Політологія

Менеджмент правлячої команди

Ефективність влади у будь-якій державі чи громадсько-політичному об´єднанні залежить, насамперед, від професіоналізму правлячої команди.

Під терміном "правляча команда" слід розуміти такі центри приймання рішень, як адміністрація президента, національний або регіональний уряд (кабінет міністрів, міністерство, відомство, виконком тощо). Аналогічні критерії можна використовувати і щодо правління політичної партії або громадсько-політичної організації, керівництва фірми, банку, компанії тощо.

Аналізуючи процес створення правлячої команди, слід розглядати його внутрішні і зовнішні аспекти. Внутрішні полягають у логіці передвиборних угод з політичними силами всередині передвиборної кампанії, а зовнішні — у міркуваннях щодо розширення соціальної бази підтримки правлячої команди. Отже, під час формування правлячого кабінету лідер, який досяг на виборах або в інший спосіб такого права, добираючи кадри для своєї, команди, мусить керуватися професійними, політичними й психологічними критеріями.

З політичними критеріями, здається, усе ясно. Уклавши на передвиборному етапі угоди з окремими політичними силами і лідерами, переможець мусить розрахуватися з ними керівними портфелями своєї адміністрації. Це — аксіома, забувши яку, годі й сподіватися на підтримку в майбутньому.

Але якщо керуватися лише політичними міркуваннями, забувши про професійну підготовленість членів правлячого кабінету, на успіх не можна розраховувати. Як би там не було, члени урядової команди мусять бути професіоналами в даній справі. У зв´язку з цим виникає питання співвідношення в складі правлячого кабінету політичних і кар´єрних чиновників (останніх у нас здебільшого іменують апаратниками). Варто зауважити, що загальної формули (або конкретних відсотків необхідної кількості, скажімо, апаратників) ніхто не дасть, насамперед через надзвичайну делікатність цієї справи, її залежність як від політичної обстановки в суспільстві загалом, так і від конкретного впливу окремих соціальних груп та їхніх лідерів на лідера правлячого кабінету.

Головні завдання правлячої команди такі:

Підбір професійно підготовлених кадрів в апарат управління та організація їхньої роботи. Політичний досвід свідчить, що правлячий кабінет формується із членів передвиборної команди, точніше, з її частини, представників інших політичних сил, які дають згоду дотримуватися командної стратегії.

Управлінський досвід свідчить, що будь-який керівний колектив передбачає присутність у ньому осіб, які "грають" такі ролі: "голова", "секретар", "генератор ідей", "аналітик", "інформатор", "психолог".

З погляду ефективності роботи правлячого кабінету особливе значення мають психологічні чинники, які виявляються через міжособові (міжперсональні) стосунки членів команди. Якщо між ними не буде злагоди, порозуміння, ділової морально-психологічної атмосфери, успіх діяльності кабінету буде вельми проблематичним. Зрештою, останній чинник може перекреслити роботу навіть і високопрофесійної, політично збалансованої команди.

Скажімо, голову часом сприймають негативно через надмірну (або недостатню) жорсткість, невміння організувати розподіл обов´язків тощо. Секретар інколи буває нудним і дуже настирливим. Він може втратити перспективу, потонути в деталях. Генератора ідей часто "заносить" у такі теоретичні хащі, з яких нелегко вибратись. Аналітик може безтактно оцінити вистраждані пропозиції інших. Організатор буває надміру впертим і недостатньо гнучким, інформатор — непостійним і недостатньо організованим, а психолог — не таким працьовитим, як видається на перший погляд. Усіх цих проблем можна уникнути, якщо знати й аналізувати сильні й слабкі сторони кожного члена правлячого кабінету з урахуванням соціопсихологічних ролей, які вони обрали, оптимально використовувати їх можливості, маючи за мету досягнення кінцевого результату — ефективної роботи й адекватної ситуації урядових рішень.

Зрозуміло, що даний розподіл ролей є досить умовним. У реальних колективах часто трапляються випадки, коли окремі особи поєднують у собі рольові функції в їхніх різних співвідношеннях. Єдине зауваження: не може бути двох і більше голів і генераторів ідей, оскільки це може призвести до безплідних дискусій і до розколу.

Інформаційне забезпечення роботи правлячої команди. Збирання, оброблення та інтерпретація інформації — найважливіший етап, оскільки від вірогідності інформації залежить оптимальний варіант прийнятих рішень, а відтак — й ефективність управління. Інформаційно-дослідницька служба зобов´язана щодня готувати стандартний пакет інформаційних повідомлень засобів масової інформації для політичного керівництва. Новини повинні подаватися без купюр, оскільки будь-яке введення внутрішньої цензури може "підставити" керівника, який уповноважений приймати відповідальні рішення.

У масштабах держави бажано налагодити систему інформування органами державної статистики, силовими структурами, науково-дослідними установами. Важливо всебічно використовувати соціологічні дослідження, аналіз публікацій преси, повідомлень радіо і телебачення, листів і звернень до громадян, урядових структур. Інформаційна система має реалізувати три цілі:

попереджувальну, або запобіжну (помічати події, які виходять за межі звичайного сигналу тривоги);
освітню (передавати необхідні факти разом з відвертою й компетентною оцінкою їх фахівцями, яким можна довіряти);
прогностичну ( довідуватися про можливі дії, час їхнього початку, прогнозний вплив на зміну ситуації).

Вибір моделі та технологій ухвали урядових рішень. Управління діяльністю урядової структури (адміністрації президента, уряду, міністерства, відомства і т. ін.) передбачає побудову структури управління, налагодження інформаційних потоків, відпрацювання моделі та процедур прийняття рішень. Невід´ємними передумовами вибору моделі й визначення технології ухвали урядових рішень мають бути: правове поле, функції і традиції об´єкта управління.

Під правовим полем розуміють повноваження, наприклад, президента країни або уряду, визначені конституцією або іншими законодавчими актами (законами, постановами, указами, розпорядженнями). Щодо функцій і традицій у діяльності владних структур, то йдеться про те, що в різних країнах інститут президентства, наприклад, має свої відмінності. Так, у США президент водночас очолює уряд і несе відповідальність за його діяльність. У Франції і Польщі президент хоча й є найвищою посадовою особою в державі та головою виконавчої влади, проте поряд з ним відповідальність за стан справ у державі несе прем´єр-міністр. Інша ситуація в Німеччині, де президент виконує чисто представницькі функції, їх можна порівняти за статусом і функціональними обов´язками, скажімо, англійської королеви або японського імператора, які є лише символами нації. В Україні Президент є головою держави, а виконавчу владу очолює прем´єр-міністр, який підконтрольний Верховній Раді та відповідальний перед Президентом України. Ці політичні традиції, закріплені

правовими нормами, мають враховуватися для забезпечення суспільно-політичної системи в цілому.

Узагалі процес прийняття будь-якого політичного, урядового або іншого рішення передбачає такі етапи:

збирання, обробляння й інтерпретування інформації;
виділення альтернативних проектів рішень;
вибір на основі ухвалених процедур залишкового варіанта рішень із наявних альтернатив;
реалізація на практиці прийнятого рішення;
контроль за виконанням даного рішення;
коригування (у разі потреби) цього рішення.

Існує три основні моделі приймання рішень: формальна, змагальна і колегіальна.

Формальна — передбачає наявність чітко побудованої ієрархії системи комунікації та процедур проходження інформації, відхід від яких не допускається.

Змагальна — сприяє висуненню альтернативних інформаційних потоків та відповідних проектів рішень. Така модель приймання рішень є відкритою для надходження альтернатив не тільки загальноприйнятим шляхом знизу вгору, а й обминаючи окремі ланки бюрократичної ієрархії.

Колегіальна — потребує колективного пошуку оптимального проекту рішення. Тут на відміну від змагальної моделі діяльність центру приймання рішень полегшується роботою колегіальних команд, які будуються незалежно від соціального статусу працівників апарату й їхньої належності до певних організаційних структур. У змагальній моделі все-таки зберігається певна ієрархія, хоч інколи санкціонується надходження альтернатив із середньої ланки безпосередньо в центр приймання рішень без узгодження з чиновниками вищого рівня.

Кожна з описаних моделей приймання рішень має свої і сильні, і слабкі сторони.

Формальна модель завдяки чіткій структурі проходження інформації й проектів рішень забезпечує старанний аналіз альтернатив і зберігає час центру приймання рішень. Але такий підхід не сприяє відкритому обговоренню проблеми, а в разі кризової ситуації не дає змоги оперативно реагувати на зміну ситуації. Крім того, існує й реальна загроза деформування інформації в процесі проходженні її інстанціями.

Змагальна модель потребує набагато більше часу й енергетичних витрат центру приймання рішень через фрагментарність інформації та суб´єктивність її відбору. У разі використання даної моделі виникає загроза реалізації суб´єктивних інтересів окремих людей і структур за рахунок загальних інтересів об´єкта управління (держави в цілому, адміністрації, уряду тощо).

Колегіальна модель вимагає від центру приймання рішень (від лідера) надто багато часу для міжособового спілкування, усереднює рольові статуси членів адміністрації, а їхня спільна діяльність сприяє так званому груповому мисленню, коли команда "зациклюється" лише на власних ідеях.

Використання тієї чи іншої моделі приймання рішень значною мірою залежить не тільки від правової регламентації й традицій управління, а й від психологічних характеристик особистостей, від яких залежить прийняття урядових або політичних рішень. Наприклад, якщо людина більшість свого часу провела в чітко побудованих структурах (в армії, державному апараті тощо), вона тяжіє до використання формальної моделі приймання рішень. Колегіальну модель насамперед використовуватиме людина, яка працювала в організаціях або установах з колективним керівництвом, а змагальну — людина з життєвим досвідом перебування в складі, скажімо, партійного апарату. Звичайно, такий поділ є дуже відносним і розглядати все треба в кожному разі окремо з урахуванням психобіографічних і політико-психологічних характеристик лідерів, уповноважених приймати рішення.

Не варто ігнорувати також й відповідні традиції та конституційні норми, політичну культуру політичної та правлячої еліти, а також політичну культуру суспільства загалом.

Зв´язки з громадськістю. Організація роботи пресової служби. Могутнім засобом формування громадської думки є засоби масової інформації. Грамотно сформульована і старанно, наполегливо реалізована в політиці через засоби масової інформації функція зв´язків з громадськістю одержала назву "паблік релейшинз".

Демократичне суспільство передбачає зростання місця і ролі мас-медіа у формуванні політичної свідомості громадян, донесення до них інформації про прийняті рішення (президента, уряду, парламенту, суду тощо). Громадяни мають повне право одержувати інформацію про діяльність своїх обранців. У свою чергу органи влади повинні постійно займатися проблемами власного іміджу.

Зв´язки правлячої команди з громадськістю (переважно через ЗМІ) покладені на відповідні служби. Здебільшого ними є пресові служби, які в кожній правлячій команді керуються, на їх погляд, найбільш ефективними політичними технологіями.

Політичний досвід свідчить, що дієвими засобами інформування населення про діяльність владних структур є: прес-конференції політичних лідерів чи глав адміністрації; брифінги прес-секретаря політичного лідера; інформування про заходи, в яких бере участь перша особа, перелік людей, яких вона приймає. Крім першої особи, інформацію про діяльність правлячої команди мають давати її члени, виступи яких повинні бути скориговані пресовою службою в часі й за тематикою погоджені в руслі єдиної стратегічної лінії.

Найпотужнішою інформаційною зброєю адміністрації є робочий план такої помітної політичної фігури, як президент. Календар його зустрічей бажано складати таким чином, щоб у ньому була принаймні одна подія, що, за розрахунками, могла б домінувати в новинах дня. Якщо головною подією має бути заява президента, то її тривалість в ідеалі не повинна перебільшувати 30—40 с. У такому разі вона має прекрасні шанси вийти в ефір без редакторських купюр.

Ще один технічний прийом — фотоекспромт — надання журналістам можливості сфотографувати президента в його кабінеті або в резиденції разом з відомими гостями.

Крім першої особи, потрібно активно використовувати і його оточення. Практично всі адміністрації використовують (хто більшою, хто меншою мірою) виступи членів своєї команди на підтримку лінії патрона. Але тут важливо дотримувати таких правил:

виступи або інтерв´ю членів кабінету повинні бути скоординованими пресовою службою в часі й тематиці, погоджені в руслі єдиної стратегічної лінії;
представник адміністрації має з´являтися на екрані один, а не в контексті дискусії або суперечки;
членові кабінету треба надавати слово після всіх критичних виступів на адресу адміністрації (останнє слово запам´ятовується краще) тощо.

Ще один аспект роботи пресової служби — підготовка власних прес-релізів та аудіо-відеоматеріалів з хроніки адміністрації. Якщо є необхідні технічні можливості передавання таких матеріалів у газети і на теле- та радіостанції (особливо провінційні), це значно підсилює потужність пропагандистської кампанії і допомагає уникнути (хоч і не повністю) небажаного суб´єктивізму з боку незалежних від адміністрації журналістів.

Зрозуміло, це лише деякі організаційно-технічні аспекти маніпулювання роботою мас-медіа стосовно висвітлення діяльності адміністрації. Застосовуваний арсенал засобів значно ширший, але й наведені приклади дають уявлення про важливість і складність роботи з громадськістю, в якій ключову роль відіграє фігура прес-секретаря.

Досвід показує, що залежно від стосунків прес-секретаря з патроном перший може відігравати різні за рівнем самостійності ролі. Якщо він є достатньо близьким до президента (губернатора, мера тощо), то має відповідні повноваження на інтерпретацію дій президента для журналістів. В іншому разі прес-секретар перетворюється на бліде дзеркальне відображення феєрверків ідей і вчинків, які задумали й організували інші люди.

Узагалі посада прес-секретаря є однією із найнебезпечніших з погляду політичного самозбереження, оскільки ця людина перебуває на перетині силових та інформаційних полів президента, його апарату і журналістського корпусу. З одного боку, вона може викликати невдоволення президента надто вільним тлумаченням його позицій, з іншого — може спрацювати заздрість колег-чиновників, які, можливо, не так часто бувають у президента і, відповідно, мають менше можливості впливати на нього. Ці чисто внутрішні відносини всередині апарату багато разів помножуються з огляду на щоденну дуель з журналістами, яким потрібні "смажені" факти.

Робота прес-секретаря потребує не тільки широких знань з практично усіх питань внутрішньої і зовнішньої політики, а й чималої артистичної підготовки, відчуття міри й рівня своєї компетентності. Скажімо, якщо прес-секретар погодиться задовольнити інформаційну спрагу певного репортера або оглядача і дасть йому свою інтерпретацію якоїсь події, він ризикує виявити свою некомпетентність у даному питанні. Якщо ж він звернеться до колег по апарату адміністрації з проханням поінформувати з особливо секретного питання, йому не завжди дадуть таку інформацію. І так далі.

Основними формами роботи прес-секретаря є прес-конференція президента, власний брифінг і письмова заява для преси, коли не бажано виходити на люди ні президентові, ні прес-секретареві, але потрібно чітко продемонструвати свою позицію. Крім того, прес-секретар зобов´язаний брати участь у підготовці й організації інтерв´ю президента для одного або кількох журналістів, може сам на сам зустрічатися з представниками мас-медіа або підготувати статтю для газети чи журналу. Останнє, щоправда, трапляється не так часто, оскільки для цього треба бути не тільки журналістом, а й, скажімо, фахівцем у галузі політології, права тощо.

Важливою частиною роботи прес-секретаря є підготовка до проведення прес-конференції президента, яка передбачає такі пункти:

прогнозування тематики передбачуваних запитань, організація необхідних запитань, зрежисованих прес-службою;
акредитація журналістів і запрошення їх на прес-конференцію;
редагування тексту стенограми, підготовка прес-релізу тощо.

Навіть перелік цих питань свідчить про складність організації зв´язків з мас-медіа. Саме тому і виникає потреба, не обмежуючись однією фігурою прес-секретаря, створювати пресову службу. Як правило, прес-секретар водночас є і керівником прес-служби адміністрації. Наприклад, в адміністраціях обох українських президентів використовувалася саме така структура.

На закінчення слід зазначити, що менеджмент зв´язків із громадськістю має надзвичайно важливе значення. І від того, як зорієнтовано в цьому плані роботу правлячої команди та її прес-служби, багато в чому залежить політичне довголіття лідера та його спільників.

А ця проблема, як відомо, вельми турбує кожного, хто творить політику. І в таких питаннях дрібниць соціального менеджменту не повинно бути. Тут важливе все: і кадрове питання, і модель приймання рішень, і зв´язки з громадськістю. І лише оптимізація вирішення цього складного завдання може привести до успіху.