міру збільшення кількості обстежень усе більше наближаються до теоретично очікуваних значень, оскільки в разі збільшення обсягу вибірки відбувається взаємне «погашення» індивідуальних відхилень від рівня генеральної сукупності і виявляється закономірність, яка лежить в основі явища, що вивчається.

За законом великих чисел для кожного параметра генеральної сукупності може бути розрахований мінімальний обсяг вибіркової сукупності, коли різниця між теоретичними і фактичними значеннями параметрів не перевищуватиме заданої величини.

Особливість соціальних законів у тім, що в них чітко простежується об’єктивність. Наприклад, закон пропорційного розвитку соціальних систем, що встановлює необхідність зміни всіх елементів системи, для того щоб вона набула нової якості (прогресивно розвивалася), виражає не погляди тих чи тих учених (або науки взагалі), а об’єктивну природу зв’язків елементів у системах. Якщо цей закон порушується, то незалежно від намірів суб’єкта відбувається гальмування тих елементів, які непропорційно вирвалися вперед. Виробництво як соціальна система розвивається успішно, якщо вдосконалюється не тільки техніка й технологія, а і його соціальні аспекти, соціальна інфраструктура. Водночас, хоча дія соціальних законів є об’єктивною, вона зв’язана із суб’єктивним фактором і реалізується (на відміну від законів природи) лише через діяльність людей.

Нині ставлення соціологів до законів дещо змінилося. Якщо раніше вважалося, що закон визначає розвиток певних систем на всі часи, то зараз його сприймають лише як тенденцію, котра може мати місце в майбутньому, а може й не мати. Нещодавні уявлення про те, що суспільство розвивається за раз і назавжди даними законами, не витримало перевірки життям. Передбачення — це не пророцтво.

Соціологічні дослідження допомагають установлювати характер і рівень розвитку соціальних відносин, форми прояву соціальних законів у різних сферах життєдіяльності суспільства, виявляти чинники, що протидіють реалізації законів, і на основі цього розробляти систему практичних заходів для усунення цих чинників. Знання законів потрібне для успішного управління соціальними процесами, що відбуваються в суспільстві. На підставі наукового вивчення форм прояву і механізмів дії соціальних законів здійснюється соціальне регулювання.

Соціальне регулювання — це свідоме втручання в соціальні процеси й соціальні зміни, яке здійснюється в різних формах і має на меті підтримку рівноваги в соціальній системі, її розвиток через уведення в неї регуляторів (норм, правил, цілей тощо).

Предметом емпіричного соціологічного дослідження, що узагальнює соціальні факти, є визначення закономірності, тобто міри ймовірності певної події чи явища або їх взаємозв’язку. Більш слабким видом закономірності є тенденція, яка показує основний напрямок розвитку події, міру наближення реального процесу до об’єктивної закономірності. У процесі багаторазового повторення близьких тенденцій виявляються більш-менш сталі зв’язки між ними, що формуються в закони, які є предметом теоретичного соціологічного дослідження.

Закони як знання про сутність, загальність та необхідність явищ відображає саме соціологічна теорія. Її складовими є категорії та поняття, які використовуються для опису фактів.

Проте не можна припускатися соціологічного редукціонізму — теоретичної і методологічної орієнтації, яка зводить специфіку людського буття лише до його соціологічного аспекту, намагання тлумачити всі без винятку форми діяльності людини категоріями соціології.

Соціологія не обмежується розглянутими категоріями. Вона запозичує багато понять з інших наук, наприклад, з економічної теорії (продуктивні сили, трудові ресурси), філософії (суб’єкт, колективність), психології (установка, орієнтація, мотивація) тощо.

Взаємозбагачення понятійного апарату — процес необхідний і об’єктивний. Він свідчить про гнучкість і динамічність знань. Для соціології це має особливо важливе значення, оскільки вона сама перебуває все ще в процесі становлення.