Політологія
Розвиток революційно-демократичних політичних ідей
Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні були 19 ст., особливо його друга половина, й початок 20 ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політичних течій і напрямків, які втілювали собою складну гаму суспільно-політичних відносин, різноманітних інтересів і потреб, політичних намірів та устремлінь. Ідеї кожної з цих течій і напрямів політичної думки з урахуванням національних і етнічних характерних рис були безпосереднім відображенням класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за державну владу.
Після розгрому Запорозької Січі, введення кріпацтва, ліквідації договірних відносин України з Росією політичне життя в Україні надовго ніби завмерло. Про це яскраво висловлено в анонімному листі до редактора "Колокола" (на сьогодні автор відомий - це патріот України, просвітник, історик Микола Костомаров). "Відтоді Україна мовчала, її народність була зневажена. Ім´я "хохол", яке москалі давали козакам від їхніх оселедців, зробилося синонімом дурня. Поетична мова України стала предметом глуму та посміху... Українська історія була або занехаяна, або подавалася в перекрученому вигляді, відповідно до благих цілей і видів уряду".
Більшість земель України тоді перебувала в складі Російської імперії — Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття — у складі Австро-Угорської імперії. Тому розвиток політичних ідей в Україні в ті роки особливо тісно переплітався з передовою думкою російських учених, мислителів, політологів. У багатьох питаннях вони виступали однодумцями, палкими прихильниками, захисниками спільних поглядів.
Ідеї соціального й національного визволення породжувалися тим нестерпним колоніальним режимом, в якому перебувала Україна впродовж багатьох століть. Особливо це стало проявлятися в період польського та російського поневолення. Економічна політика російського уряду незмінно йшла врозріз з інтересами України як суто хліборобського краю. Митні тарифи, фінансова політика, непомірні податки викликали в українського населення гнів та обурення, спричинювали антиросійські, антиподьські й взагалі антиіноземні настрої.
Перша половина 19 ст. проходила під знаком тяжкої політичної реакції. Після жорсткої розправи з декабристами царський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей. В імперії визнавалися три основні принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православ´я, самодержавство й народність. Православ´я як виключно панівний принцип не могло бути визнане західноукраїнськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Для свідомої частини українського населення самодержавство означало не тільки зосередження всієї влади в руках монарха, а й рішуче усунення громадянства від усякої участі в політичному житті, недопущення ніякого самоуправління. Третій принцип державної системи — народність — належало розуміти як панування великоруської народності й придушення національного партикуляризму. В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: усі провінції управлялися з єдиного центру — з Петербурга. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас.
Така система державного устрою не могла не викликати невдоволення людності. З іншого боку, царський режим страшенно боявся будь-якого радикального руху, що міг виникнути й виникав в Україні. Як свідчать історики, коли генерал-губернатор Правобережної України князь Микола Рєпнін виступав перед центральним урядом з проектом поліпшення тяжкого економічного стану населення, його було запідозрено в українському сепаратизмі, негайно усунено й відправлено за кордон. Усім відома реакція Миколи І на появу Кирило-Мефодіївського товариства. Отже, страхом українського сепаратизму була пройнята вся економічна, політична й духовна спрямованість царського режиму.
Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Львові близько 1845 p., були першою політичною програмою для українства. Товариство об´єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були: обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник Пантелеймон Куліш, високоосвічений чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Згодом до них приєднався геніальний Тарас Шевченко.
Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів і петрашівців, революційних демократів, зокрема, В.Г. Бєлінського, О.І. Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольного руху — А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін.
Протягом приблизно 14 місяців існування товариства його члени підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова під назвою "Закон Божий (Книги Буття українського народу)".
Українська справа у цьому творі пов´язувалась із долею інших слов´янських народів, з бажанням об´єднати всі слов´янські народи, кожен з яких творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Всі вони повинні були розвиватися на демократичних засадах рівності, свободи, релігійної толерантності. Члени товариства виступали за визволення селян від кріпацтва. Передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму, повалення царату. Провідне місце у слов´янському об´єднанні відводилось Україні. У книжці М. Костомарова "Закон Божий" говорилось:
"І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов´ян, і почують крик її, і встане Слов´янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар. І Україна буде не підлеглою Речі Посполитої в союзі Слов´янським. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камень, него же не берегоша зіждущії, той бисть во главу угла!".
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (1847 р. члени товариства були заарештовані і покарані), але його ідеї справили великий вплив на подальший розвиток визвольних ідей в Україні. Діяльність товариства була першою спробою української інтелегенції перейти від суто культурницького до політичного етапу національного розвитку України.
Слід відзначити, що, поділяючи загальні засади своєї програми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання. М. Костомаров вважав першочерговим домогтись єдності слов´ян. П. Куліш наголошував на розвитку, насамперед, української культури. Тарас Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців. За радикалізм своїх ідей Тарас Шевченко був покараний найжорстокіше. Тут, до речі, слід наголосити, що творчість селянського поета-бунтаря, який піднявся від раба-кріпака до вершин поезії й мистецтва, відчутно позначилася й на формуванні революційно-демократичного крила в Росії 50—60-х років 19 ст.