• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Політологія

Етнонаціональна політика в Україні

До проголошення незалежності Україна була позбавлена можливості здійснювати власну етнонаціональну політику. Майже три з половиною століття колоніального статусу визначили в ній низку особливостей у національному питанні.

Найважливіше місце серед цих особливостей займає тотальна русифікація і денаціоналізація України. Антиукраїнська за своєю суттю асиміляторська політика сусідніх держав, зокрема Росії, ще й сьогодні не тільки гальмує процес націєтворення, а й багато в чому паралізує його. Така політика рельєфно простежується вже з козацько-гетьманської доби. За радянських часів вона досягла свого апогею. Протягом багатьох століть політика "старшого брата" була спрямована проти розвитку будь-чого українського. Особливо жорстока деукраїнізація проводилася в радянські часи. Саме в цей період широко і помпезно проголошувалися промови про дружбу народів з одночасним проведенням політичних репресій, з організацією голодомору, з відкритим нехтуванням української культури, з явною неповагою до всього українського.

Великодержавницька політика "дружби" була настільки руйнівною, що навіть після проголошення незалежності багато українців, у тому числі й етнічних, і нині не можуть позбутися комплексу меншовартості. Останнє негативно позначається як на розробленні теорії етнонаціональної політики, так і на практиці втілення в життя окремих її складників (наприклад, запровадження української мови як державної).

За таких умов першочерговим завданням національної теорії політики держави повинна стати підтримка етнічних українців. В основі цієї підтримки має лежати ідея формування української еліти (духовно-політичної, освітньо-наукової, культурно-інтелектуальної). України не буде без українців, без її основи — автохтонних жителів. Ось тому державі не можна залишати їх сам на сам з проблемами, які дістались у спадок від недалекого минулого.

Поряд з цією особливістю при розробленні етнонаціональної політики слід враховувати й тотальну деформацію національної свідомості у значної кількості етнічних українців, формування якої відбувалося в умовах багатолітнього панування марксистсько-ленінської ідеології; національний песимізм, невпевненість, а іноді й страх, що залишився ще з часів масових репресій і депортацій; неприродний, однак існуючий політико-ідеологічний поділ українців на східняків і західняків; соціально-економічні, політичні та інші проблеми, пов´язані з рееміграцією українців, кримських татар та інших репресованих і депортованих народів в Україну.

Вироблення етнонаціональної політики обов´язково повинне передбачати ментальність автохтонних мешканців. У національному характері немовби акумулюється своєрідний історичний шлях нації, її господарська діяльність, рівень соціального й культурного розвитку, географічне оточення — тобто все те, що впливає на психіку, поведінку, почуття, смаки і звичаї людини, особливості сприймання нею природного оточення і т. ін.

Риси національного характеру хоч і змінюються в процесі етнонаціонального розвитку, однак дуже повільно. Тому в практичній політиці не можна абстрагуватися від етнонаціонально-психологічної поведінки людини, особливо в кризових ситуаціях.

Як свідчить статистика, українці є кількісно переважаючою етнічною спільнотою в державі (табл. 1). За переписом 2001 p., з 48,5 млн усього населення країни вони становили 37,5 млн, або 77,8 %. На всі інші національності припадало 22,2 % (11 млн осіб), з яких 17,3 % (8,3 млн осіб) становили етнічні росіяни. Однак попри свою чисельну перевагу, етнічні українці поки що недостатньо (у розумінні лідера, який бере на себе всю повноту влади разом із повнотою відповідальності за стан міжетнічних взаємин) реалізують свої можливості. Тому типова для держав світу модель "національна більшість — національна меншість" у різних регіонах України реалізується неоднаково. У західному регіоні вплив на суспільство з боку етнічних українців — домінуючий, неповною мірою ця модель реалізується в східному регіоні і на півдні України, де стан національного буття етнічних українців можна визначити як хворобливий, а тому й їхній вплив на процес творення нації недостатній, а іноді й критичний. За таких умов актуальним є питання про відродження в цих регіонах етнічних засад українців — основи національної консолідації, їхнього політичного і культурного самоусвідомлення.

Проголошення незалежності України поклало край антинародній етнонаціональній політиці тоталітарного режиму, започаткувало творення політико-правових підвалин гармонізації міжетнічних відносин у державі.

Відсутність серйозних етнічних конфліктів в Україні в умовах становлення державності обнадіює щодо можливості й подальшого збереження в державі міжнаціонального миру і злагоди.

Українська держава, враховуючи багатий етнонаціональний склад українського суспільства, базуючись на ідеї органічної єдності прав особи і прав національностей, гарантує всім громадянам України незалежно від їхнього етнічного походження рівні політичні, економічні, соціальні і культурні права, підтримку національної самосвідомості і самовизначення у формах, які не створюють загрози територіальній цілісності України.

Етнонаціональна політика Української держави ставить за мету обернути багатонаціональний склад українського суспільства із потенційно можливого джерела етнонаціональних протиріч і конфліктів на опору і силу України. Держава мусить стати при цьому гарантом відродження і розвитку всіх етнонаціональних спільностей України.

Виходячи з наявності окремих етнонаціональних проблем, переважно залишених нам попереднім тоталітарним режимом, а також із загального стану мовного і культурного буття як української нації, так і інших національностей, які живуть поруч із нею, Українська держава спрямовує свою етнонаціональну політику на розв´язання таких проблем:

• гармонізацію міжетнонаціональних відносин, досягнення міжнаціональної злагоди, утвердження в стосунках між етнічними групами атмосфери толерантності, дружби і високої взаємної довіри та поваги до мов, культур, традицій, звичаїв і релігій;
• правове забезпечення рівних можливостей усім громадянам України брати участь в управлінні державними і громадськими справами, зміцнення гарантій, які б виключили прояви націонал-екстремізму, дискримінацію громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;
• відродження духовної та етнокультурної самобутності етнічних українців, піклування про їхні національно-культурні потреби в зарубіжжі;
• створення необхідних умов для розвитку національних меншин, захист їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності;
• відновлення прав депортованих за радянських часів кримськотатарського народу та інших національних меншин, здійснення заходів щодо правової, політичної й соціально-культурної реабілітації їх.

Слід відзначити, що за своїм основним законом держава Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами. А їх багато, про це свідчать дані, наведені в табл. 2 і 3.

Таблиця 2. Кількісний склад українців у новоутворених державах

Таблиця 3. Кількісний склад українців за кордоном

Реалізувати поставлені цілі можна лише за умови паралельної нейтралізації міжетнічних протиріч, які були створені попередньою системою і дісталися Україні в спадок. Водночас доводиться враховувати й те, що тоталітарні механізми розв´язання етнонаціональних проблем, які ефективно діяли за радянської доби, майже зникли або трансформуються в нову якість. За відсутності нових механізмів важливу роль покликані відігрівати залишені в спадок вікові традиції міжетнічного спілкування та звичаєві підходи до розв´язання повсякденних проблем міжетнічних взаємин. Тому державна етнонаціональна політика ставить своїм завданням зберігати і запроваджувати ці багатовікові традиції міжетнічного спілкування на терені України.

Успіх у досягненні цілей державної етнонаціональної політики великою мірою визначатиметься готовністю етнонаціональних меншин відгукуватися на урядові плани і заходи, виявляти готовність до співпраці задля вирішення загальнодержавних проблем. Отже, ефективною етнонаціональна політика стає тоді, коли вона є "вулицею зі зворотним рухом". Обнадійливим орієнтиром в Україні є прагнення більшості громадян, суб´єктів етнополітичних взаємин рухатися в бік гуманістичного ідеалу міжлюдських відносин, досягати міжнаціонального консенсусу в будь-яких проблемах, незалежно від їхньої гостроти.

Закладаючи основу правової бази етнонаціональної політики, українські законодавці виходили з принципів, що містяться в міжнародних документах, які стосуються, повністю чи частково, захисту прав націй і національних меншин, зокрема:

• Загальній Декларації прав людини, ухваленій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 p.;
• Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, ухваленому Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 p.;
• Конвенції ООН про заборону всіх форм расової дискримінації, ухваленій у 1965 p.;
• Конвенції про дискримінацію в галузі найму і зайнятості, ухваленій Міжнародною організацією праці (МОП) у 1958 p.;
• Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі "Про правові засади та основні механізми етнонаціональної політики", підписаному в Гельсінкі в 1975 p.;
• Паризькій хартії для нової Європи, прийнятій державами — учасниками НБСЄ 21 листопада 1990 p.;
• Резолюції Московської наради країн — учасниць НБСЄ з людського виміру (1991 p.);
• Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, ухваленій Радою Європи в 1992 p.;
• Віденській декларації і додатках до неї: "Національні меншини" та "Декларація і план дій проти расизму, ксенофобії, антисемітизму та нетерпимості" (1993 p.);
• Рамковій узгоді із захисту національних меншин, ухваленій Радою Європи у 1994 p.;
• Конвенції про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, підписаній країнами — членами СНД у 1994 р. Цю конвенцію Україна підписала із застереженням: "З урахуванням законодавства України".

Названі міжнародні угоди вимагають від країн, які приєдналися до них, усунення і недопущення будь-яких форм дискримінації особи за національною, мовною, релігійною чи расовою ознакою. Вони вимагають сприяти збереженню самоідентичності меншин, розвиткові їхніх мов і культур, переслідувати правовими засобами будь-які прояви національної ненависті, запобігати виникненню ситуацій, які можуть провокувати етнонаціональні конфлікти. Завдяки цим документам національні меншини здобули легітимну можливість домогтися від урядів країн свого проживання уважнішого ставлення до своїх потреб, апелювати в разі дискримінації або байдужого ставлення до міжнародного співтовариства.

Українське законодавство з етнонаціонального питання складається з таких документів:

• Закон "Про мови в Українській РСР" (1989 p.);
• Декларація прав національностей України (1990 p.);
• Закон "Про громадянство України" (1991 p.);
• Закон "Про освіту" (1991 p.);
• Закон "Про національні меншини в Україні" (1992 p.). Українське законодавство гарантує всім громадянам держави незалежно від їхнього національного походження культурні права і свободи, а також право користуватися захистом держави на різних підставах, передбачає правове переслідування за пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою, гарантує всім громадянам України право на вільний культурний розвиток.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. На державу покладено обов´язок забезпечувати всебічний її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Водночас в Конституції зафіксовано право на вільний розвиток і використання інших мов національних меншин. Конституція України покладає на державу обов´язок сприяти меншинам у їхніх культурних прагненнях, формувати в громадян почуття взаєморозуміння, миру, злагоди.

Держава покликана спрямовувати свої зусилля на те, щоб створити всім суб´єктам етнонаціонального процесу необхідні умови для їхнього самовиявлення, для максимального врахування і збалансування їхніх інтересів.

Конституція України зобов´язує державу забезпечити захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин.

Роки незалежності України наочно засвідчили відданість нашої держави гуманістичним, демократичним принципам організації багатонаціонального суспільства.

Наявна правова база етнонаціональної політики України продовжує вдосконалюватися, орієнтуючись на передові ідеї, що стосуються цієї дуже складної і важливої сфери.

У системі державних органів, причетних до здійснення етнонаціональної політики в Україні, важлива роль відводиться Державному департаментові у справах національностей та міграції. Цей департамент створено відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 4 квітня 2000 р. при Міністерстві юстиції України.

Державний департамент успадкував абсолютну більшість завдань і функцій, які виконували його попередники — Міністерство, а потім — Державний комітет у справах національностей та міграції. Робота Держдепартаменту ґрунтується на положеннях Конституції України.

Особливе місце в діяльності Держдепартаменту у справах національностей та міграції займають питання захисту національних меншин і надання їм потрібної допомоги, сприяння репатріації, поверненню депортованих народів, надання допомоги біженцям, регулювання імміграції в Україну, у тому числі запобігання нелегальній імміграції.

Одним із важливих завдань Держдепартаменту є сприяння правовому захистові імміграції українців, які проживають за кордоном, розв´язання проблем їхнього національно-культурного відродження, співпраця з українською діаспорою в різних сферах життя, залучення її до процесів державотворення в Україні.

Завдання будь-якої багатоетнічної держави — забезпечити гармонізацію міжетнічних відносин, спрямувати ці відносини на шлях взаєморозуміння і злагоди. Невдача в реалізації цього завдання ставить нездоланні перешкоди на шляху консолідації всього суспільства і згуртування всіх етнічних груп у націю.

Потенціал взаєморозуміння в народів України досить високий, що підтвердилося під час проведення референдуму про незалежність нашої держави 1 грудня 1991 p., коли більшість населення України виявило свою волю будувати спільну суверенну державу. Україні на шляху побудови державності по суті вдалося уникнути збройних етнонаціональних конфліктів. Однак деякі обставини заважають зміцненню атмосфери взаєморозуміння між різними національними та мовно-культурними групами країни. Зокрема, у певної частини населення, насамперед, у російськомовної, виникли сумніви у правильності незалежної орієнтації, до того ж окремі її представники вимагають надання російській мові статусу другої державної або офіційної, а це сприймається українським населенням як спроба закріпити панівне становище російської мови і зупинити українське етнічне відродження. Напружені стосунки зберігаються між кримсько-татарською меншістю і російськомовною більшістю в Криму. Проявляються різні економічні й соціальні інтереси та похідні від них ідеологічні симпатії між індустріальними, майже повністю зрусифікованими регіонами і сільськогосподарськими регіонами. Подолання названих проблем дасть змогу оптимістичніше дивитися на перспективи консолідації українського суспільства.

Перші роки існування Української держави продемонстрували її прагнення здійснювати власну етнонаціональну політику на засадах забезпечення основоположних прав людини відповідно до міжнародних проектів, на традиціях гуманізму і толерантності, здавна властивих населенню українських земель. Україна показала всьому світові приклад мирного трансформування колишньої колонії в незалежну державу, яке не супроводжувалося протистоянням між автохтонним етносом і національними меншинами.

Загальна атмосфера етнонаціональної толерантності, прагнення більшості громадян України до мирного узгодження своїх інтересів для політичного єднання незалежно від їхнього етнічного походження чи релігійної належності — усе це створює передумови для завершення в перспективі процесу формування української нації. Щоправда, на шляху реалізації цієї перспективи існує низка перешкод, усунення яких повинно стати одним із головних напрямів етнонаціональної політики. Та незалежно від того, яким напрямом рухатиметься етнонаціональний процес на землях України, перед державними органами надалі стоятиме завдання забезпечувати права і свободи кожного громадянина, запобігати потенційно конфліктним ситуаціям у міжнаціональних відносинах.