Політологія

Ідеї волі та демократії в суспільно-політичному житті козацтва

У становленні й розвитку центральної ідеї правової думки України — ідеї незалежної й суверенної держави — значне місце відводилося проблемам волі та демократії. Навколо них зосереджувалася суспільна думка багатьох поколінь передових мислителів. Ці морально-етичні й соціально-політичні цінності, поряд з такими, як правда, добро, справедливість і краса, близькі кожній вільній людині, кожному народові. Для України 15— 17 ст. вони мали особливу значущість. Адже із середини 16 ст. більшість українських земель була загарбана чужоземцями: польськими, литовськими та угорськими феодалами. З півдня та південного сходу не припинялися грабіжницькі напади турецько-татарських орд. Султанська імперія, одна з наймогутніших у тогочасному світі, утвердилася на Чорному морі й Балканах, заволоділа гирлами Дунаю, Дніпра, Дністра та Дону, спрямовувала свої експансіоністські дії на завоювання України, Білорусії та Польщі.

За цих умов боротьба за свободу, за виживання українського народу була першочерговим завданням. Ішлося про те, бути чи не бути українській нації.

У виробленні загальноцивілізаційних морально-етичних норм, зокрема таких, як свобода й демократія, що є складовою частиною української ментальності, важливе місце належить природно-кліматичному середовищу. Серйозні роздуми про роль географічного чинника у формуванні суспільно-політичного устрою непокоїли ще античних мислителів, у тому числі Арістотеля. У новітню епоху цю проблему порушував Ш. Монтеск´є. Видатний учений М.С. Грушевський, аналізуючи проблему становлення української нації, писав, що дві великі творчі сили в житті кожного народу — народність і територія — стали саме на порозі історичного життя нашого народу й утворили першу підставу дальшого розвою його, що обидва ці елементи є діяльними творчими силами — територія так само як народність, — що могутньо впливають на дальшу історію народу.

Через низку специфічних історичних умов центральна роль в усьому українському житті, в боротьбі за волю, суверенну й незалежну державу належить козацтву. "Козаччина, — пише Д. Дорошенко, — є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості".

Досліджуючи причини й умови виникнення та функціонування козаччини, М.С. Грушевський зазначав, що вона як явище на побутовому рівні відома ще з часів староруських, а як суспільно-політичний феномен — з кінця 15 ст. На певну суспільну верству козаччина перетворюється протягом 16 ст., а організованих форм і юридичного визначення набуває на переділі 16—17 ст. Уже з кінця 16 ст. про козаччину, вважає М. Грушевський, можна говорити як про певну суспільну групу, організацію, міркувати про козацький устрій, козацьку громаду, управління, його державницькі структури.

Аналіз джерел чітко показує, що соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорсткого феодального гноблення, головним чином польською шляхтою. Сміливі й мужні лицарі з українських селян і міщан не бажали миритися з феодально-кріпосницьким та іноземним пануванням. "Тут були всі, — писав Д.І. Яворницький, — хто натерпівся від тяглових повинностей, усі ображені й принижені за свою віру й народність, усі, хто зазнав варварських катувань, жорстких знущань за людські права, за своє існування; тут були й ті, хто чув у собі "волю вогненну, силу богатирську".

Поодинці, сім´ями, а то й цілими селами вони йшли на незаймані або малонаселені землі. Найбільше втікачів було з Галичини, Волині та Поділля. Вони посідали вільні на той час землі Наддніпрянщини й особливо Лівобережжя. Значно зросла кількість утікачів у 16—17 ст. За реєстровими даними, на Київщині 1640 р. в кожному великому маєтку було 15 слобід, яким старости для швидкого поселення на багато років надали вольності й тим немало людей до них привабили.

Волелюбних утікачів принаджував незаселений родючий український степ, де вони могли займатися вільно, без феодального примусу, хліборобською працею й розпоряджатися виробленим продуктом. Це був уже новий, капіталістичний тип суспільних відносин.

Аналізуючи процес масового переселення волелюбного селянства на нові землі, слід звернути увагу на те, що туди втікали найсміливіші та енергійні люди, які будь-що намагалися позбутися гноблення, стати вільними. Про соціальний стан і природу козаччини М.С. Грушевський писав: "До козацтва горнуться маси людей, яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше — до далеких заграничних походів, взагалі до "козацького хліба", ті, які воліють хліб звичайний хліборобський, хочуть під фірмою і покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати "на волості", не знаючи ні панів, ні їхніх посіпак".

Своєю вільною, без феодального примусу працею українське козацтво розвивало власну передову економіку. У Запорозькій Січі ніколи не було кріпацтва й уперше в Європі склалася прогресивна форма багатогалузевого фільваркового господарства (фермерського типу). Таким чином, становлення козацтва як суспільного стану нерозривно пов´язано з проблемою свободи, волелюбності, забезпечення умов для розвитку творчих здібностей людини. Тож не випадково в наступні періоди, коли підписувалися договори між Україною та іншими державами, коли українські гетьмани боролися за незалежність й автономію України проти російського колоніалізму, в усіх текстах з українського боку звучали вимоги про "підтвердження прав і вольностей" козаків і шляхти, що "надані з віків... щоб ні в чому не були порушені".

Специфічною особливістю козацтва було те, що мирне хліборобське життя переселенців зосереджувалося переважно в "прикордонній зоні". Воно зазнавало постійних спустошливих нападів ординців, кримських татар і ногайців. Козакам доводилося одночасно займатися хліборобською справою та збройним захистом своїх поселень. Це зумовлювало формування особливого типу людини, здатної поєднувати різні види діяльності — трудової й військової, тоді як в інших країнах вони існували окремо, закріплювалися за різними класами й станами. В усталених уявленнях про козака перша його іпостась — виробничо-трудова, геть затінюється другою, військовою: звідси поширене ототожнення козацтва з лицарством, зовсім не виправдане з соціально-економічного погляду. Насправді ж вільний труд на вільній землі невіддільний від самої суті козацтва й становить одну з його фундаментальних рис.

Феодально-кріпосницьке гноблення, жорстока панщина в українських землях, що перебували під владою Польщі та Росії, поєднувалися з намаганням, з одного боку, покатоличення й спольщення, а з іншого — зросійщення, духовного поневолення українського народу. Про цей трагічний період на зламі 16—17 ст. М.С. Грушевський писав, що почуття безпорадності обіймало громадянство. Здавалося, що перед цим натиском польської державності, польської культури, польської національності виходу немає й українству прийдеться тихо коритися цьому непереможному процесові.

За таких умов Україні доводилося шукати захисту, виробляти форми самооборони, методи активної військової протидії, мобілізувавши матеріальні й духовні можливості, спираючись на історичний досвід і традиції. Український народ, позбавлений своєї державності, створив могутні збройні сили, що є однією з підвалин держави — козацтво. Козаки добровільно йшли у військо захищати Вітчизну, свої "права та вольності". Принцип непримусової системи комплектування й мобілізації в козацькому війську діяв навіть у період визвольної війни 1648—1654 pp. Військо Запорозьке мало своєрідну й досконалу організацію з оптимальними структурами. Усе це принесло йому багато героїчних перемог над ворогом.

Вибудувавши сильне військо, український народ, який ніколи в історії не прагнув загарбувати чужі землі, використовував свою вояцьку міць лише для захисту України, звільнення її від чужоземного панування. Збройні сили відіграли вирішальну роль у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, яка закінчилася утворенням козацько-гетьманської української держави.

Козацтво виконало покладену на нього історичну місію і врятувало український народ від загибелі, що має всесвітньо-історичне значення.

Отже, в другій половині 16 — на початку 17 ст. козацтво сформувалося як своєрідний суспільний стан, причому досить чисельний. Воно мало свою еліту в особі гетьманів, шляхти, генеральної старшини. Козацька верхівка була високоосвіченою, а діти козаків становили значний прошарок серед студентів Києво-Могилянської академії.

Важливе значення у зростанні суспільної ролі козацтва мав захист ним релігійних і національних прав українського народу. Особлива заслуга тут належить Петру Сагайдачному. Історична обставина українського життя привела до того, що в цей час національні інтереси, національні змагання, національна боротьба скупилися на точці оборони існування православної церкви. Обороняючи її стан, володіння, козаччина прихилила до себе всі оті верстви, які обстоювали національні й релігійні інтереси українського народу. Саме ці стани виступили головною державотворчою силою в будівництві й функціонуванні козацько-гетьманської держави, очолили боротьбу українського народу за національне визволення.

Характерною ознакою суспільного життя козацтва є демократизм. Умови життєдіяльності козацьких поселень, як господарсько-військових організацій, вимагали тісної взаємодії їх членів. Вони були вільні й рівні, а тому лише на принципах вільного демократизму, довір´я, взаємоповаги та взаємодопомоги могли будувати свої стосунки. Демократичні засади козацького суспільного устрою зумовлювалися також паростками нових суспільно-економічних відносин — буржуазно-демократичних.

У козацькому житті, особливо в його початковий період, було багато суперечностей, зокрема свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність: у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність, первісна сила, широкопросторість надавали Січі надзвичайного морального значення й висували її на провідне місце в організації України.

Демократичні засади запорозького козацтва стали основою формування християнської козацької республіки, що викликало захоплення багатьох учених і політичних діячів. Російський революціонер і прогресивний мислитель О.І. Герцен писав, що Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні й соціальні засади. Запорозька січ — це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників. Розвиток таких засад потребував гнучкого механізму втілення в життя демократичних принципів, високої політичної відповідальності за свої вчинки, глибокого розуміння державотворчих завдань. Водночас в умовах тривалої політичної нестабільності на терені українських земель, коли з великими труднощами пробивалися паростки монархізму козацької старшини, коли централізм соборної Української держави був ще тільки ідеєю, широкий демократизм містив чимало й негативного, чим уміло скористався царизм.

Міцно спираючись на традиції українського народу, використовуючи досвід козаччини, українська козацько-гетьманська держава посіла своє осібне місце в сузір´ї європейських держав 17 ст. Це означало, що народна ініціатива в один із найскладніших і переломних періодів історії створила життєздатний суспільний устрій.

Важливу роль у розвитку української політичної думки, демократичних засад державотворення відіграла конституція

Пилипа Орлика, одного з найближчих сподвижників гетьмана Івана Мазепи. Це основний закон тієї самостійної Української держави, за яку боровся П. Орлик і його однодумці. Головною тезою цього документа була теза про право українського народу на вільне життя, не залежне від чужого ярма. "Які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України... Козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту й повернути уживання своїх стародавніх прав", — наголошував П. Орлик.

Політичні ідеї та принципи Конституції Пилипа Орлика (1710)

Ідея суспільного договору
Принцип конституціоналізму
Принцип народного суверенітету
Принцип державного суверенітету і незалежності
Принцип протекторату
Ідея парламентаризму
Ідея провідної політичної ролі суспільного стану (козаків — козацька республіка)
Ідея парламентсько-президентської республіки
Ідея унітарної держави з одним автономним утворенням (Запорозької Січі)
Ідея природних прав людини і народу
Ідея звичаєвого права (державна підтримка та використання традицій Запорозької Січі)
Принцип поділу влади
Незалежність судової системи
Ідея правової держави
Ідея соціальної держави
Ідея державної релігії
Принцип виборності усіх державних посад знизу доверху
Вибори глави держави вищим представницьким органом
Всезагальне рівне виборче право (в рамках козацького стану)
Поєднання військової та адміністративної влади, їх структур
Обмеження і контроль за виконанням повноважень глави держави
Відділення державної системи (фінансової та ін.) від сфери приватного життя

Аналіз конституції та документів, пов´язаних із нею, показує, що тогочасна українська політична думка досягла досить високого рівня, Україна мала бути конституційно-демократичною, правовою республікою. "Гетьманське самодержавство" обмежувалося генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорозького війська. Передбачалася сувора окромішність державного скарбу та коштів, що виділялися в розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст.

Отже, в українській політичній думці ще задовго до хвилі буржуазно-демократичних революцій у Європі було сформульовано чимало прогресивних правових ідей. Це була альтернатива тому шляху, яким ішла Росія з її феодально-кріпосницьким гнобленням, абсолютизмом, колоніальною політикою денаціоналізації, русифікації народів, які потрапили в залежність від неї.