Політологія

Раціоналістичні концепції політичної думки

Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відроджується наприкінці середньовіччя. Це пов´язано з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Н. Макіавеллі (1469—1527). Саме в його працях "Міркування з приводу першої декади Тита Лівія" та "Володар" дістає дальший розвиток політична наука.

Н. Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою — законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. "Володар" — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. "Доля, — зазначав Н. Макіавеллі, — завжди на тому боці, де краща армія". Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили — "мета виправдовує засоби". Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи й відповідно до них творити політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатоманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, переважно знаті й народу.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні чинники, які впливають на становлення й зміну цих форм — економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтується на досягнутому рівні знань про суспільство.

Нікколо Макіавеллі (1469—1527)

Італійський державний діяч та політичний мислитель, фундатор сучасної політичної теорії; започаткував виділення науки про політику в окрему галузь. Основні творі "Володар", "Історія Флоренції", "Міркування з приводу першої декади Тита Лівія"
У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами
Людський егоїзм вимагав створення держави як вищої сили, здатної регулювати поведінку індивідів
Державу розглядав як політичний стан суспільства (state), що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Цей стан постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що борються за владу
Схарактеризував тенденції зміни форм влади: монархія вироджується у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — в анархію, анархія — в монархію. Найкраща форма влади — змішана, де різні суспільні сили врівноважують одна одну
Розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти в процесі вільного змагання
Змалював правителя, який не звертав уваги на закони моралі у боротьбі за владу. Це стало причиною уявлення про те, що Макіавеллі начебто відстоював принцип "мета виправдовує засоби" (феномен т. з. "макіавеллізму")
Вважав, що держава — вищий виявив людського духу, а служіння їй — мета і зміст щастя людини

Вагомий доробок у розвитку науки про політику належить відомим англійським мислителям Томасу Гоббсу (1588—1679) і Джону Локку (1632-1704).

Т. Гоббс, виправдовуючи реставрацію монархії після смерті Кромвеля, доводив, що монархія — одна з найкращих форм влади. Водночас він відкидав теорію божественного походження королівської влади. У праці "Левіафан" Т. Гоббс описує хаос природного, додержавного існування людей. Це було суспільство, де йшла "війна всіх проти всіх".

Однак, за Т. Гоббсом, люди, як розумні істоти, усвідомили своє безнадійне існування і знайшли вихід із цього становища — суспільний договір. Вони погодилися передати всі свої природні права монархові й підкоритися законам. Єдина функція монарха полягала в тому, щоб оберігати закони.

На відміну від Т. Гоббса, Дж. Локк у "Другому трактаті про державу" дає філософське обґрунтування "славної революції".

Томас Гоббс (1588- 1679)

Англійський філософ
Політична доктрина викладена у працях "Філософські основи ВЧЄ7ШЯ про громадянина" (1642), "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та світської" (1651) та ін. Вона включає такі ідеї:
У природному стані, де люди були рівні, йшла війна всіх проти всіх
Перехід від природного стану до держави відбувається через укладення "суспільного договору"
Державу називав "Левіафаном" — штучним утворенням, сконструйованим людьми. Угоди, за допомогою яких створений Левіафан, виконують роль Божого веління
Уклавши договір, індивіди переходять у громадянський стан, втрачаючи попередні права, в тому числі право змінювати форму влади
Держава гарантує підданим свободу, яка дозволяє робити все, що не заборонене правом
Коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують "право самозахисту"

Джон Локк (1632-1704)

Англійський філософ і політик, фундатор лібералізму
Основні політичні погляди викладені в "Двох трактатах про правління" (1689-1690)
Первинним видом людського єднання вважав "природний стан", в якому люди є вільними і рівними, керуються природним законом, встановленим Богом
Однак потреба в регламентації відносин власності стала головною причиною формування суспільства
Відмовившись від частини своїх природних прав, люди уклали між собою суспільний договір, угворивши громадянське, а згодом — і політичне суспільство (державу)
Держава виступає гарантом природних прав. Вона не може бути могутнішою за людей. Суверенітет залишається за народом
Гарантія втілення свободи — рівний для всіх, обов´язковий і постійний закон
Суспільство і держава — не одне й те саме. Тому руйнація держави не означає розпаду суспільства. Суспільство може створити іншу, досконалішу владу
Необхідний розподіл повноважень між законодавчою та виконавчою владами, щоб запобігти зловживанням короля
Доки не існує світового уряду, держави перебуватимуть у природному стані, а отже, війни будуть звичним явищем
Засновник теорії невідчужених прав людини: права на життя, права на свободу, права на власність
Обґрунтував концепцію про працю як серцевину реалізації невідчужених прав людиниустановлення обмеженої монархії. Його ще називають засновником лібералізму. Дж. Локк уперше чітко розрізнив такі поняття, як "особа", "суспільство", "держава", причому особу він поставив вище за суспільство й державу. За Локком, людина від народження має природні, невідчужувані права "на життя, свободу і власність". Приватна власність — не абсолютна цінність, а засіб побудови вільного суспільства. Володіння власністю впливає на формування індивідуальності.

Важливим у політичній доктрині Дж. Локка є трактування ним поняття рівності, яку він виводить із "природного стану речей", її підґрунтям є чесна конкуренція на основі взаємовизначення. Причому рівність не має нічого спільного з природною одноманітністю чи насильницьким зрівнюванням за здібностями. Йдеться про рівність можливостей і намагань. Суть її полягає в тому, що жоден з індивідів, хоч би якими бідними були його буття, інтелектуальні чи фізичні сили, не може бути виключеним із конкуренції, відсутнім від вільного обміну благами й послугами, інакше кажучи, існуючій нерівності має бути протиставлена "рівність без зрівнювання", рівність, яка допускає й стимулює природну несхожість людей.

Тому держава повинна створити можливості для реалізації природних відмінностей і нерівностей, що є найкращим із засобів усунення "неприродних привілеїв", тобто такого політичного становища, коли знатні й сильні мають виключне право на економічну та особисту незалежність. На думку Дж. Локка, держава мусить гарантувати три природжених права людини — на життя, свободу та власність. Саме вони становлять базу правового порядку й дають змогу укласти таке законодавство, яке цілком вивільнить людину, щоб вона могла "користуватися й розпоряджатися як завгодно своєю особою, своїми діями... й своєю власністю".

Усі три права взаємопов´язані. По-перше, головна мета об´єднання людей у державу й передавання себе під владу уряду — це збереження приватної власності. Основою останньої є праця, і якщо її мета — "чесне досягнення індивідуального благополуччя й користі", то праця є визначальною формою людської життєдіяльності. Нарешті, за Дж. Локком, "свобода існує там, де кожний член суспільства визначається власником своєї особистості".

Утвердження цих законів дає змогу уникнути економічного й політичного рабства, яке було до цього й виявлялося в поневоленні індивіда, насильницькому присвоєнні іншими його виробничих і духовних сил та здібностей. Крім цього, в розумній державі жодна людина не повинна бути поневоленою васалом або прислужницею держави. Це стосується також віри, переконань. Власна переконаність — це перша власність і перша свобода, яка має бути гарантована державою кожному індивідові. Дж. Локк доводив, що віра проектує себе в цілях, цілі реалізуються в праці, а праця втілюється у власності. Основні положення політичних концепцій цих мислителів схематично викладено на с 75.

Великий внесок у розроблення політологічної думки зробили представники французької школи Шарль Монтеск´є (1689—1755) і Жан-Жак Руссо (1712—1778). Це також своєрідне осмислення, віддзеркалення того політичного життя, яким позначене тогочасне французьке суспільство.

У праці "Про дух законів", розглядаючи закони, юридичні й політичні системи різних країн, ПІ. Монтеск´є дійшов висновку, що будь-які закони, навіть ті, що здаються випадковими, виникають не за волею Бога й не за бажанням людини. Вони мають розумну підставу. Причина їх — в навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат, населення тощо) або у зв´язку з іншими законами. Закони в найширшому розумінні є необхідними зв´язками, що випливають із природи речей.

Тому не випадково розроблення проблем сукупності чинників, які зумовлюють "дух законів" або "образ управління", поставило ПІ. Монтеск´є в ряд видатних засновників політичної науки.

По-перше, він розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність, необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої є законодавство. Відтак обґрунтовується поняття соціальної системи й соціальної структури. Більш того, розглядаючи цілісність, взаємодію, сукупність зв´язків, він робить висновок, що соціальні факти об´єктивно зв´язані. А це давало змогу створювати політичну науку й розглядати суспільство так, як фізичне тіло.

По-друге, досягнення ПІ. Монтеск´є, який спирався на погляди своїх попередників, є його теорія поділу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де був розвинутий цей механізм, він доводить, що політичною владою завжди зловживають. Тому верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб вони могли взаємно стримувати одна одну.

Особливістю французької політичної думки цього періоду є й зміна акцентів: вихідним елементом держави постає не індивід, а соціальні групи; при з´ясуванні характеру держави увага переноситься із закону як інтелектуального принципу дослідження ("природний закон", "право", "договір") на її історію; починають чітко вимальовуватися її економічні проблеми.

Свідченням таких нових підходів виступає політичне вчення Ж.-Ж. Руссо, в якому яскраво простежуються два основні положення.

По-перше, на відміну від інших теоретиків природного права, він розглядає асоціацію, що виникає шляхом укладання суспільного договору, як "моральне й сукупне тіло". Це своєрідна суспільна людина, яка дістає "свою єдність, спільну ідентичність, життя на волю" внаслідок відчуження цих прав членами-засновниками. Це "тіло" має свою волю, яку неможливо ототожнювати з волею окремого індивіда. Передаючи в спільне надбання свою особу, "кожний член стає невід´ємною частиною цілого".

Шарль Луї Монтеск´є (1689-1755)

Французький політичний мислитель, правознавець, письменник
Головні праці: "Роздуми про принципи величі римлян та їх занепаду", "Про дух законів"
На відміну від ідеолога лібералізму Дж. Локка, не ставить особистість над державою і не протиставляє прав громадян правам держави. Свобода — це право "робити все, що дозволено законом"
Забезпечення політичних та громадянських свобод можливе тоді, коли в державі існують незалежні одна від одної гілки влади — законодавча, виконавча, судова (саме незалежність, а не розподіл функцій, стоїть на першому місці)
Загроза свободам є й тоді, коли різні влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії
Став одним із засновників теорії правової держави, базуючись на ідеях географічної школи: найбільший вплив на характер правової системи держави, на "дух її законів" має клімат, який визначає характер і вдачу народу
На "дух законів" впливають також густота населення, економічний стан країни, віросповідання і, особливо, форма політичного правління
Принцип правління визначається почуттям, яким керуються люди. Для республіки — це доброчесність, для монархії — честь, для деспотії — страх
Ідеальна форма правління — аристократична монархія, оскільки демократія характеризується деспотизмом більшості

Жан-Жак Руссо (1712- 1778)

Французький філософ, письменник
Автор творів: "Про суспільний договір, або Принципи політичного права", "Розмірковування про походження та основи нерівності між людьми", "Судження про вічний мир"
Розвиток цивілізації пов´язаний з виникненням і ростом суспільної нерівності (з регресом свободи)
Щоб зберегти майно, було створено публічну владу. Це породило політичну нерівність
Оскільки попередній суспільний договір був "приманкою багатих" для гноблення бідних, уявлення про договірне походження влади в Руссо пов´язане не так з минулим, як із майбутнім
Перехід у стан свободи передбачає укладення справжнього сус-пільного договору, за яким суверенітет у державі повинен належати народові
Суверенітет народу проявляється в здійсненні ним законодавчої влади
Свобода полягає в тому, що громадяни перебувають під захистом законів і самі їх приймають
Оскільки народ є єдиним сувереном, немає необхідності ділити владу на законодавчу і виконавчу
Політична рівність громадян неможлива, поки існує майнова і соціальна нерівність
Принципи рівності, свободи та народного суверенітету сповна можуть бути реалізовані лише в умовах республіканського ладу

Другим важливим положенням у вченні Ж.-Ж. Руссо є утвердження того, що створення "морального й сукупного тіла держави " стало водночас і трансформацією "природних індивідів у моральних громадян", їм притаманне володіння не тільки законними правами та обов´язками, а й відповідними поняттями та почуттями. Інакше кажучи, до тих, хто чинить опір загальній волі, все суспільство повинне вжити певних заходів.

Ж.-Ж. Руссо вважав, що спочатку всі люди жили в природному стані й громадянського суспільства не існувало. Основою соціальної нерівності стала приватна власність, а це призвело до загибелі початкової рівності й появи громадянської нерівності. Такий підхід стимулював швидкий, але дуже суперечливий процес. Мислитель першим затаврував полярну відмінність між багатими, які не працюють, і бідними, які працюють, щоб жити. Цю протилежність він подає як результат історичного розвитку — переходу від дикості до цивілізації. Ж.-Ж. Руссо вказав на збільшення політичної залежності людини у зв´язку з розвитком майнової нерівності.

Основою будь-якої законної влади, за Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником. Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність.

Головне завдання законодавства Ж.-Ж. Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя і добробут усіх громадян, їхню свободу та рівність. При цьому малася на увазі формальна рівність перед законом, рівне право участі всіх у виробленні законів тощо. Вимагаючи скасування поділу на багатих і бідних, пропонуючи утопічну ідею про рівномірний розподіл приватної власності, Ж.-Ж. Руссо, одначе, не вимагав її ліквідації.

Короткий зміст вчення III. Монтеск´є та Ж.-Ж. Руссо подано вище.