Історія української філософії
Методологічні зауваження
Між інтелектуально-культурним рухом шістдесятників і професійною (академічною) філософією 60—80-х років не було чіткої межі не лише в ідейному сенсі, а й з огляду на персоналії. Деякі шістдесятники і дисиденти починали свою наукову кар´єру в аспірантурі (В. Стус), але були виключені, інші закінчили аспірантуру (І. Дзюба), ще інші були науковими співробітниками академічних установ (І. Світличний, М. Брайчевський, М. Коцюбинська та ін.). Інституційною основою розвитку філософії в 60—80-ті роки XX ст. були історико-філософський (потім філософський) факультет Київського університету, Інститут філософії АН УРСР, з яким пов´язана дослідницька діяльність деяких філософів з Інституту суспільних наук у Львові, кафедр марксизму-ленінізму у вищих навчальних закладах. Публікації інтелектуалів українського походження, які діяли в діаспорі, не були доступні, а тому не стали фактом інтелектуального життя в тогочасній Україні.
За комуністичного режиму будь-який гуманітарій неминуче опинявся перед вибором: або він відважується іти на конфлікт з догмами філософії марксизму-ленінізму, будучи готовим до репресій, навіть до ув´язнення, або, уникаючи конфлікту з офіційною ідеологією, стає на шлях компромісу, пристосовуючись до ідеологічних заборон, намагається робити щось позитивне у межах можливого. У гуманітарних науках та філософії намагання діяти у межах дозволеного спонукало до розвитку критичного мислення в обережних, прихованих формах («ревізіонізм»). З другої половини 50-х, упродовж 60-х років гуманітарії старалися розширити простір дозволеного, вивести з-під ярлика «буржуазний» певні напрями наукових досліджень — кібернетику, генетику, математичну логіку, семантику, структуралізм, соціологію, системний підхід, окремі галузі психології, наприклад психоаналіз, феноменологію тощо. Навіть непослідовний процес десталінізації дав змогу публічно реабілітувати багатьох інтелектуалів, репресованих комуністичним режимом у попередній період.
Філософи, які виявляли свідоме ревізіоністське спрямування мислення, неминуче вступали в суперечність з офіційною ідеологією, ортодоксальною марксистсько-ленінською філософією. Однак нове покоління, яке приходило в мистецтво і науку у післявоєнні десятиліття, сформувалося уже в умовах панування тоталітарної ідеології, комуністичного виховання. Хоча це менше стосується Західної України, оскільки комуністично-імперська ідеологія лише почала насильно утверджуватися в цій частині України. У будь-якому разі поява критичного мислення в 60-ті роки XX ст. була спробою відродження, наслідком інтуїтивного «прозріння» або поступового доростання до відповідного рівня інтелектуальної культури, у т. ч. філософської.
Молоде поповнення та гуманітарії старшого покоління, яким вдалося вижити фізично і морально, могли звільнятися від нав´язаних стереотипів мислення лише поступово, що давалося нелегко. Страх перед репресіями за «ідеологічні збочення» спонукав їх до використання захисної риторики. Часто автори, особливо на початку статей, посилалися на класиків, матеріали з´їздів КПРС, щоб забезпечити собі можливість висловлювати думки, спрямовані на руйнування догм, критику різних примітивізацій (у збірках поезії таку захисну риторику виконував вміщений на початку збірки «вірш-паровоз»). Тому дослідження цих текстів пов´язане з проблемою розрізнення того, що у них є щирим переконанням автора, а що слід розглядати як захисну риторику.
Страх перед репресіями спричинив явище самоцензури — деформацію мислення і мовлення, які не були прямим наслідком вимог зовнішньої цензури (редакторів, видавництв, Головліту — установи, яка давала дозвіл на публікацію). За опублікування «ідеологічно невитриманих» текстів карали редакторів, видавництва, чиновників Головліту, але основним об´єктом звинувачень неминуче ставав автор. А тому самоцензура часто перевершувала вимоги зовнішньої цензури. Поширеним було явище «дводумства», коли філософи у спілкуванні з колегами, яким довіряли, висловлювали думки, протилежні тим, які оприлюднювали публічно, зокрема у своїх публікаціях.
Для розпізнавання «щирого» перебування автора тексту в полоні певних стереотипів мислення і використання захисної риторики можна використати принцип «однакової безпеки», або «рівноцінної загрози». Якщо перспективніший напрям перегляду стереотипів був настільки безпечним для автора, як і той, який він обирав, але його текст не містить навіть натяку на таку перспективу, то можна з великою мірою вірогідності стверджувати про обмеженість «горизонтів» філософського мислення автора. Використовуючи цей критерій, можна помилятися щодо суб´єктивної оцінки загроз самим автором тексту. Однак свої знання певної проблеми і кращої перспективи мислення він міг би висловити хоча б у критичній згадці про цю перспективу, наприклад через критику когось із «буржуазних» філософів.
У багатьох публікаціях філософи свідомо обирали шлях критики різних напрямів «буржуазної філософії» як спосіб ознайомлення читача з іншими підходами до розв´язання філософських проблем, ніж тими, що їх пропонувала марксистсько-ленінська філософія. Корисність таких «критик» залежала від того, наскільки критик знав і розумів концепції, які критикував. Цього нелегко було досягти через труднощі, пов´язані з доступністю текстів, знанням іноземних мов, оскільки окремі переклади західної філософії XX ст. навіть під грифом «Для наукових бібліотек» були занадто вибірковими.
При написанні історії «поневоленого розуму» неприйнятні як нехтування певними позитивними здобутками, так і їх перебільшення, а також недооцінювання шкоди від перетворення філософії на служницю тоталітарної ідеології. До позитивних здобутків гуманітарних наук і філософії 60—80-х років XX ст. можна зарахувати публікації, на які і тепер спираються науковці у своїх дослідженнях. Водночас доводиться враховувати, що принаймні деякі учасники інтелектуальних процесів того періоду виявляють брак самокритичності, схильність до перебільшення тодішніх здобутків. Хоча «приручення» гуманітаріїв та філософів було досягнуте шляхом терору і репресій, але історик філософії зобов´язаний давати моральну оцінку, особливо коли йдеться про добровільну і активну участь деяких гуманітаріїв, філософів у кампаніях, спрямованих проти позитивних тенденцій в інтелектуальному житті. Це стосується «філософів», які робили «наукову кар´єру» вишукуванням у своїх колег ідеологічних «відхилень», цькуванням їх у своїх публікаціях.