Політологія

Політичні партії як суб´єкти політичного процесу суспільства

У демократичних суспільствах найпомітніший вплив на розгортання політичного процесу і формування владних відносин справляють політичні партії. Нині їх небезпідставно вважають одними з важливих інститутів політичної системи. Специфіка цього феномену полягає в тому, що це — єдиний у суспільстві громадянський інститут, функції якого тільки політичні.

Етимологічно термін "партія" (від лат. partis — частина) означає не що інше, як частина чогось цілого, один бік якогось явища або процесу. Традиційно і найчастіше цей термін вживали для позначення організованої групи однодумців, яка представляла інтереси частини народу і мала мету реалізувати їх, застосовуючи певні політичні засоби і відповідні організаційні форми. Так, Арістотель говорив про партії рівнин, гір та ін., маючи на увазі, звичайно ж, не партії в сучасному розумінні, а ранні політичні союзи. Пізніше в Афінах відбувалася боротьба між партією знаті і партією народу. У Стародавньому Римі в часи кризи республіки (кінець 2—1 ст. до н. є.) змагалися між собою партія популярів, яка виражала інтереси плебсу, і партія оптиматів, яка представляла патриціанство й заможні плебейські сім´ї. У 12—15 ст. в Італії відбувалася боротьба між партією гвельфів — виразниками інтересів торговельно-ремісничих міських верств населення і партією гібеленів, яка відстоювала сильну імператорську владу в інтересах феодалів.

Прототипи сучасних політичних партій з´явилися в період ранніх буржуазних революцій. Здебільшого це були організації для боротьби з феодалізмом, такі, як партії конституціалістів, жирондистів і якобінців у часи Великої французької революції. Саме останні й поклали початок вживанню політичної термінології Нового часу:

— праві (це ті, хто сидів з правого боку від короля і підтримував його);

— ліві (противники короля, що сиділи зліва).

Організаційно перші політичні партії почали формуватися в процесі парламентської боротьби, що й визначило їхню переважну орієнтацію на парламентські форми діяльності й участь у виборах.

Як загальнонаціональні політичні структури вони склалися у 19 ст., а конституційне оформлення політичні партії одержали лише в середині 20 ст.

Становлення політичних партій було зумовлене низкою соціальних і політичних обставин. Уведення загального виборчого права відкривало доступ до політики широким верствам суспільства. Важливим чинником, що вплинув на виникнення масових політичних партій, була зміна відносин між державою і суспільством.

Обмеження державного втручання в суспільне життя, утвердження низки політичних свобод (слова, зборів, союзів), що мають безпосередній вплив на утвердження партій, на розвиток представницької демократії, створювало умови, необхідні для становлення цивілізованого партійного життя. Позначилося й потепління відносин між державою і партіями, відхід від довготривалого стереотипу, що партія є гальмом розвитку демократії й ефективності функціонування інститутів держави.

Неоднозначність оцінки ролі партій у суспільному житті з самого початку їхнього створення і до сьогодні є предметом гострої полеміки. Однозначно проти втручання політичних партій у життя держави виступали відомі мислителі та громадсько-політичні діячі: Ф. Бекон (1561-1626); Д. Юм (1711-1776); Дж. Вашингтон (1732-1799); А. Токвіль (1805-1859); Дж. Мілль (1806— 1873); Ж.-Ж. Руссо (1712-1778); Г. Гегель (1770-1831) та ін. Дж. Вашингтон у своєму прощальному посланні американському народові, зокрема, наголошував, що партія — це "готова зброя" для підриву влади народу й узурпації її. Руссо розглядав партію "як тягар вільної держави". Оригінальним у цьому плані видається висловлювання відомого англійського вченого Патерсона, який ще у 18 ст. відносно партій керувався тим, що політичні партії об´єктивно включають у себе сили добра і зла, оскільки вносять у суспільство як дух здорового змагання, так і деструктивні аспекти в процес його функціонування.

Загалом же позитивна й негативна оцінки ролі політичних партій у житті суспільства пронизує всю історію їхнього існування, включаючи і сьогодення. В одних випадках роль партій у житті оцінюють позитивно, в інших їх звинувачують за те, що вони гальмують розвиток демократії, знижують ефективність функціонування інститутів держави.

Неоднозначність оцінки ролі політичної партії в житті суспільства вкрай утруднює формулювання якогось одного, універсального визначення її змісту. Окремі політологи розглядають партії як групи людей, об´єднаних спільною ідеологією, або як такі, що діють на основі спільної програми. Інші звертають увагу на організацію як на основну рису партії. Тобто вважається, що соціальний склад, ідеологічна доктрина — не найсуттєвіше. М. Дюварже, наприклад, виходив із того, що політична партія являє собою специфічний інститут, визначальною рисою якого є особлива структура й організація. А Б. Констан визначав політичну партію як об´єднання людей, що визнають одну й ту саму партійну програму. М.Вебер вважав, що політична партія є громадською організацією, що ставить за мету завоювати владу і забезпечити активним її членам певні вигоди (духовні і матеріальні) чи особисті привілеї або і те, й інше водночас.

Отже, кожний із наведених підходів визначення змісту політичної партії віддзеркалює щось істотне в цьому суспільному явищі. Найсуттєвішим у ньому все ж слід вважати місце цієї організації у формуванні політичної системи і владних відносин суспільства. У цьому контексті, очевидно, обґрунтованим є висновок Є. Вятра про те, що партія — це особлива інституційована форма політичного руху з високим ступенем організації і з однозначно сформульованою метою — боротьба за завоювання й утримання влади.

Сутність політичної партії стає зрозумілішою, якщо виділити основні її ознаки. Іменуватися політичною партією може громадське об´єднання, для якого характерні такі ознаки: наявність певної ідеології або особливого бачення світу; націленість на завоювання й утримання влади чи вплив на неї; наявність відповідної організаційної структури; підтримка її політики тими верствами суспільства, інтереси яких партія захищає. Відсутність будь-якої із зазначених ознак у певної організації перетворює її на іншу за своєю природою — тобто непартійну — інституцію.

Отже, сучасна політична партія — це особлива інституційована спільність людей, об´єднаних ідеологічно й організаційно з метою завоювати (шляхом виборів або іншими способами), утримувати і використовувати державну владу для реалізації інтересів певних спільностей. Для цього партія повинна стати правлячою, тобто зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави..

Політологічні дослідження (М. Остогорського, М. Вебера, Р. Міхельса і деяких інших) дають змогу уявити собі ідеальну модель політичної партії, здатної принести максимальну користь усьому суспільству. Згідно з цією моделлю, партія не повинна допускати переважання інтересів її керівництва над інтересами рядових членів. Вона має постійно продукувати нові ідеї. Ідеальній партії властива пластичність, здатність змінювати структуру, постійно розвиватися. Важливими рисами є й спроможність відчути політичний момент, уміння знаходити в своєму середовищі і виховувати справжніх лідерів, діячів. І, нарешті, перемагає не та партія, в якої сильніша організація, а та, яка сповідує духовніші, розумніші, волелюбніші ідеали.

Загальновизнаною є теза про те, що будь-яка громадсько-політична організація стає партією тоді, коли вона для виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначання форм і напрямів її діяльності.

Звідси і випливають основні функції політичних партій:

боротьба за владу, за використання її або за контроль над нею;
виявлення, формування й обґрунтування інтересів відповідних верств і груп, визначення цілей і завдань, принципів та засобів досягнення їх;
формування громадської думки, вплив на неї з метою залучити на свій бік якомога більше число прихильників;
формування й добір кадрів для партії, державних структур та різних громадських організацій;
розроблення та здійснення політичного курсу;
політична соціалізація — передавання традицій від одного покоління іншому, політичне виховання суспільства загалом або певної його частини тощо.

Багатогранність функціональної діяльності політичних партій, неоднаковість параметрів, які покладені в основу створення цих громадських об´єднань, потребують відповідної типологізації їх. Існує кілька підходів типологізації політичних партій.

1. Залежно від специфіки ґенези та характеру організаційних структур партій (політичні, політизовані, створені державними структурами, групами парламентарів, службовців; кадрові, масові, "партії виборців", аморфні, структуровані, демократичні, недемократичні і т. ін.).

Класифікуючи партії за організаційною структурою, найчастіше використовують поділ на кадрові й масові. Цю типологізацію розробив один з провідних французьких політологів М. Дюварже у своїй праці "Політичні партії, організація їх і діяльність у сучасній державі". Кадрові партії виникли із електоральних комітетів і парламентських груп ще в середині 19 ст. У своїй діяльності вони спираються насамперед на професіональних політиків, на фінансову еліту, яка може забезпечити партії матеріальну підтримку. Складовими кадрової партії Дюварже вважав:"... по-перше, впливові особи, чиє ім´я, престиж і зв´язки можуть надати кандидатам підтримку і забезпечити їм голоси; по-друге, експерти, які знають, як спілкуватися з виборцями і як організовувати виборчі кампанії; по-третє, фінансисти, які можуть надати кандидатам кошти".

Кадрові партії зорієнтовані на електоральні функції. Тому їхні практичні дії помітні лише під час виборчих кампаній. Вони не мають інституту фіксованого членства і членських внесків.

Масові партії виникли у зв´язку з поширенням загального виборчого права. Вони переважно численні, добре організовані й формуються на ґрунті, певного світогляду. Отже, претендують на роль вихователя народу, викривача несправедливості тощо. Існують за рахунок членських внесків, що є джерелом фінансування їхньої участі у виборчих кампаніях. Керівництво в масових партіях здійснюється професійними політиками, поточну організаційну роботу ведуть оплачувані партійні функціонери, на місцях — партійні організації.

Останнім часом усе активніше в класифікацію партій за організаційною структурою впроваджується такий тип, як "партія виборців". Ініціаторами введення цього типу є американські політологи Вейнер і Поламбара. Головним завданням "партії виборців" є мобілізація мас на участь у передвиборчих кампаніях і в самих виборах. На відміну від кадрових партій "партії виборців" мають фіксоване членство і відповідні інститути збирання членських внесків. До цього типу належить більшість політичних партій, що створені в країнах Східної Європи.

2. Теоретико-ідеологічне підґрунтя і політична платформа партії (ідейно-політичні, прагматичні, ультраліві, ліві, центристські, праві, ультраправі, буржуазні, комуністичні, соціалістичні, ліберальні, консервативні, націоналістичні, клерикальні, фашистські, анархістські та ін.; світські, етнонаціональні, державно-національні, імперські, шовіністичні, расистські та ін.).

Саме за ідеологічними критеріями найчастіше і класифікуються сучасні "політичні сім´ї" (М. Дюварже) — лібералів, консерваторів, комуністів, соціалістів, націоналістів та ін. Залежно від того, якими принципами керується кожна партія, які засоби боротьби передбачає використовувати для досягнення своїх політичних інтересів і т. ін., ці партії відповідним чином і класифікуються. Найчастіше використовують поділ партій на ліві, праві і центристські. У світовій політології лівими вважають усіх тих, хто виступає за зміни, соціалізацію виробництва, соціальний захист людей на основі рівності всіх; правими — тих, хто відстоює міцну державу, захищає приватну власність і т. ін.

Традиційно вважається, що ліві — пацифісти, антирасисти, антикапіталісти, відстоюють принципи рівності й справедливості і постійно перебувають у русі, а праві, навпаки, роблять наголос на збереженні (консервації) існуючих порядків, на повазі до них, обстоюють культ сили, ієрархії, заохочують свободу та ініціативу в економічній сфері.

Подібні оцінки відносні, оскільки базисні набори типових вимог правих і лівих часто і багато в чому перетинаються. Так, соціал-демократичні партії у 80-х роках 20 ст. повернули в бік класичного лібералізму, до політики вільної конкурентної економіки, а ліберали й навіть помірковані консерватори, враховуючи досвід соціал-демократів, стали уважніше ставитися до проблем покращення матеріального становища населення своїх країн, створення дійової системи соціальних гарантій тим, хто їх справді потребує.

Партіями центру вважаються ті, що займають проміжне становище між лівими і правими поглядами. Центристи, зазвичай, вважають, що поділ партій на ліві й праві є умовним. Залежно від політики, яку проводять представники "політичної сім´ї", політичні партії можуть диференціюватися на лівоцент-ристські, правоцентристські, ліворадикальні, праворадикальні та ін.

3. За соціальним походженням (класові, міжкласові, верствові; загальнонаціональні, регіональні, локальні; екологічні, антивоєнні; професійні, вікові, жіночі та ін.). У середині 19 ст. в Європі відбувся поділ на буржуазні (поміщицькі, дрібнобуржуазні і власне буржуазні) та пролетарські, або робітничі, партії.

Особливості суспільно-історичного розвитку зумовили специфічні риси політичних партій на Американському континенті, в країнах Азії та Африки (найчастіше вони виростали з національно-визвольних рухів), а також у країнах, де відбувалися соціалістичні революції.

У повоєнні роки з´явилися нові, нетрадиційні типи партій, які почали формуватися на невідомому раніше ґрунті — екологічному, антивоєнному. Саме на цьому ґрунті створені екологічні партії, що виросли з екологічного руху. У таких партіях здебільшого немає постійних лідерів, їм властива відкритість внутрішньопартійного життя, відмова від професійного апарату тощо. Нові партії не тільки ґрунтуються на "мішаній" соціальній базі, а й дотримуються еклектичної ідеології, тобто класово дуже невизначені.

4. За особливостями статусу й ролі в політичній системі (правлячі, опозиційні; легальні, напівлегальні, нелегальні; авангардні, партії-гегемони; прогресивні, тоталітарні, авторитарні, демократичні, консервативні, реакційні, реформістські, парламентські і та ін.).

Правлячі партії зазвичай відрізняються консерватизмом, опозиційні — динамізмом, що зорієнтований на зміни і реформи. Опозиційні партії можна розділити на: легальні, тобто ті, діяльність яких дозволена і вони зареєстровані державою; напівлегальні, не зареєстровані, але і не заборонені; нелегальні, заборонені державою, нерідко вони діють в умовах конспірації і в підпіллі. Опозиційні партії мають особливий образ політичних дій, що визначається головним їхнім завданням — завоювати владу. Партійна діяльність опозиційних партій зосереджується головним чином у політичній сфері, а економіці, культурі і т. ін. приділяється значно менше уваги. Такі партії, як правило, не ідентифікують себе з існуючим у країні режимом, піддають радикальній критиці існуюче суспільство і його політичні структури. Опозиційні партії протиставляють себе іншим партіям і особливо рішуче дистанціюються з правлячими партіями.

Правляча партія суттєво відрізняється від опозиційної. У своїй діяльності вона багато приділяє уваги роботі в уряді і в парламенті. Правляча партія віддає перевагу розв´язуванню завдань економічних, управлінських, а політичні дії носять, зазвичай, прагматичний характер.

Загальновизнано, що основний зміст діяльності більшості політичних партій — участь у виборах до органів державної влади з метою реалізувати свою політичну платформу. Такі партії називаються парламентськими. Проте існують партії, що через певні обставини займаються позапарламентською діяльністю, використовуючи при цьому і відповідні засоби. Один із основних — силовий тиск на державну владу і організація різноманітних дій, що дестабілізують ситуацію, — страйків, пікетів, терактів і т. ін. Такі партії ще називаються авангардистськими. Характерними рисами непарламентських партій М. Дюварже називав централізм у структурі і доктринальну програмну єдність. Для таких партій парламентська і виборча діяльність не є головними.