Філософія культури

7. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

"Під кутом зору вивчення культури існують лише ті повідомлення, які є текстами. Всі інші начебто не існують і в часі дослідження не беруться до уваги. У цьому сенсі можна сказати, що культура є сукупність текстів або складно побудований текст " (Ю. Лотман)

Зв´язок культури як Тексту та окремих текстів культури (особливо визначних, "класичних" текстів) із вищими проявами духу — найуніверсальнішими модусами буття культури (архетипного, міфологічного й символічного), має принаймні два аспекти: тексти виступають у "пасивній " функції джерел, за якими можна судити про присутність у них цих модусів, але водночас вони можуть поставати в "активній" функції, і тоді вони самі формують і міфологічне, й символічне, та відкривають в архетипному шлях із темних глибин підсвідомості до світла свідомості. Саме текст, безперечно, є вихідним пунктом гуманітарної думки. Текст, вважає П. Рікер, розкриває себе як той рівень, де діалектика між поясненням і зрозумінням здобуває реальний вияв.

Загальнолюдське може існувати в тексті передусім у формі своїх презентацій: наративних структур, принципів загальної побудови дискурсу. "Саме тому, що всі ми проживаємо власні наративи, — висновує Е. Макінтайр, — і тому, що ми осмислюємо своє власне життя в термінах наративу, за яким живемо (that we live out), форма наративу виявляється придатною для розуміння дій інших. Історії спочатку переживають, а потім розповідають..." (24, 313).

Проблема особистісної та культурної ідентичності не може бути витлумачена без тієї основи, яку створює поняття оповіді, або наративу, що є текстом у най властивішому розумінні. Наратив не є витвір письменників, поетів чи істориків, які нібито надають розповідного характеру хаотичним подіям. У формуванні традиційного знання першість належить наративній формі. Ми мріємо, плануємо, навчаємося, працюємо, кохаємо з допомогою наративу. Щоб правильно зрозуміти й витлумачити дію Іншого, якусь культуру чи подію, ми розглядаємо цей епізод у контексті певних наративних історій життя індивідів та його культурного оточення. Зайве казати, що за багатьма наративами височіє канон, що спирається на прецедент священного тексту та топос традиції.

Наративна концепція культури передбачає дві речі. З одного боку, кожна культура є такою, якою її вважають її носії в процесі проживання її історії. Єдність певного типу культури — це єдність наративного пошуку, який завжди постає і як пізнання того, до чого прагнуть, і як самопізнання. Наративні форми, як твердить Ж. Ф. Ліотар, допомагають визначити критерії компетенції, властиві певному суспільству (де вони оповідаються), й оцінити досягнуті результати. Отже, єдність культури забезпечена єдністію втіленого в ній наративу. Інший аспект полягає в тому, що наратив кожного типу культури є часткою взаємопов´язаного комплексу наративів. Істинне значення культури в сучасній демократичній державі лежить саме в її здатності зрівноважити чи стримати роз´єднувальний індивідуалізм наративів, передбачивши динамічне залучення і активну трансформацію їх у просторі інтертекстуальних стосунків.