Політологія
Моделі виборчих систем
Виборчий процес здійснюється за визначеними правовими нормами і правилами, що містяться в Конституції і у виборчому законі. Уся сукупність встановлених законом правил організації й проведення політичних виборів і критеріїв визначення їхніх результатів називається виборчою системою. Головним регулятором виборів є виборча система, яка визначає загальні принципи організації виборів, а також способи переведення голосів виборців у мандати, владні посади. Головне призначення виборчої системи — забезпечити представництво волі народу, а також сформувати життєздатні й ефективні органи влади.
Сучасні демократії застосовують широку палітру різноманітних виборчих систем (їх близько 350), кожна з яких має свої, властиві лише їй переваги і вади. Але якою б не була виборча система, при застосуванні її неможливо абсолютно виключити небажані, а іноді й руйнівні ефекти. Тому досконалої виборчої системи не існує. Вона залишається лише теоретичним ідеалом. Проте кожну виборчу систему на практиці можна певною мірою удосконалити, а її вади — урівноважити іншими чинниками політичного процесу.
Отже, різновиди виборчих систем можна і треба оцінювати на основі їхньої політичної ефективності, рівності і справедливості.
Існують два основні типи виборчих систем: мажоритарна (альтернативна) і пропорційна (представницька). Але дуже мало країн, в яких виборчі системи будуються на "чистих" мажоритарному або пропорційному принципах. Прикладом перших є виборчі системи Канади, Великої Британії та США. "Чистий" пропорційний принцип використовує лише Ірландія. Більшість країн Західного світу намагаються поєднати переваги обох принципів і нейтралізувати їхні вади. Тому говорять про мішані системи з домінуванням того чи іншого принципу.
Мажоритарна виборча система полягає в тому, що депутатські місця в кожному окрузі дістаються кандидатові, який зібрав установлену більшість голосів, а інші кандидати, як і політичні сили, які не набрали потрібної кількості голосів, залишаються непрезентованими в органах влади. Залежно від того, якої більшості для обрання депутатів вимагає закон, мажоритарна система буває трьох видів.
1. Абсолютної більшості (50 % + 1 голос) від загальної кількості поданих в окрузі голосів. У разі якщо жоден кандидат не одержав більше ніж половину голосів, проводиться другий тур виборів, на якому представлено лише двох кандидатів. Для перемоги необхідно набрати просту більшість голосів. Ця система діє у Франції, Еквадорі, Україні.
2. Відносної більшості, де для перемоги досить хоча б на небагато випередити інших претендентів. Отут може існувати нижній поріг необхідної кількості голосів (12 або 25%). Така виборча система зберігається в США, Великій Британії, Канаді, Франції, Японії та інших країнах.
3. Кваліфікованої більшості (2/3, 3/4 від загального числа поданих голосів).
А ще буває преференційна виборча система. Така виборча система застосовується в багатомандатних округах, де виборець самостійно виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден із кандидатів не одержує абсолютної більшості з усього списку кандидатів, то виключається той, хто набрав найменше перших місць. Ця процедура виключення кандидатів, які набрали найменшу кількість перших місць, може охоплювати кілька етапів і тривати доти, доки необхідна кількість кандидатів не набере абсолютної більшості голосів.
Ще однією модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Вона характеризується тим, що виборці обирають свого президента не прямо, а через колегії виборників. Кандидатів у члени колегії виборників висувають єдиним списком комітети політичних партій із 50 штатів. Кількість колегій виборників дорівнює кількості сенаторів і членів палати представників конгресу США, вибраних з даного штату. У день президентських виборів виборці голосують за членів колегії виборників від тієї чи іншої партії. На заключному етапі колегії виборників віддають свої голоси персонально за кандидатів у президенти і віце-президенти.
Кожна з основних виборчих систем має свої сильні і слабкі сторони. До числа переваг мажоритарної системи звичайно відносять такі чинники, як порівняну легкість формування уряду, його стабільність, а також утворення стійких зв´язків між виборцями й депутатами.
Порівняна легкість формування уряду та його стабільність досягаються за рахунок розподілу парламентських мандатів в основному серед великих партій-переможців, відсівання дрібних партій, які не в змозі забезпечити своїм кандидатам більшість у виборчих округах, а також спонукання партій до коаліцій чи зливання ще до початку виборів. І все-таки головним аргументом на користь мажоритарності залишається те, що ця виборча система спрямована на утворення парламентської більшості, тобто на створення умов для формування уряду, який чітко відповідав би за свої дії.
Оскільки депутатів безпосередньо обирають громадяни відповідного округу і, звичайно ж, депутати розраховують на своє переобрання, то вони й орієнтуються більше на свій електорат, який за таких умов краще знає депутатів, ніж коли їх обирають у загальному партійному списку при пропорційній системі. Саме так обраний депутат зможе більше займатися проблемами виборців, а також брати на себе роль їхнього захисника від бюрократії й несправедливості. Але саме отут може виникнути й велика небезпека, адже в діяльності так обраного депутата інтереси свого округу можуть вступати в гостру суперечність із загальнодержавними інтересами.
Поряд з відомими позитивними моментами мажоритарна виборча система має і деякі істотні вади. Вона багато в чому спотворює реальну картину переваг і волю виборців, не відображає реальної розстановки соціально-політичних сил у країні. При ній можлива ситуація, коли партія, що користується меншою підтримкою виборців, здобуде перемогу над партією, що одержала загалом по країні більшість голосів. Це може бути досягнуто за рахунок різного ступеня концентрації у виборчих округах прихильників різних партій. Головний аргумент супротивників мажоритарного представництва завжди полягав у тому, що воно ігнорує меншини (тобто позиції виборців, чиї голоси віддані за суперників переможця). Так викривляється реальне співвідношення політичних сил і не забезпечується адекватне представництво. Це відбувається тому, що кількість одержаних мандатів залежить не стільки від кількості зібраних голосів, скільки від того, як голоси розподілено по округах. Безпосередня залежність результатів виборів від розподілу виборців по округах створює небезпеку маніпулювання за допомогою тенденційного визначення меж виборчих округів. Така практика перекручування волі виборців одержала назву "виборча географія", чи "джеримендеринг". Для наочності розглянемо таку ситуацію. Скажімо, маємо три виборчі округи по 100 тис. виборців у кожному. У них балотуються кандидати від партій А, Б, і В. Ставиться мета: послабити партію А й підсилити партію Б. Для цього створюється виборчий округ 1, де партія А має незаперечну перевагу. Вибори в окрузі 1 дають такі результати: кандидат партії А одержує 90 тис. голосів, кандидат партії Б — 2 тис. голосів, кандидат партії В — 8 тис. голосів. В округах 2 і 3 перемагає кандидат від партії Б, який набирає в них по 34 тис. голосів, а кандидати від партій А і В — по 33 тис. голосів. Партія А, зібравши в трьох округах 150 тис. голосів, одержує одне місце в парламенті, партія Б, зібравши 70 тис. голосів, одержує два місця, а партія В, зібравши 74 тис. голосів, — жодного місця в парламенті. Таким чином, мажоритарна виборча система уможливлює ситуацію, коли значне число виборців залишається без свого представника в парламенті, а партія, що завоювала голосів менше, ніж конкурент, одержує значну частину місць у ньому.
Створюючи можливість формування уряду, який не корис-тується підтримкою більшості населення, і сильно обмежуючи доступ до депутатського корпусу представників меншостей, у тому числі невеликих партій, мажоритарна система може послабляти легітимність влади, викликати у громадян недовіру до політичного ладу, абсентеїзм чи навіть схильність до радикальних, недемократичних методів політичної боротьби. Безпосередня залежність депутатів від населення відповідного виборчого округу спонукає їх до місництва, недостатнього врахування загальнонаціональних інтересів.
В умовах гостроконфліктного суспільства мажоритарна система дуже небезпечна для демократії, оскільки полярно розділяючи і протиставляючи кандидатів, вона може орієнтувати суперників, особливо в разі близькості їхніх програм, не на пошук позитивного рішення суспільних проблем, а на критику й пряме очорнення супротивника, на розпалювання атмосфери ненависті. Це може призвести до політичної поляризації суспільства, до забування (чи нехтування) демократичних правил гри і до руйнування самого демократичного ладу.
Пропорційна виборча система передбачає вибори за партійними списками і розподіл мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, набраних кожною з них у межах виборчого округу. Головна перевага цієї системи — представництво партій у виборних органах відповідно до їхньої реальної популярності серед виборців. Це дає змогу всім групам суспільства повніше виражати свої інтереси, активізує участь громадян у виборах і в політиці загалом. Пропорційна система, виявляючи складність і барвистість політичної палітри, сприяє створенню ефективних зворотних зв´язків між громадянським суспільством і державою, стимулює розвиток плюралізму в політичній системі.
Усі пропорційні системи вимагають проведення виборів у багатомандатних округах. Процес розподілу мандатів починається з вирахування квоти, тобто мінімального числа голосів, одержання яких гарантує партії одне депутатське місце. Депутатами стає визначена для кожної партії кількість кандидатів, найближчих до першого місця в списку за результатами проведеного голосування. Майже кожна пропорційна виборча система встановлює певний бар´єр представництва, тобто мінімальне число голосів з концентрацією їх по округах, яке партія мусить набрати для одержання представництва у виборних органах. Бар´єр у 4—5 % змушує невеликі партії шукати об´єднання з вагомішими організаціями, сприяючи тим самим зменшенню числа потенційних фракцій у парламенті чи створенню більш працездатного уряду. Так, зокрема, Німеччина, де половина бундестагу обирається за пропорційною системою, а половина — в одномандатних округах, має особливу систему підвищеної пропорційності. Право на частку в розподілі мандатів може одержати лише та партія, яка набрала щонайменше 5% усіх поданих по країні голосів або перемогла як мінімум у трьох одномандатних округах.
Існує три основні види списків для голосування: тверді списки, коли голосують за партію в цілому і кандидати одержують мандати в тій послідовності, в якій вони представлені в партійних списках (в Іспанії, Португалії, Ізраїлі); напівтверді — коли мандат обов´язково одержує кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, що їх одержала партія, здійснюється залежно від кількості голосів, які одержав кандидат, — преференція (в Італії, Австрії, Швейцарії); вільні — розподіл усіх депутатських місць відбувається відповідно до преференцій виборців, уподобань (ставлень) до кожного кандидата, занесеного до конкретного партійного списку. Виборець у бюлетені має право надати перевагу (преференцію) тому чи іншому кандидатові. Тут переможець визначається на основі кількості голосів, які одержав той чи інший кандидат, незалежно від його порядкового номера в партійному списку (у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах). Тому під час голосування відбувається насамперед добір персоналій, а не тільки вибір партійної програми.
Таким чином, пропорційна виборча система, на відміну від мажоритарної, по-перше, краще враховує відповідність між кількістю голосів і мандатів; по-друге, виборець тут голосує, здебільшого, за певні політичні платформи, а не за позицію окремих людей. Однак пропорційна система має і певні вади. Найважливіша з них — відносно менша стабільність уряду. Відсутність домінуючої політичної партії робить неминучим появу коаліцій партій, політичні програми яких страждають на еклектичність і невизначеність, тому що створюються на основі компромісів партій з різними цільовими настановами. Оскільки такі компроміси неміцні, то й дії урядів відзначаються непослідовністю і суперечливістю. Через незначні причини такі коаліції розпадаються, виникає парламентська нестабільність.
До вад пропорційної системи нерідко відносять і безпосередню залежність висування депутатів від позицій партійного апарату, бюрократії, яка може, керуючись своїми вузькогруповими інтересами, включати до партійних списків і непопулярних людей. Однак можливість такого роду дій залежить від характеру внутрішньопартійних відносин. У партіях з розвинутою внутрішньопартійною демократією вона мінімальна. Крім того, запобігання входженню до складу виборних органів непопулярних людей залежить від прийнятого в країні різновиду списків для голосування. Крім того, слабшає зв´язок між виборцями і парламентаріями, оскільки голосування йде за партії, а не за конкретних осіб. Списки кандидатів складаються найчастіше канцелярсько-адміністративним чином, а це посилює залежність кандидатів від партійно-апаратних структур.
Для того щоб перебороти надмірне партійне дроблення складу парламенту, обмежити можливість проникнення в нього представників украй радикальних малочисленних позасистемних партій, багато країн використовує так звані загороджувальні бар´єри, чи застереження, що встановлюють необхідний для одержання депутатських мандатів мінімум голосів. Якщо партія не подолає цей бар´єр, вона не одержує жодного мандата. Так, в Ізраїлі виборчий бар´єр становить 1 %, у Данії - 2 %, у Швеції й Україні — 4 %, у Німеччині, Росії — 5 %, у Туреччині - 10 % дійсних голосів.
Консенсусна система. У сучасному світі застосовуються різні модифікації як мажоритарної, так і пропорційної систем. Багато країн, прагнучи максимально використовувати переваги кожної з них і пом´якшити їхні вади, застосовують мішані системи, які поєднують елементи мажоритарної і пропорційної виборчих систем. При цьому пропорційна і мажоритарна частини можуть мати різні величини. Так, у Німеччині, Росії, Україні, Литві й Грузії пропорційна й мажоритарна величини становлять половину, а в Угорщині — відповідно дві й одну третини від загальної кількості депутатських місць. У цій системі виборець одержує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий — за один із партійних списків. Саме така система нині існує в Україні. Існує й варіант мішаної виборчої системи, коли нижня палата обирається за пропорційним, а верхня — за мажоритарним принципами.
В останні десятиліття деякі організації (ООН, партії "зелених" та ін.) використовують консенсусну систему виборів. Вона має позитивну спрямованість, тобто орієнтована не на критику супротивника, а на знаходження найприйнятнішої для всіх кандидатів виборчої платформи. Практично це виражається в тому, що виборець голосує не за один, а за всіх (обов´язково більше ніж за двох) кандидатів і ранжирує список у порядку їхніх переваг. Так, наприклад, якщо на пост президента претендують 5 кандидатів, то виборець визначає місце кожного з них. За 1-ше місце дається 5 балів, за 2-ге — 4, за 3-тє — 3, за 4-те — 2, за 5-те — 1 бал. Після голосування одержані бали сумуються, і за їхньою кількістю визначається переможець.
Орієнтуючи суб´єктів політики на відповідний порядок боротьби за владу, різні виборчі системи безпосередньо впливають на характер партійних систем і на всю виборчу кампанію.
Ефективність виборів залежить від цілої низки економічних, соціальних, правових, культурних і моральних умов, відсутність яких може перетворити вибори в антисоціальний механізм.
В економічній сфері — це розвинуті відносини власності, які передбачають ринкові механізми і волю до підприємництва.
Людині, яка володіє власністю, є що втрачати і що захищати, спосіб її буття докорінно відрізняється від життя незаможних. Наявність економічних інтересів вимагає відповідних політичних механізмів їхньої артикуляції і захисту. Саме вибори і є одним з такого роду механізмів, за допомогою якого можна безболісно усунути керівників, які не забезпечили умови реалізації матеріальних інтересів більшої частини виборців.
Серед соціальних чинників ефективного виборчого механізму на першому місці треба поставити існування економічно заможного середнього класу, який забезпечує суспільну стабільність. Сталість проживання більшості населення на "своїй" території, міцність сімейних підвалин, міцність суспільних інститутів і загальновизнаних соціальних цінностей і гарантій забезпечують стійкий суспільний порядок.
Серед політико-правових умов, необхідних для ефективності демократичних виборів, поряд з демократичними традиціями слід відзначити й існування сильного сформованого громадянського суспільства зі структурованими інститутами; розвинуту багатопартійність як відображення різноманіття соціальних інтересів, сталу законодавчу базу, незалежне від держави функціонування засобів масової інформації.
Ефективні вибори передбачають відчуття народом своєї історично-національної спільності як основи патріотизму, поваги до закону, почуття державної відповідальності. У цьому передумова високої політичної культури народу, демократичних традицій. Особливо варто підкреслити необхідність суспільно-політичного консенсусу щодо державного устрою суспільства та його основних інститутів. Якщо одна частина суспільства виступає за капіталізм, а інша — за соціалізм, то вибори лише загострять цю боротьбу, а потім перенесуть її на рівень політичних інститутів, що рано чи пізно призведе до руйнування держави. От чому так важливо мати загальновизнані хоча б на рівні політичної еліти "правила гри" — закони, зафіксовані в Конституції й Виборчому кодексі.