Політологія
Сучасні теорії еліт
Перші сучасні класичні концепції еліт виникли наприкінці 19 ст. — на початку 20 ст. Вони пов´язані з іменами італійських соціологів і політологів В. Парето і Г. Моска. Вільфредо Парето виходив з того, що світом в усі часи правила і повинна правити обрана меншість найздібніших і найпродуктивніших людей — еліта. "Подобається це деяким теоретикам чи ні, — писав він у трактаті із загальної соціології, — але людське суспільство неоднорідне, й індивіди різняться фізично, морально та інтелектуально". Сукупність індивідів, які різняться результативністю, діють з високими показниками в певній сфері діяльності і становлять еліту. Парето сформулював оригінальну теорію кругообігу еліт, яка пояснює, на його думку, динаміку соціального розвитку. Суть цієї теорії полягає ось у чому: соціальна система прагне рівноваги і в разі порушення цієї рівноваги згодом намагається знову вернутися до неї; процес коливання систем і поступової "стабілізації" їх утворює соціальний цикл; тривалість циклу залежить від циркуляції еліт. Еліти виникають із нижчих верств суспільства і в процесі боротьби піднімаються на вищі щаблі, там розквітають, а згодом вироджуються і зникають. Цей кругообіг еліт Парето вважає "універсальним законом історії". Учений пропонує варіант класифікації еліт. Він поділяє їх на два головні типи, які послідовно змінюють один одного. Перший тип — "леви", яким притаманний крайній консерватизм, грубі "силові" методи правління. Другий тип — це "лисиці", майстри обдурювання й політичних спекуляцій. Кожна з цих еліт має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку, які з плином часу перестають відповідати потребам суспільства.
А тому збереження рівноваги соціальної системи потребує постійної заміни одного різновиду еліт на інший через зміни повторюваних ситуацій. Суспільство, де переважає еліта "левів", — застійне, водночас еліта "лисиць" є динамічною. За Парето, механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечується пропорційний приплив до еліти людей обох орієнтацій. Призупинення такої циркуляції призводить до виродження правлячої еліти, до революційного руйнування системи, до появи нової еліти, що складається переважно з "лисиць", які згодом вироджуються в "левів" — прибічників деспотизму. Поділяючи еліту відповідно до теорії циркуляції на правлячу і неправлячу, Парето розглядає революцію лише як боротьбу і заміну правлячої еліти на потенційну, яка лише маскується під захисників інтересів народу, щоб дістати його підтримку, а насправді тільки обдурює його. Маси від зміни еліт здебільшого нічого не виграють. Більше того, нова правляча еліта вдається з часом до ще жорстокішої і витонченішої експлуатації мас, ніж ЇЇ попередники.
Іншим відомим теоретиком елітизму був співвітчизник Парето — Гаетано Моска. У праці "Основи політичної науки" він обґрунтував ідею поділу всіх існуючих суспільств на два класи — клас правлячих і клас неправлячих, підлеглих. Перший клас завжди відносно малочисельний, монополізує владу, здійснює всі політичні функції й користується вигодами і привілеями. Виходячи з ідеї про клас "правителів", Моска розробив концепцію формування "правлячих класів", політичної еліти. Він вважає, що найважливішим критерієм входження до політичної еліти є вміння керувати іншими людьми, тобто організаторські здібності, а також матеріальні, моральні та інтелектуальні переваги, які вирізняють певну особу із загальної маси суспільних індивідів.
Відзначаючи згуртованість цієї групи та її панівне становище, Моска називає її політичним класом. Цей клас не є незмінним. До його складу можуть поступово потрапляти кращі представники інших верств. Учений вважає, що існує дві тенденції його розвитку: аристократична і демократична. Перша виявляється в прагненні політичного класу бути правлячим через спадковість, якщо не юридично, то фактично. Переважання аристократичної тенденції призводить до кристалізації, а згодом і до виродження класу і, як наслідок, до суспільного застою. Це сприяє активізації боротьби нових соціальних сил, щоб зайняти панівне становище в суспільстві. Друга, демократична, тенденція полягає в оновленні політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління й активних елементів нижчих верств. Таке оновлення захищає еліту від деградації, робить її здатною до ефективного керівництва суспільством. Найбажанішим для суспільства станом є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями розвитку політичного часу, оскільки це забезпечує стабільність і спадковість у керівництві суспільством, сприяє його якісному оновленню.
Тлумачення Моска поняття "клас" відрізняється від тлумачення марксистського. Як уже зазначалося, для Моска, як і для багатьох інших представників елітизму, визначальним чинником соціального розшарування виступає не економіка, а політика. Тому в нього політичний клас прирівнюється до правлячого як зорганізованої при владі меншості.
Перші елітисти були вороже налаштовані щодо демократії. В основу їхніх теорій покладено тезу про одвічну нерівність людей, про нездатність маси здійснювати функції управління суспільством. Маси некомпетентні в політиці, вони інертні, а в стані бунтарства підривають підвалини суспільства. Тому правління більшості народу нездійсненне на практиці.
Гаетано Моска стверджував: "Демократи є, з одного боку, не що інше як міф, а з іншого — цей міф породжує найгірший тип політичної організації: диктатуру тих, хто переміг на виборах".
Ця антидемократична спрямованість концепцій Парето і Моска набула дальшого розвитку в працях німецького вченого Роберта Міхельса. Р. Міхельс проаналізував соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Учений доходить висновку, що сама організація суспільства потребує елітарності і неминуче відтворює її завдяки закономірності розвитку організаційних структур. У суспільстві діє "залізний закон олігархічних тенденцій". Його суть полягає в тому, що невідривно від суспільного прогресу виникають і розвиваються великі організації, які обов´язково спричинюють появу олігархізації управління суспільством і сприяють формуванню політичної еліти, оскільки керівництво цими організаціями неможливе всіма її членами. Ефективність їхньої роботи потребує спеціалізації й раціоналізації, а отже, і керівного ядра та апарату, які поступово, але неминуче виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику своїм власним інтересам, опікуються власними привілеями, тобто перетворюються на олігархію. Залізному законові олігархічних тенденцій підлягає і демократія, оскільки, щоб зберегти себе і досягти певної стабілізації, вона змушена організовуватися. А це спричинює виокремлення активної меншості — еліти, якій маси змушені підкоритися через неможливість прямого контролю над великою організацією. Унаслідок цього, вважає Міхельс, демократія неминуче трансформується в олігархію. Отже, демократія стикається з протиріччям, яке не здатна подолати. По-перше, вона суперечить людській природі, по-друге, неминуче породжує в собі олігархічне ядро. Із дії закону олігархічних тенденцій Міхельс робив песимістичні висновки стосовно можливостей демократії та соціал-демократичних партій.
Антидемократичну спрямованість мали й елітарні концепції Вячеслава Липинського і Дмитра Донцова, з якими вони виступили на початку 20 ст.
В. Липинський розробив оригінальну концепцію національної аристократії: нею "повинна бути активна правляча й організуюча меншість у нації". Слідом за італійськими теоретиками Липинський вважав, що "аристократію повинні складати найкращі мужі нації, незважаючи на їхнє походження і майновий стан. Еліта має формуватися з усіх станів і класів українського суспільства, передусім із продукуючого хліборобського класу і нащадків дворянства і шляхти. Саме із продуцентів повинна формуватися активна, ініціативна, дійова меншість організаторів і керівників нації, які володіють матеріальною силою і моральним авторитетом".
"Без матеріальної сили і морального авторитету, — вважав Липинський, — не може бути національної аристократії. А без національної аристократії, сильних і авторитетних провідників не може бути нації". Розглядаючи основні методи формування національної аристократії — класократію, охлократію і демократію, — найкращим із них Липинський вважав саме класократію. На його думку, "лише поєднання українського селянського ферменту з творчим українським аристократичним елементом в одній надкласовій, загальнонаціональній верстві і дасть життєздатність українській державі. Основою знання й служіння державі національної аристократії є не національний, а територіальний чинник — свідомість своєї території, любов до своєї землі".
Інший український учений Д. Донцов також під політичною елітою розумів національну аристократію, але звузив її рамки, в кінцевому підсумку, до поняття "каста правителів". Виходячи з ідеї "ієрархізованої суспільності", Донцов поділяє суспільство на касти, панівною з яких повинна бути не маса (демократія), не та чи та "кляса" ("класократія"), а каста "луччих людей". "Ця каста правителів, — писав Донцов, — повинна бути окремою громадою, забезпеченою, по-перше, з іншої глини, викута з іншого металу, ніж інертна, байдужа, хитлива маса; по-друге, мусить займати окреме становище, власне творити з себе окрему касту; по-третє, мусить ця каста виказувати зовсім окремі прикмети духу й душі, інші ідеї мусять горіти в її головах, аніж це в обмеженої, нездібної народної маси". Засадничими чинниками формування касти "луччих людей" Донцов вважав передусім ірраціональні чинники: дух давнини, старі інстинкти національної вдачі, воля до панування, ірраціональні догмати віри в національну ідею, щоб "сиділи вони не в книжках і в програмах, а в крові". Самі ці чинники повинні формувати такі основні риси української еліти, як шляхетність, мудрість і мужність. Головним завданням цієї еліти є формування національної ідеї, внесення її у свідомість мас, формування "панської психіки народу-володаря" та мобілізація народу на боротьбу за національну ідею.
Як бачимо, еліти і демократія розглядались у перших елітаристських концепціях як явища, які виключають одне одного. Однак така позиція дедалі більше входила в протиріччя з розвитком західних країн у напрямі демократії. Тому вже в 30-ті — 40-ві роки 20 ст. почали з´являтися різні концепції "демократичного елітаризму", автори прагнуть обґрунтувати сумісність цього принципу з принципами демократії і справедливості. Необхідність елітарного правління починає виводитись із уточненої сутності самого поняття "демократія". Західні політологи Дж. Шумпетер, Г. Ласвел та інші переглянули постулати родоначальників елітизму. Вони виступили проти ототожнення демократії з правлінням народу.
Замість формули "правління народу" Шумпетер вводить формулу "правління від імені народу". Він стверджує, що "демократія — це уряд, який схвалюється народом". Саме демократичне правління одержує, таким чином, елітарне тлумачення й елітарну структуру. Правлячи, еліта існує, на думку Шумпетера, у будь-якому суспільстві, в тому числі і демократичному. Демократичне правління допускає конкуренцію серед еліт за владу. У ринковій концепції еліт Шумпетера різні еліти виносять на продаж свої програми, а маси "покупців" під час виборів підтримують або відкидають їх. Учений розуміє демократію як політичну систему, в якій маси, вибираючи між конкуруючими елітами, певною мірою впливають на політику.
На думку Ласвела, демократія відрізняється від олігархії не відсутністю еліти, а "закритим" або "відкритим", "представницьким" характером еліт. Еліта сучасного західного суспільства відрізняється від еліти минулого, за Ласвелом, тим, що вона відкрита, її члени володіють знаннями, умінням, відповідальністю, вони приходять до влади на основі справедливої конкуренції.
Надалі концепції демократичного елітизму еволюціонували в напрямі елітарного плюралізму, що ґрунтується на принципі рівноваги еліт. Прибічники елітного "плюралізму" вважають, що в суспільстві висувається і діє багато еліт, які здійснюють лідерство в певній сфері суспільного життя. Французький учений Р. Прон виділяє в сучасному суспільстві такі різновиди еліт: політичну, військову, бізнесову, еліту ватажків мас та адміністративну еліту. Вважається, що між цими елітами існує постійна конкуренція і політика полягає в тому, щоб досягти згоди між групами, що конкурують. А маси здійснюють тиск на еліти, використовуючи механізм виборів чи плебісцитів.
Сучасні соціологи і політологи обґрунтовують поєднанність демократії з елітизмом не тільки на основі принципу рівності, а й на основі принципу справедливості. На основі даного принципу було розвинуто всі ціннісні теорії еліт. На цій основі американські вчені Д. Белл, М. Янг та інші розвинули теорію еліти, "меритократії" (так званої еліти заслуг). "Меритократія" — це еліта знань, компетентності, яка об´єднує найталановитіших представників суспільства. Д. Белл, наприклад, вважає, що на зміну елітам "крові" і "багатства", характерним для доіндустріального й індустріального суспільств, прийшла "еліта знань", яка відповідає характерові сучасного післяіндустріального суспільства. Післяіндустріальне суспільство — це суспільство справедливості в сучасному розумінні цього поняття. Воно високо цінує і заохочує тих, чий внесок у соціальний прогрес є найбільшим. Саме люди, які законно користуються авторитетом і повагою, мають престиж, по справедливості повинні правити суспільством.
Свого роду антиподом сучасних концепцій демократичного елітизму виступають ліволіберальні теорії еліт. Найавторитетнішим представником цього напряму в західній політології вважається Р. Мілс, який ще в 50-ті роки 20 ст. намагався довести, що західними суспільствами, зокрема США, править не багато еліт, а одна. Ліволіберальні теорії еліт належать до так званої макіавеллівської школи в дослідженні еліт, характерними рисами якої є визначення однієї, зорганізованої і привілейованої володарюючої еліти — правлячого класу (Моска, Парето, Міхельс, Донцов); її закритість, відірваність від мас, групова свідомість тощо. Сучасний ліволіберальний елітизм значно розширює характеристику правлячої еліти новими специфічними рисами: визнанням демократичних елементів у системі влади правлячої еліти, можливості впливу (хоч і дуже обмеженого) мас на еліту через систему виборів та інші демократичні інститути; доповненням ціннісного підходу до еліти структурно-функціональним, тобто елітизм виводиться не тільки з особливих психологічних і соціальних якостей, а й з того, що окремі особистості займають високі командні позиції в суспільній ієрархії; владна еліта не обмежується політичною елітою, вона розглядається як внутрішньо структурована.
Р. Мілс вважає, що ядро американської правлячої еліти становлять керівники корпорацій, політики, вищі державні службовці і вищі офіцерські чини. їх підтримують інтелектуали, які добре влаштувалися в рамках існуючої системи. Об´єднувальними чинниками правлячої еліти послідовники ліволіберальних концепцій вважають не тільки спільну зацікавленість у збереженні свого привілейованого становища і стабільності існуючої системи, а й близькість соціального статусу і соціальних ролей, культурно-освітнього рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю та ін. Характерним для цих концепцій є заперечення прямого зв´язку економічної еліти з елітою правлячою. Поряд із ліволіберальними концепціями значного поширення набули ліворадикальні концепції еліт, яскравим прикладом яких є марксистська партократія. Попри заперечення елітизму в суспільно-політичному розвитку, Ленін, як відомо, розробив специфічну концепцію політичної еліти як вчення про авангардну роль партії робітничого класу і всіх трудящих. Головне її призначення — керівництво революційною діяльністю в побудові комуністичного безкласового суспільства, що ґрунтується на принципах самоуправління. Партократична теорія еліти набула реального втілення в діяльності комуністичних партій країн тоталітарного соціалізму. Розпад комуністичної системи, крах соціалізму продемонстрував утопізм і неспроможність елітизму, заснованого на його запереченні.